Розвиток української культури на початку XX ст.

Русифікаторська політика царизму, особливо підсилена в дру­гій половині XIX ст., постійні заборони української книжки, жорстокі переслідування українського слова, відсутність шкіл з українською мовою викладання призвели до того, що Україна на початку XX ст.

З величезної суми державних податків, які щорічно збирав царський уряд з населення, на народну освіту витрачались мізерні кошти. В 1913 р. з населення України було зібрано різ­них податків 700 млн. крб., з них на народну освіту витрачено лише ЗО млн., тобто щось коло 4%.

Українських шкіл зовсім не було, їх царський уряд суворо забороняв. Шкіл з російською мовою викладання було мало, і вони не могли задовольнити потреби в освіті. Через відсутність місць у школах і неможливість для сім’ї трудящого віддати дитину в школу за браком взуття, одягу більше половини дітей шкільного віку залишалося без освіти.

Середня й вища освіта для селян і робітників була зовсім неприступна. Як і в XIX ст., в гімназіях, реальних школах, учи­лись діти поміщиків, буржуазії, куркулів, чиновників та попів. Лише одиницям з числа дітей робітників та трудящого селян­ства інколи щастило вступати в середню школу.

Не набагато краще було становище народної освіти в західноукраїнських землях, які входили до складу Австрій­ської держави. В Галичині й на Буковині існували початкові і деяка кількість середніх шкіл з українською мовою викла­дання. Але польська шляхта, яка панувала в Галичині, перетво­рювала школи в засіб полонізації українського населення, пере­слідувала учителів українських шкіл, зменшувала асигнування на них.

Ось як була розподілена галицьким сеймом допомога на куль­турні потреби населення Галичини в бюджеті на 1913 р.: на поль­ський театр — 81 696 крб., а на український — 24500 крб., на поль­ські наукові установи — 112 000 крб., а на українські — 17000 крб.

В результаті цього рівень грамотності українського населення був найнижчий серед населення Австро-Угорщини. Якщо в за­хідній (польській) частині Галичини на кожних 100 душ насе­лення неписьменних було 47, то серед населення східної (укра­їнської) її частини неписьменних нараховувалось 78. Так само було і з українською середньою школою. На 69 польських гім­назій українських було лише 7; існувало 14 польських реаль­них училищ і ні одного українського.

Трохи краще стояла справа з народною освітою на Буковині. Тут в 1913 р. існувало 216 початкових шкіл з українською мовою викладання. Сільських громад, які не мали початкової школи, на Буковині вже не було. Із середніх українських шкіл існу­вала учительська семінарія, одна гімназія у Вижниці і одно реальне училище.

Вищих учбових закладів на Україні було дуже мало, а саме: три університети — в Харкові, Києві, Одесі, два політехнічних інститути—в Києві і Харкові, гірничий інститут в Катерино­славі (з 1912 р.), історико-філологічний інститут у Ніжині, сіль­ськогосподарські інститути в Києві і Харкові та ветеринарний інститут у Харкові.

Мова викладання у вищих школах була російська. Ні в одній з них не викладалось ні української мови, ні історії України, ні історії української літератури. Лише під час революції 1905 — 1907 рр. в університетах короткий час читались лекції з україно­знавства. Але з наступом реакції царський уряд заборонив їх.

На західноукраїнських землях існувало два" університети: в Галичині — у Львові з польською і на Буковині — в Чернів­цях з німецькою мовою викладання. В них лише окремі курси читались українською мовою і існували кафедри української мови та літератури.

Після революції 1905—1907 рр., яка зробила величезний вплив на піднесення національно-визвольної боротьби українського народу, і в Росії, і в Австрії все голоснішими ставали вимоги української школи, запровадження курсів українознавства в се­редніх і вищих школах. Вимоги українського народу вчитись на своїй мові підтримували кращі представники російської науки та культури.

