11-й розділ. Освіта.
Любов до освіти у слобожан. Народні школи при церквах. Мандровані учителі. Шкільна наука. Число школ в слободській Україні в 1732 році. Харьківсквй Коллегіум, яко центр просвіти на слободській Україні.
Пам'ятники словесности.Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що переселенці приходили на Україну з любовью та потребою просвіти,, котра високо стояла тоді в українськім народі в правобічній Україні, де було багато брацтв, брацких шкіл, а серед них висша слав’яно-греко-латинська школа—славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися літературні видання в оборону православної віри й української національности.
Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Переселенці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з’явилися рано, бо вони були зв’язані з- брацтвами. У Охтирці ми бачимо школу вже у 1675 році.
Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі училися та учили в тодішніх церковно-народних школах—немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець сл. Боромлі, потім ієродіакоп в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в Боромлянській школі так: „після смерти батька я у 1709 році,, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дьячок Іван Савченко". Другий учень школи оповідав про себе у 1749 році так: „тепер йому ЗО років; читанню й церковному співу вивчився у дьячка Тростянецької Вознесенської церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком". Чернець Аркадієвої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харьківського Покровського манастиря у 1740 році оповідав про себе так: „родом він українець, родився у Гадяцькому полку у селі Рябутовці; батько його у тому селі був дяком при Петропавловській церкві і він, Іоанікій, виучивши славянську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла".
Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: „родився у Лубенському полку в с. Бієвцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгієвській школі, де пробув 9 років". Дячок села Трунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: „родився він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських славяно- латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайловській церкві у школі". Але найбільш цікаве було оповидання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя—од 20 до 70 років—провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом, як безпашпортний чоловік. І де тільки він не перебував—і в Слобожанщині, і в Вороніжчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних особ—у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: „родився у с. Калитві Острогожськаго полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоти. Після смерти батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові сл. Ольхо- ватки; од нього по заклику мандрованих дяків Кущинського і Олексія (прозвище його Порадин забув) він перейшов для обучения нотному ірмолаю в слободу Калачи; проживши при Успенській церкви один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була недалеко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котрому році він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у сл. Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши пішов у Озовський Донецкий манастирь, де прожив півроку, поки не видужав, а-звідтіля повернувся в сл. Ольховатку до матері своєї, котра проживала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почімчікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць і прийшов до Харькова, де пробув тиждень, потім у слоб. Ольшаній місяць і за радою Ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черно- глазова і обучав 3 місяца його дітей. Довідавшіїся ж од Черно- глазова що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хведора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отамановській управі білет на вільний вихід, пішов на поклоненіе до чудотворних образів у Охтирку і сл. Каплуновку. З Охтирки пішов в сл. Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Мико- лаєвській церкві у школі, а видужавши пішов у Охтирський Троїцький манастирь, де прожив з дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів, жив при церкві рік, а звідтіль пішов в село Криничне Боромлянської сотні, де з дозволу поміщика Осіпова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 році оженився з донькою підданого і перейшов у о. Миколаєвку, де два рокі пробув, з дозволу поміщиці Лесе- вицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самійленка, у котрого прожив зіму і з дозволу тамошнього попа був на дячківській посаді, а в 1758 році перейшов в село Песочин, де, без відома духовного правлення, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 році все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 році прийшов в сл. Соколов Харьківського полка; тут священник з парахвіянами—сотником Жуковим і товариством—приняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 році його записано при ревізії у церковний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 році пішов він з Соколова в сл. Комаровку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 році перейшов в сл. Михайловку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій лее слободі у нього родився у 1767 році син. У 1772 році пішов у сл. Іванівну, вона-ж Сніжків-Кут, де з дозволу попа пролшв рік у школі, а потім по заклику приказчика той слободи перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й инших людей. У 1775 р.,по проханню Валковського попа, перейшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 році, за радою Валковського комисара, пішов у с. Угольци. і залишився у поміщиці брігадірши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 році на прохання підданих П. Щербініна у с. Березове, щоб учити їх дітей і жив там до 1782 року. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Огульці, де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 року, обучаючи селянських дітей.Усі отсі оповідання мандрованих дячків—учителів нагадують нам те, про що ми знали в Гетьманщині—се-б-то про тодішню українську церковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк бакаляр. IL Іг. Житецький присвятив сим провідникам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українськи думи під заголовком—„мандровані учителі у Гетьманщині". Ми бачили, що де які з мандрованих дяків слободської України були родом з.Гетьманщині. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з'явилися вони у великому числі і в Слобожанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з'єднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі сами й платили гроши пану діректору, себ то дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про- освіту, щоб боронити свою віру та національність.
