Розділ 3. Ентузіазм «золотого» XVI століття: Шляхетська революція - 1-а модернізаційна революція на українських теренах

У XVI ст. Європа стає центром світ-системи, яка уперше набуває справді глобального виміру. До того лише Старий Світ (Євразія+Африка) час від часу грали у глобальність - тепер то була уже уся земна куля.

Річ Посполита, яка через «балтійське вікно» мала добрий вид на Голландію^[238], і сама пішла шляхом модернізаційних рево­люційних перетворень^[239]. Щоправда, регіональна периферійність щодо нових атлантичних центрів світ-системи зробила рушій­ною силою тутешньої революції не буржуазію, а шляхту - елітну верству більш обтяжену феодальним минулим. Звідси певна «позанаціональність» Шляхетської революції (1505­1608), менший акцент на всесильності держави-Левіафану та численні прояви «перехідності» і «незавершеності».

Виведення ідеальної держави-«республіки» за стіни по­ліса / міста-держави на простори територіальної держави Ново­го часу може лічитись серед головних заслуг річпосполитсько- го проекту^{[240] [241]. Абсолютизм, також вибуялий - бодай почасти - на ренесансному ґрунті, мало де знаходив такого переконливого республіканського конкурента[242]. Власне, у XVI столітті, «сто­літті імперій», Річ Посполита - навіть кількісно, за квадратни­ми кілометрами і мільйонами населення - завжди 2-а. Тобто - у західнохристиянському світі вона менша за Іспансько- Австрійську імперію Габсбургів, а на цивілізаційному кордоні - поступається Османській імперії та Московському царству, але ця 2-сть - то ще і потенціал альтернативності, «інакшості», утворення порівняльного горизонту.}

До того ж відмова від середньовічного концепту монар- хоцентричної держави-вотчини заради антично-ренесансної ідеї «спільного блага»^[243], у купі із вигасанням 1572 р. «природ­ної» династії Ягелонів і подальшої серії крахів нових династич­них проектів, послабило на теренах конкретної країни позиції монархії у класичній «політії»^[244]. Нагадаю, що політія - то ключове поняття античної політичної науки, відправна точка міркувань ренесансний політологів. Це лад змішаний з трьох можливих принципів організації суспільства: як влади одного, як влади групи і як влади більшості. Причому, кожен з цих принципів має свою «добру» і «злу» іпостасі. Політія якраз ґрунтувалася на «добрих» - монархії, аристократії і демократії відповідно (антитезою політії виступала «химера» - тип «пога­ної» змішаної держави, де першоелементами змішання висту­пають негативні іпостасі вищезгаданих принципів - тиранія, олігархія і охлократія).

На жаль, демократія-гміновладство - після поразки рокошу 1606-1608 рр. під проводом Миколая Зебжидовського - також послабилася^[245]. Отже, у трійці «добрих» форм політії - монархія- аристократія-демократія - звитяжила аристократична «середня ланка»^[246]. Тріумф магнатерії-«королев’ят» - на якийсь час і не на всьому річпосполитському просторі - зупинила Козацька революція (1648-1709). Утім, зрештою - союз аристократів- олігархів із зовнішніми монархіями-тираніями надовго мар- гіналізував перспективний демократичний складник побудови суспільства на східноєвропейському просторі між Балтійським і Чорним морями.

Отже, перейдемо до оповіді «як все починалося». Так, Радом-1505 - то символічна точка відліку, але з'їхалися на той славний сейм люди певного досвіду, з покоління, яке вивчи­лося в ренесансних університетах^[247], відкрило для себе античну політичну науку і юридичну практику провідних європейських держав сучасності та стало прагнути визнання своєї «виучки» як вдома, так і цілою Європою («латинським світом»).

Причому, вельми у дусі «консервативної природи рево­люції» акцент зробили на намацальній переконливості преце­денту. На першому знамені своєї революції - Радомській кон­ституції 1505 р. - шляхтичі написали «Nihil novi» / «Нічого но­вого»^[248]. Так минуле стало «фронтом», його пізнання стало справжньою «революційною практикою».