До революції 1905—1907 рр. наукові видання українською мовою царський уряд забороняв. Коли в 1898 р. в Києві був скли­каний археологічний з’їзд і вчені з західноукраїнських земель мали зачитувати доповіді українською мовою, царський уряд дозволу на це не дав. Те ж саме сталося і в 1903 р. при від­критті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Довіз наукових видань українською мовою зза кордону був суворо забороне­ний. Лише в 1905—1907 рр. в цьому відношенні наступило деяке полегшення. Хоч які важкі були умови для розвитку укра­їнської науки, все ж в цей час вона зробила певний крок уперед. Окремі вчені в університетах, в наукових товариствах успішно працювали над розробленням історії українського народу, його науки й культури. Професор Харківського університету М. Сумцов розробляв український фольклор та історію україн­ської літератури. Олександра Єфіменко, перша в Росії жінка з на­уковим ступенем доктора історії, написала видану в 1906 р. двотомну „Історію українського народу". В Катеринославі значну наукову діяльність провадив дослідник історії Запорізької Січі Д. Яворницький, в Харкові — Д. Багалій, що працював пере­важно над історією Слобожанщини. Продовжувала виходити багатотомна „Історія України-Русі" проф. М. Грушевського. Такі видатні вчені, як А. Кримський, К. Студинський та ін., були відомі далеко за межами України. Після 1905 р. в Росії, хоч і з великими труднощами, стало можливе видання наукової літератури українською мовою. В 1906—1908 рр. вийшов словник української мови під редакцією Б. Грінченка, наукову цінність якого високо відзначила Російська академія наук.

Найзначнішими осередками української науки були Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові, що своїми науковими працями (понад 300 томів) заслужило європейське ім’я, та Нау­кове товариство у Києві, засноване в 1907 р.

До 1905 р. твори українських письменників друкувались пере­важно за кордоном. Революція 1905—1907 рр. відкрила можли­вість друкувати на Наддніпрянській Україні літературні альма­нахи, журнали тощо. Період 1900 — 1914 рр. характеризується значним ростом і зміцненням української демократичної літера­тури при занепаді і ідейному розкладі буржуазно-націоналістич­ної. Саме на цей період припадає розквіт таланту класиків новішої української літератури: М. Коцюбинського, Лесі Укра­їнки, А. Тесленка. Продовжував свою велику літературну та на­укову діяльність І. Франко. В своїх творах вони оспівували героічну революційну боротьбу українського народу, виступали проти націоналі­стичної буржуазної культури. Вони з любов’ю і пошаною ставилися до всього передового, прогресив­ного, що було в культурі брат­нього російського народу. Дружба М. Коцюбинського з великим проле­тарським письменником О.М. Горь­ким демонструвала нерозривну єд­ність і братерську дружбу україн­ського і російського народів.

В Галичині й на Буковині, крім І. Франка, працював відомий укра­їнський письменник В. Стефаник, творчість якого високо цінив О. М. Горький. Працювали також О. Кобилянська, Марко Черемшина, визначніші твори яких у перекла­дах виходили і російською мовою.

М. М. Коцюбинський.

В дні першої російської буржуазно-демократичної революції' на Наддніпрянщині народилась періодична українська преса. В листопаді 1905 р. в Лубнах явочним порядком почала вихо­дити перша українська газета „Хлібороб". Царський уряд скоро закрив її. На початку 1906 р. українські газети з’явилися в інших містах України. Масову українську літературу видавали агрономічні товариства, кооперативні об’єднання, „Просвіти", що виникли тоді на Україні.

Придушивши революцію, царський уряд розправився з укра­їнською пресою.

В 1912—1914 рр. почала відживати і українська преса.. В 1913 р. в Росії було видано 5579 назв книжок, з них українською мовою 176, або 3,1%. Українська преса в той час була пере­важно в руках буржуазних націоналістів. Вони в 1913—1914 рр. видавали журнал „Дзвін". Українські робітники не йшли за націоналістами, а об’єднувались навколо більшовицької газети

„Правда", яка приділяла велику увагу висвітленню життя пригно­блених народів царської Росії, в тому числі і українського.

