Феодальний капіталізм: економіка України і Світ-Система

У «вимірах економіки» Річ Посполита - це перший дер­жавний лад на українських землях, який функціонував в умо­вах ранньмодерного «феодального капіталізму»^[106]. Останній фундаментально відрізнявся від класичного феодалізму середніх віків феноменом «примусової праці на ринок»^[107].

Так, уперше усталилися територіальні кордони України, котрі згодом змінювалися досить обмежено (і зазвичай тільки на фронтирно-степовому півдні і сході, які, таким чином, лише вступали до простору світу-економіки)^[109]. Саме Люблін-1569 за­безпечив міцність отої «зустрічі Русі з Руссю»^[110] і з цього часу можна говорити про стабільне ядро, про український «гінтер- ланд» - за віссю Галичина-Наддніпрянщина^[111], Львів-Київ або Львів-Луцьк-Київ (у чомусь - це відродження кращих/уявних часів Галицько-Волинського князівства/Королівства Русько­го^[112]). Звідси і відчута сучасниками потреба у новому географічно-політичному терміні - спочатку з виокремленням із простору давньої Русі - за історично-юридичною традицію коронного краю (rex patronorum) - Русь Червона, Русь Біла; а згодом, і витвір з акцентом вже на сучасному (презентист- ському) «новоробі» - Україна^[113] - з цілком революційною легітимацією за правом сили («через шаблю здобуте право»)^[114].

Величезні колонізаційні можливості - спільна риса цілого простору Речі Посполитої (815 тис. км² - майже 2,5 сучасних Німеччин) - на українських теренах були чи не найбільш виразні (згадаймо байки Меховіти про Поділля, що тече моло­ком і медом^[115] та де, і дрючок, встромлений в землю, розкві­тає^[116]; або анекдоти, що за Любліном - вже Індія^[117], а від Білої Церкви - «за Погребищем^[118]» - «Новий Світ»-Америка^[119]).

Звідси екстремально-високий відсоток шляхетства-лицарст- 78 79

ва, а також і міщанства з великою мірою аграрних чи радше аграрно-мілітарних міст-укріплень (близьких до формули «ко­лективного феодала»). Ось від міщан волинського Красилова постанова 1615 р. вимагала повсякчас тримати у господі «рушницю, два фунти пороху [= бл. 1 кг] та дві копи куль [=120 шт.]», а міщани наддніпрянського Переяслава, за коро­лівським актом 1633 р., мали брати участь у посполитому 80

рушенні шляхти.

Звідси таки і поширеність екстраординарних монополій (як ось право складу, яке дозволяло диктувати ціни заїжджим куп­цям у ключових містах-метрополіях - Львові, Луцьку і Києві, а з 1594 р. ще й Кам'янці-Подільському) і значне розповсюджен­ня перехідних «станів» (слуги-бояри, козаки, етнічний бізнес і т. д.), які також моделювали себе як причетні до «приві- ^[125] лейованих»^[126]. Плюс впровадження цивілізаційних новинок (римське чи то західне цивільне право, ренесансна просвіта «сімох вільних мистецтв»^[127], книгодрук і вченість, європей­ський експорт речей і технологій).

Навіть «експортовані» з внутрішніх районів Речі Поспо­литої кріпаки (спосіб, який Валерстайн вважав особливо ефек­тивним для запровадження кріпацьких практик на новоколоні- зовані території Східної Європи) до середини ХѴІІІ ст. мали змогу користуватись т. зв. «слободами» (багатолітнім - бувало і до 30 років - звільненням від податків, іноді із перспективою стати міщанином)^[128]. А по спливанні терміну останніх норовили перебігти до нового власника на нову «слободу»^[129]. Гадаю, навіть участь залежних селян у Козацькій революції середини XVII ст.

Не дивно, що, наприклад, панщина на українській Над­дніпрянщині і з'являється вже аж у XVII ст., і до початку - середини XVIII ст. вона не виходила за межу 2-х днів відробітку на тиждень^[131]. Загалом, хлібний варіант «ресурсного прокляття» і «колоніального моноциклу» з його фільварками- помістями (великими ринковоорієнтованими сільськогосподар­ськими підприємствами) та т. зв. 2-м виданням кріпацтва^[132] наступав тут повільно. Остаточно запанував він в Україні вже аж у 2-й половині XVIII ст.^[133] (підпертий російськими багнетами, а не річпосполитсько-сарматськими шаблями^[134]). Цікаво, що на той час припало і нове економічне явище - пів­денноукраїнський варіант вибухових бумів фронтирів західно- го світу-економіки кінця XVIII-XIX ст.^[135].

