СКІФИ І СКІФІЯ

Скіфи — один з найвідоміших народів Стародавнього Світу. Скіфським називають цілий

період євразійської, в тому числі української, історії. Власне скіфи, північно-східні давньоіранські племена, з’явилися на території України в “першім половині VIl ст.

Повернувшись з Азії на свою нову батьківщину — у надчорноморські степи, скіфи остаточно підкорили більшість місцевих племен і наприкінці VII ст. до н.е. завершили політичне формування Скіфії. Життя племен, що потрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширились і за межі Скіфії. Змінилися і самі скіфи, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їх спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії наклала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та далеко поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VI ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, товариш афінського філософа і реформатора Солона.

У 512 р. до н.е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми з ними народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм І Гістаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, можливо залізної криці, рабів. У IV ст. до н.е. склалася Скіфська держава ’— Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. В цей же час починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Надчорномор’ї. Філіп II Македонський, батько Олександра, 339 р. до н.е. розбив скіфів у великій битві, де і загинув цар Атей, якому вже було 90 років. У 331 р. до н.е. намісник Олександра Македонського у Фракії Зопіріон знову напав на Скіфію та Ольвію, але цього разу його військо було знищене скіфами.

Наприкінці III ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього була всезростаюча інвазія на землі Скіфії савроматів, такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Так само, як 400 років перед тим скіфи вигнали кіммерійців, численніші, дикі і войовничі савромати — знищували і виганяли розніжених античною цивілізацією і століттями свого безперервного панування скіфів із надчорноморських степових кочовищ.

Скіфи відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії: в Дніпровському

Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи із грецькими містами, ці царства існували до П ст. н.е., після чого припинили своє існування, поглинуті новими заселениями півдня України — сарматами, готами, аланами.

Про всі ці події, а також про побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд скіфів докладно інформують античні письмові джерела, передусім “Історія” грецького історика і географа Геродота, який побував у Надчорномор’ї, в Ольвії і Скіфії близько 450 р.

До складу Скіфії входило багато різних племен. Власне скіфами, азійськими номадами, були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (Кубань). Вони становили ядро Скіфії і панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалася з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, їх називали калліпідами. Поблизу жили алазони, теж осіле, очевидно скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — фсіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфський вплив. Інші племена і народи, про які згадує Геродот, під владою скіфів не були.

У VI ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одне з царств було головним, і його цар (очевидно, вождь царських скіфів) був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких також мала потрійну структуру. Царства складалися із округів (номів) на чолі з номархами. Цар мав величезну, рідко коли обмежену радою царів владу. Він очолював скіфське військо, а війна для скіфів була постійним заняттям, джерелом збагачення і благополуччя. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціямц і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган — народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалась доля царів. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатшими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводились дуже жорстоко.

Життя скіфів проходило в постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі скіфського пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті, в ній втілювались уявлення про родову єдність; головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителем неба був грізний Папай, його дружина Ani була богинею землі. До рангу богів піднесений Таргітай, один з героїв скіфського епосу. Всім богам складали пожертви, найчастіше з домашніх тварин.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом із зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого- возили по всіх скіфських племенах, весь народ перебував у скорботі. Поховання здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом із померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней, іноді це були десятки людей і сотні коней.

Скіфські поховальні пам’ятки були і є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова Могила, Товста Могила, відкрили всьому світу чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва, особливо торевтики. “Скіфське золото”, “скіфський звіриний стиль” стали синонімами високої художньої і технічної досконалості. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в античних містах Надчорномор’я і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням неї золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м’які чобітки. Голову накривали гостроверхими шкіряними або повстяними башликами. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок — тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок.

Вплив скіфів на розвиток культури та на історичну долю багатьох племен і народів Європи та Азії беззаперечний. Окрім азійських походів, скіфи здійснювали виправи далеко на захід — на землі фракійців та іллірійців на Середньому Дунаї, на землі лужицьких племен у теперішній Польщі. Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов’ян скіфи не мали, хоч скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися серед багатьох нескіфських племен у самій Скіфії та далеко поза її межами.

