13-й розділ. Харьків, яко українське місто.

Національний і соціальний склад Харьківського населення у XVII—ХѴІП в. Обрусінне Харьківа з кінця XVIII ст. і до наших часів і його причини. Українське національне відроджепнс у Харьков! з початку XIX ст.

Національний і соціальний склад Харьківського населення у

XVII — XVHI в. Ми обговорили усі сторінки життя старої Слобо-

Харьків (з-за р. Нетечи) у початку XIX в.

жанщини і у сюди бачили панування української, як то кажуть, стихії, себ то української національности і утворених на її грунті й підставі форм народного життя. Українській національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харьків, населення котрого тепер так обрусіло що мабуть більшість його й не знає, що колись Харьків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української интелігенції, прихільна до народа, працювала над відродженням свого парода й бережно донесла се бажанне до наших часів—до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але й проводить у життя і національне, і політичне відроження усієї України, а разом з нею і Харькова з Слобожанщиною.

Харьків був заснований у 1654 році, саме тоді, як Богдан Хмельницькій перейшов з усією Україною під московську „протекцію". Місто, як ми бачили, заснувала ватага українсь­ких переселенців, з ватажком—осадчим Іваном Каркачем. Най же пам’ять про Івана Каркача істнує навіки у Харькові

Білгородська вулиця у Харькові у 30-х роках XIX віка.

укупі зі спомином про першого Харьківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про їв. Каркача, яко першого Харь­ківського осадчого, згадують тільки пізні Документи (другої половини XVIll ст.), але ми не можемо їх одкинути, а укупі з ними і Каркача.

Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харьків впадає в річку Лопань—на Харківському городищу, де колись у домонгольску добу у XII ст.. був мабуть староруський, український город,

∙> J J P J •. І ’ J •. де тепер у Харьков! „Универсітётська Γopκa^w, собор і.универ­ситет. Тут, у 1656 році харьківці збудували земляну й дерев’яну огорожу навкруги городища і зробили ії, як ми знаємо' по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ся огорожа не вподабалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зразку. Оттак з початку виявилися дві влади і у культурі стихії—українська і великоросійська. Але у складі населення Харьків був. можно сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чи* мала купа українців 587 чол. козаків, а з жінками і дітьми се вийде мабуть до 2000 чол. Вони з’єдналися в казацьке товари-

Основа п!д_лХарьківом у початку XIX віка.

ство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і ед-^ ситниками на чолі. Мені пощастило розшукати в Архив! і надру- ковати список сіх харьківців-із нього видно, що се були українці— Іваненки, Тимошенки. Єфименки, Гордієнки. Олексієнки, Мель­ник, Колесник. Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку. Тетерю, Сироїжку, Горобця, й таких инших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Нед- баєнко. Був Кременчуцький (мабуть з Кременчуга), Волошенин (мабу іь з Волощини), Москаль (з Mocκ< вії). Бачимо—Якова Шаркова зятя: очевисто, що знали більше самого Шарка, ніж його заія Якова і сей своє призвище заполучив од тестя. Ce була головна ватага переселенців, а до неї почали приходити й другі.

Що до соціального складу харьківського населення XVII ст., то воно поділялося тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан і в) цехових ремесників. Висшою владою у Харькові була полковнича влада. На чолі великоросійского населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремесниками стояли виборні цехмистри.

У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харьків був чисто українським містом. З перепису Хрущова 1732 року ми дізнаємося, що число українців тоді що до великоросіян збільшилося в порівнянню з XV^zlII ст. Призвища Харьківців чисто українськи і як би їх знав М. В. Гоголь, йому не потрібно б було вигадувати призвищ своїх українців: ми бачимо й Квітку, й Горлицю, й Незовибатька, й Богомаза, й Лупикобилу, й Лупикобиленка, й Сухоребрика, й Недерикута, й Кадигробенка,. й Отченашка, й Кусьвовка, й Штанька, й Пацюка, й Вареника.

Дуже цікаво буде побачити склад населення Харьківа у 1732 році з національного й соціального боку. Більш усього проживало у Харькові козаків: виборних козаків було 775 чол., у них підпомошників 1531, козачих підсусідків 85; козачої старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих і робітників 205, духовенства з робітниками 170; великоросіян 235, греків і инших чужоземців 21; усього 3595 чоловік.

Значить більш усього було козачих підпомошників, далі за ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харьків з соціального боку був таким же українсько-козацким містом, як і инши міста слободської України. Ріжниця була тільки у тім, що тут жило багато цехових, яких не бачимо в инших городах. Харьківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо, прилучили до козаків і оддали у полковничу владу. Харьківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були більш замоленими людьми, ніж їх підпомошники. У виборних козаків було більш робітників, котрі проживали у їх семействах. На колений двір виборного козака прихо- дилося взагалі по 5 душ муж. пола, а як включити робітників та пидсусідків, то прийдеться по 5,7 чол. на семейство. Вихо­дить, що се були дуже великі семейства, коли ми звикли думати, що українські семейства були звичайно малі. Иноді одно семейство містилося у одній хаті, але частіше воно про- леивало у декількох хатах і тілько у одному подвірью. Ось, наприклад, один двір Гетманенка: Ів.