Перед тим - власне від XVI ст. до 2-ї половини XVIII ст. - «світовий ринок» мав українські землі радше за постачальника не збіжжя^[136], а «лісових товарів» (мед, деревина, поташ та ін.)^[137]

У 1730-х рр. російський уряд навіть видавав укази, які забороняли переробляти на алкоголь понад третину місцевого врожаю, щоб хліба вистачило на армію, зосереджену на Лівобережній Україні для веден­ня «турецьких» війн. А в голодний 1749 р. пробували взагалі заборо­нити винокуріння.

⁹² Вихід на цей міжнародний ринок не був простий - ось 1544 р. посли балтійської Ганзи скаржилися польському королю на погану якість лісових товарів, які постачають польські купці. Але вже «Космологія універсальна» (1575) француза А. Теве називає основними експортними товарами Русі (Україна+Білорусь) мед, віск і поташ. А С. Кльонович в «Роксоланії» (1584) починає оповідь про країну з гасла «Про ліси та звичаї різні русів» (взагалі-то в оригіналі рутенців, «руси» - то форма мила перекладачеві), далі цікава тріада - випаси-ниви-ліси (про «ліси», хоч і на 3 -му місці, але не 2 рядочки, а чотири, втім як «ниви» все одно зовсім не на 1 -му місці).

Музи, співайте про русів, про випаси їх благодатні Й села, що щастя знайшли в цій життєдайній землі. Ниви, багаті дарами Церери, оспівуйте нині Й землю, що наших іще не обманула надій.

Також про славні ліси розкажіть, геліконські богині, Блага в краю цім вони щедро дарують усім.

Всюди меди дістають із дуплянок: на дубі верхів’я Вкрите жолуддям рясним, знизу, в дуплі, жовтий мед.

З меду почав опис волинського Острога і Ш. Пекалід у «Про війну Острозьку» (1600). Далі у нього коротенько про ниви і розлого про худобу. Перелік експортних товарів татарського Криму у Джона Смі- та 1603 р. містить - безоар (камінь поцінований тодішньою медици­ною), рис, хутра, шкіри, масло, сіль, рогату худобу і рабів-невіль- ників.

Схоже описують Україну-Г етьманщину ще в середині XVIII ст. - ось кілька замальовок:

«Маючі щасливий клімат, Україна багата худобою, усілякими зла­ками, медом і воском» (худоба і далі на 1-му місці!), див.: Альгарот- ти Франческо. Путешествие в Россию. - СПб., 2014. - Письмо 7. 13 августа 1739 г. Данциг.

Готліб-Фрідріх-Вільгельм Юнкер у творі «Обстоятельное описа­ние состояния земель и народов между Днепром и Доном и по этим рекам» (1737 р.; Рос. Держ. Б-ка, відділ рукописів, ф. Т-ва історії старожитностей російських, спр. 264, 3) до експортних товарів Геть­манщини відносив віск, мед, овчини, чорні смушки, шкірки білок,

і м'ясної худоби⁹³. Це галузі виробництва, де кріпаки мало­ефективні⁹⁴. Взагалі, цілком несуперечливою є інтерпретація,

шкірки кроликів (невелика кількість), коровяче масло, горілку, пряди­во-пеньку.

Англієць Джон Белл (1691-1780), який відвідав Україну взимку 1737/1738 рр. зауважував, що «країна, звана звичайно Україною, а іноді і Малоросією [у автора =лівобережній Гетьманщині], горує серед більшої частини Європейських Земель достатком своїх па­совищ і плідністю ґрунтів. Виробляє вона різні роди жита, лен, добру пеньку, і майже без всякого рільництва. Поля тут орють одним тільки конем [автор їхав з Глухова на Київ і бачив фактично лише Сіверщину].