Як вже знаємо, починаючи з VI ст. до н.е. частина ПРАСЛОВ’ЯНИ праслов’ян потрапила під скіфський вплив. Як У СЕВРСЬКИЙ ПЕРІОД гадають, у самій Скіфії праслов’янськими були терени Дніпровського лісостепового Правобе­режжя, частково Лівобережжя (береги Ворскли) і північна половина Надбужжя. Північніше і західніше жили інші праслов’янські племена, від скіфів незалежні, в культурі яких скіфські впливи відчуваються значно менше. Середньодніпровські праслов’яни, яких Геродот називав “скіфами-орачами” (скітай-аротерес) та “скіфами-землеробами” (скітай-георгой), або “борисфе- нітами”, тобто “дніпрянами” (за давньогрецькою назвою Дніпра — Борисфен), вирізнялися серед інших племен Скіфії. Невідомо, чому Геродот розділяв орачів і землеробів, в чому полягала між ними різниця. Вчені пропонують нове тлумачення грецького терміна “георгой” — це є грекізована передача скіфської назви “гауварга” (“ті, що розводять або поклоняються худобі”, тобто скіфи-скотарі). Геродот писав: “Усі вони разом називаються сколотами за ім’ям їхнього царя. Скіфами ж їх називали елліни”. Отже, греки-торговці, які добре знали праслов’ян, об’єднали їх зі скіфами під однією назвою, маючи на увазі політичну залежність від скіфського царства, сильні впливи у матеріальній культурі (озброєння), мистецтві, мові, у сфері релігії (поховальний обряд). Цей вплив ішов, очевидно, через місцеву знать, яка найшвидше сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура і землеробська специфіка праслов’янської ідеології, безперечно, домінували.

Залежність праслов’ян від скіфів не була рабською. Так само, як і кількома століттями раніше, існували прикордонні фортеці, споруджувались нові величезні городища, а сама оборонна лінія, що захищала землеробський світ від кочівників, простяглася далеко на захід. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов’янського світу відносно скіфського півдня.

На дніпровському Лівобережжі, обжитому праслов’янами і прибалтами, з’явилися гелони — плем’я, близьке скіфам, але їм не тотожне, хоч Геродот твердив, що гелони за походженням є еллінами-переселенцями, мають святилища еллінських богів і розмовляють то по-скіфському, то по-еллінськи. Гелони займалися землеробством, вирощували сади і харчувгілися хлібом. Очевидно, тут утворився своєрідний симбіоз праслов’ян (екологів), прабалтів (будинів) і гелонів, першість в якому належала останнім. Коли посилилася експансія кочових скіфів на північ, “скіфи-землеробй” спорудили грандіозне укріплення площею 40 км². Периметр валів сягав ЗО км. За Геродотом, це величезне місто з дерев’яними укріпленнями, будинками, храмами називалося Гелоном. Ймовірно, залишками Гелона може бути величезне Більське городище на Ворсклі, розміри якого майже повністю збігаються з описом Геродота. Це городище побудоване для об’єднання племен, котрі жили на Ворсклі. На випадок небезпеки — нападу скіфів-кочовиків — тут могли сховатися десятки тисяч людей зі своїм скарбом та стадами. Гелон або подібне йому "дерев’яне” місто-фортеця було спалено персами під час їхньої війни зі скіфами, про що оповідає Геродот. Подібну функцію виконували городища на Правобережжі — Мотронинське, Жаботинське, Пастирське, Трахтемирівське, величезне Немирівське на Східному Поділлі поблизу Вінниці.

Основним заняттям праслов’ян, як і раніше, було землеробство, передусім хліборобство, яке настільки розвинулось, що хліб, вирощений “скіфами- орачами” (праслов’янами-сколотами), вивозився на продаж до грецьких торгових факторій і надчорноморських міст. Мілетська колонія Ольвія стала праслов’янською гаванню на Чорному морі і називалася "Торжиськом борисфенітів”. “Борисфеніти” також жили в Ольвії і поблизу неї навпроти святилища Деметри — грецької богині родючості та землеробства. Основні торгові шляхи проходили ріками Дніпро та Південний Буг (давні греки називали їх Борисфеном та Гіпанісом). Очевидно, що і греки їздили з товарами в північні “варварські” землі. Під час археологічних досліджень поселень, городищ та поховань праслов’янських та інших культур того часу в Україні знайдено дуже багато речей античного імпорту, що надходили як з грецької метрополії, так і з надчорноморських колоній.