Білгородські архирєї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато і ми бачили, як охоче приймали їх і попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві, яко причетники, і усій пархвії, яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II, коли вже навіть скасована була автономія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А Порадин і тоді умудрявся мандрувати як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сіх шкіл потім сами робилися дяками—учителями після того, як сами, вивчившися у школі, пробули де-який час помішниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівні як Кузьми Порадина (50 років) здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними мандрівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на мандрівку з собою свого брата, ходив по манастирях. Такі мандрівники були і серед инших станів тодішнього суспільства і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники Слободсько-українського дворянства Єкатери- нинської комисиї. Другі мандрували не так довго. А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла і щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями дяками; один знав більше, другий меньше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу свозї науки. Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обучали граматці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й „самогласно", себ то на свій голос і „подібне"—себ то на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж ішли туди, де були більш славні учители—дяки. Але ті теж не одразу і не все объясняли своїм учням, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів-би на твоє місце. Инші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була притулок» для мандрівників: школа, казали тоді, усякім мандрівникам є вільне помешкання; там проживав і дяк, там проживали і молодики—учні, котрі не мали пристановища.Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церковного причту навіть козацьої старшини, в городах діти міщан та цехових—взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. видовищах Острогожського полка у кіньці XVlI ст. У сій школі училися діти козаків; учні котрі її кінчали, називалися виростками... Учителем там був у 1703 році дяк церковний Роман Прокофьев. IIo українському звичаю, дяк ходив з своїм ивиростками співати (колядувати та щедрувати) по домах Єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Воронежського краю Л. В. Вейнберг на підставі архивного джерела. Викладалася у тій школі церковно-слав‘янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрий розмовляли тоді й дяки й учні. Через се населення було дуже прихильне- до школи. Профессор Тімковський згадує про своє власне учення- у одній такій школі в Гетьманщині. Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством,, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першої—ті що учили букварь, у другої—де учили часослов і у третьої—де навчали псалтирі, у 2-й и. 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї класи вибірали охотників до класи церковного ірмолойного співу, чим займалися тричи на тиждень—зімою у кімнаті днка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з ЗО—40 школарів у весь голос читав або співав своє. Дла помочи собі дяк вибірав помішників з молодиків — виростків. Батьки платили дакові за науку і натурою і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школари, а горщик розбивали на дворі у дрібні черепочки. Батько такого школара угощав дака. Із школарів складався хор, регентом котрого був дяк. Школари помагали дякові звонити на дзвіниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та приносити йому горіхі, груші, калину. На празники він виучивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперешніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому. Окрім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди—думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартовливім віршу описана нежар- товлива бійка нещасного учня:
жорстокі способи тих часів для викладання науки дітям. І все ж таки треба сказати, що сі школи дуже шанував нарід, куди більш, ніж ті казенні—російські, котрі їх змінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв’язок їх з церквою, брацтвами й шпиталями, і учитель-дяк, котрий •був сам з народа і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї, про котрі оповідав Тимковський. Для свого часу сі школи були користні для українського народу, особливо як ми нагадаємо собі, що таких народніх шкіл зовсім не було в Велико- росії. Отже правительству треба було поліпшити та поширити їх програм, вивести кари, а не знищувати самих шкіл, як се було зроблено у царювання Єкатерини ІІ-Ї і Олександра 1-го. Знищувалися сі школи також в зв’язку зі скасуванням козаччини і обертанням підданих в кріпацтво.