Гільденштедт 1774 р. подає як місцевий експортний (до Сілезії і далі) набір товарів - рогату худобу, вовну, мед, віск і льон. Жорав- ський з Чуднова 1784 р. представив для Комісії Коронного Скарбу схожу аналітику щодо Правобережної України: місцеві товари - мед, віск, лій, шкіра худоби (переважно невичинена), деревина (сплав Дніп­ром), поташ, смола, селітра, трохи анісу та різноманітне збіжжя (воно - через малий збут - у значній частині на горілку переробля­ється), див.: КняжевичМ. Проект поліпшення торговлі на Україні, 1784 р. // ЗНТШ. - Т. 18, кн. 4. - Львів, 1897. - С. 1-8.

Цікаво і, що, попри рекламу чорноморських портів України останньої чверті XVIII ст. як хлібних експортерів, перший корабель з Херсона до французького Тулону 1780 р. привіз вантаж солоної яловичини, див.: Кінґ Ч. Історія Чорного моря. - С. 191. Та й далі, певний час овеча вовна змагалася тут із зерном, а мед і віск вважа­лися перспективними вивізними товарами, див.: Там само. - С. 192.

⁹³ Столицю своєї «Роксоланії» Кльонович славить так: «Спершу про Львів, те священнеє місто, про звичаї русів, || Потім згадайте гладкі стада худоби без вад». Про річпосполитську торгівлю волами, яка стала помітною експортною статтею з кінця XV ст., див.: Baszanowski Jan. Handel wolami w Polsce XVI-XVIII wieku. - Bytom, 2017. - 310 s. З України нерідко гнали гурти на 1 тис. і більше волових голів. Волів-биків поділяли на три ґатунки - кращий, серед­ній, гірший, причому гірший коштував вдвічі дешевше за кращого. що вичерпання ресурсу лісу та худоби і стала кінцем Домо- дерну-Старого Порядку на українських землях (отже, хлібороб­ська Україна, як і кам’яновугільна Україна - то уявлення, по­значені вже Модерном).

Українська степова порода (сіра/сива) була крупніша за польську (руду) - звичайна жива вага вола першої була 300-400 кг (1667 р. зафіксований «рекордсмен» аж на 628 кг), другої - 100-160 кг. Нині уявлення про тих українських воликів дає подільська порода корів (Podolica), що збереглася на Півдні Італії (вона, до речі, використову­ється нині у голландському проекті відтворення вимерлих турів). Власне, у поляків, яким відмінності худоби з Поділля кидалися в очі, була окрема назва для цих тварин (биків-волів звали чабан, корів - чабанка).

У першій половині ХІХ ст. на Степовій Україні згадуються Волоська, Угорська, Калмицька та Українська породи корів. Я. Мар­кович 1798 р. твердив, що кращі воли і корови на Лівобережжі - з околиць Лубен, Пирятина, Золотоноші, Миргорода і Хорола (бо там трави для них багато).

Через землі Західної України йшов також і транзит ще крупнішої за українську молдовської рогатої худоби. Молдовсько-румунська порода бойових коней - «валахи» (ймовірно, покращена за рахунок турецько-арабських скакунів) також високо цінувалася (як писав С. Сарницький 1577 р., волоські та подільські коні найкращі для вер­шників, споряджених по-козацькі, бо спокійні і невибагливі у харчу­ванні). У тій торгівлі Молдови ключове місце мали ярмарки Хотина.

До українських історичних порід коней відносять кубанську (доволі пізня, різновид кавказьких, нині вже не існує) і гуцульську (близьку до диких тарпанів). «Кубанці», як і «валахи», покращувалися за рахунок турецько-арабських скакунів.

⁹⁴ До речі, загальне місце міркувань часів Модерну про Україну як землю украй сприятливого для рільництва клімату для Раннього Модерну не слід сприймати як константу - загалом у 1590-1850 рр. в Україні, як і в Європі в цілому, були досить суворі зими (див. Ле Руа Ладюри Э. История климата с 1000 года. - Ленинград, 1971; Ле Руа Ладюрі Е. Коротка історія клімату: від середньовіччя до наших днів. - Київ, 2009), а це зовсім не подарунок для хлібороба. Може тому українське скотарство весь цей час надважлива галузь місцевої господарки, а пережитки кочової культури давалися взнаки тут протягом усього періоду XVI-XVIIi ст.?

