12-й розділ. Український философ Григорій Савич Сковорода.
Життя Γ.∙ С. Сковороди. Философія Г. С. Сковороди. Його значіння.
йоГд батька Сави я знайшов у компуті (спискові) козаків Лубенського полка. Іще малим хлопчиком він співав на кли-
росі, бо мав гарний
Життя Г.
С. Сковороди. Єдиним, але вельми славетним діячем науки у Слободський Україні був Григорій Савич Сковорода—великий философ і богослов, перший самостійний философ не тільки в Україні, але і в Россії, бо таким його признала тепер і російска философична наука. Родився Г. С. Сковорода у 1722 році у Гетьманщині у с. Чернухах і був син козака Лубенською полка, значить, козачого роду і імя. голос. Батько оддав його по його охоті в науку до Київської Духовної Академії, де він гарно учився, але його було вибрано у півчі у царську капеллу в Петербург, де воцари- лася Лизавета Петровна, котра дуже любила свою капеллу. Цариця через якійсь час поїхала до Києва і туди знов в Академію поступив Г. C Сковорода, щоб продовжувати там своє учення. В Академії у початку XVlll ст. профессором философії і богословія був славетний Феофан Прокопович, котрий стояв за відродження богословської науки, а в часи Сковороди вельми звісти и й Георгій Кониський; у нього Сковорода
слухав лекції по философіи, котра мусила доводити чоловіка до самопізнапя й свідомости своїх, обов’язків. Значить Академія мала вплив на розвій философсько-богословських поглядів Сковороди. У. Г. Кониського Г. С. Сковорода міг зацікавитися піїтикою, духовними віршами іі драмами. Лекції по богословію він слухав у С. Ляскоронського. Г. С. Сковорода пройшов усі класи в Академії, навіть і богословський,
Печатка аЛЄ «ЄСКІНЧИВ АкЗДЄМІЇ, 6θ ЙОМу СЯ.M Є ТОДІ
г.
с. Сковороди, трапився щасливий случай поїхати за кордон-він поїхав з генералом Вишневським в Венгрію, де була російська православна церква і куди його й призначили для церковної служби. Звідтіля він їздив до Відня до Офену, Пресбурга й инших міст, знайомився з тамошніми ученими. Він добре розмовляв по латині і по німецьки, досить розумів грецьку мову і в зносинах з освіченими і вченими людьми багато пізнав такого, чого б не міг узнати у Росії і на Україні. Мабуть тут він познайомився і з творами грецьких та латинських философів і німецьких богословів. Тоді ж, здається, він почав з увагою пильно читати Библію, щоб зрозуміти її глибокий розум. Тоді йому було ЗО років. Вернувся Г. С. Сковорода на Україну, дуже осьвіченою і вченою людиною. Але й дома не кинув науки, а поширяв ще більше свою осьвіту. Його любимими книжками були филосо- фичні та богословські твори: з грецьких та римских письменників—Сократ, Плятон, Арістотель, Демостен, Горацій, Цезарь, Цицерон, Корнелій Непот, Овідій; з церковних—Клімент Оле- ’ ксандрійскій, Максим Сповідник, Ориген, Діонисій Ареопагіт;
дуже поважав він Филона Іудеянина, а з нових тих, хто поясняв Біблію; головною ж книгою його познанія була сама Біблія. Ci книжки він міг діставати в багатій книгозбірні Харьківсь- кого Коллегіума, а також по манастирях і у поміщиків, у котрих проживав. Читав сі твори він більш усього на тих мовах, на яких вони були написані, бо сам гаразд їх розумів. Власні твори Сковороди, про які ми оповідатимемо далі, показують, що він добре знов ученіе грецького философа Плятона і стоїків; знав він добре й богословське ученіе східних учителів церкви. Повернувшися з-за кордону, він узяв посаду учителя піїтики в Переяславському Коллегіуму, але став викладати сю науку зовсім по новому і по свойому. Єпископ звелів йому викладати так, як се робилося звичайно. Г. С. Сковорода не згодився на се і дав пояснення до свого способу викладання сієї науки. Тоді єпископ скинув Сковороду з сієї посади, написавши таку резолюцію: „не оісивяше по средѣ дому моего творяй гордыню".
