Середня й вища освіта.

Згідно зі статутом 1864 р. середню освіту давали гімназії двох типів: класична — з викладанням давніх латинської та грецької мов і реальна — без давніх мов. Обидві мали семирічний термін навчання.

Для свого часу статут гімназій 1864 р. був досить про­гресивним. За ним доступ до середньої освіти мали хлопчики всіх станів і віросповідань. Розширювалися права та функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відміняти їхні рішення, а лише оскаржувати їх попечителю учбового округу. Кожна гімназія повинна була мати бібліотеку з книг, до­пущених для навчальних закладів спеціальними каталогами. У зв’язку із загостренням політичної обстановки й розвитком економіки уряд вносив серйозні корективи в свою освітню політику.

У відповідності зі статутом гімназій і прогімназій 1871 р. було реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії пе­ретворювалися на класичні, реальні — ліквідовувалися. Навчання тривало вісім (сьомий клас був дворічний) років. Викладання латинської й грецької мов займало 41,2 % усього учбового часу. Значні зміни в середній освіті стались у 80-х роках: була значно підвищена плата за навчання, обмежено доступ до гімназії євреям, у 1887 р. видано документ, відомий під назвою «циркуляра про куховарчиних дітей», який зо­бов’язував директорів гімназій і прогімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей прислуги, дрібних кра­марів тощо.

Швидко формувалася мережа середньої спеціальної освіти.

Під впливом загальноєвропейського освітнього процесу зароджується жіноча середня освіта. Положення 10 травня 1860 р. запроваджувало жіночі училища Міністерства на­родної освіти двох розрядів: першого — з шестирічним терміном навчання, другого — з трирічним. Вчитись у них могли дівчата усіх станів. За своїми програмами до них наближалися єпархіальні жіночі школи з семирічним тер­міном навчання. В 1870 р. уряд видав «Положення про жіночі гімназії», за яким вони поділялись на заклади Мі­ністерства народної освіти й відомства імператриці Марії. Навчання тривало вісім років. Випускниці мали право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімназії з чо­тирирічним терміном навчання.

Кількість гімназій була незначною й не могла охопити навчанням усіх бажаючих. Серйозно гальмувала розвиток середніх навчальних закладів висока плата за навчання. На­прикінці 90-х років існувало 129 гімназій, із них 52 чоловічі і 77 жіночих.

Середню освіту давали також заклади закритого типу — інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони. Але доступ до них мали тільки діти дворян.

У гіршому становищі перебувала середня освіта на за­хідноукраїнських землях. Наприкінці XIX ст. гімназії, пе­реважно з польською мовою викладання, діяли тільки у Львові й Перемишлі. По всій Східній Галичині існувало лише п’ять реальних середніх шкіл. У явно незадовільному стані перебувала середня освіта на Закарпатті й Північній Буковині.

Повільно розширювалася в Україні мережа вищих нав­чальних закладів, насамперед університетів. У другій половині XIX ст. до Харківського й Київського додався Новоросій­ський університет, відкритий в Одесі у 1865 р.

Університети мали приблизно однакову структуру. В них діяли історико-філологічний, фізико-математичний, юриди­чний і медичний (крім Новоросійського) факультети. Деякі з них мали відділи. Багато уваги приділялось вивченню юридичних наук — класичного римського права, тогочас­ного права тощо. Поряд із читанням теоретичних курсів у 60-х роках започатковано практичне навчання студентів ма­тематичного й природничого відділів у лабораторіях.

Кількість студентів невпинно зростала. Змінювався їхній соціальний склад: зменшилося число вихідців з дворян і збільшилося — представників духовенства, купецтва, інте­лігенції, буржуазії, а також селян і робітників. Навчання було платним, що гальмувало доступ до вищої освіти дітям недостатньо матеріально забезпечених батьків.

З відкриттям у Києві в 1878 р. жіночих курсів зароджу­ється вища жіноча освіта. Але проіснували такі курси не­довго.

З’явилися вищі спеціальні навчальні заклади для підго­товки фахівців із різних галузей промисловості й духовної сфери. Ніжинський юридичний ліцей у 1875 р. був пере­творений на Історико-філологічний інститут ім. кн. Безбо- родька і тривалий час готував учителів класичних мов, ро­сійської мови й словесності та історії для середніх шкіл. У Харкові в 1885 р. відкрито перший в Україні Південноро­сійський технологічний інститут.

На західноукраїнських землях вищу освіту продовжував давати Львівський університет із чотирма факультетами — філософським, юридичним, богословським і медичним. В 1875 р. засновано Чернівецький університет з юридичним, філософським і богословським факультетами. У 1877 р. Львівську технічну академію перетворено на політехнічний інститут. У 1897 р. уЛьвові засновано Академію ветеринарної медицини.

