Розгром петлюрівщини і воєнної інтервенції Антанти

Для боротьби проти соціалістичної революції уряди Ан­танти вирішили почати широку воєнну інтервенцію проти Ра­дянської країни з тим, щоб повалити Радянську владу і відновити в країні буржуазні порядки.

Ще тоді, коли відбувалися бої з австро-німецькими окупан­тами, тов. Сталін викрив підступні плани англо-французьких імперіалістів. В статті „Україна визволяється" тов. Сталін писав: „В той час, як німецький імперіалізм доживає останні дні, а „гетьманство" переживає останні конвульсії, англо-фран- цузький імперіалізм зосереджує військо в Румунії і готує десант в Криму для окупації України. Вони, англо-французькі імперіа­лісти, хочуть зайняти тепер вакантне місце окупантів України. Разом з тим випливає на поверхню „Українська директорія" на чолі з авантюристом Петлюрою, з лозунгом старої „самостійно­сті" на „новий" лад,—нова, зручніша, ніж „гетьманство", ширма для нової „англо-французької" окупації‘України!" (Й. Сталін, Статті і промови про Україну, с. 65).

Агентами нових інтервентів на Україні були ті самі запро­данці, які на початку 1918 р. покликали німецьких окупантів. Українські націоналісти, російські буржуазні і дрібнобуржуазні партії посилали урядам і військовому командуванню Антанти прохання, мольби, доповідні записки про необхідність окупації України. Разом з листами вони надсилали плани й карти для полегшення інтервенції. Денікін і Краснов, Скоропадський і Пе­тлюра, Винниченко, меншовики і есери — всі ці вороги проле­тарської революції покладали свої надії на воєнну інтервенцію Антанти.

В листопаді 1918 р. була створена буржуазно-націоналістична Директорія, де головну роль відігравали Винниченко і Петлюра. Спираючись на галицькі військові частини „січових стрільців" та інші куркульські частини, які до неї перейшли від гетьмана, Директорія почала просуватися з Білої Церкви на Київ, який захопила 15 грудня 1918 р.

У плані Антанти, який тоді зводився до одночасного удару проти Радянської країни: з півночі — англо-американським вій­ськом і з сходу — армією Колчака, петлюрівські війська разом з денікінськими і десантними силами були намічені для удару з півдня — з України.

В кінці листопада 1918 р. Антанта висадила свої війська в Одесі. Морем і залізницею з Румунії щодня прибували тран- спорти з солдатами, літаками, танками, артилерією та іншою збро­єю. Крім французьких, прибували румунські, грецькі і польські частини. Командування інтервентів збирало сили для загарбання України і перетворення її в плацдарм наступу на Радянську Росію. З другої половини січня інтервенти перейшли в наступ і почали просуватися на північ, головним чином по лініях заліз­ниць. Петлюрівські війська допомагали інтервентам. Окупанти добралися до Роздільної, Колосівки. 31 січня 1919 р. вони захопили Херсон, 2 лютого — Миколаїв. Ці пункти і стали границею оку­пованої території з Одесою в центрі. На цій території інтер­венти запровадили колоніальний режим, який вони хотіли нав’я­зати всій Радянській країні. При кожному військовому з’єднанні була контррозвідка, яка з звірячою жорстокістю розправлялась з трудящими в окупованих місцевостях.

Розвиток спекуляції, падіння цінності грошей доповнювали загальну глибоку кризу, що її переживало народне господарство окупованої місцевості. Брак вугілля й нафти привів до того, що фабрики й заводи не працювали. Серед робітників панував голод.

В Одесі окупанти створили для прикриття інтервенції ма­ріонетковий уряд білогвардійського генерала Грішина-Алмазова і в той же час обіцяли Директорії визнання й військову допо­могу. Петлюрівська Директорія через своїх делегатів в Одесі під­писала кілька угод, за якими передавала Україну в колоніальне рабство імперіалістичній Франції.

