ПЕРЕДСКІФСЬКИЙ ЧАС. ПІЗНІЙ ПЕРІОД ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Як і в попередні епохи, землі України, а особливо її західний регіон, у І тис. до н.е. були місцем етнокультурного стику, контактною зоною багатьох вже історично відомих етносів: фракійців, іллірійців, кіммерійців, скіфів.

Наприкінці доби бронзи, приблизно з XII—Xl ст. до н.е. на західних землях України жили племена, які належали до кола лужицької культури. Ця центральноєвропейська культура була великим поліетнічним утвором, до якого входило багато племен з різними культурою і традиціями, в тому числі предки іллірійців, германців і слов’ян. Спільною рисою, що об’єднувала всі ці племена, був однаковий поховальний обряд — кремація (спалення померлих і захоронения решток у посудинах-урнах), який наприкінці доби бронзи швидко поширився на більшій частині Центральної, Південної і Західної Європи. Причини такого масового поширення нового для Європи поховального обряду невідомі, але, ймовірно, цс було викликано зміною ідеологічних уявлень, сприйняттям однієї, спільної для різних племен світоглядної ідеї.

У південно-західній Волині виявлено пам’ятки, що належали окремій культурі із деякими рисами лужицької культури, що дістала назву ульвівецької.

Археологи дослідили великі, очевидно, племінні, могильники, що налічують до сотні поховань. Могильники влаштовувались на високих берегах рік. “Ульвівчани” дотримувались стійкого і складного поховального обряду — випростаного тілопокладання в неглибокій ямі головою на південь. Існував звичай ритуального розчленування тіла і окремого захоронения черепа. Поховання супроводжувалось різноманітною, прикрашеною символічними орнаментами, ритуальною керамікою, бронзовими прикрасами. У поховальному обряді ульвівецьких племен вперше за кілька тисячоліть на праслов’янських землях спостерігаємо відмову від скорчених тілопокладень. Очевидно, уявлення людини про потойбічне життя, про реінкарнацію (повторне народження після смерті) змінилися. Захоронения померлого в природному, випростаному стані відбивало нову ідею, нові уявлення про долю померлих у потойбічному світі: людина стала особистістю і після смерті сприймалася такою, якою була за життя. Такі могильники досліджені поблизу сіл Рованці та Городок на Волині, Ульвівок (тепер Вільхове) на Сокальщині.

Водночас серед ульвівецьких могильників є й такі, в яких померлих ховали за обрядом кремації, що вказує на сильніший вплив лужицької культури. Рештки спаленого на вогнищі тіла зсипали в посудину-урну, яку захоронювали на могильнику, поряд ставили посуд, клали бронзові прикраси. Здійснювались і поховання черепів. Такі могильники досліджені поблизу сіл Млиниська на Волині (над рікою Західний Буг) та Тяглів на Сокальщині.

Швидко трансформуючись і змішуючись з місцевим населенням, котре жило трохи південніше, племена ульвівецької культури утворюють праслов’янську висоцьку культуру.

Носії висоцької культури заселяли в X—Vll ст.

