Розділ 2. «Тектонічне» XV століття: знаки майбутнього

XV ст. в історіописанні України традиційно стоїть у затінку (концепт трьох «темних віків» - XIV-XVI ст. - і досі попу­лярний). Утім, воно, з багатьох точок зору, є ключовим в істо­рії нашої країни (а про цього століття роль як рубежу модер- ності вже йшлося).

Люди XV ст., як уже йшлося, вже трохи призвичаїлися до зрушень клімату, які ніс Європі т. зв. «малий льодовиковий період» (1300-1850). Світ-економіка Старого світу (Євразія + Африка), яка почала з’являтися у ХІІІ ст. після походів Чингіс- хана, але через вікові кліматичні зміни та чуму середини XIV ст. зазнала дефрагментації на кілька регіональних світ- економік (християнський Захід, мусульманський Схід, Індія, Китай)^[202], знову подає ознаки «волі до життя». За лаври від- новителя і майбутнього гегемона змагання йде між латинською Європою і Османами (власне, за монголів, синергію розвитку світ-системи забезпечували ресурси Китаю + мусульманського Сходу, тепер же йшлося передусім про ресурси Західної Євро­пи та Близького Сходу). Ренесанс і Реконкіста - наслідки тієї цивілізаційної напруги (обидві не випадково з приставкою - ре-, =повторення).

Старі середньовічні континентальні імперії, панства-вотчи- ни, засновані на приматі родового аристократизму («золотий рід» Чингізидів, Гедиміновичі, Рюриковичі та ін.), почали пос­тупатися т. зв. «пороховим імперіям» - з їх юридичною форму­лою опори права («держави загального блага»), більш демокра­тичною служилою шляхтою (в ідеалі взагалі кондотьєра- ми/найманцями-професіоналами) та новою піхотою (гусити, яничари, гайдуки угорського короля Матяша Корвіна, ланд- скнехти-драби) і артилерією, а також ідеалом ренесансного аб­солютизму та цікавістю до націоналізму (останньому ще не вистачало модерних комунікативних засобів, аби стати масо­вим і посунути середньовічного лідера на полі єднання шир­ших спільнот - віру-релігію).

Ситуація певної «переповненості» (аж до «технологічної ви­черпності») ріднить XV-е століття із просвітницьким XVIII-м (1-е є межею-«осінню» середньовіччя, 2-е - раннього модерну). Тут та сама купа провіщень ривка наступного століття - гусит­ський рух (провісник Реформації), Флорентійська унія церков 1439 р., книгодрук Гутенберга, розквіт середньовічної святко­вої культури (у т. ч. Ладсхутське весілля однієї з Ягелонок 1475 р.), перші успіхи Ренесансу у Східній Європі та початок ери Великих географічних відкриттів.

Врешті-решт, це т. зв. «золотий вік труда» - через вилюд- нення постчумної Європи робітники стали великою цінністю, тому зарплатня зростала, а кількість робочих днів зменшува­лася. Те навіть покликало до життя перші прояви «роботизації» - технологічних рішень, спрямованих на економію праці (на кшталт друкарського верстата).

На регіональному рівні (Україна+сусіди) проявами «пере­повнення» є з'їзд європейських монархів у Луцьку 1429 р., «першокозацьке» повстання Мухи 1490-1492 рр.^[203], епізод 1420­х - 1430-х рр. з великолитовським виходом до Чорного моря (з налагодженням досить масштабної хлібної торгівлі^[204]), конфеде­рація малопольської і руської (=червоноруської) шляхти 1439 р. задля знесення надужить в Короні Польській (що намножилися за молодих літ короля Владислава Варненчика). Зрештою, навіть Запоріжжя до Запоріжжя (козацького) - замок генуезців-братів Сенарега в Олешках з початку XV ст. (він надавав притулок християнам-втікачам з татарського полону).