Число шкіл у Слободській Україні у 1732 році. Про нахил українського народа до сих рідних йому шкіл яскраво свідчить велике число їх у XVIII столітті. Вони широко росповсюджені були і в Гетьманщині, і в Слободчині. По обрахунку О. М. Лазаревського, зробленому на підставі ревізій тодішніх козачих полків, у 7 полках Гетьманщини такіх шкіл було 866, що дає по 124 на полк, а як усіх полків було тоді 10, значить в усіх 10 полках повинно було бути 1240, а як розбити їх на 2 теперешні губ.—Чернигівську та Полтавську, котрі складали з себе Гетьманщину, то вийде у середньому по 620 на кожну. Такі ж документальні звістки я здобув про Слободчину з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. У чотирьох Слободських полках (перепису 5-го Острогожського полка ми не маємо) таких шкіл було більш 124 (кажемо більш, бо бракує де-якої частини перепису). У Харьківськім полку було 20 шкіл, Охтир- -ському—25, Ізюмському—33, Сумському—47 [V] [VI] [VII] [VIII] [IX]). Вони були більш усього в козачих слободах, але траплялися і в де-яких мана- стирських та панських селах. В полкових містах і по де-яких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл. Велика прихильність до освіти була у мешканьців с. Межирич, де було 7 шкільних хат на церковних дворах. Цікаво буде нагадати собі тепер, що Межиричане виступали з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобожанщині царицею Єкатериною II; очевисто, що тільки там, де е народна освіта, може бути й політичня самосвідомість. Мешканців (чоловіків і жіноцтва) було тоді у 4 полках 303.112. Таким робом одна школа приходилася тоді на 2524 душі, а у 1884 році, коли вже земство позаводило багацько земских школ, одна школа приходилася у Харьківській губ. на 4270 чол., себ-тв число шкіл до числа населення в другій четверті XVllI ст, було більш, ніж в кінці XIX ст. і. хоч узяти на увагу, що тепер число учнів у кожній школі більш ніж було тоді (тоді мабуть було ЗО, теперь 90), то всеж таки вийде, що тоді приходилося по 2524 д., а у 1804 році по 2135; число учнів хоч збільшилося, але не дуже багато. Учителів-дячків і їх помішників—молодиків, що проживали з ними в шкільних помешканнях, було 372 чол. Здебільшого по школах проживало по декілька таких „школьников". При 4-х Харьківських церквах (Соборній, Благовіщенській, Троїцькій і Воскресенській) було 19 учителів. „Школьникисе не школярі, не учні, а як я казав вже, помішники учителя чи з старших школярів, що не мали свого притулку в семействах, чи з тих школярів, котрі вже скінчили учення, чи з тих мандрованих молодиків, та дякив, про котрих ми оповідали раніше. Біографії де-яких мандрованих учителів ми приводили вище і ми4 мусимо пом‘янути ЇХ не ЗЛИМ, ТИХИМ словом за те добро, яке вони зробили народу. Харьківсьний Коллегіум, яно центр осьвіти на слободсьній Україні. У 1726 році перенесено було з Білгорода у Харьків середню духовну школу—славний Коллегіум, котрий зробився центром осьвіти на слободській Україні, немов її Духовною академією. Тепер—се духовна семинарія. Головним діячем у сьому прось- вітному ділі були Білгородський єпископ Єпіфаній Тихорський і командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Cro середню школу помістили у будинкові, купленому у Шидловського, і приписали до Харьківського Покровського манастиря. Коллегіум содержувався на мапастирські доходи і доброхотні збори. Kii. Голіцин подарував Коллегіуму село і 4 хутора. Харьків і уся Україна дуже радо привітали нову школу, де учнів обучали, як і по ипг.г: хибних школах України, піитиці, риториці. . фільософії, богословію, слав'янській, грецькій, латинській, а потім французькій і німецький мовам. Викладалися отсі науки на російській мові, але розмовляли проміж себе учні мабуть по українськи. Училися у Коллегіумі більш усього діти духовенства, але не мало було учнів і не духовного званія; число учнів доходило до 500. Щоб підготовляти осьвічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Коллегіум, посилали для дальшої науки навіть за- границю (у Германію). Учителі Коллегіума мали на усьому го товому таке жалуванне: учителі перших двох низших клас по ■6 карбованців на рік, 3-ї, 4-ї і 5-ї—по 8 карб., 6-ї—по] 12 карб., учитель фільософїі 14 карб.; усього на