10-й розділ. Духовенство, церкви та манастирі.

Релігійний настрій. Церковна ієрархія. Церковна парахвія. Церковні брацтва. Шпиталі, Зжиття духовенства.

Религійний настрій. Церква та духовенство мали велике значіння в слободській Україні особливо у її моральній куль­турі.

участь приймав нарід, міцно зв я- заний з своїм духовенством, котре сам і вибірав. Українська церква мала свою власну єрархію, на чолі котрої стояв Київський митропо­лита, незалежний від Московсь­кого патріарха. Українська церква мала великі й значні особливости в порівнянню з великоросійською православною церквою. І от-коли православне населення почало переселятися з Задніпрянщини і заселяти Слободську Україну, воно укупі з иньшими своїми „черка- скими обыкностями" принесло й свої українські особливости у цер­ковний устрій—усе те, про що ми тільки що згадували—живу участь

Дзвін 1660 р. у Миколаєвської церкві в Лебедині.

парахвіян у церковних справах і у виборах духовенства, утворення брацтв, братерських шкіл, шпиталів і т. п. Треба до сього додати, що переселенці приводили з собою часто священників і церковний причт, привозили образи, аитиминси, церковну утварь й богослужебні книги українського друку і навіть церковни дзвони.

сію книгу Павло Леонтьевич Крамарь". Церкви будувалися па жертви парахвіян, а иноді й заможних старшин.

Воскресенська церква в Сумах.

пожертвован! були Харьківськими мешканцями землі, двори, лавки. Настоятель собора протоієрей Григорій Олександров набув для нього по купчих багато нерухомого майна, дворів і плеців, котрі давали чималий доход по тодішніх часах. Кам'яний Успенский собор у Охтирці був збудований полков­ником Ол. Лесевицьким, иконостас росписаний українським талановитим -малярем Дмитрієвим. У Сумах кам'яна соборна церква Преображенія була збудована при Сумському полков­никові Гар. Кондратьеву, а син його Опдрій на свій кошт збудував церкву Воскресенія. У Вовчанську церква будувалася переселенцем з Задніпрянщини Веселовським, він був і першим священником в тій церкві. Часто священниками при церквах бували люди не духовного сану, а з козацкої старшини й

Церква Пречістої (ІІокровська) в Сумах.

инших станів. У селі Шелудовці, наприклад, збудував церкву сотник Коряк, а попом до неї був поставлений його рідний син; у м. Соколові священником було поставлено колишнього полкового суддю Ізюмського полку, у другій церкві м. Соколова священники були теж з козацької старшини.

В заснованню манастирів козаки й козацька старшина теж приймали велику участь: Охтирський Троїцький манастир був заснований ігуменом Задніпрянського Лебединського мана- стиря Іоаннікіем і його ченцями, котрих прийшло 40 чоловіка і вони привезли з собою підданих, церковну утварь. Куряжсь- кий манастирь був заснований, як ми знаємо, Харьківським полковником Гр. Донцем: Сумський Успенський і Сумський Предтечев —Сумским полковником Гар.

Бачимо ми багато старшини, їх синів, удов та дочок у слобод- сько-українських манастпрях. Коли ми звернемо увагу, наприклад нарід Квіток, то побачимо, що з цього роду вийшло багацько ченців: М. І. Квітка—чернець Куряжського манастиря, ігумен того ж манастиря Наркіс, дві ігуменії Хорошевського манастиря — Феофанія і Марія; навіть славетний Грицько Квитка-Основ‘я- ненко був якийсь час ченцем. Родичем Квіток був Іоасаф Горленко; були черницями також Ковалевська, Дуніна.