Цехові люди належали до таких ремесл: були ткачі, шевці, котляри, ковалі, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцаркі. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперешні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвірья й хати окрім 5 чоловік, котрі жили у подвірьях полк. Квітки. У цехових були ще меиьши семейства, ніж у козаків підпомошників—у них приходилося трохи більш 3 чол. на семейство. Були у них одначе робітники і підсусідки—по 2 чол. на семейство. Зна­чить, робітників у цехових було далеко більше, ніж у козаків і підпомошників, бо кожний ремесник хотів мати робітника.

Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харьківі тоді було 9 церков і при кожной звичайно по 2 священника, а при соборній 2 протопопа. У манастирі проживало 13 ма- _r пастирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священики мали ще й власні подвірья, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі—дякі. Таких учителів було тоді у Харьківі 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харьківськіму Коллегіумі жили учні латинської школи.

Поспільство або піддані поміщалися в 22 подвірьях у 29 хатах. Жили вони на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полк. Квітки, підпрапорного Черняка, козака Коваленка, Ландміліцкого полк. Дунина, полк. Куликовського, Угольчанського сотника Михайлова, Харьківського сотника Ковалевського, Харківської крамарки Назаренкової, Харьківсь­кого Покровського манастиря, Троїцького священика, Харь­ківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харькові, а при млині жив мельник з семейством. На тій же річці Харькові було ще 2 млина з мельниками. Особливе місце займали у Харькові великоросіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. Одна частина велико- росіян попала навіть у казаки. Це були колишні служилі люди, котрі записалися указацтво, коли у Харьківі у 1700 році були скасовані воєводи; їх було не багато—13 дворів. Окрім сього у Харьківі проживали по пашпортам посадські люди, котрі явилися сюди ради торговлі із ріжних. великоросійських міст—з Курська, Вереї, Білгорода, Чугуєва, Тули, Єльця,. Веньова. Далі йдуть армейскі чини—абшитований копитан, пору­чик! й инши; майже усі вони мали в Харьківі власні будинки. Були тут ще московські служилі люди, котрі раніш записалися у козаки, а у 1731 році їх повернули у подушний оклад і записали у ландміліцію; 141 чол. з них мали власні хати (49 подвірьів), а 16 жило у чужих хатах. У них було 9 робіт­ників з українців. У подвірьі Харьківського полкового судьі Романа Квітки проживало 4 кріпака, котрих він дістав у віне за своєю жінкою. Греків та инпіих чужоземців було 21 чол., між ними хрещений арап і удова польскої нації, євреїв зовсім: не було. Серед „разночинців“ бачимо двір полковника Курського> ландміліцкого полка Дуніна, де проживав він сам з сином і з 15 робітниками-українцями. Біля його дввулиця Чорного Івана. Як бачимо, українсько-демократичний зміст населення Харьківа одбився навіть у назвиськах його вулиць. Таким же українським демократичним був і склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперешнього Харь­ківа—у приході соборному—бачимо окрім самої маленької купки казацької старшини (дворян та чиновник тоді зовсім не було), такі демократичні призвища козаків та цехових, як Цилюрик, Звонарь, Голод, удова Паиамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватчопко і т. д. Теле саме молено сказати і про домовласників вулиць Миколаєвської церкви, Покровського манастиря і взагалі усього Харькова.