жалування усіх учителів йшло 60 карб, на рік. Потім жалуванне для учителів збільшилося по 15 карб, на рік, а ректор получав навіть 100 карб, на рік, і усього виходило 445 карб. Серед ректорів, префектів та учителів Харьківського Коллегіума бачимо не мало таких, які визначалися осьвітою — такими були Г. С. Сковорода, Шванський, Прокопович. Серед учнів було багато бідноти. „Але ні холод, ні голод, згадує про Коллегіум учень його Луб‘яновський, не зменшили охоти до науки. Звикли ми окрім того до недостатків і до того, щоб задовольнятися малими достатками, у якомуб стані хто далі не пробував. Але отся голота, котрої весь маєток складався з тлуночка книжок і подушечки з пов- < стинкою замість одіяла, розносила потім світ просьвіти серед українського панства, купецтва, попів і міщан, проживаючи у них улітку, а частиной й зімою і обу- чаючи їх дітей". З Харьківського Коллегіума вийшло багато славетних в ‘історії просьвіти діячів, як, наприклад, письменник Гнідич, славний росийский історик Каченовський, перший росийский клініцист проф. Вазілевичг біограф Г. С. Сковороди М. їв. Ковалинський та инші. І учні любили свою школу. Ось як згадує про те Луб‘яновський. „Гарна школа була Харьківський Коллегіум. У мої часи на чолі її стояв префект Шванський, однаково поважний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому в виборі учителів. IIoro учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них ніколи невсипущу любов до науки. З таким учителем і після школи багато чого навчишся". Добре слово про Коллегіум сказав і акад. Зуев, котрий проїздив через Харьків у 1781 році—тоді у Коллегіумі було більш 500 учнів і серед них багато поміщицьких дітей, котрі особливо цікавилися такими науками, як історія і географія. Цікаве свідоцтво про Коллегіум дає і В. Н. Каразин: „Коллегіум містився, згадує він, у великому кам‘яному будинкові Шид- ловського. Що в Коллегіумі займалися науками ще в царювання цариці Анни, про се сьвідчить лист академика Юнкера до презідента Академії бар. Корфа, де він хвалить осьвіту тодішнього ректора і префекта Коллегіума і підтримує прохання їх о тім, щоб їм вислано було електричну машину і воздушний насос. Я певен, додає Каразин, що всі здивуються, прочитавши просей поступ осьвітиу Харькові, коли пройшло меньш IOO років од його заселення. У Коллегіумі училося багацько таких учнів, котрі потім заняли високі посади і в школі, і у життю, бо разом з духовенством там училося й дворянство. Найбільш талановиті з них після Коллегіума закінчували свою осьвіту у Петербурзі,. Москві або за-гряницей. Я ще сам знав Сковороду і Шванського, котрі моглиб заняти поважне місце між самими славними вченими німецькими". Про Г. С. Сковороду, В. Н. Каразин казав, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Пифагора, Лейбница, Оригена, як Москва у Посошкові Філанджіері. Програм Коллегіума був, як ми бачили, такий як і в українських задніпрянських Коллегіумах, але його поширювали: так у 1766 році прибавлені були кляси французської й німецької мови, математики, геометрії, малювання, інженерства, артірллерії й геодезії. На виклад христіянського добронравія запросили Г. С. Сковороду. Він з великою охотою взяв на себе сей обов'язок і навіть одмовився брати за се гроші, бо у життю свойому завжди обходився без грошей, а окрім того дивився на ті лекції, як на таке діло, котре для нього самого приємне, дасть йому радість і буде користне для суспільства. І справді він мав свій погляд на те, як треба було викладати етику або „добронравіе" для дворян. У пред- мові до свого „Ізраїльского змія"—у листу до Острогожського- полковника Тевяшова Г. С. Сковорода питає, що є життя, і од повідає: се є прямування до правди. Живемо ми тоді, коли наш розум, шукаючи правди, любить відшукувати стежки до неї і, стрінувши її око, веселиться її вічним світлом. Тому і високих дворянських фамілій люде повинні шукати правди не тільки в ділах, які торкаються до військових справ, торговлі, позвів, будівництва, мистецьтва, але і в головнійшому ділі, себто в поглядах своїх на Бога і тут вони повинні боротися з суєвірством. Неосвічені темні люде не можуть жити без суєвірства, але освічені, як, наприклад, дворянство, повинні вести боротьбу з ним і простувати