Церковна ієрархія. Одначе поруч з сією українською течією в українській церкві треба визначити й московську, великоро­сійську. Українське духовенство укупі з иньшими переселенця­ми, присягнувши московському цареві, мусило також признати й духовну владу Московського патріарха Російської ієрархії. C 1657 до 1667' р. церкви та манастирі слободської України, як і Білгородської, входили в склад патріаршої области, але на соборі 1667 р. визначено було утворити нову Білгородську єпархію, митрополитом котрої поставлено митрополита Сербсь­кого Феодосія. До нової єпархії приписано було 15 слободсько- українсьсих міст—Харьків, Охтирку, Острогожськ, Колонтаєв, Городню, Краснокутеьк, Валки, Дву річне, Салтов, Печеніги, Змійов, Маяки, Цареборйсов, Ббровлю, Урив.

Яку ж участь мали Білгородські митрополити та архієреї в слободсько-українських церковних ділах? Митрополита Авраамій виступив проти українського церковного звичаю обливати, а не погружати младенців при хресті; він же обложив зборами усі українські церкви. Єпифаній Тихорський зробив велике і користие для України діло —заснував Харьківській Коллегіум; про сей Коллегіум потім дуже пеклувався і його наступник Досіфей, котрий випрохав для Коллегіума бібліотеку Стефана Яворського. Він вів боротьбу з тими попами, котрі хтіли здо­бувати собі посади яко спадок од батьків, а також з уся­кими забобонами на весіллях і напослідок наложив анафему на архимандрита Куряжського манастиря і ректора Харьківського Коллегіума, за що одначе його самого було обвинувачено і покарано. П. Смілич захищав Харьківські манастирі од підвод і постоїв і за се вів боротьбу з Харьківським город­ничим Голуховичем, страхаючи його церковною одлукою. З попів він установив грошові внески на свою користь. Іоасаф Горленко був недавно канонізований за своє суворе чернече життя. Батько його був Прилуцьким полковником у Геть­манщині, а мати була дочка гетьмана Д. Апостола. Він учився у Київській Духовній Академії, але не скінчив там курса. Він вів жорстоку боротьбу не тільки пастирським словом, а й карами, навіть тілесними з недбалим духовенством і мирянами. Не дивлячись на своє українське походженнє, він виступав проти старих звичаїв української церкви—виписав з Москви книжку про таїнства, щоб її виучувало слободсько-українське духовенство; звелів вислати в Вілгородську консісторію з церков слободської України богослужебні книжки українських друкарень і замінити їх виданнями Московськими й Київсь­кими.

Білгородські архієреї тільки наїздили у слободську Україну, а звичайно пробували у Білгороді, через се явилася потреба в особливій слободсько-українській єпархії. Самостійна сло- бодська єпархія була відчинена тільки у самому кінці ХѴШ століття—у 1799 році, хоча й до того Харьків був цен­тральним містом України в церковних справах. На чолі цер­ковних справ Харьківського полка до установи церковного правління у 1744 році стоявсоборний протопоп. Він був посе­редником між Білгородским^ архієреєм і церквами та миря­нами Харьківського полка. І так воно й повинно було бути, бо у слободській ^Україні не було центральної влади, на зразок Гетьманської, навіть у гражданських справах; не було і гетьманської столиці, а '^Харьків був тільки єдиним з п’яти полкових міст. Bo всіх полкових містах здається були свої протопопії. На чолі церковних справ стояли протопопи, бо вони були найстаршими серед духовенства, а соборна церква була немов урядовою церквою, без котрої неможливо було бути містові, і вона завжди містилася у кріпости серед казен­них будівель. До Харківської протопопії, котра обіймала Харьківський полк, належали теперешні Валковський та частина Вовчанського повіта, і у 1725 році у ній було 86 цер­ков. У Харківському духовному уряду окрім протопопа було ще два члена, але усім орудував протопоп. Уся округа Харь- ківського духовнаго уряду поділялася на 5 відділів—окрім Харьківського, на Валковський, Нововодолажський, Ольшан- ський і Золочевський; на чолі їх стояли старші священики. Теж було мабуть і в инших полках.

Білгородськвй єпископ Іоасаф Горленко.

Білгородський єпископ Самуїл Міславський.

