Культура Київської Русі
В Xl-XII ст. в Київській Русі розвинулась висока для того часу культура, яка не поступалась перед культурою Західної Європи і була значно вища від культури Польщі.
Разом з християнством у Київській Русі появилося письменство, запозичене від балканських слов’ян.
Створення слов’янської абетки приписують грекові Кирилу, який разом з своїм братом Мефодієм проповідував християнство серед південних і західних слов’ян. Ця абетка, названа „кирилицею", була змінена трохи за царювання Петра І і в такому вигляді існує у нас і досі. Склавши абетку, Кирило почав перекладати святе письмо з грецької мови на слов’янську (IX ст.). Більшість філологів вважає мову цих перекладів македонською говіркою болгарської мови. Ця болгарська, або церковнослов’янська, мова і вживалася в письменстві Київської Русі. З часом вона змінювалася: книжники Київської Русі, переписуючи книги, вводили в неї свої мовні особливості, елементи народних мов — української, великоруської і білоруської.В кінці X і в XI ст. у Київській Русі стали виникати школи. В літопису ми знаходимо відомості про заснування шкіл князями Володимиром і Ярославом. Звичайно, в цих школах вчилися тільки діти верхівки суспільства, князів, бояр, духовенства, багатих городян. Викладання зводилося переважно до навчання читати. Вищим ступенем шкільної науки були письмо і лічба.
Пррте, окремі представники пануючого класу не обмежувалися елементарною грамотністю, а були „книголюбцями" і освіченими людьми. Про Ярослава Мудрого літопис розповідає, що він любив книги і багато читав; зібрав писців і перекладачів, які переклали з грецької на слов’янську мову і переписали багато книг. Ця збірка рукописів — бібліотека — була в Софійському соборі. Син Ярослава Святослав був старанним збирачем книг. Від його рукописної збірки збереглися знамениті „Ізборники". Один з них (1073 р.) являє собою свого роду тогочасну енциклопедію.
Деякі князі володіли іноземними мовами. Так, другий син Ярослава — Всеволод, батько Володимира Мономаха, знав п’ять мов. oСам Володимир Мономах був освічена людина. Його „Повчання" дітям—дуже цікава історико-літературна пам’ятка. Про володимиро-волинського князя Володимира Васильковича (1270— 1289) літописець говорить, що він був „книжником великим і філософом".
Основним джерелом освіченості була перекладна література. Головне місце в перекладній літературі займали твори церков- но-богослфвського змісту (проповіді, повчання, „житія святих"), а також „апокрифи", тобто релігійні твори, не визнані і навіть переслідувані офіціальною церквою. Зустрічаємо переклади ряду цікавих романів, повістей, переказів: „Александрія"— роман про Александра Македонського, „Девгенієво діяння" — візантійська героічна повість, „Сказання про Індійське царство" та іч. Велика була перекладна історична література: хроніки— Малали, Георгія Сінкела і Георгія Амартола, „Історична Палея" (компіляція старозавітної історії), „Іудейська війна" Йосифа Флавія та ін. Ця історична література давала відомості переважно з історії Візантії та єврейського народу. Джерелом знань з географії були вступний “розділ хроніки Амартола і описи подорожей паломників. Була перекладена „Пчела"— візантійський збірник афоризмів життьової мудрості, взятих з біблійних книг і творів античних письменників. Найменше відомостей давала перекладна література в галузі природничих наук. Джерелом цих відомостей були в основному два збірники — „Шести- днев" і „Фізіолог". Ці збірники, як і вся візантійська література, характеризуються церковно-богословським напрямом. Наведені в них відомості з космографії, природознавства і т. д. мають також багато фантастики. Перекладна вщантійська література, не зважаючи на свій церковний характер, розширювала кругозір, сприяла розвиткові оригінальної літератури Київської Русі.
В оригінальній літературі, як і в перекладній, головне місце займали церковно-богословські твори.