Мабуть, те що ми оповідаємо зараз про національний україн­ський склад харьківського населення, буде в дивовижу для його теперешніх мешканців і особлио для тих, хто,не цікавлючися міс­цевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харьків і ніколи не був українським містом. Але все се підтри­мується документальними свідоцтвами, які розшукані мною у ріжних архивах. Що до назвиськ вулиць і призвищ домовла­сників, то сей документ надрукован мною укупі зі списком харьківців 1656 рока у 1-му томі моєї „Исторіи г. Харькова", особливим додатком до нього й хто захоче ознайомитися з ним, той знайде там цілу низку щиро українських приз­вищ харьківців за 1724-й рік і серед них побачить мабуть чимало й таких, нащадки котрих пролеивають у Харьков! й тепер і давно вже одцуралися мови своїх дідів та пра­дідів. Через щож було так багато тоді у Харьков! дрібних домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма слобожанами користувалося тіми льготами, які усі переселенці дістали від московського уряду; і серед сих вільгот на першому місці стояла земельна, себ то земельний наділ на заїмочному праві. Перші харьківські переселенці дістали даром навікивічні землі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородними землями. Такі права діставали й нові переселенці. Ось через що з’явилося так багато домовласників серед харьківців—кожний, діставши землю у місті, зараз починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяие; так робили й городяне—харьківці, бо й вони мало чим одріжня- лися од селян, бо й їх головним промислом було землеробство. Збудувати хату мазанку було не трудно—лісу, очерету, соломи й глини було досить. І ще за наши часи у Харьков! залишилося від старих часів чимало таких хат під солом’яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харьківа XlX ст, Солом’яним і дерев’яним був майже увесь Харьків у XVll і першій половині ХѴШ ст. Кам’яними будинками у козацькому Харькові були тільки—Покровській манастирь, Коллегіум, Собор і дві приходских церкви. Кам’яних будинків ні укого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163, винниць 29, але усі вони були дерев'яні. У 1724 році у Харьківі було усього 1345 двора, а у 1732 р. 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили Харьківці. Плана городского поселення у козацьку добу не було. На плані 1768 року ми бачимо й старий план Харьківа, вулиці йшли не прямими, а кривими линіями; була сила пустопорожніх земель. Харьків навіть у кінці XVllI ст. являв з себе велику слободу. Академик Зуев і описує Харьків такою слободою. Будинки, пише він, роски- дані без ряду і ладу, але широко—версти на 3 або 4. Ce були, як він каже, українськії хати-мазанки. Були слободи—Захарь- ківська, Залопанська, Клочківка і навіть хуторі - підварки. По новому плану під Харьків було отведено 637 десятин. Навіть у 1794 році ледве не усі мешканці мали свої власні будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх обивателів 1792 семейства; з них не мали своїх будинків тільки 191 семейство. На початку XIX ст. Харьків простя­гався з півночи на південь на 2 версти, зі сходу на захід на 3¹∕≥ версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст або

I. 750,000 кв. саж. На кожне подвірья, включаючи сюди вулиці, приходилося—968 кв. саж., на кожного мешканця (їх було

II. 000 чол.) —160 кв. саж., а у 1886 році тільки 35 кв. саж. Ce був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харьківі багато садів і навіть огородів. Най­більшу частину земель городяни добули даром. А позаяк істиувала земельна власність і не було ніякої ні соціализації, ні муніціпализації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було було кожному мешканцю здобути собі власну хату. Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвірья і будинки: кам'яний будинок полк. Шидловського у два поверхи був куплений для Коллегіума за 500 карб. У 1767 році будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пусто порожнє дворове місце мірою у 1500 кв. саж. у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить по 2¹∕s коп. за саж., ціле подвірья там же згорожею мірою в 4800 кв. саж. за 200 карб., себ то по 4¹∕β коп. за саж.; поло* вина подвірья з будівлею у Рожественському приході мірою 700 кв. саж. за 150 карб., себ то по 21 коп. за саж.; подвірьѳ з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. саж. у Дмитрієвському приході—за 100 карб., себ то по 11 коп. Подвірья у Миколаевському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, виницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем—всього мірою у 336 кв. саж. було куплено за 325 карб. Подвірье в Соборнім приході мірою в 52¹∕2 кв. саж. було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаевському приході мірою в 140 кв. саж. був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познимали половиці, двері й вікна. За четверть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Ce мало, чи багато? За 10 коп. можно було купити у 1732 році 6 хунтів свинячого сала або ¹Is відра горілки, або 2^іД гарнца сиче- ного меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коровьячого масла або ЗО хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного ніж тепер, коли він має у 50—100 разів більше грошей у день. Населення Харькова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесл, або з промислів та торговлі. Не злиденно, не пагано жилося харьківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себ то урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацькій цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії, швидко пішло „обрусѣніе" Харькова і знищення його національної української культури. Харьків зробився з початку намістницьким, а потім гу­бернским городом, з усіма російскими губерніальними установами. Разом з ними у Харькові з’явилося й россійске чиновничество, на чолі з губернатором, козацька українська старшина пере­вернулася тоді у російских дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жаловану дво­рянську грамоту, а укупі з нею владу над усією країною. У Харькові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з’явився у Харькові командуючий клас над усім суспіль­ством. Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російского купецтва, котрого у козацку добу майже зовсім не було. Уже у кіньці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоро- сійских ремесників—теслів, каменьщиків і таке инше. Для будування университета В. Н. Каразин виписав з Петербурга чимало ремесників чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернскому городі Харьковъ На харьківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українськії. Харьків зробився центром просвіти і культури, але не українсь­кої, а російскої. Таким був і засноваиний у самому початку XIX ст. Харьківський універсітет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семинарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійских губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові россійскі школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст. і уже те вело до*русіфікаціи цеб то обрусіння Харькова. А укупі з тим Харьков переставав бути українським містом і тому, що в його население увіходило пос­тійно багацько переселенців з великоросійских губерній. Населення Харьківа за XIX століття збільшилося у 20 разів_у себ то на 2000%. Таке величезне число, очевисто, не могло- з'явитися від натурального збільшення і ясно, що у Харьків з 20-х років XIX ст. їшло велике переселення народа з инших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі «Исторіи г. ХарьковаВже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харькова була не тубільцями, а захожими людьми (45%)^ Більш усього переселенців дала Курська губ., потім Орловська_г Московська, Калужська і инши великоросійски. По перепису 1897 року тільки ¹A населення Харькова (32 тисячи) була тубільцями або з Харьківского повіта, остатні ²A (73 тисячи). були чужаками. З однієї Курської губ. було 23 тисячи чоловік,, а з иншими великоросійскими губерніями Великоросія дала. 33 тисячи чоловік, себ то більш, ніж було тубільців. Число чужоземців теж значно збільшилося: з однієї Келецької губ. прийшло 1500 поляків, з Кавказа 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель 1200 чел. Оце переселение не української людности у Харьків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XlX в. Новоприхожі гості опану­вали містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харькдв, захищали його і положили початок його промислам, торговл і культури. „Воля", котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширеннє торговлі, нові фабрики і заводи, війско, де широко панувала русіфікація, школи де зовсім не допускали рідної української мови—все цс ще більше поширило русіфікацію Харькова.