Бугом, Дністром і Стиром (Львівська і захід Тернопільської областей). Це було невелике, стійке протягом 400 років об’єднання мирних племен, котрі досягли стадії патріархальної родової общини. Основним їхнім заняттям було землеробство і скотарство. Жили вони в селищах, по берегах рік та озер, споруджували півземлянкові та наземні каркасні житла з кам’яними печами. Поряд знаходились господарські споруди. Для виготовлення знарядь (сокир, молотків, серпів, зернотерок, стріл) широко використовувалися камінь, кремінь і кістка. Бронзових та залізних виробів (ножі, серпи, вістря наконечників списів і стріл, бритви, прикраси) було менше. Більша частина їх є привізною, центральноєвропейського походження, але знахідки ливарного і ковальського інструменту не виключають існування місцевої металургії. Висоцькі гончарі продукували багато різноманітного посуду. Привертає увагу кераміка ритуального призначення, орнаментована символічними зображеннями, пов’язаними, очевидно, з культом родючості. Відомі великі могильники висоцької культури, де налічувалось інколи до 1000 поховань (Висоцький могильник). Менші могильники досліджені поблизу сіл Дугове, Ясенів, Гончарівка, Луковець, у м. Золочів. Поховальний обряд такий, як і в ульвівецькій культурі, біритуальний, причому тілопокладення зустрічається частіше, ніж тілоспалення. Покійники лежать у неглибоких могильних ямах випростані, головами на південь, мають на собі прикраси, які носили за життя: на шиї бронзові або металеві нашийники і намиста, біля вух — скроневі підвіски, кільця. Верхній одяг — плащ — запинався на правому боці грудей бронзовими або залізними шпильками. На руках браслети і персні. Біля померлих ставили посуд, в якому була їжа, клали невеликі палянички, знаряддя, рідше зброю. В дитячих похованнях є глиняні іграшки, тарахкальця та фігурки пташок. Часто зустрічаються парні поховання одночасно захоронених чоловіка і жінки. Руки їх інколи складені разом, а в деяких випадках померлі лежали в обіймах.

Цікаво, що найбільше скупчення висоцьких пам’яток знаходиться на теренах між містами Золочів і Броди Львівської області. Ці землі врожайні, багаті на воду і ліси, придатні для землеробства і густого заселення. Тут міг бути організаційно-культурний і культовий центр висоцьких племен.

Висоцькі племена жили в оточенні трьох великих етнокультурних масивів: північнофракійського на півдні, лужицького на заході і хліборобських культур українського лісостепу на сході, що впливало на розвиток висоцької культури.

П роте ЦЯ явищем. Від зародження землеробських культур, незмінній території.

культура була абсолютно своєрідним, хоч дещо консервативним до розчинення в середовищі інших праслов’янських які прийшли зі сходу, вона існувала на “своїй",

КУЛЬТУРА ФРАКІЙСЬКОГО ГАЛЬШТАТУ

Одночасно з висоцькими племенами в X—VII ст. до н.е. Північне Прикарпаття, Буковина та Західне Поділля були заселені племенами куль­тури фракійського гальштату (голіградської куль­тури). Прийшли ці племена із-за Карпат, з

Верхнього Потисся, і були найлівнічнішою групою північнофракійського етносу. Вони швидко асимілювались з місцевим населенням, яке теж було фракійського походження (культура Hoa) і поширили свій вплив на сусідні культури. Найгустіше заселеними стали терени між Дністром, Прутом та їх притоками на Покутті, південній Тернопільщині та північно-західній Буковині.

Голіградські племена були носіями розвинутої культури центрально­європейського типу, так званої гальштатської культури. Основну роль у господарстві відігравало орне землеробство і скотарство, як ремесла вже існували гончарство і металургія — культури фракійського гальштату, в тому числі голіградська, багаті на металеві знаряддя та зброю. Були відомі чинбарство, прядіння і ткацтво.

Найраніші голіградські поселення виникли в північних передгір’ях Карпат і самих горах поблизу соляних джерел.

Можливо, багаті родовища солі і стали причиною проникнення в Прикарпаття перших груп фракійців. Поселення солеварів та їх майстерні досліджені археологами на Гуцульщині в селах Лоєвій та Текучій. Тут виявлено дерев’яні колодязі соляної ропи, великі, будовані з дерева та каменю приміщення, в яких виварювали сіль, вогнища, величезну кількість глиняного посуду. Такий самий спосіб добування солі, яким користувалися давні солевари З тис. років тому — виварювання з соляної ропи — ще сьогодні інколи застосовують у домашньому господарстві на Гуцульщині.

“Голіградці” жили в селищах, основним типом житла були напівземлянки. Для захисту від ворогів будували городища, оточені валами з дерев’яними і кам’яними конструкціями. Такі городища контролювали також торгові шляхи, шо вели через Карпатські перевали у землі сусідніх і далеких племен.