Наука. В другій половині XIX ст. бурхливо розвиваються наукові дослідження різних галузей людського буття. Висо­кого рівня розвитку досягли природничі науки, які в багатьох випадках визначали характер економічних змін і технічних нововведень. Завдяки цьому економіка України в другій половині XIX ст. швидко наближалась до світового рівня, а в окремих галузях і перевершувала його. В Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Професор Харків­ського університету О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Математики — професори Київського університету стали фундаторами нової алгебраїчної теоретичної школи.

Значні успіхи мала фізика. М. Умов успішно розробляв проблеми хвильових процесів і земного магнетизму, М. Аве- наріус — молекулярної фізики, М. Пильчиков — магнітних аномалій і магнітних вимірів. М. Бекетов створив у Хар­ківському університеті перші в Україні фізико-хімічне від­ділення й лабораторію фізичної хімії.

На передові позиції в світі вийшла біологічна наука. Праці І. Мечникова, І. Сеченова, О. Ковалевського стали помітним надбанням світової науки й високо цінувалися сучасниками. Працюючи в Новоросійському університеті, !.Мечни­ков розробив учення про фотоцитоз і разом із мікробі­ологом М. Гамалією заснував в Одесі першу в країні бак­теріологічну станцію. Не знайшовши належного розуміння на батьківщині, Мечников переїхав до Парижа й там за створення в Пастерівському інституті вчення про імунітет став першим українським лауреатом Нобелівської премії.

Природничі науки розвивались і на західноукраїнських землях. Плідно працювали львівські вчені-геологи Ю. То­карський та Ф. Ціркель. Помітні зрушення відбулися в сіль­ськогосподарських науках.

На новий рівень розвитку піднеслися суспільні науки. Найвизначнішим українським філософом-мислителем Укра­їни другої половини XIX ст. став Памфіл Юрке- в и ч (1827— 1874). Тривалий час він працював у Київській духовній академії, а з 1858 р,—професором і з 1861 р.— завідувачем кафедри філософії Московського університету. Вчений створив своєрідну концепцію під назвою «філософія серця», яка базувалася на філософській спадщині Григорія Сковороди. Талановитий учений і викладач, Юркевич рішуче виступив проти вульгарно-матеріалістичної праці Михайла Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії». За це Чернишевський та інші матеріалісти, які займали тоді сильні позиції, розгорнули проти нього жорстоку кам­панію, яка фактично знищила вченого. Одним із видатних позитивістів був В. Лесевич, а відомим психологом і логі­ком — Г. Челпанов. Визначним вітчизняним теоретиком і методологом історії філософії став уродженець Москви О. Гіляров (1855— 1938). З 1887 р. він пов’язав своє життя з Києвом і Київським університетом. У 90-ті роки вчений розробляє філософське вчення, назване «синехологічним». Його центральна ідея — загальна єдність, зв’язок усіх еле­ментів дійсності з їхньою духовною єдністю в світі.

Активізувалась розробка економічних проблем на кафедрах університетів. Значний вплив на економічну думку справили теорії економіста М. Бунге, зокрема про вартість і капітал, а також послідовний захист ним принципу приватної вла­сності як основи розвитку економіки. Вчений критикував економічні теорії Карла Маркса. Почалася наукова діяль­ність одного з ідеологів «легального марксизму» Михай­ла Туган-Барановського. Одним із пер­ших популяризаторів марксистського економічного вчення став доцент Київського університету Микола Зібер.

Помітні зрушення відбувались в історичній науці. Вони проявлялись в небувалому розширенні джерельної бази іс­торичних досліджень, розробці нових проблем минулого й глибшому проникненні в закономірності та особливості іс­торії України. Микола Костомаров своїми основними працями «Богдан Хмельницький», «Руїна» та ін. фактично започаткував наукову розробку історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівів. Основна заслуга у виданні багатьох збірників документів, у тому числі «Сулимівського архіву», «Щоденника генерального підскарбія Якова Марковича», «Мотижинського архіву», на­лежить Олександру Лазаревському. Крім того, його наукові праці «Малоросійські посполиті селяни», «Люди старої Ма­лоросії», «Павло Полуботок» та інші по-новому висвітлю­вали соціальні відносини на селі, запровадження кріпацтва, становище й еволюцію козацької старшини, її ставлення до наступу російського уряду на права Гетьманщини.

Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях «Про походження ко­зацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні», «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432— 1798 рр.», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700— 1768 рр.», «Нарис історії Великого князівства Литовського» та інших учений обгрунтовував національну особливість ми­нулого українського народу. Зі своїх учнів Дмитра Баталія, Петра Голубовського, Михайла Грушевського, Митрофана Довнар-Запольського він створив «київську школу» істори­ків, яка заклала підвалини сучасної історичної науки.

Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька робота ко­рифея української історичної науки Михайла Гру­шевського. Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Я вер­ни ц ь к и й. Його тритомна «Історія запорозьких коза­ків» привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького загалу своїм багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлюваної проблеми.