Але все таки треба сказати, що українська стихія серед харьківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харьків ще був українським містом, бо його населення у своїй біль­шості! зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у ЗО р.) справлялося у Харькові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харькові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й українській побут й трималися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасовці, і за Харьковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівну і инши колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня велико- россійска мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції в загалі панував русскій літературний язик. І у кіиьці 70-х років XIX стол. Харьків був куди більше русіфіцірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все таки по перепису 1897 року 25% харьківського населення признали себе україньцями (45092 чол., з них 23430 муж. 21662 ж. π.), а 58% признали себе русскими або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсности людей українського походження було у Харькові ще більше, бо серед його населення родом з Харьківщини було 96 тисяч, да з Полтавщини 5 тис.. Києвщини 4¹∕? тис., Кате- ринославщини 2¹∕? тис., з Подолії l¹∕2 тис., усього з українських губерній 110 тис. і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все таки здається, що не мало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а инші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе русскими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього низші стани суспільства—війскові, залізнодорожні і домашні служащі, сільско-господарські торговці. А коли так, то не можно сказати, що навіть тепер Харьків, по складу свого населення, являється чисто „русским" городом.

Українське відродженне у Харькові у XIX в. На протязі усього XIX ст. коли йшла русіфікація Харьківа і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харьківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшисть, одірвалися цілі стани, як- дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція—усі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окреми особи, котрі щиро любили українській нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по українськи і утворили нову українську літературу; инші збірали пам'ятки української ’історії, працювали над науковою 'історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харьківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харьківі на протязі усього XlX ст. Вони утворювалися серед молоді—учнів висщих і середніх шкіл, особливо універсітета, і серед суспільства й значну участь у них приймали профессори Харьківського універсітету. До сього треба додати, що Харьківський універ- сітет взагалі був прихільний до україно-знавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого істнування добре зрозумів, що окрім загальної мети —утвореня науки і викладання лекцій перед ним, яко краєвим центром осьвіти, поставлена ще одна повалена мета—працювати на користь тієї країни, де він заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертві для можливости мати висшу школу у свойому рідному краю—у Слобожанщині. Про се докладно опо­відано у моєї у Исторії Харьківського універсітета, але се повинні твердо знати усі теперешні універсітетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини універсітета до України. Треба добре пам’ятати про те, що колиб сло- бодсько-українське суспільство —усі його стани взагалі—не внеслоб своєї жертви на універсітет, Харьків ніяким поби­том не мав би універсітета раніше Київа. Треба завжди пам’ятати й про жертву харьківських війскових обивателів слобожан—150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато милліонів карбованців (там тепер красуються нові будинки кліник і лабораторій нового університетського городка). 1 Харьківській універсітет на протязі 100 років свого істнування багато зробив для Украйни —про се можно знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювилейних університетських виданнях—для пізнання і землі і населення України і можно тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається настала воля—щоб тепер праця Університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо—щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення.

Щирим українцем серед перших профессорів Харківсь­кого універсігегу бVB. по оповіданню Цебрікова Комлиш- ниській, котрий розмовляв по українськи, також як і усе його семейство —батько та сестри; побут їх був також український. З профессорів Харьківського універсітета вийшов і один із славних поетів Украйни П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором універсітета.

Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка „Пан та собака", де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне зна­чіння. Білецький-Носенко писав, що ка­зочки Гулака-Артемовського читалися з такою ж великою утіхою, як і Енеїда Котляревського і багацько народа знало ті байки на пам’ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський до­дає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського на­роду. Українська критика і русска літе­

ратурна теж високо цінували твори Гулака-Артемовського (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, проф. Н. И. Петров, акад. Н. П. Дашкевич). Треба, щоб універсітет, мійске самоврядування й українське суспільство подбали про пам’ятник над могилою П. П. Гулака-Артемовського. Щоб дати зразок чудової слобод- сько-української мови Гулака-Артемовського, помістимо тут його переклад Гетевського „Рибалки*:

Г. Ѳ. Квітка (Основьяненко).

Харьків дав також і славетного українського письмен­ника Григорія Хведоровича Квітку-Осиовьяненка, котрий належав до звісного нам старшинського роду Квіток, що дав і слободсько-україн- ських полковників і усяких старшин. Григорій Квітка був славним суспільним діячем у Харьков!, прожи­ваючи на Основі і ‘ іще далеко більшу славу заслу­жив, яко письменник—про­заїк. Тут він заняв перше місце серед українських письменників старих часів українського письменства. Два тома його оповідань вийшли у 1834 році і мали надзвичайний успіх, особ­ливо на Слобожанщині та у Харьківі, бо він змалю­вав там правдиво життя сло- бодсько-українського селя­нина з великою щирою при- хільністю до нього з вели­ким знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народню мову, він сам думав на сій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по російськи, виходило якимсь блідим і не яскравим. Не дурно на нього одночасні тодішні харьківськи письменники — Гулак-Арте- мовській, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь ди­вилися, як на батька української прози. Проф. Ізм. їв. Срезнєвський, оповістивши Погодина про смерть Квітки (умер у 1843 році) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харьків, але й селяне поблизких осель, додає до сього,

що Квітка був першим народнім письменником на Україні. Через Квітку навіть і Харьків одержав значінне літератур-

Будинок Г. Ѳ. Квітки.

ного центра не тільки серед українських, але серед російских письменників; і ті і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике зна­чіння мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українсьтвом, бо він сам був немов живим українським лі­тописцем, істориком і етногра­фом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срез- нєвського. Славетний історик М. L Костомаров учився у Харьківському універсітетові і під впливом українських етнографичних развідок і Квітки сам почав писати по українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): Савву Чалого, Перея­славську ніч (драми), укра­їнськи баллади, переклади з Байрона, самостійні вірши.

ДРУГИЙ учень ХарЬКІВСЬКОГО Пам’ятник над могилою Г. Ѳ. Квітки універсітету А. Л. Мѳтлин- У Харьков!. ський зробився у ньому ж професором і теж разом з етпогра- фичними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори—

„Думи і пісні та ще де що". Тут і власні вірши автора, і переклади з німецького, чешського, польского, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його

поезії невеселі, иноді помічається вплив на нього народньої поезії; є щира любов до ста­рої козачини, її висо­ких могил, до степу, до батька Дніпра. Зга­даємо щез харьківсь- ких письменників тіх часів про Ст. Писарев- ського — харьківського протопопа,котрий пи­

М. І. Костомаров (Іеремія Галка).

А. Л. Метлипский (Могила).

сав під всевдонимом Ulepenepi і зложив опер. Купала на Івана і гарну росповсюжену пісню за „Німан іду“ і „Писульку до Яцька Мірянського". Петро Писаревський написав оповіданнє „Стецько Можебилиця", IL Кореницький (диякон) —поему „Вечор­ниці", Л. Борови- ковський — вірши і байки. У тіж старі часи розпочав свою літературну поетич­ну діяльність і пи­сьменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збір­никах „Ворскло" і „Слобожанщина". Щоголєв був родом з Охтирки і скінчив Харьківський Універсітет, почавш писати по українськи ще у 1843 році. Ранні вірши Щоголєва малюють старе козацьке життя на підставі народніх пісень, але пісні він не брав цілком, а перетворював їх у чисті перли поезії. Щоголєв писав після Шевченка, але він непереспі- вував його —він досить самостійний поет. В його нових віршах, надрукованих у „Ворсклі"—чудова поетична мова, вироблена на грунті слободсько-української і полтавської мови, але окрім семейних згодом з’явилися у нього й суспільні й соціальні мотиви—любов до простого, темного, бідного селянського люду

і смуток за його горе. Такі його чудові вірши—Завірюха, Пожежа, Горілка, Шинок, Хвороба, Ткач. Семейні мотиви ми бачимо у його „Вівчарику", а в „Верцадлі" він малює нам три віка ужиттю українського народу і краю: вільне заселення країни й багацтво, тяжке кріпацтво і волю, котра одначе не дала щастя. Тяжке життя селянина, але не ліпше й життя городянина:

Щоб показати поетичний склад і чудову мову Я. І. Щого- лева, приведемо тут його „Степ".