Під тиском скіфів починаючи з VIl ст. до н.е. праслов’янські лісостепові племена кількома хвилями просуваються все західніше — на Поділля, Наддністрянщину, Буковину, Галичину, Волинь, заходячи аж на Закарпаття. Вони швидко і мирно зливаються з місцевими праслов’янськими племенами, наприклад, висоцької культури, але конфронтують з фракійцями, частково витісняючи їх з Західного Поділля та Наддністрянщини на Покуття та в Карпати, а частково асимілюють їх. Переселенці зі сходу принесли з собою багато елементів культури скіфського типу, що знайшло відображення в озброєнні, прикрасах, поховальному обряді. На Західному Поділлі нова праслов’янська культура мала фракійські та скіфські риси. Її виразною ознакою був особливий поховальний обряд — захоронения померлих під курганами з масивними конструкціями з кам’яних брил всередині. Сотні таких курганів, що датуються VI—IV ст. до н.е., є на Хмельниччині, Тернопільщині, Буковині.

Племена, що входили до праслов’янського світу, жили також на Волині. Ці краї були спокійнішими, вони знаходилися обіч великого шляху з Азії в Європу, тут рідше змінювалось населення і ці зміни не були такими різкими. На заході Волині, особливо в Надбужжі, помітнішим був вплив лужицької культури із заходу. Тут значно менше практикується інгумаційний (тілопо- кладення) поховальний обряд, а більше поширена кремація (тілоспалення) і захоронения спалених решток в урнах. У матеріальній культурі продовжуються давні, кількасотлітні місцеві традиції.

Інші землеробські праслов’янські племена заселяли в Vl—V ст. до н.е. також верхів’я Дністра та Західного Бугу. Поблизу сіл Черепин та Лагодів на Львівщині досліджено велике поселення та кремаційний могильник, що належали цим племенам.

Усі праслов’янські поселення цього часу влаштовувались на підвищеннях поблизу води. Найпоширенішими типами жител були півземлянки та наземні каркасні житла. На поселеннях виявлено багато сільськогосподарського реманенту, що підтверджує заняття праслов’ян скіфського часу хліборобством: це крем’яні, бронзові і залізні серпи, кам’яні зернотерки, спеціальні ями — зерносховища. Знайдено багато зерен і насіння. Наші предки вирощували три види пшениці (тверду, м’яку та карликову), просо, ячмінь, жито, боби, рапс, льон. Звичайно відгодовували худобу: корів, кіз, овець, коней, свиней. Важливою галуззю господарства праслов’ян було гончарство. Кожна праслов’ян­ська культура, навіть кожне плем’я мали свою кераміку, що відрізнялася формами та орнаментацією. Особливо вишуканим був посуд племен, які жили в Наддніпрянщині та на Поділлі. Він прикрашався геометричним різьбленим орнаментом із втертою білою фарбою, рельєфними виступами та канелюрами. Зауважимо, що в комплексах матеріалів праслов’янських культур України мало є знахідок зброї, але чим далі на схід і ближче до скіфів, тим її більше, аж до поховань воїнів у бойовому обладунку скіфського типу в Наддніпрянщині.

Перше тисячоліття до н.е. було часом розквіту праслов’янського патрі­архального язичництва. «Соціальний розвиток, посилення влади вождів, поява елементів державності — все це породжувало нові релігійні уявлення. Створювався “слов’янський Олімп” з чоловічими божествами на чолі. В цей час з’являється культ Дажбога — світлоносного бога сонця, сина бога неба Сварога. З ідеєю неба, небесного владики і сонця були пов’язані щорічні святкові вогнища в час весняного рівнодення та літнього сонцестояння (Купала). Під час археологічних досліджень на околицях праслов’янських поселень знаходять рештки великих ритуальних вогниш зі слідами жертвоприношень. З цією ж ідеєю пов’язані і культи гір, гірських вершин — найближчих до неба і сонця точок землі. Високі пагорби, гірські верхівки ставали місцем зборищ і принесення жертв. Оскільки для цього вершина часто розчищалася, вона пізніше діставала назву “Лиса гора”. В Україні збереглися традиції вшанування гір і вершин. Донедавна в Карпатах існував звичай в день Івана Купала запалювати на горах ритуальні вогнища.