Г. С. Сковорода переїхав у Полтавщину і тут учив сина поміщика Томари. Потім поїхав до Москви і пробув якійсь час у Троїцько-Сергієвській Лаврі і знову вернувся до Томари, де жив життям, близким до природи. Тоді влсе він порішив вибрати для себе життя просте, убоге, не шукаючи для себе нічого суєтного. У 1759 році, як се нам вже відомо, Сковорода узяв посаду учителя Харьківського Коллегіума. Одягався він тоді просто; їв один раз у день—пізно у вечері; мняса і риби не вживав, а їв тільки городину, пив молоко; спав не більше 4-х годин у сутки. Вставав в ранці на зорі і в погожу годину ходив пішки за город і в сади на проходку; завжди веселий, бадьористий, усим довольний, словоохотливий там, де не примушували його розмовляти, поучаючий, поштивий до усякого; любив він одвідувати болящих, утішати упавших в горе, розділяв послідне з бідними, вибірав і любив друзій по.серцеві їх, був набожним, але без суевірья, любив науку без гордощів, обходження без влесливости. Харьківський єпископ якось висловив бажання, щоб Г. С. приняв чернецтво, але Сковорода, одповів на се: „хіба ви бажаєте, щоб і я збільшив собою число фарісеїв? їжте ласо, пийте солодко, одягайтесь роскішно—і ченцюйте собі на здоровля*! Бо і справді тоді була такою більшість ченців. До Сковороди часто приходило багацько усяких людей для бесіди з ним і научання од нього. І сам він теж звертався і писав листи до людей ріжних станів, обговорюючи найбільш поважні й потрібні на його погляд для кожної людини фолософичні питання—про Бога, чоловіка, світ, Біблію, щастя. Для сього він і вибрав властиву собі, як він казав, стать, себ-то стежку життя —перемінив посаду учителя Коллегіума на стать мандрованого учителя всього українського народа і се дало йому душевний спокій і щастя. „Признаюся, друзі мої, писав він у сьойому „Букварю мира", що зараз кину свою теперешню стать (мандрованого учителя), хоч у неї вже состарівся, і зроблюся гончарем, як тільки почую у себе хіть до сього ремесла. Будьте певні, що з БогоїМ мені буде веселіше і зручніше виліпляти глиняні сковороди, ніж писати книжки без охоти до сього! Колиб я, писав він у листу до одного приятеля, займався бжильництвом або був кравцем, або ловив звіря, тоді б сказали про мене, що я займаюся тим, що слід. Так хіба тільки те і е робота для чоловіка, щоб продавати, купувати, воювати, женитися, мати позви, будувати будники, бути кравцем або бити звіря? Хіба тут тільки повинно бути завжди наше серце? Тоді б ми не мали б часу заглянути у нашу душу і очистити сю господиню нашого тіла. Ми похожі на того чепуруна, що пеклується не про ногу, а про чобіт, зовсім віз тільки без коліс, бо бракує душі. Є правда у нас душа: але така, як у подагрика ноги. Згодом, як знаємо, так говорив Л. Н. Толстой, називаючи се „недѣланіемъ". їздив Г. С. Сковорода зі своїм любимим учнем М. І. Ковалинським у Київ, де поясняв йому історію міста, старовину, Лаврські святині, але вступити в ченці і там одрікся, бо гудив життя тодішніх ченців. Гетьманщину він любив, як свою матір, але жити бажав і проживав постійно в слободській Україні. Гостював короткій час у свого учня М. І. Ковалинського, але швидко повернувся в Україну, де проживав по тамошніх манастирях, у священників, у осьвічених і щирих до нього поміщиків; переходив