До речі, і оповідки про фантастичну урожайність злаків по всій Старій України - то казки^[138]. Насправді, з'явилися вони щодо теренів Поділля - лісостепової чорноземної смуги (від Кам'янця-Подільського до Черкас), де часто мав місце і ефект піднятої цілини (зовсім не вічний^[139]; ще й витрачався він більше на військо, яке саме приходило до виробника, вибавляючи від усіляких клопотів з організацією експорту).

Причому, оранка тут вимагала збільшеної кількості тягло­вих тварин - ось за даними першої половини ХІХ ст. до плуга запрягали 3-4 пари волів (щоправда, вигодою було те, що зем­лю можна було не угноювати і вистачало один раз пройти з плугом, а не 2-3 з ралом як на півночі)^[140]. Про сусідку Поділля - Молдову середини XVI ст. - теж є згадка італійця Антоніо- Марія Граціані, секретаря папського нунція в Польщі Дж.- Ф. Коммендоні, що там запрягають до плуга по 12 волів.

У найбільш залюдненій лісовій Україні урожай мало відріз­нявся від сусідніх країн (Білорусі, Польщі, Росії). Ось найпо­ширеніший тоді злак - жито - давав урожайність в межах між сам-3 і сам-6 (себто до 5-6 центнерів на гектар, а сьогодні це нерідко і 28 ц/га).

Мала місце і регіональна різниця експортних потенціалів сортів хлібу. Ось ще у ХІХ ст. зауважували, що на Київщині сіють т. зв. червону пшеницю, яку не дуже цінують на ринках Гданська і Кенігсбергу. Там була шанована волинська пшениця. А у рейтингу якості жита серед українських регіонів славилася Чернігівщина^[141].

Скромний рівень раціоналізації сільського господарства тогочасної України - то важливий маркер. Адже, передумовою розгортання індустріальної революції в ранньомодерній Англії вважається саме вже досягнутий напередодні високий рівень її аграрних технологій^[142].

Варто також нагадати, що головним шляхом підвищення продуктивності у тогочасній економіці був розподіл праці (спеціалізація). І в цьому ранньомодерна Україна також просу­нулася недалеко (якщо не рахувати спеціалізацію екологічно обумовлену). Фронтир - це власне зона «спеціалістів широкого профілю».

З корисних копалин - якщо не рахувати повсюдних дрібних гончарень-цегельнь-вапнярень та скляних гут - українці трива­лий час скільки-небудь широко знали хіба прикарпатську сіль^[143] (зірка торсько-бахмутської солі тоді ще ледь сходила^[144],

а коломийську сіль Карпат навіть експортували до Московії). Плюс поліські болотні залізні рудні^{101 [145], а також}

селітроваріння^{[146] [147] у степовій зоні. Усі такі викопні ресурси не 104 •}

мали значного експортного складника і так само не вимагали великих мас некваліфікованих робочих рук.

Зрештою, за Раннього Модерну у рудному промислі Украї­ни сталися навіть втрати - пропала золотоординська «кіновар», сульфід ртуті (мінеральна фарба червоного кольору - її добу­вали під донецькою Горлівкою). Проблемою була і відсутність власного видобутку дорогоцінних металів - тому навіть слово «гроші» в українській мові, то запозичення (від празького гро­ша - дуже популярної на сході Європи валюти XIV-XV ст.).

До ближчих до індустріальних обсягів ремесел належало виробництво зброї. Ось у поетичному описі Ш. Пекаліда Острога 1600 р., міста-метрополії на Волині, місцеві зброярі згадані серед ремісників на першому місці і з пієтетом.

Утім, масова ковальська продукція Речі Посполитої була залежна від імпортної сировини. Ось Сарницький 1577 р. згадував про підкови і гарматки-гаківниці з угорського заліза (яке краще місцевого), а на бойові сокири радить уживати данське. Металообробкою в експортних масштабах (серпи, коси, ножі, зброя та ін. для Молдови) славний був хіба Львів.

Українське ткацтво (а текстильна промисловість - то про­відна галузь для економіки домодерного типу) до масового бу­дівництва у першій половині XVIII ст.^[148] по річках сукноваль­них млинів-фалюш (фолюш/валюш, що виробляли грубововня­ні тканини^[149]) і перших текстильних мануфактур XVIII ст.^[150] - то цілком локальний промисел, загалом неекспортний. Змагатися з турецькою бавовною і верблюжими чамлетами, лондонським (лундським) і німецьким сукном, шовком і бавовняною китайкою (не завжди з самого Китаю) і навіть «московським полотном» йому було не по силам. Хіба ось з Криму до Києва привозять «кафінські» килими (згадка 1508 р.)^[151].

