Драматургія й театр.
Усупереч офіційній політиці царизму до високого інтелектуального рівня піднялися драматургія й театр. З’являється багато драматичних творів на українську тематику. Михайло Старицький написав 25 п’єс і серед них «Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві» тощо.
Героїку українського народу, незламну силу волі й патріотизм автор відобразив у п’єсах «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». Вагомий внесок у драматургію зробив Марко Кропивниц ьк и й своїми творами на соціально-побутову тематику. Його п’єси «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук» мали незмінний успіх на театральних сценах багатьох сіл і міст України. Нових висот досягла драматургія Івана Карпенк а-К а р о г о. Його драми й комедії позначені особливою соціальною гостротою та яскравістю образів. Його найкращі твори—«Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» стали неоціненним надбанням української культури. В центрі уваги автора — доля людини, кривда і безправ’я, формування підприємця капіталістичного типу і соціальні пороки сучасного йому суспільства. І це при тому, що цензура дозволяла ставити п’єси лише селянської тематики.Писали для сцени й письменники-прозаїки. Так, перероблена Старицьким комедійна п’єса «На Кожум’яках» під новою назвою «За двома зайцями» не сходить зі сцени й до сьогоднішніх днів. Часто йшла в багатьох театрах і драма Панаса Мирного «Лимерівна» та ін. У 90-х роках українська драматургія збагачується п’єсами на історичну тематику Бориса Грінченка «Степовий гість» і «Ясні зорі». Театральний репертуар поповнювали також твори Федьковича, Франка та інших літераторів.
У другій половині XIX ст. великого поширення набули аматорські театри, гуртки та групи. Вони діяли в багатьох містах, містечках і навіть селах. Подеколи вони мали досить високий професійний рівень, зокрема аматорські театри недільної школи в Полтаві у 1861 — 1862 рр.
та Чернігові під назвою «Товариство кохаючих рідну мову» в 1861 — 1866 рр., театральний гурток студентів Київського університету, заснований Михайлом Старицьким і Миколою Лисенком у 1859 р. В аматорських гуртках Бобринця та Єли- саветграда почався творчий шлях майбутніх корифеїв українського професійного театру Кропивницького й трьох братів Тобілевичів, відомих під прізвищами Івана Карпен- ка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Взагалі Єлисаветград став своєрідною театральною Меккою України, куди тяглися найкращі акторські сили і де вперше побачили світ п’єса Шевченка «Назар Стодоля», опера Гу- лака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» та інші видатні твори.Аматорський театр розвивався в несприятливих умовах переслідування українського слова й культури. Емський указ 1876 р. взагалі заборонив вистави на «малоруському наріччі», не дозволялося навіть друкувати на ньому тексти до музичних творів. Але аматорський театр став уже настільки популярним в Україні та Росії, що проти цих заборон масово виступили не лише актори, письменники, буржуазія, а й навіть прогресивне чиновництво, в тому числі й київський та волинський генерал-губернатори. Під їхнім тиском уряд у 1881 р. мусив передати питання про дозвіл на постановку українських вистав на розсуд місцевих губернаторів. Це відкрило дещо ширші можливості для розвитку театрального мистецтва.
У 1882 р. з ініціативи Кропивницького в Єлисаветграді відкрився професійний театр. У тому ж році він побував з виставами в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Новочеркаську, Ростові-на-Дону, скрізь пропагуючи духовні надбання українського народу. В 1883 р. посаду директора української трупи обійняв Старицький, Кропивницький залишився режисером і актором. Крім нього, до трупи входило чимало талановитих акторів — М. Садовський, М. Зань- ковецька, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, Г. За- тиркевич-Карпинська, Ф. Левицький, Л. Ліницька та ін. Вони створили незабутні сценічні образи за п’єсами Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Кропивницького, Старицького й Карпенка-Карого.
В 1885 р. трупа поділилася на два окремих колективи.Протягом другої половини 80— 90-х років діяло кілька провідних театральних колективів — Старицького, Кропивницького, Садовського — й близько ЗО невеликих «російсько-малоросійських» труп. Вони виступали на сценах не тільки України. Трупа Кропивницького своїми виставами в 1886 р. здобула велику популярність у Петербурзі, а Старицького в 1886 і 1887 рр,— у Москві. Успішно проходили їхні гастролі також у Білорусії, Грузії, Польщі. Трупа Г. Деркача майже 20 років гастролювала по центральних містах Росії, побувала на Уралі, в Сибіру, а в 1893 р. дала виставу в Парижі.
Створювались російські театральні трупи, які гастролювали по різних містах України й Росії. У Києві в 1891 р. М. Соловцов заснував перший постійний російський театр. Він мав високопрофесійних акторів і ставив переважно п’єси Гоголя, Толстого і Чехова.
Розвивалося театральне мистецтво й в Східній Галичині. Перший український професійний театр відкрився у Львові в березні 1864 р. Його антрепренером, актором і одночасно режисером став Омелян Бачинський. Репертуар складався переважно з творів провідних українських драматургів Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Котляревського. Зі своїми виставами він побував у різних містах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття. Із втягненням колективу в політичну
боротьбу між «народовцями» й «москвофілами» рівень вистав знижується. Й тільки після приходу в 1875 р. на посаду режисера Кропивницького діяльність театру пожвавлюється. На його сцені знайшли своє прочитання п’єси Гоголя «Ревізор» і «Одруження», Карпенка-Карого «Безталанна» і «Мартин Боруля», Франка «Украдене щастя» й «Учитель». Ставилися й інші твори українських драматургів, а також зарубіжних класиків Шіллера, Мольера, Сарду.