Співучасть у цьому «акті творіння» представництва з захід­ноукраїнських земель важко переоцінити. Так - тогочасні «те­риторіальні українці» мали радше статус «молодшого партне­ра» та «колонії», але то було справжня ритуальна містерія при­частя і включення до спільного світу. До того ж, не секрет, що «колоніальний простір» нерідко дозволяв «чистий експери­мент», працю з нового листа (ось відомо, що принципи феода­лізму найдосконаліше реалізовані у колоніальному Єрусалим­ському королівстві хрестоносців).

Тому на українських теренах знайшлося чимало «поляків, більших за самих ляхів/польських поляків» (даруйте, за тавто­логію!). Холмщина, яка, через вигасання місцевих руських кня­зівських родів, стала унікальним «безмагнатським» краєм (де немає звичної «феодальної драбини» та різниці «у титулах»), взагалі може претендувати на статус «пілотного проекту» Шляхетської революції. Шляхта Руського воєводства, як сусід­нього із столицею Корони (саме звідси корінь знаного пізніше вигуку Б. Хмельницького про «Русь по Краків»), традиційно з ентузіазмом брала участь в усіх столичних рухах та звивах моди. А «плинуче медом» Поділля не давало забути, що Украї­на таки не Польща (природного поляка, як чітко сигналізував Меховіта, воно просто дивувало).

Осердям Шляхетської революції став екзекуційний рух. По­кликаний він був до життя, коли малопопулярний король Олек­сандр (1501-1506) спробував наблизити польську політичну модель до рідної Ягелонам литовської (король + сенат/рада па­нів) і видав Мелницький привілей 1501 р. Ним передбачалося розширення прав сенаторів в управлінні Короною (це дозво­ляло королю більше часу приділяти Великому князівству Ли­товському).

Основним гаслом екзекуційного руху було проведення сеймового аудиту (з точкою відліку від 1504 р.). Він мав розі­братися у законності прав на маєтності в країні і повернути до державного фонду усе отримане свавільно-корупційним шля­хом (йшлося про майно на «казкову» на той час суму 700 тис. злотих). Значним успіхом екзекуціоністів став новий звід законів - Статут Яна Ласького. Виданий 1506 р. фоліант (720 стор.) перетворився на настільну книжку політично актив­ного шляхтича (то був перший приклад друку юридичного ко­дексу в Короні). Отже, право також стало «зброєю революції», його кодифікація та популяризація продовжилися і надалі. Причому, і локальні теми (права князівства Руського^[250], статус запорізьких козаків) також не обходилися правознавцями.

Зрештою, поява терміну «Річ Посполита» також стала про­дуктом нової політико-правової дискусії у суспільстві. Він знадобився, коли шляхетські революціонери почали подавати свій проект як втілення «ідеальної держави». Ясна річ, ця «не­формальна» назва ніколи не витіснила формальних (Королів­ство Польське, Велике князівство Литовське), але явно поспри­яла революційним уявленням про «ми наш, ми новий світ збудуємо»^[251].

Крім світських магнатів, під ударом опинилися і церковні.

З інших вимог екзекуційного руху важливі 1) розширення повноважень нижньої палати парламенту (Ізба Посольська - зібрання земських послів-депутатів від шляхетського стану); 2) реформа державного скарбу та податкової системи; 3) орга­нізація ефективної оборони держави силами регулярного (квар- цяного) війська (назва «кварцяне» від кварти-чверті доходів короля, що мають бути виділені на утримання цих солдат- жовнірів); 4) інтеграція, аж до повної інкорпорації в загально­державний політичний простір, специфічних регіональних спільнот (Мазовії, Сілезії, Прусії, Русі та Литви). У питаннях зовнішньої політики екзекуціоністи здебільшого дотримува­лись антигабсбурзької орієнтації (через відстоювання цією династією абсолютистсько-олігархічних цінностей, налаштова- ність Польської Корони на конкуренцію з Австрією в регіоні та небажання втягуватися в широкомасштабний конфлікт з Ос­манською імперією, для якої Габсбурги були головними опо­нентами). Взагалі «демократи» традиційно більше цікавилися внутрішнім станом держави, але від експансії принципово не відмовлялися. Не обійшлися шляхетські революціонери і без станового егоїзму - серед їх вимог були й обмеження на ко­ристь шляхти прав міських громад і селян.