У „Слобожанщині* теж не мало гарних лірічних віршів, але сей збірник в загалі меньш поетичний, ніж перший. У ньому видається серед инших присвя­чена мені, яко історику Украйни, „Бабу­сина казка". Тепер у музеї мистецтва Харьківського Універсітета е присвячений Я. І. Щоголеву особливий невеличкий куточок. Близькі відносини до Харькова мав і М. Л. Кроповницький, котрого тут і поховано з пам’ятником на могилі. У Харькові видавалися і його драматичні твори. У тих творах чудова чисто україн­ська степова (Херсонська) мова, велике знаття українського народнього життя,

живий юмор, правдиви картини народнього побуту й соціаль­них відносин. Міцно були зв'язані з Харьковом і двоє Олександрових—батько й син. Батько писав гарні віршізгумори-

стичним відтінком, син В. С. Олександрів написав драму „Ой не ходи Грицю", оперету,За Неман іду", перекладав псальми на українську мову (,Тихомовні співи на святи мотиви"), видав збірник пісень, писав гарні чулі вірши. Згадаємо ще з покійних про Масловича й Манжуру, обминаючи живих.

У Харькові вийшло чимало альманахів або збірників, де було надруковано багато українських творів і праць про Украйну. Першим та­ким альманахом був „Український альма­нах" 1831 року: тут помістили свої укра- їиськи вірши—Шпи- гоцький, Л. Борови­ков ський. У 1833 році вийшла у 2-х книжках „Утренняя Звѣзда" де ми бачимо твори Квітки (Салдацкій

патрет), Гулака-Артемовського, Гребінки (байки і переклад Пушкинської „Полтавы)", Котляревського (уламок з Енеїди). У 1841 році вийшов „Сніп" Корсуна, де усі твори були надруковані тільки по українськи; там ми бачимо твори Іеремії Галки (Костомарова), Кореницьких, Писаревського, Петренка, Корсуна. У початку 40-х років вийшло 4 тома „Молодика" Бецкого, де ми бачимо українськи твори одного Гребінки і велике число праць і джерел по історії України. У 1887 році вийшла „Складка" В. С. Олександрова з таким закликом до українських письменників:

В. С. Олександрову пощастило скласти свій альманах зтворів великого худож- ного значіння: там ми бачимо твори Самійленка, Біліловського—переклад Шіл- лерового „Дзвона" і дуже гарні вірши („з Альпів", „Дайте-бо жить"), оповідання Грінченка і Ганни Барвінок, переробки самого Олександрова. Збірник являється доказом того, як виросла українська письменність у кіньці XlX віку. І справді мусила бути вже досить вироблена українська мова, коли на неї можно було перекласти Шилеровського „Дзвона". Усі оці українськи твори свідчать про те, що у Харькові

жила Україна, для відродження котрої й працювали сі пись­менники.

А разом з ними працювали над сим же відродженням України діячи української науки і культури. Тут багато було зроблено професорами Харьківського універсітета як старих, так і наших часів.

З боку української етнографії треба згадати, що перший збірник українських пісень кн. Цертелева вийшов у 1819 р. Далі у 1831—1832 рр. була видана у Харькові проф. (потім славетним академиком-славистом) І. І. Срезневським „Запо­рожская старина^α, 2 части, въ 5 книгахъ, де зібрано було багацько народних дум, пісень історичних і розвідок. Де що з сіх матеріалів було потім критикой одкинуто, але взагалі збірник зробив велике вражінне на суспільство і підняв дуже угору і мову, і поезію, і исторію українського народу. Про се свідчить, наприклад, українська вірша, присвячена Ієрем. Гал­кой (себто Костомаровим) у 1839 році Срезнєвському і споминки Костомарова в його автобіографії. Що до українського язика, то Срезнєвскій з початку у 1834 р.

визнавав його самостійним славянским, \

а потім уже вимовлювався проти особли- J

вого українського письменства і культури. '

Визначається, яко український етнограф, і проф. А. Л. Метлинський. Він збірав не тільки тексти пісень, але й їх мотиви;

бандуристи, згадує Де Пуле, були його дорогими гостями. У Харьківі у 1848 р.