до правди—не схиляючися ні на праву, ні на ліворуч, тоб-то ні в сторону безбожности, ні в сторону рабського суєвірства. Лекції „Христіянського добронравія" в Харьківському Коллегіумі Г. С. Сковороди надруковані у виданих мною його творах і вони справді були зовсім не похожі на звичайне викладання катехизіса у тодішних школах. У своїй передмові до них Г. С. Сковорода писав: „Увесь світ спить та ще не так, як сказано про праведника: аще падетъ, не разбіеться". А учителі, що пасуть вівці Ізраїля,не тільки не будять їх, а ще й самі підтримують: спи, не бійся: місце гарне, нічого боятися. Питаються про Христа, де Він родився, од яких родителів? Скільки жив на світі? Чи дві тисячі років тому назад, чи може трохи меньше? O хрпстіянине! хрестили тебе по плоті та не омили по розуму; на що ти цікавишся тільки отсими байками? Чого не піднімаєшся вище? І досі ти не зрозумів, що се все плоть і тінь, яка закриває височезну гору премудрости! Але ся завіса повинна розідратися. Ми не знаємо, де шукати Христа. Шукають його в володіннях Августа, Тіверія, Пілата—а його там немає! Другі волочуться по Єрусали- мах, по Іорданах, по Вивлеємах, по Фаворах, між рікою Тигром і Євфратом: напевне Він там, кажуть вони, а янгол їм на се відповідає: шукаєте тут Роспьятого Христа? Ні, його тут немає! Декотрі шукають його на блакітному небі, на сонці, на місяці, по усіх світах великого астронома Коперника. Нема й там. Та деж Він? Напевне в церковних проповідях, в воскрешенії мертвих, в чудесах, в мучительстві плоті? А янгол на се відповідає: і там його немає, ти його не знаєш і не бачив, бо не шукаєш у себе самого. Царство Боже в нас саміх. Щастя— у серці, серце у любові, любовь у законі Вічного. Благодареніе блаженному Господеві, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Що булоб тоді, як би наше щастя, котре потрібно усім, було не в нас саміх, а залежалоб од місця, часу, плоті, або крови? Скажу ясніще: щоб було тоді, як би Бог поселив його в Америці або на Канарських островах або в багацтві, або в пустині, або в чині, або в науках або в здоровлі? Тодіб і щастя і укупі з ним ми були б бідними, бо не усякий би міг добратися до сих місць, бо неможливо булоб усім родитися в якийсь єдиний час, бо неможливо булоб усім заполучити чинів. Неможна заснувати щастя на тілі, на временному. Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочися по дворцах, не бреди по Єрусалимах! За гроші купиш деревню, а щастя дається усюди і завсігди даром. Воно не залежить ні від землі, ні від неба. Що ж воно таке— і легке, і найпотрібнійше? Ce є Бог, а все останнє—тварь, тіло. Він є й наше щастя. Увесь світ складається з двох світів: одного видимого, а другого невидимого—тварі і Бога. Колись Богом почитали тіло, а Він—Дух, Розум, Правда. Правда Божа була вже і по вітхому завіті, але таїлася там ще під обрядами (обрізання, пасха), під біблейскими оповіданнями і усе-таки робила сі книги мудрими, потім вона з’явилася у світ, в образі Богочоловіка Христа. Не допитуйся, як се зробилося, бо від сього з’явилися расколи, суевіре, від яких бідує уся Європа. Мойсей з сього образа Божія немов би зняв план, в простих грубих рисах і написав на скрижалях —се є десять заповідів. ⅛ Сковорода розумів заповіді не буквально, а як і усю Біблію тільки аллегорично, шукаючи у них внутрішнього розуму. Першу заповідь „Аз есьмь Господь Бог твой" він, наприклад поясняв так: „я—голова твого щастя і світ розуму. Оберегайся заснувати життя своє на инших совітах і вигадках, хоч би вони родилися у янгольських умах. Покладися на мене міцно; а коли, мене минувши, заснуєш своє життя на иншій премудрости, то хоч вона й буде тобі Богом, але неправдивим, і тому щастя твоє буде подібне до хвальшивої монети. Уся сила заповідів, по Сковороді, міститься у єдиному слові—любов. А обряди й церемонії—се тільки признаки її, се лушпайка зерна, і як не буде при обряді любови, то се труна розмальована. Велика ріжниця між Законом Божим і церковним преданієм: Закон Божий істнує во віки, а преданіе не усюди й не навіки віков. Гріх —се страсть, нездорове бажаннє чогось видимого, найбільше заздрість. Білгородський Єпископ обурився на Г. С. Сковороду за таке вільне і незвичайне викладання катехизису і звелив