Зростання потуги «демократів» не могло не зіштовхнути їх із королем. Тим паче, що екзекуціоністи наполягали на його статусі «виборного монарха» (аби уникнути проблем із таким положенням Сигізмунд Старий (1506-1548) навіть добився «ко­ронації» власного сина 1530 р. - за свого життя; утім наявність двох коронованих лише сіяла сумніви щодо легітимності такої процедури).

Сприятливим для екзекуціоністів було і королювання Сигіз- мунда-Августа (1548-1572), монарха із справжнім італійським лоском, останнього Ягелона на польському троні. У чомусь то взагалі «ідеальний володар» доби Шляхетської революції, бо, не маючи спадкоємців, він був найбільше готовий дбати за «річ посполиту» - загальне благо.

Саме у цей час сейм стає справжнім центром політичного життя країни. У 1562-1567 рр. проведено обмежену екзекуцію «добр» (ті, хто мали державні королівські маєтності, могли залишати собі лише ¹∕₅ прибутків, отриманих з них, а з решти ¹∕₄ йшла на потреби кварцяного війська). Щоправда, на українські землі - через екстраординарний статус прикордоння (де «магнат і армія - єдині») - вона не поширилася, але те, що така практика стала новою «нормою», повисло «дамокловим мечем» над привіллям місцевих олігархів^[253]. 1563 р. світським урядовцям (старостам) заборонено виконувати вироки церков­них судів - суттєвий крок відділення церкви від держави, яким скористалися різновірці (так, на чолі їх були протестанти, але й іншим неофіційним релігіям такий стан речей сприяв^[254]). На

сеймі 1562-1563 рр. проведено податкову реформу (зокрема обкладено податками церковні десятини). 1569 р. у Любліні завершено об’єднання Корони Польської та Великого князівст­ва Литовського в єдину федеративну державу.

Вже по смерті Сигізмунда-Августа, 1573 р. варшавська кон­федерація гарантувала релігійну толерантність у державі, а 1578 р. - утворено шляхетське суддівство вищої інстанції - Найвищий трибунал коронний у Пйотркові (для Великополь- щі) та Любліні (для Малопольщі й України).

Такі вражаючі успіхи «річпосполитського проекту» логічно відкрили йому нові можливості - розпочалася доба експансії^[255]. Власне, це либонь найбільш знаний в Україні період історії Речі Посполитої - бо й українські козаки опинилися серед його героїв.

Певні успіхи на зовнішніх фронтах доба Шляхетської рево­люції знала і до того. Пруська війна 1519-1525 рр. розвіяла останню надію на відродження Тевтонського Ордену лицарів- хрестоносців. 1525 р. на ринку у Кракові екс-великий магістр дав васальну присягу за Прусію польському королю. Інший «бунтівний васал» - Молдовське воєводство - розгромлений у битві під українським Обертином 1531 р. і надалі на тривалий час зв’язаний подвійним турецько-польським васалітетом.

На турецькому фронті Польському королівству вдалося 1533 р. досягти тривалого миру (так, що Сигізмунд І Старий з Сулейманом Пишним стали для дипломатії обох держав сим­волом примирення). Для України - то було великим полегшен­ням, бо ще 1523 і 1524 рр. турки здійснили вельми руйнівні набіги на західноукраїнські землі та обперлися об Чорне море у Очакові (1526) і Білгороді-Дністровському (у турецькому володінні з 1484 р., з 1538 р. - центр нового санджака^[256]). Польський король відповів укріпленням подільських фортець Бару і Тернополя.

Під загрозою була навіть наддніпрянська Київщина - ще 1497 р. турки мали план здобуття Києва, спираючись на свій морський флот^[257]. А про пізніший Кизикермен хроніка Наїми згадувала, що він збудований на місці старої турецької фортеці часів Сулеймана Пишного (1520-1566)^[258] - цілком може бути саме на неї реагував славний козацький проект О. Дашковича 1533 р.