він видав „Южнорусскій сборник*, а у Київі у 1854 році „Народныя южнорусскія пѣсни^u—там умістилося більш 400 пісень, коли у збірнику Максимовича їх було тілько 130. А. Л. Метлинський щиро любив український язик і ставив його у ряду з иншими слав’янськими язиками, а потім лічив його вже тільки особливим „нарѣчіемъ русскаго языка*. У Харькові почав свою наукову діяльність над исторіею українського народа і пам’ятниками його словесности і славний історик М. І. Костомаров, про поетичні видання котрого під псевдонимом Ієремії Галки ми вже оповідали. Він написав і видав у Харькові розвідку про унію, котру одначе було спалено „за вредное направленіе*. Тоді М. І. Костомаров мусив написати, щоб зробитися магістром рус- скої історії, нову розвідку—„Объ историческомъ значеніи народной русской поезій*, де більш усього оповідав про українську народню поезію. Писав М. І. Костомаров, пробуваючи у Харьківі, розвідки по українській історії, а також по історії

НАЦІОНАЛЬНА ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ

українського письменства. Почали розробляти у Харьков! у першій половині XIX в. і місцеву слободсько-українську історію—І. І. Квітка (дядько Гр. Хв. Квітки), сам Гр. Хв. Квітка, І. І. Срезневській і Харьківський арх. Філарет. І. І.

Слободской Украйны". Цікаво буде нагадати тут, що й М. L Костомаров, на підставі архивних джерел, склав історію Острогожського Слободского полка, але його рукопис жан- у нього конфіскували і там вона у них і пропала, значінне мало для свого часу „Историко-Статистиче­ское описаніе Харьковской епархіи" архі- еписк. Харь­ківського Фи­ларета (Гуми- левського) у 5 одділах, де зібрано бага­цько архив­ного матері­алу не тільки

дарми Велике

Квітка написав „Записки о Слободских полках" (X., 1812 р.), Гр. Хв. Квітка —Історико-статистичний опис Слобо­жанщини (в Харьк. губ. вѣд. 1838 p.), о слободских полках (Современник, 1840), Украинцы (Современник, 1841), Городъ Харьковъ (Современник 1840). Ще треба згадати й про історичне оповідання Г. Хв. Квітки „Основаніе Харькова". І. І. Срезневський склав, на підставі джерел, хоч невеличку, але дуже поважну розвідку—„Историческое изображеніе гражданскаго устроенія по церковній, але й по гражданській історії Слобожанщини. За сю по­важну працю арх. Филарета можно вважати немов Нестором (літопис­цем) Слободсько-української цер­ковної історії. У другій половині XlX в. у Харькові ми бачимо повалені етногрифичні збірки пам'ятників українськой народньої словесности, і наукові праці по українському язику, письменству і по історії українського народа. На першому місці тут стоїть великій лингвиста Ол. Аф. Потебн \ самий славний з професорів Харьківського універсітста за усі роки його істнування. (Род. у 1835, умер у 1891 році). Він учився у Харківському універ- сітеті, і як сам каже, збірник українських пісень Метлинського був першою книжкою, по якій він почав учитися українській мові. IIoro праці по украйнознавству торкаються більш усього мови і етнографії: „Замѣтки о мало­русскомъ нарѣчіи", „Объясненія мало­русскихъ и сродныхъ народныхъ¹ пѣсенъ" (2 тома), критичні замітки на видання галицких пісень Як. Г словацького, на роз­

відку П. Житецького про звукову історію

малорусскої мови і инши. Він знав як ніхто українську мову і сам переклав на неї віршами частину Одісеї Гомера, видав вірши Гулак-Артемовського, оповідання Г. Хв. Квітки, вірши Манжури. Він стояв за самий широкій розвій усіх народностей і їх мов, включаючи сюди й український нарід. З сього боку й теперь дуже велике значіння мають його погляди на шкоду оД обрусіння й ополячення України. Учнем О. Аф. Потебні був.