запитати його, чому він не викладає його звичайно. На се Г. С. Сковорода йому відповів: дворянство відріжняється від ченців і простого народа своєю більш широкою освітою і одежою, чом же йому в такому разі не мати особливого погляда на те, що для нього найпотрібніше у житті? Хиба однаково розуміє царя і царську владу чабан і министр? Але все таки через якийсь час Г. С. Сковорода мусив залишити посаду учителя у Коллегіумі і зробився мандрованим учителем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішних станів: духовенства—ченьців і священників, дворянства, цехових, - військових обивателів і посполі- тих людей. Пам’ятники словесности. Звернемо врешті ще увагу на тодішню Слободсько-українську словесність, котра була у тісному зв’язку з освітою. Народня словесність була у Слобожанщині чисто українська—та, яку утворював український народ у своїй цілокупности і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення слободської України —се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке инше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини і, як ми бачили, збіраючися у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі й дівочі й жіночі, веселі жартовливі й сумні, обрядові й пьяницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки иноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам’яти нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалася з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам’яти народа збереглася навіть до наших часів і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збірати і записувати народолюбці з давних часів —з кінця XVTII і початку XIX століття. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псальми зберегали у своїй пам’яти сліпи українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням а ті — своїм і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (инакше бандура) і ліра—се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник перебірає пальцями клявиші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок) як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співали релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про сьвятого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні—про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому да Ярему,, про кисіля, про бугая. Думи—се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали велике. моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявив свій погляд на правду, або краще сказати на те, що не було на світі правди. „Нема в світі правди, правди не зіськати", співав тут бандурист. „Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці". Переходячи від сучасного власного життя, співець співає, що„ вже тепер правда помірає, а неправда увесь світ зажерла. Увесь світ можна ісходити, і правди не зіскати. Свята правда—то єдиний Бог, котрий сомиряє неправду, сокрушить гординю, вознесетъ святиню від нині до віка". Щиголь, або пташине весілля — се весела жартовлива байка або вигадка, а дворянка зла сатира на дворянську жону, котра веліла чоловікові продати воли і бики і купити ій червони черевики, щоб вона боса не ходила і ніжок не колола, бо вона панського роду, не ходила боса з роду. Милий мусив продати лошя й кобилу, та купити їй білило й красило, мусив продати усе своє добро—і тоді він суворо навіть жорстоко проучив жінку модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка. Оттака була взагалі народня поезія. Що до письменників—у Слободській Україні, то було їх тільки двоє—козак Климовський та Григорій Савич Сковорода. Козак Климовський жив у Петровську добу, писав більше російською мовою, славився між козаками своїм розумом і радами. Кажуть, що він немов склав отсю українську пісню: Отся пісня перейшла в нарід. иншими старими письменниками XVIIl ст., як се підтримує проф. М. X. Сумцов. Літературні твори Г. С. Сковороди, й на мій погляд, де в чім нагадують твори (не философські) представників українського письменства XVII ст.