Церковна парахвія. Як же тоді була улаштована церковна парахвія? Устрій парахвій в слободській Україні мав свої значні особливости в порівнянню з великоросійськими. Він теж виявляв з себе „черкаскую обыкность", принесену пере­селенцями з Задніпрянщини. Там вона була живою силою тодішнього суспільства, бо такою зробили її обставини істо­ричного життя—боротьба духовенства та народа за право­славну віру проти католицтва та унії. Парахвіянам самим треба було пеклуватися про свою церкву, бо ніхто їм не допомогав у сьому ділі; а раз вони сами содержували на свій кошт духовенство і пеклувалися про храм Божий, то вони мусили мати і великий вплив на вибори церковного причта,, а з другого боку сей церковний причт пеклувався про релігійно-моральні потреби парахвіян—про школу за для народа. Переселенці, як тільки осідали на якомусь місці, перш усього починали будувати і по містах, і по містечках, і по се­лах свої парахвіяльні церкви, маючи иноді вже і свій власний церковний причт, по містах будували соборні церкви. У Харькові, наприклад, Соборна Успенська церква (дерев'яна) була збудована у 1657—1658 році, як про се писав у Москву Харьківський воєвода Офросимов, а ліс возили для неї, яко казенної будівлі, у кріпость служилі люди у 1657 році. Вона була маленька—стіни між углів було* 4 сажня—і дуже бідна: воєвода Офросимов, котрий взагалі дуже ворожо відносився до Харьківських переселенців, писав у Москву до царя: „а образовъ мѣстныхъ и деісусов. нѣтъ—черкасы молятся бумажнымъ листамъ, своему литов­скому письму и стѣнамъ, а книгъ и заводу никаких нѣтъ, и за тебя, великій государь, молить Бога не по чемъ; только лгутъ Богу и десятой части хвалы Богу не воздаютъ. Нѣтъ евангелія напрестольнаго, ни служебника, ни требника, ни тріоді постной, ни трифолоя, ни апостола, ни минеи, ни октоиха, ни шестоднева, ни псалтири слѣдованной, ни єван­гелія толковаго. И о томъ вели свой милостивый указъ учинить,, чтобъ было по чемъ за тебя, великій государь, молить Бога. А я, видячи ихъ маловѣріе, что поклоняются бумажнымъ листамъ и стѣнкамъ, для того къ тебѣ и писалъ. И о томъ, какъ ты, великій государь, укажешь". Тут у сьому листі немов живий встає перед нами Московський воєвода XVII сто­ліття в його відносинах до православної віри взагалі і до православія українців особисто. Для нього україньці неправо- славні, а немов погані, бо вони моляться не перед образами в дорогих шатах, а перед бумажпими листами, де образи святих були написані не малярами, а зроблені в друкарнях літограф­ським способом. У церкві не було по стінах ніякого малярства, бо де ж таки було його узяти у новому місті? А воєвода каже, що черкаси моляться голим стінам. У переселенців бракувало богослужебних книг і де їх було їм узяти?—А воєвода додає, що „черкасы лгутъ Богови", бо не вичитують усього того, що в книгах написано. Але ще гірше для нього здається те, що молитися їм за царево здоровля ні почому. І ось він прохає царя, щоб той прислав богослужебних книжок і образи, а то у них тепер „маловѣріе". Воєвода, очевисто, лічив істинно православними тільки себе’ та великоросіян, котрі сповняли усі церковні обряди; для нього уся віра і була в сих обрядах і коли він не бачив у Успенському соборі образів місцьових святих та деисусів, себто образа Спасителя з Божою Матір’ю та Предтечею, для нього вонй були маловірами і навіть обманьщиками Бога. А Харьковці одначе дуже пеклувалися про свою соборну церкву, бо вже у 1657 році, значить тоді, як ще не була збудована церква, вони одправили соборного попа Єремію, а також другого новопоставленнаго попа Василія з д’яконохм Іосифом у Москву до царя Олексія Михайловича, подати йому оттаке прохання написане, як треба було зробити, по великороссійски: „быоть