Тоді, власне, з України експортують льон, вовну, коноплі, а не тканини. Плюс барвники - червець-кошеніль^[152] та ін.

Зрештою, за рівнем концентрації людських сил найпошире­нішим видом робіт у той час залишалося будівництво оборон­них споруд. І тут, якраз, неекономічний примус мав місце - але він, як і все пов'язане з війною (постої вояків, ремонт шляхів і мостів, пошта і транспорт відряджених, сторожа-караули тощо), розглядався як загалом екстраординарна справа.

Отже, культура вільнонайманої праці була поміж українців сильна. Як тут не згадати знаний (за Ш. Окольським) перелік «професій» повстанців 1637-1638 рр. - могильники (селітро- варники), будники (заготівельники поташу і смольчуга), чаба- ни-вівчарі, січкарі (косарі сіна для худоби і очерету-палива на зиму) і т. ін. Чималими прошарками населення України, які відчутно «вписалися» до «національного характеру», були та­кож візники-чумаки, рибалки-балакшиї, мисливці-болоховці і пасічники-сіврюки (свідомо подаю слов'янські і татарські наз­ви цих фахів, бо вони вживалися повсюдно як взаємозамін- ні^[153]). А російський академік з латвійської Риги - Й.-А. Гіль- денштедт - ще наприкінці XVIII ст. писав про «український тип господарки» як чужий кріпацькій традиції^[154].

Структура оподаткування на прикладі Кременчуцької сотні Миргородського полку (за річний податковий цикл 1724/1725 рр. - з вересня 1724 р. по вересень 1725 р.)

Зборщики звітували та відвозили до Глухова готівку тричі на рік - у цьому конкретному випадку: 25 січня 1725 р. за т. зв. вересневу третину - вересень-грудень 1724 р., 25 травня за січневу третину - січень-квітень 1725 р., та 23 вересня за травневу третину - травень- серпень 1725 р.^[155].

N. B.: Зверніть увагу - статті прибутків тут здебільшого не зернові (так, Кременчуцька сотня мала значну частину піщаних ґрунтів, але тим не менш пропорції справляють враження).

Особисто вільною була і перша, з часів варягів, велика гру­па західних мігрантів в Україні - євреї^[156]. У ХУІ ст. багато їх прибуло-втекло на українські терени з Чехії, Австрії, Німеччи­ни, Угорщини, Іспанії і Португалії. Громада Львова тоді увійш­ла до п'ятірки найбільших єврейських міських громад Європи, утім на Наддніпрянщині євреї стають помітними пізніше (ось у Києві лише з 1619 р. фіксуються конфлікти через збільшення єврейських купців). Чимало чужинців-європейців занесених долею на ранньомодерну Україну знаходили велику зручність для себе у наявності тут знайомих «міжнародних контактерів».

Навряд чи число євреїв до 1648 р. вийшло за 10 % насе­лення навіть на заході України^[157], але тоді вони, безперечно, стають 3-ю, за кількістю, етнічною групою країни - після укра­їнців і поляків (причому «відрив» поляків від євреїв не був значним, а на вузько Козацькій Україні - по волинську Стир та подільський Дністер - 2-е і 3-е місце було радше за тюркським і румунським елементами). До того ж, якщо перед тим єврей­ська людність мешкала лише під протекцією короля у нечис­ленних королівських містах, то з 1539 р. шляхта отримала привілей приватного суду над євреями у своїх маетностях - отже, мігранти набули нову значну соціальну нішу - приватні міста і містечка. На ярмарках українсько-польського прикор­доння (у Ярославі і Любліні) з середини XVI ст. відбувався Ваад - з'їзд-сейм євреїв «чотирьох земель» (Велика і Мала Польщі, Червона Русь/Галичина + Поділля і Волинь).