Більшість праслов’янських культів і вірувань були пов’язані з землеробством. Геродот згадує, що сколоти щороку відзначають свято в честь золотого плуга, ярма, сокири та чаші, які впали їм з неба тисячу років тому (від часу запису легенди Геродотом у V ст. до н.е.). На багатьох праслов’янських поселеннях і городищах знайдено спеціальні жертовники у вигляді глиняних кругів — стовпців діаметром до 1,5 м, а поряд з ними кістки тварин, зерна, ритуальний посуд, культові фігурки. Такі жертовники споруджували в приміщеннях — сільських храмах або житлах жерців.

Сліди праслов’янських культових споруд виявлено на деяких городищах Наддніпрянщини та Поворскля (на Більському городищі — місті Гелоні), а також на заході України на Львівщині, поблизу с. Черепин. Черепинська контина була великою, стовповою спорудою типу мегарона — античного храму чи палацу, — площею 85 м², всередині якої здійснювались релігійні обряди. Цікавими є магічні знаки, зображені на праслов’янському посуді, особливо на кухлях, які служили традиційним ритуальним посудом. Такі знаки у вигляді своєрідного “мальтійського” хреста із розширеними раменами вважаються символами плідності домашніх тварин і зустрічаються ще тепер у тих регіонах, де поряд із землеробством важливу роль відіграє скотарство, наприклад, у Карпатах на гуцульських різьблених скринях і писанках.

Деякі культи і вірування були спільними у різних племен і народів. Геродот розповідає, що від племені гіпербореїв аж у Грецію на острів Делос у храм Артеміди та Аполлона потрапляли таємничі священні дари, загорнуті у пшеничну солому. Пшенична солома свідчить про те, що дари передавались хліборобами, дуже ймовірно — праслов’янами, котрі вручали їх скіфам, ті — фракійцям, фракійці — іллірійцям, а останні — грекам. Очевидно, ці дари були священним фетишем, символом культу, якому прагнули поклонятись європейські племена.

У IV книзі своєї “Історії” Геродот розповідає не лише про Скіфію, а й про сусідні їй племена: будинів і гелонїв, східних сусідів праслов’ян, про яких ми вже згадували, андрофагів (людожерів), які жили північніше, десь у верхів’ях Дніпра і були особливо диким нескіфським, можливо угро-фінським плем’ям, що, як пише Геродот, “не мало ніяких законів”; меланхлайнів — “чорноризців”, тобто людей у чорних одежах, плем’я також нескіфське; савроматів-кочовиків, що межували зі скіфами на сході у Поденні.

У середині І тис. до н.е. гори та узбережжя Криму ТАВРИ заселяли племена таврів, котрі жили з гра­

біжництва та війни. Звичаї в них були жорстокі. Всіх полонених таври приносили в жертву богині Діві, відрубуючи їм голови, які потім настромляли на палі і виставляли навколо своїх храмів і жител. Культура таврів була досить замкнутою і відсталою незважаючи на близьке сусідство грецьких міст — Херсонесу та Боспору. У таврів зберігався первісний родовий лад і сімейна община. їхні невеликі гірські селища інколи були укріплені. Жили таври і в печерах. Померлих ховали на родових кладовищах у сімейних гробницях — скринях з кам’яних плит, в які клали і поховальні дари — посуд, прикраси, рідко зброю.

Освоюючи Надчорномор’я, греки дедалі більше відтісняли таврів у гори. Таври довго боролись проти Боспору та Херсонесу, інколи разом зі скіфами (спілка таврів із царем скіфів Скілуром проти царя Боспору Мітрідата і херсонесців). У І ст. н.е. таври потрапили під римську владу.