Були успіхи і у боротьбі із «спадковими ворогами» - та­тарами і росіянами. В обох випадках проявилася нова опція опори коронної армії на технологічну перевагу. Можливість перемагати не числом, а вмінням - стала прикметою річпоспо- литської школи військового мистецтва. Вона охоче користува­лася запозиченнями (сербські гусари, татарсько-черкеські коза­ки, німецькі драби і угорські гайдуки, чеський табір-вагенбург, західні інженери і гармаші і т. д.)^[259]. Причому, у т. ч. і приймаючи на військову службу безпосередніх носіїв чужого досвіду - іноземців (в Україні часто люблять вказувати на первісний інтернаціонал запорожців, але то також і традиція коронного війська).

Крім того, нестандартною була і військова стратегія армії Речі Посполитої. Традиційною відповіддю усіх осілих держав на кочову загрозу ставали «великі китайські стіни» та «засічні черти», тобто система прикордонних оборонних споруд. Утім, маючи справу з надто розлогим східним та південно-східним кордоном воєнні стратеги Корони і ВКЛ зробили ставку на сценарій «генеральної битви» - коли армія швидко мобілізу­ється і виходить назустріч супротивнику, нав'язує йому зітк­нення і, завдяки якісній перевазі у спорядженні, перемагає.

Такий «сарматський» спосіб війни викликав повагу у татар, які раніше були його майстрами^[260]. Через «індустріальну» обме­женість Кримського ханства золотоординські військові практи­ки тут деградували (спроби кримців створювати ударні важче озброєні підрозділи - навіть з трофейної панцирної зброї захід­ного зразка - знані, але без власної виробничої бази вони були приречені^[261]). Та сама історія і з вогнепальною зброєю - тут коронна армія мала цілковиту перевагу. Дещо меншим був «технологічний розрив» із росіянами, але до XVIII ст. він таки давав жовнірам непогані шанси у зіткненнях із царськими ратниками.

Першим прикладом, коли великолитовська армія із допо­міжним польським підрозділом меншими силами розбила біль­ше кримське військо, є бойовище 1506 р. під білоруським Клецьком^[262]. Героєм битви став якраз полководець із західно- східним досвідом - князь Михайло Глинський (нащадок хана Мамая, добре знаний на українському кордоні, він раніше послужив і австрійському імператорові; до речі, його вважають автором ідеї прийняття на коронну службу першогусар - сербів)^[263].

У «серію» - Вишневець-1512, Орша-1514, Ольшаниця-1527, Обертин-1531, Стародуб-1535 - такі перемоги увели вже славні гетьмани князь Костянтин Острозький (1460-1530) та Ян Тарновський (1488-1561) - вчитель і учень, які, зрештою, навіть породичалися через дітей. Тарновський зокрема вва­жається ідейним натхненником т. зв. «козацької реформи» коронного війська (починається з 1540-х рр.), яка забезпечила коронній армії якісну легку кавалерію^{[264] [265]. Бо без неї ті таки татари могли ефективно застосувати тактики уникання битви або бою-на-відстані (через обстріл стрілами і відхід), які руй- 27 нували річпосполитську стратегію «вального зіткнення».}

Таким чином, наступальний порив Криму і Московії, від­чутний наприкінці XV ст., на початку XVI ст. став видихатися, а невдовзі і захлинувся. Зрештою, увінчала згаданий період внутрішнього зростання Шляхетської революції участь міцні­ючої Речі Посполитої у великому міжнародному конфлікті - Лівонській війні 1558-1583 рр. (учасниками боротьби за спад­щину Лівонського Ордену, крім Польської Корони і ВКЛ, були Московське царство, Дансько-Норвезька унія та Швеція). У чо­мусь та тривала війна завершила модернізацію родів військ коронної армії - її піхота реформувалася за взірцями угорських гайдуків і німецьких ландскнехтів. Вона таки адоптувала до державної служби запорожців. Був навіть епізод 1569 р. із спробою творення військово-морського флоту (каперська бло­када російської Нарви).

З українських земель місцем бойовищ (і то не першого зна­чення) стала тоді хіба Сіверщина (плюс степові епізоди Д. Вишневецького-Байди^[266]). Новим явищем великої війни вис- тупила московська еміграція в Україну (від князя Андрія Курб- ського до козацького отамана Олексія Орла^[267]), яка наочно сиг­налізувала про втрату привабливості царського проекту «всєя Русі». Власне, і стійкий образ «тиранічної Москви» - то здобу­ток тодішньої воєнної пропаганди, спопуляризований по всій Європі.