Серед письменників-про- повідників найвидатнішими були Іларіон, перший митрополит з руських (XI ст.), і Кирило, епіскоп туровський (XII ст.), які залишили цікаві з літературного погляду проповіді. В „Слове о законе и благодати" Іларіон виявив свій високий патріотизм. Про Київську Русь він говорить так: „Не в поганій і не в невідомій землі вони були владиками (мова йде про князя Володимира і його попередників), а в Руській, яка відома й чутна в усіх кінцях землі".Від агіографічної літератури („Житія святих") XI-XIII ст. зберігся ряд творів: „Сказаніе" про Бориса і Гліба письменника XI ст. Якова Мніха, яке в більшій мірі є історична повість, ніж „Житіє"; повість про початок Печерського монастиря; „Житіє Феодосія ігумена Печерського" Нестора, монаха Києво-Печерського монастиря; дві повісті про Печерський монастир Сімона і Полікарпа. Обидві ці повісті разом з повістю про початок Печерського монастиря і „Житієм Феодосія" Нестора лягли в основу так званого „Києво-Печерського патерика" (грецьке слово „патер" — отець; монах називався отцем), який являє собою важливе джерело для вивчення побуту, культури і ідеології того часу. В ньому є цікаві факти і з загальної історії Київської Русі.
Виникала і оригінальна паломницька література в Київській Русі, головним твором якої є „Паломник Данііла, ігумена Руської землі", який описує подорож Данііла в Палестіну (початок XII ст.).
Окреме місце в оригінальній літературі Київської Русі займають літописи — визначне явище не тільки в староруській історичній і художній літературі, а й у світовій літературі цього типу. Тепер відомо близько 200 літописних списків. Найдавніші з них — так званий Новгородський (дійшов від XIII—
XIV ст.), Лаврентіївський (1377 р.)1) і Іпатський[2] [3]) списки (початок XV ст.). Для історії України найбільше значення має Іпатський список, що складається з трьох літописів (частин): 1) давнього, або початкового (до 1113 р.), 2) київського (від 1113 до 1200 р.) і 3) галицько-волинського (від початку XIII ст. Давній, або початковий, літопис має такий заголовок: „Се повести временных лет, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити и откуду Руская земля стала єсть". В своєму початковому вигляді давній літопис виник близько 1039 р. в Софійському соборі. Цей Київський ізвод продовжувався і редагувався (в 1073, 1095 і 1112 рр.) в Києво- Печерському монастирі, який став центром літописання. Гадають, що складачем ізводу 1112 р?, який називається „Повестью временных лет", 6} в монах Києво-Печерського монастиря Нестор. Цей ізвод Нестора зберігся в двох редакціях: 1116 р. (знаходиться в Лаврентіївському списку) і 1118 р. (в Іпатському списку). Літописи являють собою головне джерело для вивчення історії Полювання. Фреска в Софійському соборі в Києві східних слов’ян. Вони подають багато прикладів героїчної боротьби наших доблесних предків проти іноземних вторгнень. Художня цінність літописів теж велика. Особливою поетичністю відзначається галицько-волинський літопис. Найвеличнішим зразком поетичної творчості Київської Русі є „Слово о полку Игореве" (написане близько 1187 р.), яке щодо сили і різноманітності своєї художньої майстерності стоїть в одному ряду з найкращими зразками світової поезії. „Слово" оспівує похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців (1185 р.). Автор цього героїчного твору— палкий патріот; він глибоко сумує з приводу 'феодальної роздробленості Русі, що ослабляла її перед лицем зовнішніх ворогів. Цей геніальний твір свідчить про високий культурний рівень Київської Русі. До цікавих творів світського характеру XII і початку XIII ст. належить „Послання", або „Моління", Данііла Заточника, яке щодо свого жанру є памфлет. Автор „Послання" — хтось із молодшої дружини або з членів князівської канцелярії, перебуваючи за якусь провину в ув’язненні або в засланні, звертається до князя з проханням, намагаючись добитися від нього помилування з допомогою дотепних літературних висловів у формі різноманітних афоризмів і прислів’їв як книжного, так і народного характеру. Величезне багатство народної поезії Київської Русі дійшло до нас у билинах, які оспівали подвиги і пригоди легендарних богатирів. Образи богатирів розкривають перед нами силу і хоробрість народу, його героїчну боротьбу проти іноземних вторгнень, непохитну стійкість у захисті своєї батьківщини. Найбільш любимими народними героями були хлібороб Микула Селянинович, якого „земля любить", і селянський син Ілля My- ромець, знаменитий своїми перемогами над Солов’єм-Розбійнико.