Свою політику Директорія проводила за вказівками Антанти. На захопленій території петлюрівці встановлювали такий са­мий режим, що і окупанти в Одесі, Херсоні та Миколаєві. Ди­ректорія запровадила терор проти всіх робітничих організацій і в першу чергу проти авангарду робітничого класу — кому­ністичної партії, яка була оголошена поза законом.

Петлюрівці запрошували на командні пости найлютіших ворогів українського народу — гетьманців і денікінців, з якими висту­пали єдиним фронтом проти пролетарської революції. Офіцер­ські білогвардійські загони приймалися в армію Петлюри на правах окремих частин із своїм командним складом.

Заводи й фабрики лишалися в руках буржуазії. Петлю­рівські отамани силою зброї примушували робітників працю­вати, в той час як власники підприємств не виплачували за­робітної плати. Земля лишалась в руках поміщиків і куркуль­ства, хоча Директорія щедро видавала всякі декларації про передачу землі селянам. Петлюрівські каральні загони жорстоко розправлялися з селянами, що захоплювали поміщицькі землі. Селян розстрілювали, селянські з’їзди забороняли, делегатів розганяли зброєю і сікли різками.

У Харкові заборонено було губернський селянський з’їзд через те, що виборча кампанія проходила під лозунгом „Вся влада Радам!". У Полтаві губернський селянський з’їзд висло­вився більшістю голосів за встановлення Радянської влади. Селяни Волині посилали своїх ходаків у радянські райони з заявами, що селянство буде приречене на розорення й загибель, якщо Ради не візьмуть влади в свої руки. Широкі верстви селянства дедалі ясніше розуміли ціну аграрних декларацій Директорії, де­далі більше переконувалися в тому, що шлях до поміщицької землі лежить через повалення Директорії і встановлення влади Рад.

Прагнення робітників і трудящих селян України встановити у себе Радянську владу примушує буржуазних націоналістів в цілях збереження влади буржуазії вдаватись до фальсифікації. Вони висувають лозунг організації „трудових рад" без біль­шовиків і провадять вибори у „Трудовий конгрес", який нібито мав остаточно оформити владу цих рад. Але більшовики ви­крили буржуазно-націоналістичну фальсифікацію ідеї Радянської влади і витівка з „трудовими радами" відразу зазнала краху.

Директорія і українські націоналістичні партії в боротьбі проти українського народу і Радянської Росії розпалювали ненависть до всього російського, до російської культури, мови і народу. Російських учителів виганяли з шкіл, російські школи закривали. Директорія і українські націоналістичні партії розпалювали антисемітизм, друкували в своїх газетах заклики до погромів єврейської бідноти. Протягом 1919 року петлюрівці вчинили близько 800 погромів, замучивши, і вбивши коло 100 тисяч євреїв. Але єврейські буржуазно-націоналістичні партії фактично під­тримували політику Директорії.

В Одесі була створена підпільна „іноземна колегія", яка керувала комуністичною пропагандою серед солдатів французької окупаційної армії. До складу колегії входили Жанна Лябурб, Жак Елін, М. Штілівкер та інші. Величезний героізм виявила Жанна Лябурб, яка часто при офіцерах сміливо поясняла французьким солдатам, що їх справжнім ворогом є імперіалі­стична буржуазія і проти цього ворога солдати повинні напра­вити свою зброю. Поряд з усною агітацією „іноземна колегія" розгорнула видавничу діяльність. У підпільній друкарні, встано­вленій за містом в катакомбах, друкувалися французькою мовою більшовицькі прокламації і газети, які поширювались серед солда­тів і матросів. Французькі солдати часто знаходили в своїх сумках і скриньках комуністичні прокламації. Під впливом більшовицької агітації окремі групи французьких солдатів відмовлялися воювати проти українського народу. Репресії, арешти й заслання не могли припинити революціонізування французьких солдатів.

50-тисячна окупаційна армія, озброєна удосконаленою вій­ськовою технікою, танками й літаками, розкладалась під впливом комуністичного слова. Армія інтервентів ставала нездатною до збройної боротьби проти робітників і селян.

У боях з Червоною Армією інтервенти зазнавали поразки за поразкою. Частини Червоної Армії розбили інтервентів під Бе­резівкою, захопивши п’ять танків, артилерійські батареї та інше військове майно.

