Розпад Київської держави на феодальні князівства

Після смерті Володимира почалась запекла боротьба між його синами за великокнязівський престол. Один з синів Володимира Святополк убив своїх братів Бориса, Гліба і Святослава, за що літопис і народні перекази назвали його „Окаянним".

Проти Святополка виступив його брат Ярослав, що князював у Новгороді. Святополк утік в Польщу до свого тестя, поль­ського князя Болеслава І. В 1018 р. Болеслав І рушив у похід проти Ярослава і захопив Київ. Але повстале населення вигнало польських загарбників. У 1019 р. Ярослав розгромив Святополка і осів у Києві. Святополк утік на захід і під час втечі загинув.

Озброєння часів Київської Русі.

1—гиря. 2 — наконечник стріли. З—військо. 4 — бляшка з шолома. 5 — золота бляшка з панцера. 6 і 7 — рукоятки мечів. 8 — пірнач. 9—військо. JO-кольчуга. 11 — військо”. 12 — наконечник списа. 13 і 13 — наконечники стріл. 14 і 14 — шоломи. 15—воїни. 16 — меч.

17 і 18 — сокири.

Незабаром сталася сутичка між Ярославом і його племін­ником, полоцьким князем Брячиславом, за місто Новгород. Ярослав зберіг Новгород за собою, але віддав Брячиславу Ві­тебськ. Проти Ярослава виступив його п’ятий брат Мстислав, який князював у Тмутаракані (на Таманському півострові). В 1024 р. між ними стався бій під Лиственом (біля Чернігова), в якому Ярослав зазнав поразки і примушений був віддати Мстиславу Чернігів і всі лівобережні землі. Ці землі Ярославу вдалося об’єднати під своєю владою тільки в 1036 р. після смерті Мстислава. •

В 1031 р. разом з Мстиславом Ярослав відвоював від Польщі Червенські міста, захоплені Болеславом І після смерті Володи­мира. В 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенігів. В 1043 р. він зробив останній і невдалий похід на Візантію.

При Ярославі Київська держава мала досить велику вагу в міжнародних відносинах.

Багато уваги приділяв Ярослав і внутрішнім справам Київ­ської держави. Літописець прозвав його „Мудрим". Він сприяв остаточному торжеству християнства, а разом з ним і роз­виткові освіти та літератури. Він розширяв, укріплював і при­крашав Київ, який став одним з найбільших світових центрів мистецтва, ремесла і торгівлі і був суперником Константино­поля. В Київ приїжджало багато купців з різних країн. Після розгрому печенігів Ярослав на місці бою в Києві збудував Софійський собор (1037 р.), який є прекрасною пам’яткою архі­тектури тих часів. У середині XI ст. виник і Києво-Печерський монастир, що став одним з головних церковних центрів і вог­нищ письменства в Київській Русі. Київ був обгороджений ьалом і стіною, в якій було кілька воріт. Головні ворота називалися „Золотими".

При Ярославі появився перший збірник феодальних законів Київської Русі — „Руська Правда", який охороняв права князів, бояр, багатих купців і зміцнював їх владу над народом. За вбивство боярина „Руська Правда" встановлювала грошовий штраф, в 16 раз більший, ніж за вбивство селянина. Намагаючись укріпити залежність народних мас від пануючого феодального класу, Ярослав придушував народні рухи, що виникали в різ­них частинах держави проти посилення гніту з боку князір, бояр, монастирів, купців, лихварів.

При Ярославі Київська Русь була' ще великою і могутньою державою, хоч саме князювання Ярослава, за визначенням Маркса, знаменує собою початок занепаду держави Рюриковичів.

Перед своєю смертю (1054 р.) Ярослав розподілив Київську Русь між п’ятьма своїми синами. Старшому, Ізяславу, він дав був зв’язаний з зміцненням територіально-феодальних відносин і з виникненням тенденцій до утворення з окремих феодальних князівств великих феодально-державних об’єднань — національ­них держав.