З приходом голіградських племен у Прикарпатті поширився тілоспалюваль- ний поховальний обряд. Один з найбільших фракійських могильників українських Карпат (80 поховань) досліджено у Східних Бескидах (село Сопіт на Львівщині). Голіградській культурі належать багато скарбів бронзових виробів, а також два великі золоті скарби, знайдені поблизу села Михалків на Тернопільщині. Михалківські скарби, серед яких безліч досконалих речей давнього мистецтва, належали, можливо, племінній аристократичній верхівці — вождю або жрецю. У голіградських племен починають формуватися стосунки, характерні для військової демократії, виділяється прошарок воїнів. Військова справа відігравала важливу роль у житті північних фракійців, адже це були часи постійних міжусобиць і війн. Це засвідчують численні знахідки предметів озброєння. Воїни гальштатського часу, і піхотинці і вершники, були озброєні бронзовими мечами, списами, кинджалами, бойовими сокирами, булавами, для. захисту вживали щити, шоломи, наручні спіралі, навіть панцирі.

Культи і вірування північних фракійців пов’язані з ідеєю родючості і характерні для землеробсько-скотарських культур ранньозалізної доби. Унікальна пам’ятка — аграрне святилище-обсерваторія гальштатського часу — виявлена поблизу села Урич у Східних Бескидах на Львівщині. На високих скелях було висічено 270 петрогліфів — зображень тварин, людей, солярних дисків і спіралей. Система розміщення цих знаків символізує рух Сонця і пов’язані з цим землеробські цикли.

Голіградська культура проіснувала у Північному Прикарпатті майже 400 років, контактуючи з іншими культурами праслов’янського світу: висоцькою, лужицькою, чорноліською. Скоріше всього, ці контакти, враховуючи зем­леробський характер культур, були більше мирними — торгівля, спільне відзначення релігійних свят. Але наприкінці VII ст. до н.е. лісостепові землеробські племена під натиском кочівників — войовничих скіфів — почали просуватись на захід, займаючи землі голіградських племен. Розпочалися сутички, частина фракійського населення покинула Прикарпаття, частина залишилася, ставши, ймовірно, складовою частиною праслов’янських культур вже скіфського часу на заході України.

На початку ранньозалізної доби, в X—VII ст. до _н.е, лісостепова частина Правобережної України

між Дніпром і Дністром була заселена осілими

племенами чорноліської культури. Чорноліська культура — одна із найсамобутніших культур праслов’янського світу, вона генетично пов’язана з місцевим населенням давніших епох. Чорноліські племена були об’єднані в союзи племен, центри яких знаходились у Придніпров’ї (Черкащина), на Побужжі, в Наддністрянщині, а пізніше і на Лівобережжі Дніпра на Полтавщині. У цих місцях виявлено багато селищ, городищ і поховань чорноліської культури, що свідчить про значну густоту населення. Цікаво, що це майже повністю збігається з розселенням найдавніших протослов’ян-землеробів в Україні — племен трипільської культури.

Чорнолісці жили родами у відкритих селищах, де будували дерев’яні наземні житла та півземлянки. Основу господарства становили орне землеробство і скотарство. Добре розвинутими були всі галузі домашнього господарства та ремесла: прядіння, ткацтво, чинбарство, обробка кістки і дерева. Чорноліські гончарі виготовляли різноманітний високоякісний і вишукано оздоблений посуд. Високого рівня досягла власна металургія бронзи та заліза, один з найбільших виробничих центрів знаходився в басейні р. Тясмин на Черкащині.

У X ст. до н.е. чорноліські племена вперше зазнали нападів своїх південних степових сусідів — войовничих кіммерійців. Незахищені села були спустошені й спалені, їх жителі пограбовані, вбиті або забрані в рабство. Почалася тривала війна. Праслов’яни зуміли стримати агресію і захистити себе. На кордоні з кіммерійським степом, оточуючи свої землі, вони збудували систему фортець — городиш, де ховались під час ворожих нападів жителі околиці. Городиша споруджувались на високих неприступних пагорбах, були оточені земляними валами із дерев’яними стінами зверху. Основними городищами були найпівденніше Чорноліське городище, довжина валів якого досягала 6 км, та Суботівське городище поблизу Чигирина.