~ Ів. Вишеньского, Лазаря Bapa- новича, Іоанникія Галя- товського, Радивиловського. У Лазаря Барановича, наприклад, було багато емблем, котрі дуже любив і Сковорода, емблематичні малюнки ми бачимо при деяких його творах і два з них ми поміщаємо у цієї книжці. „Сад божественнихъ пѣсней “ Г. С. Сковороди нагадує нам „Огородок Бо Але далеко більше значіння, яко співець-поєта, має старчик философ Г. С. Сковорода. Він має зв^язок, яко письменник, з жіей матери" Радивиловського. Г. С. Сковорода, по словам його учня Коваліньского „завжди любив свою рідну мову (українську) і коли писав для свого краю, то й уживав иноді малоросійску мову й правопись". Але ми, маючи тепер майже усі твори Сковороди, мусимо сказати, що твори Сковороди не написані по українські і в них тільки трапляються инколи українські слова й вирази. Ми гаразд не знаємо, через що воно так вийшло, коли Сковорода так любив українську мову. Мабуть через те, що тоді ще не було утворена не тільки й наукова, философична, а й літературна українська мова і він тримався того мішаного літературного язика, на котрім писали усі українські письменники ХѴП і ХѴШ ст. Але найкращим віршом Сковороди треба признати 10 пісню його Сада „Всякому городув основу котрої положений стих Сираха: „Блаженъ мужъ, гсже въ премудрости у мреть и иже въ разумѣ своемъ поучается святинѣ>“. Вона дуже вподобалася народу, мабуть за свій сатиричний зміст, і ії почали співати сліпці-бандуристи та лірники під назвою Сковородинської Думи або псальми. У 1833 році в Харькові вийшов українській альманах (збірник) uУтренняя звѣзда", де І. 1. Срезневській помістив свою розвідку „Отривки изъ записокъ о старцѣ Григорій Сковородѣ". У кінці ії він надрукував сю саму пісню ‘Сковороди, але доповнену й перероблену народом, з своєї власної збірки народніх українських пісень з такою приміткою од себе: „тепер щоб показати, як швидко і як уміло міняються народом твори, які йому довподоби, перепишу сю саму пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь замічу: коли ся пісня на протязі яких небудь 50 років встигла так перемінитися, так далеко одійти од свого початкового образа* вида, що ж сказати тоді про ті народні вірші, котрі зложені були за 3 — 4 століття до нашої доби? Вірша Сковороди складається з 6 стихів, а її переробка— 3 16. Значить се власне не стильки переробка вірши, скильки ії доповнення, котре одначе зроблено уміло, так як йогоб повинен був зробити сам Сковорода, колиб він захтів поширити зміст сієї своєї вірши. Можливо, що сам Сковорода й доповнив свою віршу, бо він звичайно доповняв инші философичні твори, а про свою 14 пісню „Сада" зробив помітку—„обновлена у 1782 році". А хоч би й не сам Сковорода доповнив свою віршу, все ж таки, я думаю, що та доповнена вірша, котру надрукував Срезневській, як народню пісню, по свойому складу не являється народньою піснею і її доповнив хтось із тих, хто почитав Сковороду і був його учнем, а таких було багато. Кажучи се, ми не одкидаємо того, що сю Сковородинську псальму у поширеному її змісту співали кобзарі-та лірники і од них і Срезневський міг записати її- у свої часи (я сам записав сю псальму у Харькові од кобзаря у початку 80-х років XIX ст. і сей запис зовсім близкій до запису Срезневського). Я тільки підтримую думку, що се не є народня пісня, навіть не народне доповнення Сковородинської псальми, а скорш усього шкільна псальма, як і багацько з тих духовних псальмів, які співали кобзарі та лірники. Бере мене також сумнів, коли я читаю у Срезневського, що більша частина духовних пісень, які співають кобзарі та лірники, були зложені Сковородою. Сам Сковорода співав пісні свого „Сада“ й під музику, бо вигравав, як знаємо, на декількох струментах. Можливо, що іще дехто виучився од нього їх співати на його голос под приводом бандури, ліри або цимбал. Але ми дійсне не знаємо, які инши його пісні перейшли у нарід і співалися кобзарями або лірниками. Його вірша „Всякому городу" була записана окрім мене ще в Куп'янську українським етнографом Івановим од учителя—крестьянина Ів. Тура. Ось вірша Г. С. Сковороди. У одній вірші Г. С. Сковорода згадав про пародию волю і про батька козаччини Богдана Хмельницького: Що то за вольность? Добро в ней какое? Ины говорятъ, будто золотое — Ax не золотое: если сравнить злато, Против вольности еще оно блато (болото). О когда бы же мнѣ в дурни не пошитись, Дабы вольности не мог как лишитись. Будь славен во вѣк, о муже избраппе, Вольности отче, герою Богдане!