з одного села в друге; любив жити в самотині без услуговання, на пасіках, усадках, де писав свої философичні твори, співав і грав на лекільках інструментах. Сам складав музику для церковних концертів, поклав на музику церковні псальми і духовні пісні. Зовсім одмовився од грошей. Особливо Сковорода любив Харьків. Не тільки не був сектантом, але й сам виступав проти сект, бо його власні погляди були куди ширші всякої секти. Правда він бажав, щоб його философичні і богословські погляди ширилися серед суспільства, бо справді казав людям нове слово, котре по новому б мусило збудувати й їх життя. 1 ось ми бачимо, що він і живим словом, і листами, і рукописними творами, і—що найбільш поважно, власним прикладом проводив у народне життя свої думки, свою философію. Він учив так, як жив, а жив так, як учив. Г. С. Сковорода не мав спромоги друковати своїх творів та й не моглиб вони тоді бути надруковані через цензурні перепони. Але сі творі його все ж таки досить широко рос- повсюжені були в апографах (списках) і у нього було чимало друзів і шанувателів серед усіх станів тодішнього суспільства і навіть простого народа. Дворян, яко головний стан суспільства, він звав до морального відроження, до духовної волі, до боротьби з суєвірьями. Він був для поміщиків мандрованою Академією. Він також любив і мав вплив і на простий нарід. Луб’яновскій згадує про се так: „Більш усього Сковорода любив жити серед селян; любив він мандрувати з однієї слободи в другу, з одного села в друге, з хутора в хутор; і всюди він був своїм чоловіком. Особливо селяне тіх слобід і хуторів, де він частійше й довше пробував, любили його, як рідного. Він оддавав їм усе, що мав; не золото і срібло, котрого у нього не було, а добру пораду, усовіщування, научання, приятёлські докіри за неправду, сварки, пьянство, недобросовісність... І він утішався тим, що його мандроване учительство було користые для народа.Философія Г. С, Сковороди. К століттю смерти Г. С. Сковороди—к 1894 роду —я розшукув в Румянцевському музею у Москві його рукописні прозаїчні философско-богословські твори (здебільшого в його власних автографах, себ то їм самим написаних), його житіє, зложене учнем Ковалинським, його листи на російський, латинський і грецький мові у прозі і в віршах. Ci рукописі були впорядковані мною і видані Харьківським історико-филологичним Товариством з моєю кри- тико-бібліографичною розвідкою, і тільки тоді можно було пізнати Г. С. Сковороду, яко философа й письменника.
У своїх творах Г. С. Сковорода провіщав свою християнську философію. Він був тут з погляду церковного справжнім їєре-
269
сіархом на зразок инших їєресіархів Західньої Європі і Слав‘- янства, бо дуже одходив у своїй философы од церковного ученія. Християнство він приймав без догматики і тім більш без обрядів або, як він казав, без церемоній. Навіть таїнства він розумів яко символи. Для нього віра була философіею, а философія - вірою. Г. С. Сковорода провіщав думку про два зачала у світі—вічне і тлінне; перше було, на його погляд, безмірно важніше од другого. Но философы Сковороди було три світа: великий або космос, малий —мікрокосм або чоловік і третій —символичний або Біблія; тому їх треба розуміти тільки символично, як її розуміли і деякі учителі східньої вселенської церкви.