Не в останню чергу і пережитки кочової культури - особ­ливо відчутні у степовій Україні - спрацювали на своєрідний дух волі і свободи^[158]. Так - це певний парадокс, бо ординську спадщину люблять представляти в координатах деспотії і раб­ської покори, але ж на низовому рівні чи, за В. Трепавловим, рівні «атомізованих дрібних кочових колективів» - найбільш відпорному у плані виживання - світогляд кочовика плекав і певний егалітаризм - з практиками прямої/військової демокра­тії, і навіть анархізм - із зацікавленням індивідуалізмом та особистістю^[159].

Більш того - «варвари» (і не самі лише кочовики!) та певне «занурення в анархію» взагалі вважаються кращим - порівняно

із суспільствами з жорсткими аристократичними бар'єрами - ґрунтом для модернізації, зрозумілої як швидке і рівномірне зростання рівня цивілізованого життя^[160]. До цього можна додати думку з «Великої історії всього» Д. Крістіана, що аграрні цивілізації не мають середнього класу (там 10 % багаті, а 90 % - бідні). У кочовиків це співвідношення не очевидне - рівень солідарності суспільства у них явно відчутніший (а отже - і «рівень щастя», який Крістіан визначав для домодерних аграрних держав-імперій як низькій, у кочовиків і козаків був суттєво вищим).

Не дивно, що якраз взірцеві кочовики - ногайці, які до всього ще й виразніше за інших татар пережили крах золотоор- динських ієрархій, з кінця XVI ст. дають зразки прогресу егалітаризму - «чорний люд» (кара халк) тут все менше поважає аристократів-мурз^{[161] [162]. До того ж нова супердержава ісламського світу - Османська імперія - також подавала прик­лади примату «особистих чеснот» над «родовими приві- 119 леями».}

Тому Михалон Литвин, автор першого ренесансного тракта­ту про кримських татар (1550 р.), високо ставить «справедли­вість» їх суспільного ладу^[163]. Система «хан - карач-беї - ку­рултай» взагалі в очах річпосполитського спостерігача не ви­глядала аж такою відмінною від «король/великий князь - сена­тори/ пани-рада - сейм/коло рицерське», тож швидкому і ефек­тивному суду кримців можна було і позаздрити.

Таким чином, ідея народу-війська - така важлива для мо­дерної націобудови - мала у домодерних кочових практиках міцну точку опертя і противагу невійськовій (ринково-капіта­лістичній) еліті - своєрідних колаборантів глобального світу- економіки, які руйнували один із шанованих традиційних соці­альних ліфтів. До речі, нове товарне хліборобство підривало «природну» войовничість (і реальну мобілізаційну кількість) знаті по обидва боки Великого Кордону - не лише польської'/ християнської шляхти, а ось і турецьких/мусульманських помі- щиків-тимаріотів з Балкан XVII ст. Навіть більш осілі кримські татари втрачали хіть до війни (ледь не мільйонний мегаполіс Стамбулу охоче купував місцеве зерно і продукцію тварин­ництва) і хани мусили все більше покладатись на військові таланти своїх останніх кочовиків - ногайців^[164]. Можна згадати і те, що звільнення від військових повинностей українських євреїв (колоритних агентів нового порядку) - було найбільшою претензією до них з боку козацьких революціонерів^[165].

Зверну увагу й на те, що деякі господарчі заняття даремно зазвичай виключають з кочової традиції. Ось, зокрема, ри­бальство було досить популярне в українських напівосілих ко­човиків ще з кипчацьких часів^{[166] [167] [168]. І запорізькі чайки - човни, плетені з лози та покриті сиром’ятними шкірами - то ж типові для кочового світу каяки.}

У поляків досі подекуди зерно гречки називають татаркою (про ординські посіви хліба на Орелі, під Самарською Товщею у XV ст. також добре відомо). І якщо гречане борошно було основою козацької соломахи, то популярність кулешу трима­лася на тому, що первісно це страва з проса (зерна, що добре переносить степові посухи - тому ось у Буджаку татар драж­нили просоїдами).

З золотоординською спадщиною можна пов’язати (хоча, ясно, не винятково) і повагу до «людей дороги». Мова про козачків-гінців, козаків-конвоїрів, візників-чумаків та по- ромників-лоцманів.