проф. М. Хв. Сумцов (род. у 1854 році), котрий має дуже чис­ленні і поважні праці по історії старого українського пись­менства і української етнографії. По історії і археології України, особливо лівобережної а іще більш слободської на протязі 35 років у Харьков! працює і автор сієї книжки. По історії місцевої церкви працювали проф. А. С. Лебедев і прот. Мик Лащенко, а по історії місцьового містецтва проф. Є. К. Рєдін; цікаво, що Лебедев іРєдін не були українцями, але щиро працю­вали на користь України. Теплим словом треба згадати тут і Єфименків, з котрих покійний Петро Савич був українцем, але його дружина Олександра Яковлевна не була українкою, що не перешкодило їй дати цінні праці по історії й правоз­навству України, причім майже усі свої твори О. Я. написала власне у Харькові. Треба тут пом’янути також і про випадкові розвідки проф. П. Лавровського (про українську мову) проф. Зеленогорського (про Сковороду). Торкалися України у своїх розвідках і професори инших факультетів, наприклад, природничого (Черняев, Борисяк, Гуров) юридичного (М. О. Максимейко). Багато було зроблено для зрозуміння природи, історії, етнографії України і науковими товариствами при універсітеті—Історико-филологичним, Природничим. При Icto- рико-филологичному товариству був заснований історичний Архив, куди зібрана була IL С. Єфименком і мною величезна сила архивних джерел для історії лівобережної і слободської України і це працювало багато робітників, які розробляли історію України. Серед них треба визначати І. В. Теличінка, M М. Плохинського і особливо талоновитого і щирого українця мого незабутнього учня й співробітника Д. П. Міллера. Това­риство видало багато матеріалів по історії і етнографії України. У 1902 році у Харькові одбувся Археологичний з’ізд, для котрого більш усього працював проф. Є. К. Редін і нащадком котрого явилося чотир^ українських музея: 1) археологичний і історичний відділ у музею старовини Харківського універсітету, 2) церковний відділ слободсько- української старовини у сьому ж музею, 3) Єпархіальний музей церковної слободсько-української старовини, 4) етнографичний музей Слобожанщини при Харьківському універсітету, для котрого багато було зроблено проф. О. М. Красновым і 0. П. Рада- ковою. При Харківський книгозбірні був утворений український відділ. Видавничий комитет Харьківського товариства грамот­ности видавав, коли я був головою його, і українськи книжки Тепер се діло широко поставив і веде союз кооперативів. Де кілька років у Харькові істнувало Українське товариство Квітки тепер зоснована „Просьвіта". Що до українського містецтва у Харькові, то про церковний відділ університетського музея і єпархіальний музей Слобожанщини я вже казав. У Харьків­ському мійскому музею ми маємо коллекцію картин вельми славнаго художника Сергія Іванович Васильківського, де нама­льовані у хварбах старі українськи церкви; є там також кол­лекція патретів слобожанських діячів. У універсітетському музею містецтва є відділ української старовини, а також картини деяких українських художників, наприклад, Д. І.

С.

І. Васильківський.

М. Щепкин у ролі Чупруна.

Безпсрчого і иніпих молодих. Багато картин з української природи дали художники Ткаченко і Левченко. Слобожанщина (Чугуєв) дала нам і великого художника 1. в. Репіна. С. І. Васильківський залишив у спадок рідній * Слобожанщині усю свою величезну коллекцію кар­тин, щоб зоснувати для них „Музей Слобожанщини". Що до українського театру, то він був у Харькові, хоч не постійним і устарі, і особливо у наші часи. Встарі часи на ньому славився вельми талоновитий український артиста Соленик, якого поховано на Харьківсь- кому кладовищі і було навіть поставлено на могилі пам’ятник з українським на­писом на ньому. Грав у Харькові у „Москалю Чарівнику" славетний росій- ский артиста Щепкин, але найбільш зробив для ^українського відродження серед широких мас харьківського населення батько нового українського театра Марко Лукич^f' Кропивниць- кий. а такожі ингпі корифеї української сцени—M..; К. Зань- ковецька, Садовський, Затиркевич і другі укра- їнськи артисти, що грали й тепер грають у Харь­кові. Українське слово, пісня, українській побут й життя будят любов до свого рідного і тільки забутого серед тіх українців, котрі ніколи не вживають рідної мо­ви, але, не забули її, бо чули її або на селі, або читали у книжках. Те­пер, коли спали кайдани з українського народа і з його мови, коли у низ­ших, середніх і навіть вищих школах викла­дається українська істо­рія і письменство, коли і в позашкільньої осьвіті, і в суспільстві, і навіть у уряді українському язику дається відпо-

зоо

відне йому місце, відродженне й серед городяїюького населення в загалі пошириться й зробиться більш глибоким. На протязі усього XIX ст. у Харьков! істнували гуртки української молоді, були й гуртки громадян, таких як Д. П. Пильників, котрий приймав участь що у Кирило-Мефодієвському брацтві, а потім у зоснованню товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. Згадаємо тут й про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий наіз- жаючи у Харьківщину, розмовляв по українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студенська громада за часи вже мого ректорства у Харківському універсітетові і з неї вийшли сучасні молоді діячи українсь­кого відродження у Харьков!. Українске відродженне у Харькові буде ширитися у Харькові, як і по инших містах 7крайни. Не може тепер Харьків одме- китися од селянського українського киття Слобожанщини і инших частин нашої неньки України. Це відродженне (а не украйнізація) повинно бути віль­ним, без жадного примусу. Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по свойому, починаючи од наших рідних братів великоросіян та білорусів, бо національний грунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширение турбуються й пеклуються діти України—усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам’ятають, що не може бути зневажений насвоїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довги часи поливав своїм трудовим потом. А ми, діти України, будемо усі пам'ятати великий гуманний заповіт незабутнього Кобзаря:

Роботящим рукам., роботящим умам

Перелоги орать, думать, сіять, не ждать -і посіяне жать.

Себто значить, що працю на користь народа повинні вести і сам нарід і у згоді з ним і його інтелігенція.