Через усі оці три світа проходятъ два зачала—вічне, живе і дочасне тлінне. Має вартість і значіння тільки перше зачало—вічність у всіх трьох світах. Вічність у чоловіка —се сам Бог, Христос, Богочоловік. Так і у Біблії треба під буквою знайти внутрішню правду—зачало вічности. Але люди часто дають перевагу тлінному над вічностю. Дві сторінки має Біблія: на нашому березі усе вельми старе, мізерне, нікчемне, на тім—усе нове, тамошній горний чоловік літає безкрайно у височінь, шир і глибину; не зупиняють його ні гори, ні річки, ні море широке, ні пустині: він прозирає, що буде колись, згодом, бачить таємне, заглядає у давнину, прозирає у будучину, виступає по водах Окіана. В чоловіці повинен царювати дух його, думка, а не тіло. „Вогонь, казав Г. С. Сковорода, угасає, річка у своей течеї зупиниться, а нематерільна думка наша свого руху, поступу ніяк не може припинити ни на єдину мить, хоч вона буде у тілі чоловіка, чи за тілом його і все літає, як молнія, через вічности і незлічими милліони років. Куди ж вона лине? Спокій її не в тім, щоб зупинитися і простягнутися, немов мерле тіло—се для живої її натурі не звичайно і неприємно—а зовсім навпаки: вона підіймається від рабської матеріальної натури до висшої горньої, до рідного свого безначального зачала". І обидва сі зачала—вічність і тінь—пробувають усюди укупі й нерозлучно, немов би то яблуня і тінь ії: покіль яблуня — потіль і тінь її. Але древо вічности завжди зеленіє, світ Божий і усі світи, хоч їх і велика сила,—то є тінь Божа і хоч вона коли частиною й зникає і в инші форми перероблюється, одначе ніколи не одходить од свого живого дерева і давно вже философ про се сказав:,матерія або вещество довічне", себ то усі місця і времена собою заповнила. Одначе Г. С. Сковорода но був матеріалистом, себ то философом, котрий признає тільки матерію; його скорше можно лічити спірітуалистом, себ то философом, котрий признає головним чином дух (спірітус пола тині дух), бо він справді признавав тільки єдине творче зачало—Дух, Бога, Вічність, Розум, Правду. Матерія ж або вещество було тільки його зпоконвічним сопутником або, як кажуть философи, атрібутом. „Вічня Воля, каже Г. С. Сковорода забажавши одягти себе і проявитися в видимому світі, з нічого утворила усе, що е у думці і у світі. Бажання вічної Волі претворилися в думки, думки в матеріальні предмети. Так, по Ковалинському, Г. С. Сковорода розумів початкове походження творення матерії або світа з нічого. Але є велика ріжниця між чоловіком і иншою тварью: тільки чоловік має вільну волю, а значить і одповідальність за свої події. Чоловік повинен жити за для самосвідомости і Богосвідомости. Познати Бога можно в Біблії, котра содержує у собі тропи Божії. Взявши тебе самого за руку, приводить вона у твій власний будинок, котрого ти ще зроду небачив. 1 сам чоловік може знайти Бога у самого себе; для сього тільки потрібно шукати розумом правду. Але потрібна і віра: де кінчається гряниця розуму, там починається віра; вона одна тільки бачить світ, який світиться у стихійній темряві. Проти достотного (дословного) розуміння Біблії Г. С. Сковорода виступав дуже гостро, але се не зближає його з французськими философами матеріалистами XVIll ст. Для нього Біблія—се найголовниша з книжок, се сам Бог, котрий веде в ній поважну і образну розмову з людьми. Гражданської науки й книжок Г. С. Сковорода негудив: вони, казав він, усякої краси і вжитку повні, але Біблія має велику перевагу над ними, бо вона навчає найголовнішого—Богосвідомости. J через те кожний чоловік повинен бути, з його погляду, немов богословом. Одмовляються од сього, каже Г. С. Сковорода; я не піп, я—не чернець—неначеб-то спасеніе душі не всім потрібне. У Г. С. Сковороди була мрія про таке християньске апостольске суспільство, ідеалом для котрого був сам Христове. „Стомлений дорогою, голодний, томимий згагою, каже Г. С. Сковорода, сидить Христос при колодязі. Прийшла молодиця за водою, Христос попрохав у неї напитися не для того, щоб заспокоїти згагу, а щоб почати бесіду. Вода звичайна, стихійна дала йому спроможність завести бесіду про воду живу. Не боявся муж Божий богословствовать з молодицею, маючи надію, що виведе її може з суевірья в справжнє богопочитаня, котре не звязане ні з статью—чи чоловічою, чи жиночою, ні з часом, ні з місцем, ні з церемоніями, а тільки з єдиним серцем. Повернулися учні його з їжою і, знаючи, що він ще нічого не