Цікаво, що, попри апокаліптичні страхи^[268], перше безкоро- лів'я 1572-1573 рр. пройшло хоч і не без галасу (одних шляхет­ських з'їздів було 16), але мирно. Це продемонструвало досить високу зрілість нової революційної еліти - шляхти. З доброго боку (як центри української самоорганізації) себе показали і Руське та Волинське воєводства. З огляду на майбутні вимоги Війська Запорізького, цікаво, що ідею участі коронної армії у виборах короля озвучили вже на початку обговорення елек- ційних справ. Утім, були і загрозливі тенденції - перспектива повернення на олігархічний шлях мала вельми впливових ліде­рів. Зрештою, і перший король, який підписав 1573 р. «загаль­ну угоду» (pacta conventa) та «Генрихові артикули» - Генріх Валуа (1573-1574) - ретельно виконувати їх не поспішав.

Друге безкоролів'я 1574-1575 рр. теж ледь не повернуло «дореволюційні часи». Справа в тому, що спочатку (12 грудня 1575 р.) обраний був австрійський імператор Максиміліан ІІ і лише його смерть невдовзі (12 жовтня 1576 р.) дала шанс тран­сільванському князю Стефану Баторію. Попри круту вдачу, той став ще одним культовим королем доби підйому Шляхетської революції. Як і Сигізмунд-Август, Баторій не мав шансів на спадкоємців (умовою коронації значилося одруження на вже зовсім немолодій останній Ягелонці - Анні), тож і займатися загальною справою («річчю посполитою») йому було досить природно.

Талановитий полководець, король Стефан зупинив москов­ський наступ і виграв Лівонську війну^[269]. Охочий до міжнарод­ної слави він мав грандіозні задуми - об'єднати сили Угорщи­ни, Речі Посполитої і Московії в інтересах цілого християн­ського світу для великої війни з Османською імперією. Отже, «руське питання» живо цікавило монарха. Його найближчим соратником став холмщанин, канцлер Ян Замойський. Змусив король себе поважати і українських козаків (попри страту І. Підкови та інші суперечки, згодом навіть утворилася «Бато- ріанська легенда», яка подавала цього володаря за засновника вірного державі козацтва).

Після смерті Баторія, саме Замойський заблокував спробу австрійського реваншу - задля цього йому навіть прийшлося кинути армію на битву під Бичиною 1588 р. Утім, обраний за підтримки звитяжного канцлера-гетьмана шведський кандидат - Сигізмунд ІІІ Ваза (1588-1632) за час свого довгого королю­вання фактично відновив «Ягелонську ситуацію» (виборів ко­роля в середині нової династії). Власне, добре знана схильність цього монарха до «Контрреформації» виходить за межі лише повернення позицій католицизму (причетний він і до пам'ятної Брестської унії 1596 р., яка дала початок греко-католицькій церкві^[270]). Контрреформація - це гасло цілого володарювання першого Вази.

До самої смерті 1605 р. Замойський стримував амбіції коро­ля - не допускав союзу з Австрією і заблокував вступ Речі Пос­политої до антитурецької ліги, яка розпочала з Османами виснажливу Тринадцятилітню війну 1593-1606 рр. - а ось після скону великого канцлера «демократичній партії» лишалося тільки битися. Замойщики прийняли виклик і пішли під прово­дом Миколая Зебжидовського на рокош (=законне повстання) 1606-1608 рр., але програли^[271]. Цікаво, що рокошанам українці зобов’язані таким славним захисником коронної Русі як Ян- Щасний Гербурт та й долю цілого того останнього революцій­ного виступу шляхти своїм приєднанням до короля вирішив магнат українського походження з Жовкви - коронний гетьман Станіслав Жолкевський^[272].

Зрештою, у ранньомодерній Європі демократична програма аж ніяк не горувала, на її кращі часи ще треба було почекати. Трохи ліпше з тим тоді хіба у таласократій, які вели морську експансію - у моряків відчуття, що «усі в одному човні» взага­лі гостріше. Не дивно, що і козаки - нові ультрареволюціонери, які підхопили рокошанський прапор боротьби за ідеальну державу, також були «людьми моря», і їх чайки сягнули далі за шляхетських орлів^[273].