Для українських земель важливою стала також своєрідна «міська революція» - на засадах німецького магдебурзького права та за взірцями італійських міст-республік (знаних як безпосередньо, так і через чорноморські колонії), а також чесь­кої Праги (міста свіжої слави імперської столиці). Та револю­ційна зміна різко підвищили автономію городян у тогочасному суспільстві. Львів утвердився у статусі головного «мегаполіса» України (особливо, із втратою для християнського світу гену­езької Кафи 1475 р.^[205]).

Київ вітовтових часів замінив зруйновані Тимуром золото- ординські Сарай і Азов як ключовий транзитний пункт торгівлі східними товарами^[206]. На жаль, дестабілізацію 2-ї третини XV ст. - заколот Свидригайла і деградацію Великої'/Заволзької Орди цей тренд не пережив^[207]. Навіть київський митрополит 1458 р. перебрався у затишніший білоруський Новогрудок.

Зрештою, і східні товари (шовк, спеції-прянощі та ін.), які до XV ст. звуться в регіоні «татарськими», вже у XVІ ст. стають «турецькими». Османи фактично замкнули торгівлю ними на Константинополь, а регіональна гілка експорту в Європу звідти йшла на Молдову і Львів (на ВКЛ було відгалуження через Кам'янець-Подільський і Луцьк). Отже, Київ майже втратив транзитне значення^[208].

Утім, були і добрі новини - «від феодалів». За Олельковичів Київ й позбувся конкуренції Путивля (найближчого до ордин­ських центрів південноруського міста^[209]) і з прикордонного замку знов почав перетворюватися на «столичне місто». На жаль, зміни ці також ще не стають незворотними - Олелькови- чів 1470 р. зігнали до білоруського Слуцька, спробу їх реваншу - т. зв. змову князів 1481 р. - викрили і задушили, а киян 1482 р. чекав новий татарський погром^[210]. Справді, карколомний калейдоскоп. Не дивно, що Сарницький 1577 р., згадавши про казкові дива Індії, додав - ну, то вже «київські повісті» (себто побрехенькі). Київ в його очах - місце, де казку з реальністю так легко сплутати.

Взагалі, саме у XV ст. давньоруський (і, ширше, старорусь­ко-візантійський, «греко-руський») «цивілізаційний» спадок переходить з живої практики із запасом саморозвитку до стану релікту - старовини (ледь не «античної», згадаймо спроби руських літописців ділити історію на «стару» та «нову» за рубіжним 1453 роком - датою падіння Константинополя). Невдовзі придумали навіть байку, що Київ - то колишня Троя (фіксується Груневегом і Кльоновичем у 1584 р.).

Золота Орда так і не оправилася після погрому Залізного кульги із Самарканду у 1390-і рр.

Розбитий 1380 р. Мамаїв улус (Крим + причорноморські степи) протягом XV ст. реваншувався як нове Кримське ханст­во Гіреїв (1502 р. на Сулі кримці, зрештою, добили Велику/За- волзьку Орду). Утім, визнання ханами Криму турецької зверх­ності 1475 р. обмежило їх можливості як «відроджувача» пов­ноцінного (суверенного) золотоординського світу^{[212] [213] [214] (згодом, з 1517 р., ще й ієрархія ісламських володарів вивищила турець­кого султана як захисника святих місць - Мекки і Медини, а цей «захист» поширювався і на будь-яких паломників до них ).}

Велике князівство Литовське, яке на Ворсклі 1399 р. спро­бувало перехопити ординську фортуну^[215], після Вітовта і Свид- ригайла втрачає власну «коронну» перспективу^[216]. Воно стає одним із клаптиків широкозакроєного, але неміцного Яге- лонського проекту - системи династичних уній, ренесансної неоСарматії (фактично, конфедерації престолів поляків, литов­ців, німців-прусаків з лівонцями, чехів, русинів, татар, угорців, румун-молдован і південних слов'ян). Опора на «західний фео­далізм», що дала литовцям XIV ст. технологічний успіх (на тлі занепаду «висококультурних» елементів руської і ординської традицій^[217]), у новий вік «національних королівств» ставала стримуючим чинником (хоча, до безперечних аутсайдерів по­трапила тоді не Литва, яка таки мала «національну перспекти­ву», а її «вчителі» у феодальних практиках - спільноти «захід­них колонізаторів», хрестоносні Ордени Прибалтики^[218] та ку­пецька Ганза).