Пролетаріат України і трудове селянство жадали мати свою революційну українську газету, яка відбивала б їх інтереси. Ідучи назустріч цим бажанням, редакція більшовицької „Правды" з Ініціативи Леніна в 1914 р. намічала видавати додаток до „Правды" українською мовою — „Листок українських робітників". На заклик тов. Леніна зібрано було необхідні кошти, підібрано матеріал для першого числа додатку, але напередодні оголо­шення імперіалістичної війни „Правду" було закрито, і цей намір тоді не здійснився.

Революція 1905 р. принесла від­носне полегшення і для українського театру. До цього часу царський уряд забороняв українським трупам висту­пати в театрах найбільших міст, не дозволяв зупинятись в одному місті і примушував їх постійно мандрувати. Після 1905 р. трупа видатних укра­їнських акторів під керівництвом М. Садовського, в яку входили, крім нього, корифеї українського театру П. Саксаганський, М. Заньковецька, хоч і з дуже великими труднощами здобула можливість виступати по­стійно в Києві і виїжджати на га­стролі по містах України. В репертуарі цієї трупи, крім класичних українських творів, були також кращі твори ро­сійської і західноєвропейської драма­тургії. В 1904—1905 рр. Садовський і Заньковецька, щоб зміц­нити український театр в Галичині, працювали у львівському товаристві „Бесіда¹⁴.

Українські композитори розробляли багатющу невичерпну скарбницю української народної музики. Видатний український композитор М. Лисенко своїми творами дав великий поштовх розвиткові української музики. Музична школа, заснована ним у Києві, хори, ним закладені, концерти сприяли розповсюдженню музичної освіти. На цей час припадає і розквіт таланту найви- датніших після Лисенка українських композиторів М. Леонтовича і К. Стеценка, твори яких пройняті особливою любов’ю до укра­їнської народної пісні.

В цей період розвинулось і образотворче українське ми­стецтво. В 1903 р. в Полтаві з нагоди відкриття пам’ятника І. П. Котляревському була влаштована перша виставка ху­дожників України. В ній взяли участь тоді вже добре відомі українські художники С. Васильковський, Ф. Кричевський,

П. Мартинович. На наступний 1904 рік заходами М. Коцюбинського- готувалась друга виставка в Чернігові, але відкрити її цар­ський уряд не дозволив. Вона відкрилася лише в революційний час — в 1906 р., теж у Полтаві, з нагоди закінчення будівництва Полтавського земського дому. Цей дім, в якому тепер міститься один з найкращих музеїв України, був збудований за проектом В. Кричевського і являв собою велике досягнення українського архітектурного стилю. Розписував стіни будинку та орнамен­тував видатний український художник С. Васильковський. На виставці в Полтаві демонструвались його нові великі картини, написані для земського дому: „Козак Голота", „Шлях на Pomo- дан", „Вибори полковника". Друга виставка яскраво показала, що як не сковані були творчі можливості українських худож­ників, вони все ж плодотворно працювали, продовжуючи традиції реалістичного малярства Т. Г. Шевченка і найкращих російських художників. У 1911 р. в залах Київського музею відбулась уже велика художня виставка всіх художників Над­дніпрянської України і Галичини. В київській художній школі працював М. Пимоненко, в Миргородській школі прикладного мистецтва вів педагогічну роботу відомий автор ілюстрацій до „Кобзаря" Т. Г. Шевченка О. Сластьон. Крім згаданих худож­ників, українське малярство було представлене О. Мурашком і відомим майстром-баталістом М. Самокишем.

Царизм призводив до занепаду українське народне мисте­цтво. Мало хто збирав його кращі зразки, нікому було підтри­мувати визначних митців. А народні маси все ж творили нові зразки його. Серед гуцулів розвивалась різьба на дереві, яка високо цінилася і в країнах Західної Європи. В с. Оленівці на Київщині, в Дігтярах на Полтавщині вироблялись килими, які користувались широкою популярністю; високохудожні ган- чарні вироби давали Поділля і Полтавщина.

Творчі можливості українського народу були сковані кай­данами соціального і національного гніту. Капіталізм вбивав народні таланти. Передчасно вмирали, не витримавши важкого тягара, видатні представники української науки та культури. Не зважаючи на все це, українська культура поруч з російською зайняла визначне місце серед культур інших європейських народів.