Утім, зображення старосвітської України як країни волі і свободи, хоч і приємна, але неповна картинка^[169]. Точнішим є порівняння українських реалій з екзистенційними «погранич- ними станами» людини - з оприявненням крайнощів-екст- рем^[170]. Бо ж і невільницькі (рабські) практики, які вже зникали у «цивілізованому» світі Заходу^[171] (хоча і далі квітнули в його колоніях^[172]), серед українців були живі і більш-менш повсюдні (особливо від них потерпали жінки^[173]). Не дивно, що, за Евлеєю Челебі, у Криму середини XVII ст. цілу українську невільницьку групу називали «копна» від коп/куп - багато (жінок-невільниць тут також часто звали просто «марія»). 29 % надходжень османської скарбниці від кримських портів у XVI ст. давала торгівля рабами^[174].

Так, тримати в неволі одновірця було вже моветоном (і вперше прямо, за незначними винятками, заборонено на укра­їнських теренах свіжими Литовськими Статутами XVI ст.^[175]), але на Великому Кордоні Європи^[176] і чужовірців не бракувало. Проте, якраз сприйняття природності рабства, нехай і у варіанті регламентованого і частково обмеженого законодавчо кріпацтва, в Україні не знаходило розуміння^[177] (такого собі російського Воронежу, який у XVII ст. функціонував як невільницький ринок, де донські козаки збували татарських бранців у легальні холопи, українці не знали^[178]).

Від неволі/полону-рабства на українському Фронтирі не був застрахований ніхто, але то тлумачили як попросту нещастя (порушення природного стану) і гадали, що людина завжди мусить шукати шансу вийти на волю (повернутися до природ­ного стану)^[179]. Не сприймалося і спадкове рабство (патріар­хальне рабство-невільництво зазвичай передбачало звільнення рабів по смерті господаря). Можна навіть казати, що той хто змирявся із рабством - переставав бути українцем (чи, при­наймні, пересувався у затінок ненормальності-маргіналь- ності)^[180].

Взагалі, для людини Фронтиру характерний жорсткий поділ світу на зони миру і війни, де поведінка різниться кардинально. «Чужинці» з подивом зауважували як про татар, так і про козаків-запорожців, що вони «вдома» дуже милі і гостинні лю­ди, але за межою своїх обійсть ті народи знані різноманітними проявами жорстокості-злочинності.

Мало значення й розташування ранньомодерної України на межі з локальними світами-економіками ще непідкореними європейським світом-економікою чи досить слабко інтегрова­ними до нього. Мова про зону ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах з фантастично містким ринком мегаполісу Стамбулу)^[181] та Московію-Росію - з її сибірським тилом^[182]. Вряди-годи це дозволяло компенсувати втрати від внутрішньоєвропейських криз підключенням до сусідських економік (вони також традиційно поціновували передусім ук­раїнську худобу і вироби зі шкіри; з рослин - льон, а не зер­новий експорт)^[183].

Ось звіт про товари кримської торгівлі Полтавської полкової кан­целярії за 1749 р.: «... В Крым отправляют скот рогатой и овцы, мехи лисьи, кошечи, заечи, бабаковые, тхоровые, сибирочьи [сибірка - різ­новид білки] и белочьи, масло коровье, курительный табак. Ис Крыму в Россию привозима бывает - меть [=мідь] красная, сафьяны красные и желтые, выбойка, сукно габинное, ладон [=ладан], бумага хлопчатая, сок лимонной, лимонне яблоки, пшоно сорочинское [=рис], вино крымское, синей камень [=лазурит?], орехи волоски и весовые дробные, финиги, изюм, рошки [=рожки, цукрові стручки, бобові плоди рожкового дерева], винные ягоды [=інжир/фіга], мыло турецкое, нашатырь». Окрім цього ввозили коней і військове спорядження (рушниці, шаблі, сідла), але з 1749 р. російський уряд оголосив заборону на торгівлю такими товарами^[184]. Баланс у цій торгівлі був переважно на користь Криму (лише стабільний хлібний експорт через новоросійські причорноморські порти з кінця XVIII ст. змінив такий стан речей).

Зрештою, саме турецько-татарський відступ-«ісход» та більша інтеграція Російської імперії до європейського світу- економіки підірвала цей старий порядок^[185] і знищила «добру стару» ранньомодерну/річпосполитську Україну^[186]. І навіть емігрантські «релікти» старокозацького українства - мазепинці і запорожці - за останній прихисток мали Кримське ханство та Османську імперію.