Це дало шанс іншому «збирачу земель» - Московському князівству. Воно захоплює ініціативу на «спірному» просторі, що вирішило долі Твері, Рязані і Великого Новгороду. В Украї­ні втрата відчуття опори у ВКЛ призвела до краху проекту Поділля Коріятовичів (з відступом-втечею аж на Закарпаття та шансом для нового молдово-руського симбіозу^[219]), упокорення «удільного» Київського князівства Олельковичів, закуклюван- ня у своїх острогах Полісся-Волині та появи ефектної, але пус- тоцвітної, генерації бездомних аристократів-авантюрників (зір­кою тут став Сигізмунд Корибутович, який здобув собі при­марну чеську корону^[220]).

Чехія, наснажена свіжою славою імперського (священно- римсько-німецького) домену^[221], у чомусь випередила час і явила Європі перший праобраз Реформації (гуситський рух мав і непоодиноких українських адептів, серед яких ось і князь Федір Острозький). Цікаво, що боротьба «за чашу» (причастя мирян «кров'ю Христовою») звернула нову увагу Європи до православ'я. А гусити-таборити своє славне на полях бойовищ шикування-табір (=рухома фортеця) скалькували з русько- татарських взірців.

Візантія, як і її останній кримський уламок - князівство Феодоро, доживали свої останні дні. Надія на порятунок зброєю західних хрестоносців (серед яких тоді були і україн­ські піддані польсько-угорського короля) загинула у битві під Варною 1444 р. (Флорентійська церковна унія 1439 р.^[222], таким чином, рятувала хіба православних вчених-емігрантів в Іта­лії^[223]). Держава візантійців все більше ховалася в церкві (право- слав'я справді забезпечило тривання візантійської спадщини і по-своєму увічнило її^[224]). Для України також було важливо, що мігранти (а на чорноморському узбережжі і традиційне осіле населення) зі східнохристиянської імперії - мова передусім про греків і вірмен - стали примітними діаспорами на її теренах («своїми чужинцями») і «гравцями» як на політичному, так і культурному полях.

З іншого боку, 1453 р.

Туреччина ж була класичною «пороховою імперією». «Нове військо» (це дослівний переклад слова яничари-yeniperi), ту­рецька артилерія і флот зробили свій великий внесок до «тех­нологій війни». При цьому султани XV-XVI ст. здобули собі славу освічених і справедливих володарів (універсальної вар­тості), на службу до яких не гребували переходити навіть християнські ренесансні вчені. Зрештою, динамічний і насту­паючий тогочасний іслам готовий був підтримувати і практики толеранції. Щодо зацікавлення турецьким досвідом, в т. ч. і українськими сучасниками, варто згадати про популярність «Записок яничара» серба-артилериста Костянтина Михайлови­ча (Костянтина з Островиці), написаних на межі XV-XVI ст., ймовірно, на теренах ВКЛ.

Тримати турецький фронт спочатку випало Угорському (угорсько-хорватському) королівству, яке на тому і надірвалося (попри підтримку різнорідних європейських хрестоносців типу французького маршала Бусіко)^[225]. Скромна за силами Молдова вийшла зі сфери впливу короля угорців. Згасло й бажання поборотися за руську чи то русько-половецьку спадщину (нагадаю, що Угорщина ХІІІ ст. надавала притулок половцям- втікачам від монголів та активно втручалася у справи Русі^[226]).