челомъ богомольцы твои бѣдные государева украинскаго дальняго города Харькова черкасскій попъ Ереміищей новопоставленные—попъ Василище и дьяконъ Іосипище да Чугуевского городу Печенѣжской слободы попъ Лукъянищѳ. Приволоклися мы къ тебѣ, государь, бити челомъ о церковномъ строенью; и мы на Москвѣ волочимся 4-ю недѣлю и черезъ тые часы спроѣлися, пыти і исты нечего и скхфій у насъ нѣтъ. Милосердный Государь пожалуй насъ, богомольцевъ своихъ, вели намъ бѣднымъ своего государева жалованья кормъ дать, чимъ тебѣ, государю, объ насъ Богъ извѣстить. Царь—государь, смилуйся". I щож? Нічого на церковні потреби їм царь не дав, а видали з Розряду на харч та на дорогу попам по корбованцю, а диякону 20 алтин. Царські подарунки були видані Харь- ківському собору пізніше. 1 парахвіяне Успенського собору мусили послати звісного нам соборного диякона Іосифа у гетьманські городи, щоб купити там церковного вина для потреби своєї церкви. Але його на дорозі пограбували козаки Луговського і сербіяне—одняли вино і усе иньше, що він закупив для церкви, одняли коня з саньми, зняли з нього самого одежу й скуфью, усього на 20 карб. І ось він приплен­тався до Москви і прохав царя дати йому грошей, щоб він міг вернутися до Харьківа і не помер з голоду на Москві. Повелено було дати йому доброго сукна, яке звичайно носили попи. У 1658 році подав цареві прохання піп настоятель Харьківського Успенського собора Іванище Афанасьев, де писав, що по царському указу його поставлено попом у соборній церкві, а служити церковну службу і молитися за нього госу­даря, ні на чому, бо книжок не дадено. І ось він прохає видати богослужебні книжки й антиминс. Царь звелів видати напрестольне евангеліе, апостол, псалтирь, минею общую, шестоднев з Приказу Великого Дворця і одіслати у Харьків з попом Іванищем. У 1659 році царь подарував Харьків- ському Успенському собору церковні ризи, епітрахіль, підрізник, стихарь, поручні, пояс, покрови для церковних •сосудів, воздухи, срачиц на престол, ладан. З опису Харьківа 1663 року дознаємося, що в Успенському соборі був тоді образ Пречистої шестилистовий з двома срібляними позолоченими вінцями, напрестольна Богоматір, благословен­ний хрест, царські двері, напрестольне евангеліе, мабуть те саме, про котре сказано у опису 1724 р., що воно старе, церковне московського друку 1657 року, шестоднев, апостол, псалтирь, мідяне кадило: сі богослужебні книги й були цар­ським жалуванням. Повинно було бути там тоді одначе, як ми знаємо, і друге євангеліє Львівського друку 1636 року, бо воно надано у собор у 1659 році; були мабуть і инші церковні речі, але вже українського походження, їх не пере­лічував воєвода, бо вони не були вже царським жалуванням. У 1667 році Успенський собор згорів, погоріли і церковні речі. У Москву поїхали протопоп Захарій Филимонович з дияконом і подали прохання, у котрому писали, що по царському указу збудована у Харькові соборна церква, а царського жалування до сієї церкви—-риз. дзвонів, книг, образів і усякої церковної утварї не дано, а які були дзвони і усякі церковні речі—жертви мирян—те усе у пожар 1664 року погоріло з дзвонарнею та дзвонами; і ось вони прохали, щоб царь дав риз, дзвонів і книг. Царь велів видати з казенного приказу ризи й стихарь з иншими потребними річами, а з Розрядного приказу—служеб­ник; про служебник була зроблена приписка: „не куплено, бо дорогий"; але здається все таки купили й його і дали підводи, щоб доїхати до Харькова; ризи були жовтої тафти, підрізник— зелений киндячний, епитрахіль та поручі камчатні; і се усе узя­ли і росписалися в тім Харьківський атаман Тимохвій Лаври- нов і Матвій Кременчуцький. З другого документа видко, що незабаром після заснования Харькова збудована була і пара-