їв, просять закусити. Моя їжа, одповідає їм учитель, да сотворю волю пославшаго мене Отця. 1 голодний, і хочетьбй йому пити, і не веселий, коли не робить і не оповідає πp⅛> те, до чого призначив його небесный Отець. У сьому його їжа, напитки й радість. Поучає він в зібраннях, в домівках, на ' вулицях, на кораблі, на зеленій травці, на горах і садах, на рівному місці, стоючи і ходячи, в ночі і днем, в містах і селах. В не свою стать не мішається". Справжнє чернецтво Г. С. Сковорода не одкидав, але дуже гостро виступав проти святош, що удають із себе людей побожних. Ось як він глумився над ними. „ГГятериця чоловіків чвалають удовжених опанчах кереях, що на 5 локтів хвіст волочиться. На головах каптури. У руках несуть вони не палиці, а дреколіе. На шиї у кожного дзвін з бечівкою. Образами, книжками, торбами пообвішані. Ледве, ледве дибають, плентаються, немов би то ті воли, що везуть парахвіальний дзвін. Оце справді знеможені та отягнені —роботяги обнатужені. Горе їм, лихо їм—се святоші, мавпи справедливої святости. Вони подовгу моляться у церквах і косціолах, безперестанку у псалтирь барабанять. Будують кірхи і постачають усе, про їм потрібне. Плентаються на богомілля по їєрусалимах. Зобличчя святі та божі, по серцеві од усіх беззоконнійші. Грошолюби, честолюби, ласуни, улесливі, зводники,- немилосердні, нетихомирні". Така була, як кажуть вчені, умозрительна философія Г. С. Сковороди, себ то погляд його на Бога, світ, чоловіка. З неї виводив він і свою практичну философію себ то погляд свій на щастя. Коли найголовнійше у світі е вічність, казав Г. С. Сковорода, тоді й щастя мусимо зосновувати не на тлінному, а на вічному, значить не на багацтві, не на здоровлі, не на чинах, а на тім, що вічно істнує і тільки тоді його можуть здобути усі і навіть без особливої 'трудности, бо недарма сказав философ β∏iκyp, що натура зробила потрібне усім нетрудним, а трудне непотрібним, зайвим. Щастя треба шукати в середині нас самих. Царство Боже в нас самих. Розглядівши себе, спізнавши себе самого, ми знайдемо у себе самих душевний спокій і сердешну радість. Здобудемо їх мудростью та добром —перша роскаже нам, вчім щастя, а друге допоможе знайти його. Для сього потрібно тільки злити свою волю з волею Божою. 1 се нетрудно: коли я з волею Божою, вона вже моя. Віддатися у волю Божу —се значить спізнати свої схильности і відповідно тому вибрати собі діло, роботу. 1 така робота буде користна за для громади, суспільства і дуже приємна дія самої людини. Усяка робота хороша,, аби тільки бралися за неї по схильности. Бог нікого не кривдить. Його молена прирівняти до богатого того водозбіру, якій наповняє і велику і маленьку посудину, скільки кожна потрібує. Над водозбіром —водометом написано: не однакова усім, але ж все-таки рівність. Вливається зріжних цівочок у ріжний посуд, якій навколо водомета стоїть, вода. Менша посудина менше має води, але у тім рівняється збільшою, що, які та; повнісінька. І сей шлях важкий тільки для того, хто сам на плечах своїх несе отсю трудноту, бо такий чоловік небачить, що він легкій, він, мов сліпець або кривий, на битому шляху спотикається. Звідсіля Г. С. Сковорода виводив і свій погляд на щастя. Він вихваляв просте, убоге життя з недостатками, утіхи, радощи,які має людина, котра наближається до натури. З того, що усякий мусить пізнати свою натуру, свої схильності!, Г. С. Скорода виводив і виховування дітей. Треба, казав він, пізнати натуру й схильности дитини й розвинути їх—се й зробить
Малюпокъ при философичних творах Г. С. Сковороди— Ноєв ковчег иа горі Арарат.
дитину потім щасливою, бо дасть їй душевний спокій. Як дитина родилася і живе у здоровому чесному семействі, тоді їй, рожденій на добро, не трудно буде прищепити добро, честь і науку. Натура—се єдиний і справжній учитель. Не перешкожуй їй, а тільки розчищай доріжку. Не научай яблуню, як їй родити яблучка: вже сама натура її сьому навчила. Зроби тільки для неї огорожу од свиней, одріж колючки, познімай гусень. Учитель—се є служитель натури. Учити і учитися потрібно того, до чого прихильна людина: се дає сердешний спокій й задоволення собою, своїм становищем, своєю статью, як казав » ' ∙ f >'∙. j • *'■ ‘ f -.1 •.» t, • Сковорода. „Колиб вона навіть була дуже проста і не значна то й тоді у серцеви кожного чоловіка —в сій убогій хатці—під його убогою одежиною (тілом) можно знайти свого царя, свій дім,своє зачало віч пости".