Щодо походження таврів існує багато думок. їх пов’язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями і навіть з піратами островів Егейського та Середземного морів.

Північніше скіфів-орачів, вище джерел Західного НЕВРИ Бугу і Дністра, в лісах простягалась земля

неврів — Неврида. На сході Неврида межувала із землями будинів. Згідно з Геродотом, за кількадесят років перед походом персів проти скіфів, тобто приблизно в середині VI ст. до н.е., неври покинули свої землі через появу величезної кількості змій і переселилися ближче до будинів. Про неврів Геродот пише: “У неврів звичаї скіфські... Здається, що всі ті люди чарівники. Скіфи й елліни, котрі живуть у Скіфії, стверджують, що кожний невр щорічно на кілька днів перекидається на вовка, а потім знову стає людиною. Я не вірю, що ці розповіді правдиві, але так розповідають і навіть клянуться в цьому”.

Що ж то був за народ? Спочатку вважали, що неврам належала вже відома нам висоцька культура. Тепер вчені висловлюють думку, що з неврами пов’язана милоградська археологічна культура, яка існувала в VI—III ст. до н.е. на Волині та Поліссі. Неври жили в невеликих неукріплених селищах вздовж берегів рік та озер. Культура неврів була більш консервативною, аніж у їхніх південних сусідів — екологів і їхній побут зберіг архаїчніші риси. У неврів ще існували старі общинні стосунки, хоч уже з’являється родова знать — добре озброєні багаті воїни. В господарстві важливішу роль, очевидно, відігравало приселищне скотарство, оскільки піщані землі неврів не були особливо родючими.

Приблизно в VI ст. до н.е. пам’ятки милоградської культури з’являються на північ від Прип’яті, в південній Білорусі. Генетичних коренів вони там не мають. Отже, записана Геродотом версія про переселення неврів із своєї батьківщини — Волині та українського Полісся на північ до земель будинів, правдоподібно, підтвердилась. Що ж спонукало неврів покинути свій край? Можливо, то була навала ворогів, тотемом яких була змія, але скоріше всього справжньою причиною було заболочення їхніх земель унаслідок зміни клімату.

Дуже давні корені мали і звичаї неврів, що добре ілюструє згадка Геродота про “людей-перевертнів”. Можливо, це було тотемічне свято неврів, пов’язане з ідеєю реінкарнації, учасники якого у вовчих шкірах “ставали вовками”. Подібні таємничі дійства, присвячені духу звіра-бога чи звіра-предка, існували у багатьох первісних племен і народів, а в малодоступних місцях Африки та Азії, де ще є рештки первісної культури, існують і тепер. Для прикладу наведемо спогади вченого про таке дійство, яке відбувалося в Африці і було пов’язане з культом леопарда. Вчений свідчить, що в якийсь момент учасники і глядачі дійства, в тому числі й він, освічений лікар-американець, побачили замість людей, котрі в танці зображали леопардів, справжніх звірів. Це тривало довго, і коли вчений, не вірячи, простягнув до “привида” руку, він торкнувся хутра і живого, теплого тіла леопарда. Потім видиво щезло. Чи не відбувалося щось подібне і в неврів? Ці прадавні звичаї пережили тисячоліття, адже і в українців зустрічаємо 'розповіді, казки, повір’я про вовкулаків-перевертнів, свята з перевдяганням у звірів. Подібні легенди відомі в литовців, латвійців і білорусів.

Саме це служить одним із аргументів визначення неврів як північно-східного праслов’янського племені. Тепер вчені схиляються до думки, що носії милоградської культури були етнічно пов’язані з балтами, тим більше, шо Верхня Наддніпрянщина і басейн Прип’яті розглядаються мовознавцями як область первісного розселення прабалтських племен. Зазначимо, що у ранній культурі неврів на Волині проступають давніші місцеві риси, зокрема комарівської і тщинецької культур. Можливо, що неври справді були змішаним прабалто-праслов’янським етносом.