фіяльна церква св. Миколая самими ж Харьковцями й їх па­рафіяльним священником о. Стефаном, котрий писав царевіг „бьетъ челомъ бѣдный и разорений отъ крымскихъ людей и отъ черкасъ богомолецъ твой гор. Харькова новопоставленный попъ Стефанище. Пришелъ я съ при- хожаны своими изъ разныхъ литовскихъ городовъ съ черкасы въ твой государевъ Харьковъ городъ и построили церковъ св. Чудотворца Ни­колая, а я богомо­лецъ твой человѣкъ

Мііколаєвська церква у Харькові. 6ѢДНЫЙ И ОТЪ Чвр-

Рожест'венська церква у Харькові.

касъ разореніе и у той церкви нѣтъ книгъ и ризъ, непочемъ въ той церкви пѣти, а купить мнѣ бѣдному нечѣмъ—человѣкъ бѣдный. Пожалуй меня, вели дать своего гос. жалованья—къ той церкви ризы, по чему въ той церкви было бы пѣть и чтобъ твое цар­ское богомолье безъ пѣ­нія не было “. Царь звелів зробити ризи, підрізники, покрови на престол (у 1660 році). У 1659 році у Харькові окрім собору були ще церкви—Бла­говіщенська і Троїцка. У 1663 р, були церкви— соборна, Рожественська, Благовіщенська, Троїц­ка, Михайлівська, Мико- лаевська. У 1689 році була збудована кам'яна Покровська манастир- ська„ церква, котра істнуе й нині, являючи з себе пам'ятник української архитектури XVII століття. У 1688 році була збудована кам’яна соборна церква, замісць старої дерев’яної. Тоді вже була й Дмитрієвська церква. У XVIII столітті у Харьков! було 10 церков, з них одна манастирська і одна Кладбищенська. Те, що бачимо у Харьков!, робилося усюди: де тільки засновувалося поселення, там будувалася і церква. У Ізюмі бачимо соборну церкву Спаса.

Про заснування манастирів і про жертви їм від населення ми оповідали вже раніш. Парахвіяне содержували і на свій кошт духовенство, і тільки один соборний причт получав жалу­вання од казни. У XVUl столітті самі церкви повинні були навати внески у каз­ну. Парахвіянехотіли приймати участь і в виборах причта—се був старий українсь­кий звичай: в Геть­манщині громади ро­били письменні умо­ви з тими священни­ками, яких вибірали в свою церкву. Теж хотіли робити і сло­божане. Але Білго- родські архиєреї вели боротьбу з мирянами проти їх змагань ви- бірати попів. Виборів ■не бувало, а всетаки парахвіяне мали ве­ликий впливна по­станову для них свя­щенників. Ось де­кілька прикладів та­ких настанов свя­щенників у ХарЬКОВІ. Покровськин манастирь у Харьков!.