Такий взагалі був світогляд Г. С. Сковороди. У ньому міцно з'єдналися погляди його на світ, чоловіка і Бога, гармонично (лагідно) злилися погляди на мудрістьі на цноту.
Малюнок при философичных творах Г. С. Сковороди— Скеля посеред моря з голубом.
Значінне Г. С. Сковороди. Чи висловлював же тут’Г. С. Сковорода свої власні философичні погляди чи може проводив думки инших философів, зібравши їх тільки до купи? До яких философів він стоїть найблизче? Які з них мали на нього найбільший вплив, коли він все таки философствовав білып-менып самостійно? Вже В. Н. Каразин, як ми знаємо, називав його українським Діогеном, Питагором, Оригеном, Лейбницем, Ломоносовим, Новіковим. Ce вже якась мішанина, якої у Сковороди/ не було. Що до порівняння з Ломоносовим, то проти сього виступив сам Г. С. Сковорода. „Мене хочуть міряти Ломоносовим, неначеб то Ломоносов є казенна сажень, котрою треба міряти кожного, як одним локтем кравець міряє і золоту парчу, і шовкову матерію і полотняну ряднину". Називали його, ще коли був живий, і містиком, себ то чоловіком, котрий вірить в таємні сили; і мізантропом, себ то человіко- ненавістником, якИхМ він ніколи не був і сектантом, яким він теж не був. Називали його, вже в наші часи, і пессімистом, котрий бачив тільки зло в світі—і у сьому теле помилялися. Називали його і чистим раціоналістом, яким він теле не був. Один письменник називає його „Философомъ безъ системы" —сього зовсім, як ми бачимо, не можно сказати про Г. С. Сковороду. ГІроф. Ѳ. О. Зеленогорський показав, що Г. С. Сковорода добре знав философію грецьких философів—Плятона, Аристотеля, стоїків, а також Филона Іудеянина і що найбільш усього вабили його до себе римськи стоїки. Проф. А. С. Лебедев і д. Краснюк показали у своїх розвідках, що богословсько-философськи погляди Г. С. Сковороди наближаються до поглядів учителів церковних східньої церкви, особливо Климента Олександрійского і що Сковорода стояв близько до них і по свойому способу аллегорично розуміти Біблію. Але найліпше зрозуміла Г. С. Сковороду Ол. Як. Єфи- менко, коли сказала про нього, що се був самостійний философ-богослов, немов —моноліт, себто камінь, вироблений з єдиної скелі. На мій власний погляд, Г. С. Сковорода був справжнім философом, який тільки шукав правду, і религійним мислителем, котрий хотів обновити християнську церкву; як колись обновив католицьку церкву її реформатор Лютер, утворивши нову лютеранську віру. Поясняє боговидець Плятон, каже Сковорода, нема нічого солодчого од правди. А нам можливо сказати, що в єдиній правді й живе тільки те, що для нас пріємне і що тільки вона робить живим наше серце, яке володіє тілом. Чоловік живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить одшукувати доріжки її і, зустрівши око її, радується й веселиться її світом, котрий ніколи не заходить.
Г. С. Сковорода умер у 1794 році і похований у селі Пан-Івановці Харьківського повіта. Над його могилою покладена марморова плита, на котрій вирізані оттакі його власні слова: „міръ меня ловилъ, но не поймалъ**. Нехай же кожний з українців, а особливо слобожан одвідає могилу свого славного, земляка і великого учителя українського народа. Хай ойому буде поставлений пам’ятник в столиці Слобожанщини Харькові, котрий він так любив, де він пробував і де й доси сліпій бандуристи, співають його псальму.