м та боротьбою з коновниками. Мистецтво Київської Русі XI—XII ст. також досягло високого рівня. Разом з християнством у Київській Русі з’являється церковна кам’яна архітектура, фрески 9, мозаіка *), іконний живопис. За свідченням літопису, найдавніші церкви були збудовані і розписані грецькими майстрами. Однією з таких церков була Десятинна церква в Києві, збудована князем Володимиром між 989 і 993 рр. На утримання цієї церкви Володимир віддавав десяту частину своїх прибутків, звідси і назва її — Десятинна. Серед руїн цієї церкви знайдено рештки її багатих прикрас (мозаїки, фрески). 9 Стінний живопис сухими фарбами по сирій штукатурці. 2) Зображення, складені з кольорових камінців або шматочків скла, вдавлених у штукатурку. Речі оздоблення в Київській Русі. 1 — вінчик на голову. 2—колт. З — вбрання слов’янської жінки. 4 — колт. 5 — сіоник. 6—7—колти (в середині) і гривни. 8 — намисто. Визначною пам’яткою церковної архітектури Київської Русі є Софійський собор, заснований князем Ярославом у 1037 р. До цього часу в ньому збереглися мозаічні настінні зображення і фрескові розписи світового значення. Крім київського Софійського собору, збудовані в XI ст. Софійські собори в Полоцьку і в Новгороді. В тому ж сторіччі виникла головна церква Печерського монастиря, яка була прикрашена „мусією" (тобто мозаїкою). З середини XI ст. церкви в Київській Русі починають будувати і розписувати місцеві майстри. Разом з греками, які будували й розписували головну церкву Печерського монастиря, працювали також і місцеві майстри та художники і серед них перший руський іконописець монах Алімпій. В XII ст. відомі імена місцевих будівників — Петра Милоніга (в Києві) і Петра (в Новгороді). Галицько-волинський літопис згадує в м. Холмі про скульптора-„хитреця“ Авдія. Місцеві майстри вносили зміни у візантійський стиль і розвивали свої оригінальні особливості в архітектурі. Разом з тим незабаром почали виявлятися і впливи західні, особливо в Галичині. В Київській Русі розвивалась і світська архітектура. Князі й бояри будували собі пишні палаци, тереми (дерев’яні й кам’яні). Літопис, билини, „Слово о полку Игореве" згадують про князівські „золотоверхі тереми". Князь Андрій Боголюбський збудував у Боголюбові кам’яний палац, частина якого збереглася й до наших часів. Книги в Київській Русі прикрашались мініатюрами на візантійський і болгарський зразок, які являють собою велику цінність для вивчення культури й побуту тієї епохи. Найдавніші мініатюри вміщені в Остромировому євангелії (1056—1057 рр.), зробленому в Києві дияконом Григорієм для Остромира, новгородського посадника. Цікаві мініатюри „Ізборника" Святослава 1073 р. Скульптура Київської Русі представлена головним чином кам’яними (шиферними) орнаментованими плитами, якими прикрашали церкви всередині, князівськими мармуровими і шиферними гробницями (саркофагами) і великою кількістю дрібної скульптури — кам’яних і металічних ікон та хрестиків з рельєфними зображеннями, що були не тільки священними символами, а й прикрасами. Чудовим з погляду скульптури є оздоблений багатим і витонченим різьбленим орнаментом саркофаг Ярослава, що зберігається тепер у київському Софійському соборі. Найбільше збереглося від Київської Русі предметів ювелірної справи. Різні золоті й срібні речі не тільки привозились, а й виготовлялись у Київській Русі, ювеліри якої були відомі далеко за її межами. Золоті й срібні вироби прикрашались витонченою перегородчастою емаллю’) і філігранню[4]). Дальшому розвиткові культури Київської Русі перешкоджав ріст феодальної роздробленості. Татаро-монгольська навала, що насунулася з сходу, затримала культурний розвиток Русі. В цілому культура Київської Русі мала великий вплив на розвиток культур усіх трьох братніх народів — українського, великоруського і білоруського — і є їх спільною спадщиною.