Після розпаду Київської держави на території України утво­рилося п’ять земель, або великих феодальних князівств: Га­лицьке, Волинське, Київське, Чернігово-Сіверське та Перея­славське. На території цих князівств і оформлялась українська народність ¹)∙

Кожна земля, крім Київської, перебувала в володінні окремого князівського роду і являла собою певну політичну силу, що протистояла іншим землям. Земля мала свій політичний центр, яким було найбільше місто. Цим містом володів старший князь землі, що звався великим князем. Землі, великі князівства, в свою чергу поділялись на дрібніші князівства, або князівські волості. Князі, що володіли ними, перебували у васальній за­лежності від старшого князя. Ці князівства знову ж таки складалися з сільських волостей (кілька сільських общин), або погостів.

Верховна влада в землі перебувала в руках великого князя. Він стояв на чолі війська, правив суд, відав адміністрацією, видавав закони, визначав і збирав податки. Для розв’язання важливих поточних питань своєї політики він скликав раду, або думу, яка складалась переважно з вищих дружинників — бояр, а також епіскопа.

У зв’язку з посиленням місцевого боярства і зростанням політичної самостійності земель у XII ст. в окремих землях за рахунок князівської влади дуже зросло значення віч головних міст. Віче обирало князя, укладало з ним договір цро умови, на яких він займав княжий стол, виганяло його, розв’язувало найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики (напри­клад, війни і миру). На віче скликалося все міське населення, але провідною політичною силою було боярство. Поступово віче стало зникати, чому сприяло виділення серед боярства великих землевласників, а також посилення князівської влади. ^[1]

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО XH-XIII CT

стало занепадати.

Великі галицькі бояри зосереджують у своїх руках обширні земельні володіння з масою феодально-залежних селян і рабів. Князі роздавали великим боярам міста у „кормління" або „дер­жання" (управління з правом одержання прибутків). Великі галицькі бояри мали свої власні військові дружини, „полки", своїх васа­лів— „отроків".

Скориставшись конфліктом між великим боярством і князем Володимиром Ярославичем, Угорщина в 1188 р. захопила Гали­чину, але ненадовго.

Після смерті галицького князя Володимира Ярославича в 1199 р. володимиро-волинський князь Роман Мстиславич заво­лодів Галичиною і об’єднав її з Волинню. Так виникло мо­гутнє Галицько-Волинське князівство, яке довгий час відігравало велику роль в історії не тільки України, а і всієї східної та південно-східної Європи.

Щоб зміцнити свою владу в Галичині, Роман розправився з великим галицьким боярством. Він спирався в цьому на під­тримку галицьких середніх і дрібних бояр та городян (купців, торгівців, ремісників), що були незадоволені зміцненням вели­ких бояр і прагнули до сильної князівської влади.

Роман успішно воював з половцями, а також з литовськими племенами. Але головна небезпека для Галичини і Волині наро­стала з заходу і півдня — з боку Польщі й Угорщини, хоч за часів Романа вони не насмілювались нападати на галицько- волинські землі.

Об’єднавши Волинь і Галичину, Роман намагався підкорити собі і Київ. Київське князівство, як і інші князівства середнього Подніпров’я, було деякий час під подвійним впливом — Романа і Всеволода Суздальського, двох найсильніших князів на Русі, які в той час були союзниками.

У боротьбі за Київ (так само як і за Галич) з князем Рюриком Роман спирався на підтримку київського міського населення, тобто тих елементів, що були зацікавлені в припиненні безпе­рервних спустошливих війн і тяжіли до сильної князівської влади, допомагаючи в її централізації.

Роман загинув у 1205 р. під час походу на Польщу. Особа Романа яскраво відображена в літописах, хроніках, легендах, які малюють його князем хоробрим, фізично сильним, енергійним, розумним, наполегливим політиком, жорстоким до своїх ворогів. Літописець називає його „самодержцем всієї Русі", „царем у Руській землі" (Галичина, Волинь, середнє Подніпров’я).