У XVIH столітті свя­щенник Троїцкої церкви Крамаренко приняв до себе, як свого нащадка, П. Копейчика і на^се згодилися і парахвіяне і Білго- родський архієрей. По проханню парахвіян і полковника Тевя- шова того Копейчика посвятили у попа у 1738 році. У 1743 році одна частин парахвіян прохала Білгородського митрополита Антонія посвятити на попа його служку Бориса Янкевича, а друга від попа, щоб він не мав у себе в домівці ніяких жінок, окрім матері, сестри та єдинокровної тітки, не ходив на гулянки та в шинки, ради пьянства, не приймав участи ні в якому блюзнірстві (кощунстві), смішках та регітах. Але значіння парахвії зменьшувалося: у XVII столітті воно було більше, у XVIII—меньше, а у XIX—ще менше. Навпаки значіння церковних старост все збільшувалося. Нарешті треба ще нам додати й те, що й попи дивилися на парахвію, як на свою власність. Ось цікаве свідоцтво про се документа—немов справжньої купчої: „року 1712 я мешка­нець Харьківського Преображенського манастиря, а колиш­ній Покровський піп села Липець овдовів і вступив в ченці, а половину своєї і батьківської Покровської парахвії в с. Липцях передав зятю свойому Ільі, котрою він володів до самої смерти; а після смерти його я, чернець Філарет, уступив половину сієї своєї парахвії небожові свойму о. Василію, його жінці й дітям безповоротно, а тая парахвія, котрою володів мій зять, нікому не винна і в заставу невіддана. У сьому я, ієромонах Філарет, свойому небожу і даю сію поступну запись. А при сьому були свідками—отаман Липецькиий Журченко, титарь Покровський Протасенко, Тим. Коваленко. До сієї поступної записі Архангельський піп с. Колупаєвки Тимохвій по проханню ієромонаха Філарета руку приложив. Липецький Покровський піп Іван уступив половину своєі парахвії, котра належала братові мойому Хомі, свойому зятеві Покровському попові Василію". Ся купча на парахвію, як ми бачимо, нічим не відріжняється од купчих на усяке майно і виявляє нам погляд на се діло тодішнього духовенства. Білгородський митрополії’ Ларіон ствердив розділ парахвії.

Замісць жалування попи получали иноді землі. Ось цікава про се звістка. Піп с. Деркачів о. Яків з причтом подав у 1691 році прохання Білгородському воєводі, щоб йому дано було жалування, бо він був протопопом у соборній церкві в Чигирині, а після руїни прийшов у Слобожанщину, збу­дував у с. Деркачах церкву Рожества Богородиці, потім поїхав до Москви, де прохав царя про ругу; але замісць хлібного та грошового жалування велено було тільки дати йому 50 четвертей поля з вільних земель (себ то 75 десятин). Земля була йому одведена у 1686 році. Син о. Якова Хведір Тиранський вступив до Покровського манастиря і сьому мана- стиреві оддав пожаловану йому землю. Виходить значить так, що земля була йому дадена не на церкву, а у власність. Але й на користь церкви і причта Сумському собору одме- жовано було у 1694 році 761 дес. землі, хоч і не досить плодючої і причт получав по 10 ’карб. руги.