Розвивалися філологічні науки. Професор Харківського університету Олександр Потебня започат­кував так званий психологічний напрям у вітчизняному мо­вознавстві, висвітлював питання загального мовознавства, історичного синтаксису та діалектології. Великий авторитет мали мовознавчі праці Павла Житецького й Костя Михаль­чука. В Чернівецькому університеті почала працювати ка­федра української мови й літератури, очолювана Степаном Смаль-Стоцьким, а в 1900 р.— кафедра української літе­ратури у Львівському університеті.

Література. Переборюючи тиск царизму й великодер­жавного шовінізму, пристосовуючись до різних заборон, роз­вивалась українська література. При цьому вона знаходила розуміння й підтримку передової російської, польської та угорської громадськості, незадоволеної ставленням політич­них режимів до національних культур. Після смерті Тараса Шевченка найпомітнішою постаттю в літературному житті України став Пантелеймон Куліш. Він пра­гнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Куліш ство­рив перший національний історичний роман «Чорна рада», присвячений подіям в Україні 1663 р. Розгортання сюжету подається поряд із яскравим описом одягу, побуту й на­родних звичаїв українського народу. Високого громадського звучання набули його альманах «Хата», збірки поезій «Досвітки», «Хуторна поезія» та інші твори.

Формується реалістичний напрям у літературі, започат­кований у творчості Марка Вовчка. З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість «Інститутка» з реалістичним зображенням кріпаків, що не мирилися з раб­ством і прагнули позбутися його. У «Народних оповіданнях» письменниця устами своїх героїв засуджувала кріпосницький лад, захищала знедолених людей. Її повісті й оповідання були надзвичайно популярні не тільки в Україні, а й за її межами, перекладалися багатьма європейськими мовами.

В другій половині XIX ст. розгорнулась активна літера­турна діяльність засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова. Перебуваючи під впливом ро­сійського байкаря Івана Крилова, письменник разом із тим спирався на український грунт, розвінчував гноблення лю­дини людиною, висміював здирництво й кріпацтво. Гума­ністичними мотивами була пройнята творчість засновника громадянської і пісенно-романсової лірики Степана Руданського. Його знамениті «Співомовки» по­значені народним гумором, дотепністю, оптимізмом, муд­рістю й волелюбством. Разом із тим поет склав чимало пісень і серед них «Повій, вітре, на Вкраїну», «Мене забудь», які стали взірцем пісенно-романсової лірики. Його перу належать також історичні поеми. Чи не найяскравішим ви­кривальним твором української літератури є повість Анатолія Свидницького «Люборацькі», в якій показано занепад кіль­кох поколінь старосвітської сім’ї священика, недосконалість навчання й виховання молоді.

Значний резонанс у суспільстві мав доробок письмен­ників Олександра Кониського, Ганни Барвінок та Олекси Стороженка.

У 70 — 90-х роках українська література більше звер­тається до художнього відображення соціальних і психоло­гічних проблем суспільства, збагачується творами багатьох талановитих літераторів. Іван Нечу й-Л е в и ц ь- к и й написав понад 50 романів, повістей, оповідань і казок високої художньої цінності та правдивості. Його со­ціально-побутові твори «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я» та інші зображували життя та побут знедолених людей, їхнє нестримне прагнення до кращої долі. Соціально-психоло­гічними мотивами позначена й творчість Панаса Мир­но г о. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він викривав соціальну несправед­ливість, недосконалість реформи 1861 р. Багатостраждальна доля жінки-селянки постає перед читачем у повісті «Повія». Своєю художньою майстерністю Панас Мирний став урівень з видатними майстрами слова світу, зажив широкої слави у себе на Батьківщині та за кордоном.

Наприкінці XIX ст. починається літературна діяльність Михайла Коцюбинського. У своїх ран­ніх творах він звертається до життя представників соціальних низів суспільства й силою художнього слова протестує проти несправедливих порядків, нездатності частини інтелігенції поліпшити життя народу.

Значних висот досягла поезія Якова Щоголева, Михайла Старицького, Дніпрової-Чайки, Олени Пчілки, Павла Гра- бовського, Івана Манжури, Лесі Українки та ін.

Переживає піднесення й література західноукраїнських земель. Юрій Федькович написав 400 пое­тичних і прозових творів про життя і побут гуцулів Буковини й Галичини, прославляв борців за щастя народу. Твори Федь- ковича здобули велику популярність, перекладалися багатьма європейськими мовами.

Квінтесенцією літературного життя всієї України стала діяльність Івана Франка. Його літературна й на­укова спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Важливе місце в них посідає робітнича тематика, насамперед показ тяжкого матеріального становища наф­товиків, їхньої готовності до боротьби проти соціальної не­справедливості. Соціальним протестом позначено чимало творів Франка, зокрема вірші «Вічний революціонер» і «Каменярі». Високою художньою майстерністю вирізняю­ться соціально-побутові поеми «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці» тощо. Багато в чому під впливом Франка формувалися погляди Михайла Павлика, а також С. Кова- ліва, Н. Кобринської та ін.