Смерть могутнього Романа, який залишив малолітніх синів — Данила трьох років і Василька одного року, розв’язала руки великому галицькому боярству і князям чернігово-сіверським, київським та ін. В цей час знову вибухають феодальні війни. Галицькі бояри, добиваючись обмеження великокнязівської влади, прагнули не допустити зміцнення Романовичів у Галичі. В 1206 р. вони запросили на галицький престол чернігово-сіверських князів Ігоревичів, сподіваючись поставити їх в залежність від себе. Але Ігоревичі не схотіли бути знаряддям бояр і знищили багатьох своїх противників. Для боротьби з Ігоревичами бояри звернулися по допомогу до угорського короля, який і послав у Галичину свої війська. Ігоревичі були розбиті, взяті в полон і повішені боярами. Після цього в Галичині став князем боярин Владислав (1213--1214). Але і він не втримався в Галичі.

Користуючись ослабленням Галицько-Волинського князівства, Польща й Угорщина уклали в 1214 р. договір про поділ га­лицько-волинських земель. Угорський король Андрій II послав у Галичину військо, захопив Галич і посадив там свого сина Коломана. Польща в той же час захопила значну частину Во­лині. Романовичам була залишена тільки Володимирська волость на Волині.

Незабаром між Польщею і Угорщиною виник конфлікт з при­воду поділу галицько-волинських земель. В цей же час га­лицьке населення повстало проти загарбників, що грабували його, жорстоко розправлялися з ним і насильно насаджували католицтво.

На допомогу галицькому населенню прийшов новгородський князь Мстислав Мстиславич Удалой. Він вигнав угорців з Га­личини і в 1219 р. захопив Галич. Данило Романович і Мсти­слав Удалой уклали між собою союз для спільної боротьби з польсько-угорськими загарбниками.

Угорщина і Польща знов уклали союз. Угорські й польські війська захопили Галичину і рушили на Волинь. Про це вторгнення літописець говорить: „Прийшов з великим числом угорців Філя Гордий; він нахвалявся захопити всю землю і зни­щити море". Проте, незабаром угорсько-польські загарбники були вигнані з Галичини. Сталося це в 1221 р. „Рушив Мсти­слав на гордого Філю і на угорців і на поляків, — розповідає літописець. — Стався запеклий бій, і Мстислав переміг. Угорці і поляки втекли,їх побито багато, а гордий Філя взятий у по­лон молодим чоловіком Добриніним". Потім Мстислав рушив до Галича і заволодів ним. „І була велика радість,—відмічає літописець, — що врятувалися від іноплемінників. Всі угорці і поляки були побиті, а інші захоплені в полон, деякі під час втечі потопились, інші побиті селянами, і ніхто з них не втік". Сам угорський королевич попав у полон.

Але Угорщина і Польща не відмовились від Галичини. Угор­ський король, зібравши військо, ще раз вторгся в 1227 р. в Га­личину, але знову зазнав жорстокої поразки. Мстислав гнав угорсько-польське військо до королівського табору. Там був убитий угорський полководець, а король утік. Не зважаючи на це, під впливом зрадників-бояр Судислава і Гліба Зеремеєвича, які боялися зміцнення Данила, Мстислав погодився видати свою дочку за угорського королевича і передав йому в управління Галичину.

Після смерті Мстислава (1228 р.) Данило Романович поси­лює боротьбу за Галичину. В цій боротьбі він спирався на га­лицьких середніх і дрібних бояр та городян, які виступали проти великих бояр. В 1230 р. він рушив до Галича. Угорський ко­ролевич і боярин Судислав примушені були відступити з Гали­чини. Літописець розповідає, що коли Судислав тікав з Галича, жителі кидали в нього камінням, кажучи: „Геть з міста, зако­лотник нашої землі!". Але зміцнитися в Галичі Данило не зміг. З цього часу починається довгий період запеклої боротьби за Галичину. Угорсько-польські загарбники кілька разів вторгалися в Галичину, спустошуючи її. В 1238 р. Данило Романович з до­помогою городян знов заволодів Галичем, а в 1240 р. зайняв Київ, де посадив свого воєводу Дмитра.

Дальше зміцнення Данила Романовича на Україні було пе­рерване навалою на Русь нових ворогів — татаро-монгольських завойовників, що насунули із сходу.

6.