Будівництво таких великих укріплень, можливо, перших у праслов’янській історії фортець, вимагало зусиль великої кількості людей водночас. Це сприяло об’єднанню племен, городища ставали племінними центрами, в яких зо­середжувалось політичне і культурне життя. Але праслов’яни не лише пасивно захищалися. У південної частини чорноліських племен склалася своя військова організація — загони кінноти, озброєні за зразком своїх ворогів — списами, луком і стрілами, бойовими кам’яними молотами. Характерною зброєю був залізний “кіммерійський” меч з бронзовим руків’ям і прямим перехрестям, залізні кинджали. З'явилась і військова аристократія — вершники. Поховання таких воїнів-вождів відрізняються від звичайних чорноліських поховань складнішим обрядом і багатством спорядження, куди входили зброя, кінська збруя, прикраси. В таких похованнях і взагалі на землях чорноліських племен знайдено багато типових кіммерійських речей і речей закавказького походження (зброя, військовий обладунок), що були, скоріше всього, трофеями праслов’янських воїнів.

У VlIl ст. до н.е. частина племен чорноліської культури переселилася на схід — за Дніпро і осіла на берегах р. Ворскли. Дніпровське Лівобережжя було добре відоме праслов’янам і обжите ними ще за доби бронзи. Сюди ж на родючі лісостепові чорноземи заходили з лісів і прабалтські племена, змішуючись інколи з праслов’янами. Найзахіднішою межею розселення чорнолісців стала Середня Наддністрянщина, де по обидва боки Дністра жило кілька їхніх племен. Рештки чотирьох поселень одного з племен виявлені археологами в околицях с. Непоротів Чернівецької обл. Тут чорнолісці жили у невеликих хуторах, що складалися з 6—10 жител, розташованих уздовж правого берега Дністра. Між поселеннями знаходився культовий центр — великий наземний будинок — храм з прибудовами, оточений рядами жертовних ям, в деяких з них було здійснено ритуальні людські захоронения.

У X—VllI ст. до н.е., в час перших великих війн об’єднаних праслов’янських племен з ворогами-загарбниками, зароджується праслов’янський героїчний епос, міфо-епічні перекази про Змія, воїнів, богатирів, ковалів-змісборців, про появу плуга. Вчені вважають, що саме тема змієборства в українських казках та легендах відображає реальні події прадавніх часів, в образі Змія-напасника символізовано постійну загрозу нападу на праслов’ян з боку кочового Степу, а в образах коваля — воїна і чарівника — ту частину праслов’ян, які з допомогою викуваної ними залізної зброї ставали до боротьби з ворогом. Тоді ж, очевидно, з’являється і праслов’янський бог Сварог, бог неба і вогню, а водночас божественний культурний герой, який навчив людей кувати залізо і був покровителем і охоронцем шлюбу (впровадження моногамії).

Племена чорноліської культури були предками тих землеробських племен скіфського часу на території України, котрих Геродот називав скіфами-орачами.

Південними сусідами праслов’ян у X—Vll ст. до ^-н.е. були войовничі кіммерійці — найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Вперше про кіммерійців згадує Гомер в “Одіссеї” та “Іліаді”, трохи пізніше — клинописні ассирійські тексти та інші античні автори. Проте ці згадки є короткими і не завжди зрозумілими. Найбільше і найдостовірніше про кіммерійців розповів давньогрецький історик Геродот.