Церковні брацтва. Що тодішня парахвія була живою народ- ньою силою, видко з того, що вона утворювала так звані церковні брацтва із школами й шпиталями. Брацтва були дуже широко росповсюжені по Задніпрянщині і там робили дуже поважне діло—боронили православну віру, підтримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брацтвам не треба було вже боронити віри та народности і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою. Переселенці з Задніпрянщини принесли з собою сей братерський звичай у Слобо­жанщину і з самого початку її заселення почали прохати собі дозволу у Московського уряду утворити братські трапези на користь своєї церкви і для сього варити мед, пиво і бражку на храмові празники. Прохати про се треба було через те, що у Московскій державі не було вільного продажу сих напитків. Чи були брацтва слободськой України звьязані з ремесничими цехами, про се певних звісток не маємо. Знаємо тільки одно, що ремесничі цехи, як се ми бачили, ставили своєю метою також і пеклування про храм Божий, себ то виходить, що колений цех являв з себе і церковне брацтво. Але чисто церковні брацтва могли істнувати й там, де не було ремесничих цехів, наприблад, по деяких селах та містечкам; церковні брацтва могли складатися із цехових і не з цехових братчиків. Переселенці прохали иноді про брацтва з самого початку свого поселення; значить вони утворилися зараз після того, а можливо що й разом з тим, як будувалася церква, бо на будівлю церкви треба було парахвіянам самім здобути гроші. Брацтво при Харьківській церкві Рожества істнувало вже у 1678 році. В перепису парахвій 1724 року показаний при церкві Рожества братерський двір. Значить і тоді при церкві Рожества було брацтво. По актах Куряжського мана­стиря 1700 року читаємо про Харьківця Григорія Івановича Волинського — братчика соборної церкви. У опису собора 1724 року бачимо: „брацький двір на Торговищі, предмісті, межа з межою з двором Троіцкої церквиПри Благовіщенсь­кій церкві по перепису 1724 року бачимо на Набережній вулиці брацький двір; по перепису 1732 і 1775 років бачимо церковний двір з хатою. У 1778 році сей двір був отвержений за церквою по купчій, де було сказано, що його куплено для церкви на брацтво. При Дмитрієвсі кій церкві по перепису 1732 року бачимо братерський двір, котрий у перепису 1724 p_t називається церковним, по Титаревій вулиці (віпістнує й нині). З прохання парахвіян Михайловської церкви видко, що з 1711 року у них було брацтво і церковний братерський двір; двір сей займав частиною причт, друга частина його оддавалася у найми; на сім же дворі продавався, особливо на хромовий празник, мед; гроші з його йшли на брацтво (у 1739 році братчики зібрали на користь церкві до 20 карб.). По перепису 1732 року при Троїцькій церкві був братерський двір; з пе­репису 1724 року видко, що він був на Юрченковій вулиці. Перед празником Тройці, а також Різдва й Пасхи на зібрану церковним старостою грошову складку готувалися мед і братерська трапеза, в котрих приймали участь церковний причт і парахвіяне; тоді усім парахвіянам продавався на братерському дворі мед і гроші оддавалися на церков, а частина йшла на старців. У 1685 році вибрано було 73 карб., у 1786 — 64, у 1788—58. Брацький соборний двір мав тоді 2 хати і містився там, де тепер збудований собор. Таким побитом при шести Харьківських церквах ми бачимо по документах 6 брацтв, але в дійсности їх повинно було бути ще більше, мабуть стільки, скільки було церков. В однім документі, наприклад, згадується ще про братчика Харьківської мурованої церкви, себ то Псковсь­кого манастиря. Окрім брацтв бачимо ще й жіночу спілку „сестриць мироносиць"—се було також брацтво, але тільки жіноче. У 1701 році була куплена на гроші сих мироносиць книга Пентикостарій для Куряжського манастиря. Можливо, що сестри мироносиці були немов би то „сестрами милосердія" теперішніх часів і приймали участь також і в похоронах, бо при Мироносицькій церкві був цвинтарь з гробками. Бачимо ми брацтва і по селах Слобожанщини. Було брацтво, наприклад, у с. Липцях при церкві Миколая і на користь його оддав селянин Липецький Семен Михтан із жінкою Ганною Михта- новський байрак на р. Харьківі і пасіку з бджолами. Були 1 брацтва у Перекопі, Кириковці, де споминається серед брат­чиків і старший церковний брат; багацько братчиків було у Котельві, куди в брацтво, засноване свящ. о. Михайлом, подару­вав євангеліє котляр Санкевич, бо бачив пеклування братчиків про церкву; були братства у сл. Ямній, у Колонтаєві при Михай­лівській церкві, у Білопольі, у с. Будках у Змійові два і т. д.

Шпиталі. У тісному зв’язку з брацтвами, а иноді й самостійно істнували ще при церквах і парахвіях так звані шпиталі, себ то приюти для убогих, старих і калік. При Троїцкій церкві у Харьківі, наприклад, був шпиталь при брацтві. Як взяти на увагу, ще у кінці XYIII століття у ньому що року умірало по кілька чоловік, треба міркувати, що там содержувалося більш одного- двох десятків душ. Вони називалися старцями і серед них були й чоловіки, і старі й молоді (од 18 до 75 років). Доживали свого віку тут і безприібтні військові. Де-яки жили тут навіть з дітьми. Бачимо ми шпиталь і при Харьківському Успенсь­кому соборі. Були вони запевне і при других церквах міста Харьківа. Бачимо ми їх і по инших містах, містечках та селах Слободської України. По документах вони були у Сумах при двох церквах, у сл. Деркачах, у сл. Сінній, у Білопольі, у Прорубі, Вишкіні, Межиричі, Шелудковці, Левковці, Сколові, Липцях, Лозовій, Золочеві, Старій Водолазі, Охтирці (4 шпи- таля), Бого духові-2, Кириковці й Краснокутську по 2, в Ізюмі—З, Співаковці, Цареборисові, Ворожбі, Будилках, в Лебедині—3.