Утім, для українського Закарпаття Угорщина стала звичним політичним простором, перша записана українська пісня - вона про Дунай, а героєм однієї з ранніх козацьких дум українців є «старий козак Матяш» (його праобразом вважається славний за антитурецькою боротьбою угорський король Матвій Корвін - на тій таки Закарпатській Україні про цього володаря склали казку «Як Матяш став королем» та інші фольклорні оповідки)^[227]. Зрештою, і звід угорських законів склав 1514 р. закарпатець Стефан з Вербовця (Іштван Вербоці, 1458-1541). Цей правовий кодекс був чинний аж до 1848 р.

XV століття уславило у світі й невеличку Молдову - край «від полонини і до берегу моря»^[228]. Її господар Стефан Великий (1429-1504), який правив 47 років, на фронті антитурецького опору християн важив не менше за албанця Скандербега (Стефан-воєвода і є героєм вже згаданої першої літературної української пісні «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). Мол­довани тоді здатні були поборотися і за своє право на «руське причастя» - контроль Подільської землі (ген до нижнього Дніпра) та Галичини (з претензіями і на столичний Львів). Вони таки стали останніми союзниками кримського князівства Феодоро проти турецької навали 1475 р. і уславилися оборо­ною Мангупу (тоді, коли могутні фортеці генуезців - Кафа і Судак - просто здалися). Билися молдовани з турками і за Білгород-Дністровський 1484 р. (білгородсько-львівський шлях торгівлі східними товарами - то головна економічна підпора існування молдовської державності^[229]).

Саме роль Молдови як форпосту християнства наслідують в очах Європи XVI ст. запорізькі козаки^[230]. Цікаво, що навіть молдовська залежність від Османської імперії парадоксально позначена проникненням руської (української) мови з канцелярій князівства до турецьких адміністрацій^[231].

Польська Корона навчилася на угорському прикладі і зде­більшого віддавала перевагу миру з турками. Але вона охоче приймала мігрантів з захоплених османами християнських кра- їн^[232] (чимало причорноморських італійців стало вести свої спра­ви через коронні міста) та переймала їх досвід (ось славні поль­ські гусари - то військове ноу-хау принесене в армію Корони сербськими вояками).

Утім, наснажені перемогою у тривалій боротьбі із Тевтонським Орденом та успіхами централізації на польських етнічних землях (1529 р. останній значний «уділ» - Ма- зовецьке князівство - остаточно інкорпорувалося до Корони), поляки готові були до масштабних змагань за домінування у Центрально-Східній Європі. І тут шати «нових хрестоносців» були не зайві - на що і римська курія звернула увагу^[233].

«Колоніальний» досвід на Галичині XIV ст. відкрив для Кракова українські (подільські) та молдовські простори^[234], які, утім, слід було ще відстояти перед турецькими конкурентами. Тому для Польської Корони Україна на довгий час стає фронтом і фронтиром.

Велике московське князівство XV ст. розчаровувалося у єдності правлячого роду, «шемякіному суді» старої удільної аристократії та забажало стати царством. Зазвичай історики тут акцентують на давньому золотоординському досвіді Москви (раніше ще любили вельми респектабельний акцент на «тран­сляції імперії» з Візантії - т. зв. ІІІ-римськості), утім, насправ­ді, у цьому процесі більше важили нові (квазітурецькі) елемен­ти «порохової імперії»^[235]. Для України, крім активності росіян на «історичному фронті» (в межах програми «государ всєя Русі»^[236]), значущим було перехоплення Москвою наприкінці XV ст. сіверської колонізації - до того часу контрольованої ВКЛ^[237]. Українсько-білоруська Сіверщина взагалі надовго стає «прифронтовою смугою» - кордоном у литвино-московит- ському «спадковому ворогуванні». Без цього українська Сло­божанщина (аж до Донщини) могла розквітнути і одним-двома століттями раніше.