Кіммерійці жили в південноукраїнських степах від Дону до Дунаю. Походження їх остаточно не з’ясоване. Одні дослідники вважають, що це був близький до ранніх скіфів давньоіранський кочовий народ, який вже сформованим прийшов через Кавказ на землі України (більшість відомих кіммерійських царських імен насправді є іранськими, наприклад: Теушпа, Тугдамме (або Лігдаміс), Шандакшатру. Інші вважають, що кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку також праіранської степової “зрубної” культури і прабатьківщиною їх було Нижнє Поволжя, звідки вони і прийшли в степи Надчорномор’я. Існують думки про приналежність кіммерійців до фракійського етносу. Дуже можливо, що кіммерійці були “сплавом” нащадків давнішої місцевої праірансько-фракійської “сабатинівської” культури з прийшлими зі сходу давньоіранськими кочовими племенами.

Пояснення назви “кіммерійці” можна знайти в мовах народів Кавказу і Закавказзя. В осетинів — нащадків скіфів, у грузинів і вірмен збереглися слова “гумері”, “гмірі”, “гмір”, що означають “велетень”, “ідол”, “герой”, “богатир”, “велет”, “могутній”. Ассирійське “гімміраї” також означає “веле- тень”. Не виключено, що народи Закавказзя, котрі потерпали від войовничих кіммерійців, і дали їм їхню назву.

Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але вже в X ст. до н.е. вони стали кочовим народом і розводили в основному коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чоді з царями-вождями. Всі згадки у давніх письмових джерелах про кіммерійців пов’язані з їх військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних чудовими сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами! десятиліттями наганяло жах на іонійські, фрігійські та лідійські міста в Малій Азії, воювало з царями Урарту та Ассирії. Здійснювали кіммерійці походи також і на своїх близьких північних сусідів — на праслов’янські племена, спустошуючи їхні землі. Але навряд чи ці походи були такими масовими, як передньоазійські, адже здобич, яку можна було тут узяти, не дорівнювала малоазійським скарбам, та й праслов’яни мужньо і вдало оборонялись, зачинивши південний кордон своїх земель фортецями і створивши свої бойові загони за кіммерійським же зразком. Проте вплив кіммерійської культури, головно в предметах озброєння і кінській упряжі, поширився не лише на сусідні з ними племена, а й значно далі на територію Східної та Центральної Європи і Кавказу.

Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України — це в основному підкурганні поховання воїнів зі зброєю і кінським спорядженням та кам’яні надмогильні стели-обеліски, що зображають постать воїна, оперезаного бойовим поясом із підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках.- Вважають, що у кіммерійців існували ковалі і кузні, де виготовляли чи не найкращі на той час в Стародавньому Світі залізні та сталеві мечі й кинджали. Але своєї власної металургійної бази вони не мали і користувались залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами. “Збройний” напрям використання заліза кіммерійцями немов символізував дух нової бурхливої доби євразійської історії.

На початку Vll ст. до н.е. в українських степах з’явилися племена скіфів, котрі переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією і політичною єдністю, адже на чолі їх стояли царі, які мали необмежену владу, на відміну від кіммерійських, розрізнених племен з багатьма вождями. Кіммерійці вирішили покинути свою землю, але їхні царі вважали, що потрібно боротись з ворогом, і Не знайшовши підтримки більшості народу і не бажаючи залишати батьківщину, царі поділились на дві рівні частини і загинули у битві між собою. Вони були поховані в кургані поблизу ріки Tipac (Дністер). Втікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом) відійшли~через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя і оселились у південному Причорномор'ї (в ассирійських джерелах — країна Гаммір), не припиняючи своїх військових походів. Не виключено, що між кіммерійцями, які прийшли на Закавказзя і в Передню Азію, було і праслов’янське населення. Частина кіммерійців потрапила, можливо, і на захід, про що може свідчити назва м. Кіммерій в Італії. Ті кіммерійці, котрі залишились в українських степах, загубились серед нових пришельців-скіфів.

Пам’ять про кіммерійців — загадковий народ давньоукраїнської історії — збереглася. Греки-переселенці, котрі з’явились в українському Надчорномор’ї в Vl ст. до н.е., тобто вже через сто років після перебування тут кіммерійців, називали багато місць “кіммерійськими”: Боспор Кіммерійський (Керченська протока), “кіммерійські” переправи, “кіммерійські” стіни, місто і гора Кіммерік.