Дивногорськпп манастирь.

Ось у такому тісному зв’язку З ПрИЧТОлМ жили тоді парахвіяне і через те парахвія мала велику вагу у релі­гійному і моральному життю народа, через те так було багато тоді і церков відносно до числа населення. У 1724 році, наприклад, у Харькові було десять церков і парахвій на 1340 дворів, себ то по 134 двори на кожну. Були й великі й малі парахвії в 273 і в IOO дворів. Тепер у Харькові одна парахвія приходиться па куди більше число дворів, та й тодішніх дворів по населенню неможливо рівняти з теперешніми, тепер число церков у Харькові проти тіх часів, скажемо, удвоїлося—у трої­лося, а населення збільшилося у 57 разів (з семи до 400 тисяч).

Про релігійне та моральне значінне манастирів знаємо не багато. Харьківський Покровський манастирь мав велике зна­чіння для освіти через те, що при ньому був заснований Харь­ківський Коллегіум котрий содержувався на манастирські кошти — на збори з церков і манастирів і на манастирські доходи. Церква Покровського манастиря виявляє з себе славетний

пам’ятник української архітектури XVH століття. Про велике релігійне значінне Святогорського манастиря у XVlI столітті ми оповідали вже раніш —він був тоді немов величезною парахвіею для усієї полудневої Донецької країни. Цікаво, що в - дуже поважній праці преосв. Филарета—Історико-стат. описанью Харьківської єпархії, де є багацько документів з манастирського життя, майже нічого не сказано про моральний вплив мана- стирів на народне життя, а говориться майже тільки про їх земельні прибутки. Виходить так, що манастирісими прибутками, особливо у XVIII столітті, тільки й займалися, а у кінці століття манастирські землі були конфісковані і більша частина манастирів зачинена.

З життя духовенства. У свойому життю духовенство мало чим одріжнялося од суспільства, бо взагалі не було’досить освічене. Священик Троїцької церкви Б. Янкевич не був ні в яких школах: руському чтенію, письму й церковному співу вивчив його дома батько, Сумський посполітий; ніяким иньшим наукам і майстерству його не навчали; в попи його назначив архієрей, яко свого служаку; більше він ніде не служив. В документах ми маємо декілька скарг на тодішніх батюшок. Харьківський піп Кореницький лаяв непотрібними словами свого товариша попа Млодзинського, а потш вискуб йому волосся на голові і у бороді і сховав те волосся собі за пазуху. Суперечилися сі попи за доходи з церковних треб. Піп Миколаївської церкви лаяв непотрібними словами, називав богомерзським нехрещеним бусурманом і побив Харьківського городового отамана Булга­кова на весіллі, коли усі пішли на двір танцювати (хоч се було зімою). У бійці був обвинувачений і піп Рожественської церкви 1. Млодзинський, а його самого у церкви побила і вискубла йому волосся одна парахвіянка Кочержиха за те, що він прилюдно назвав її повією і вигнав із церкви її дочку покритку. Хоч вони між собою й помирилися на тім, що Кочержиха дала 3 карб, на церкву, а попові тонкого сукна, сапьяну й козлини, а всетаки архієрей присудив Кочержиху вибити канчуками і одіслати на рік в дівочий манастирь на роботи. Сей піп розпьянствувався до того, що у 1759 році архієрей одіслав його у Святогорський манастирь, щоб не було спокуси парахвіянам. Іоасаф Горленко за пьянство звелів двох попів побити кіями й зіслати в манастирь на покаяння. І серед ченців траплялися такі, котрих духовне начальство жерстоко карало. У 1749 році Іоасаф Горленко викинув з чер­нецтва і постановив побити кіями і зіслати у засланнє двох ченців Харьківського Покровського манастиря за те, що вони поробили собі хвальшиві паінпорти і утекли з манастиря.