В той час, коли більшовики Одещини провадили героїчну боротьбу проти французьких інтервентів, по всій Україні точилася боротьба з петлюрівщиною. Велику роботу в справі мобілі­зації сил революції і розкладу петлюрівської армії провели партійні організації Києва, Житомира, Василькова, Бердичева, Черкас, Золотоноші і цілого ряду інших місцевостей України. В Києві виходила підпільна газета „Комуніст" і видавались більшовицькі прокламації до петлюрівських солдатів.

Своєю агітацією і пропагандою більшовики нещадно викри­вали справжні цілі української буржуазної Директорії, пояснюючи справжній зміст усіх її декларацій, її залежність від Антанти.

Перетягуючи на свій бік частину петлюрівських солдатів, нейтралізуючи окремі петлюрівські частини, більшовики збирали сили для збройного повстання.

На початку січня 1919 р. повстання проти Директорії охо­пило всю Україну. Червона Армія допомагала українському народові звільнити свою країну від інтервентів і петлюрівщини. За директивами Леніна і Сталіна були відправлені на Україну частини Червоної Армії, які передали українським братам свій досвід революційної боротьби, допомагали українським робітни­кам і селянам створити свої збройні сили і зміцнити диктатуру пролетаріату. Червона Армія з допомогою повсталих робітників вигнала петлюрівців з Харкова. В Ізюмському, Зміївському і Ку­бинському повітах орудували партизанські загони. Селянство Волині і Полісся виганяло петлюрівців з своїх сіл. Посилювався повстанський рух на Полтавщині. 19 січня Червона Армія очис­тила від петлюрівців Полтаву.

У перших числах січня богунці під командуванням Щорса повели наступ на Чернігів. План звільнення Чернігова був так майстерно розроблений і здійснений, що петлюрівці нічого не встигли вивезти. Місто було оточене з усіх боків. Один ба­тальйон на світанку зайняв міст через Десну, відрізавши пет­люрівцям шлях до відступу. Два інших батальйони атакували місто. Цілий корпус гайдамаків був знищений. Слава про пол­ководця Щорса широко рознеслася по всій Україні.

Петлюрівці відступали до Києва. По дорозі вони палили мости, нищили полотно залізниць, намагаючись таким чином затримати переможний наступ Червоної Армії. В районі Києва було сконцентровано близько 40 тис. петлюрівців, з них 10 тис. січо­вих стрільців. Вирішальні бої відбулися в Броварах. Червоними частинами командував Щорс. Петлюрівські війська були роз­биті і відступили. 5 лютого вийшов з підпілля Київський викон­ком Ради робітничих і солдатських депутатів. 6 лютого у Київ вступив Богунський полк. Комендантом міста був призначений Щорс.

Розбиті частини петлюрівської Директорії відступали в пів­денно-західному напрямі — на Жмеринку, Проскурів, Кам’янець. На шляху відступу петлюрівців з новою силою вибухали на­родні повстання. Оточений кільцем повстань, петлюрівський уряд терором і розоренням мстився над мирним населенням за свої поразки на фронті. Вигнана з Києва Директорія стала табором у Вінниці, благаючи французьке командування про допомогу. Червона Армія продовжувала свій переможний похід. 20 лютого був звільнений Фастів, 23 лютого петлюрівці були вигнані з Ko- зятина, а далі — з Бердичева. Червона Армія розгорнула наступ на Вінницю і Жмеринку. В тилу у Петлюри виникали селянські повстання. Під ударами Червоної Армії Директорія, петлюрівські отамани, представники націоналістичних партій, міністри і чинов­ники Петлюри розбігалися. Частина втекла в Кам’янець, частина— в Ровно, частина — в Галичину, деякі лишились на радянській території, щоб продовжувати контрреволюційну боротьбу проти українського народу. Солдати цілими частинами здавалися в по­лон. Сам Петлюра втік у Польщу. В травні Червона Армія стала біля західних кордонів УРСР. Радянська влада на Україні була скрізь відновлена.

3.