На захід від Скіфії, в межиріччі Дністра та Пруту, АГАФІРСИ були розташовані селища і городища фракійського

племені гетів, а ще далі на захід жили агафірси — великий і сильний народ. їхні володіння охоплювали Трансільванію (Семиграддя), Центральні та Східні Карпати і, можливо, частину Прикарпаття. “Виніжені і закохані в золото агафірси”, — охарактеризував їх Геродот, водночас описуючи їх хоробрість і рішучість. Арістотель згадує про агафірсів як про народ, який всі свої легенди, перекази та закони знав напам’ять і передавав з покоління в покоління, з уст в уста, “співаючи їх”. Гай Юлій Солін пише, що “...агафірси розмальовані синьою фарбою і мають вифарбуване в синій колір волосся, причому не без відмінностей: хто більше знатний, фарбується густіше, так що менш густа фарба є знаком низького походження”.

Етнічна приналежність агафірсів дискутується. Вчені стверджують, що в І тис. до н.е. Карпати були заселені північнофракійським етносом і що агафірси також були фракійським народом. Та чи були це етнічно чисті фракійці? Археологи виявили, що саме в тому місці, де Геродот локалізував агафірсів — у басейні ріки Муреш у Трансільванії — жило населення, культура якого поєднувала фракійські і скіфські риси. Звідси і гіпотеза, що на початку VI ст. до н.е. в Карпати прийшов народ давньоіранського походження (близький скіфам, але не скіфи) і змішався з місцевими північнофракійськими племенами. Так утворилися агафірси. Еллінська легенда про походження скіфів розповідає про трьох синів Геракла, які були народжені напівдівою-напівзмією: Агафірса, Гелона і Скіфа. Наймолодший з них — Скіф — здужав натягнути батьків лук і підперезатися його поясом, що було умовою для царювання, і став царем що так. Грецький вчений Птолемей Олександрійський, автор однієї з перших карт світу, в своєму географічному нарисі згадує багато поселень у Верхній Наддністрянщині, що мають кельтські назви: Карродунон, Маетоніум, Вібантаваріум, Ерактон. Та й назву великої частини України — Галичини — також, за однією з версій, пов’язують із кельтами. Мовознавці вважають, що деякі назви рік у Карпатах також кельтського походження, наприклад Латориця (порівн. ірландське “лоатар” — “рухати”, “тручати” або галльське “лаутро” — “купіль”) та її притока Лаборець (кельтське “лабара” означає “шумний”, “дзюркотливий”). Деякі вчені пов’язують з кельтами і етнонім “бойки” — від назви історично відомих кельтських племен бойїв (назва їх буцім означає “страшні”), котрі наприкінці І тис. до н.е. і на початку І ст. н.е. заселяли Центральну Європу і, можливо, проникли й осіли у верхів’ях Дністра. Про їхню країну “Боїкі”, з якої пізніше переселились на Балкани серби й хорвати (тобто десь із Прикарпаття), згадує у своєму трактаті візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Згідно з іншими гіпотезами, кельти на ранніх етапах своєї історії жили не лише в Західній Європі, а й значно східніше, і Геродотогих неврів слід ототожнювати з кельтськими племенами невріїв або кімврів. Про це є вказівки в творах 'Юлія Цезаря, Таціта, Аміяна Марцеліна.

Отже, є багато етнонімів, гідронімів і топонімів, що можуть більш чи менш вірогідно засвідчити перебування кельтів на теренах України. Бракує основного аргументу — археологічних матеріалів, що могли б це підтвердити. Адже крім закарпатських пам’яток, на цих теренах виявлено і досліджено лише одне невелике поселення, що безпосередньо належало кельтам, біля с. Бовшів на р. Гнила Липа поблизу Галича. Так що дати відповідь на запитання про перебування кельтів на території України зможуть лише нові археологічні дослідження.

Від II ст. до н.е. кельти у Центральній та Східній Європі поступово втрачають завойовані землі та свій вплив у Європі. З півдня і заходу їх відтісняють римські легіони, з півночі — германці, зі сходу фракійські племена гетів і даків. Кельти воюють, будують величезні городища — оппідуми — для захисту, але не витримують натиску і частково гинуть, частково розсіюються поміж іншими народами.