Плюс, нагадаємо, про звичайні прибутки з транзиту. Не секрет, що «східне» (географічно, власне, південне) купецтво весь цей час творить найзаможніші і найорганізованіші групи торгівців в Україні^[187]. Звідси й слава традиційних для країни діаспор^[188] - вірмен, греків, караїмів і, почасти, євреїв^[189] (турки, татари і росіяни, замкнуті на свої імперсько-національні дер­жавні проекти, до кінця XVIII ст. українцями, поза суто прикордонними територіями, сприймалися як немісцевий еле­мент - чужоземці^[190]). Поруч із діаспорними групами з Заходу - німців, італійців, поляків - усі вони творили той специфічний «інтернаціонал» українського бізнесу, який за модерних часів сильно пригальмував націоналізацію буржуазії^[191]. Світ ранньо- модерного українського міста взагалі дуже мультикультурний і вряди-годи демонструє карколомні альянси та приклади співпраці.

Тут варто зупинитись на орієнтальному цивілізаційному складнику буття України. Ясно, він мав головним чином іслам­ську призму, хоча і не зводиться винятково до неї (христи­янство - особливо східне - також мало зі Сходом-Орієнтом численні пов'язання)^[192]. Утім, конкуренція з цивілізацією Ісламу, то радше загальноєвропейська, чим суто українська ранньомодерна тема (причому - це тема часто-густо якраз про рух європейців навздогін за Азією).

Дійсно, люди великою мірою є тим, що вони їдять і носять^[193] (он і, нещодавно, Ніл Фергюсон у «Цивілізації» про­співав осанну переможним джинсам і кока-колі). А якраз одяг і кухня^[194] ранньомодерних українців виглядають акцентовано орієнталь ними^[195].

Ось і залежність від прянощів, яка на Заході Європи відступає вже у ХѴІІ ст., в Україні зберігається довше. Так, коли західні європейці вже вступили в «еру кави, чаю і шоколаду», українці ще довго трималися збитню (горячого напою з меду зі спеціями)^[196].

Ще й садова культура (отой наш «садок вишневий коло хати») - а писано ж бо «будь-яка висока цивілізація розквітає в садах»^[197] - в Україну тривалий час плинула саме зі Сходу^[198] (першим садівничим успіхом місцевих німців-колоністів другої половини XVIII ст. була картопля). Утім, чи такий статус «крайнього» (у-крайнього) - це «баласт» України, чи тут вона якраз «попереду Європи всієї» - то досить спірне питання (принаймні, мандрівникам-чужоземцям було часто тут ком­фортніше, ніж деінде).

Відсутність паритету у торговому балансі України і сусідів давала шанси на збереження і постійне відродження прямих грабіжницьких практик. Для кочових/напівкочових спільнот присутніх на українських теренах до кінця XVIII ст. - це взагалі одна з природних і ефективних форм виживання (варі­ант редистрибуції-перерозподілення). Такі практики своєрідно вбудовувались у структури усіх трьох світів-економік, що стикалися на рівнинах між Сяном і Доном, породжуючи найколоритніше місцеве явище - козацтво (татарське, росій­ське і власне найпотужніше - українське). Цікавим питанням є - чи відбиває зростаючу економічну перевагу Заходу явно більша і багатоплановіша історична роль в регіоні козаків- українців?

Мізерія внутрішніх резервів України перед лицем викликів Великого Кордону породжувала постійні заклики про допо­могу до «тилових» спільнот (з центрів «своєї» цивілізації). На­дія, що «ми не самі» та «ми важливі для світу» живила не одне покоління українських borafer/aHderiB-прикордонників, знижу­ючи тут звичайні «пороги ксенофобії» (згадаймо кар'єри сілезця Претвіца-Претвича, італійця Ганнібала - слугу-козака князів Острозьких, француза Боплана, численних гайдуків- угорців, драгун-німців і шкотів-шотландців з загонів королів­ського «чужоземського автораменту» та приватних гвардій^[199]). Папська вежа Кам'янця-Подільського, всуціль італізований проект Бару (навіть з назвою за родовими маєтностями коро­леви Бони в італійському Барі), численні менш знані оборонно- будівельні споруди архітекторів-італійців по всій України чи ось австрійські імператорські прапори та інші знаки-інсигнії запорожців середини 1590-х рр. - робили присутність Заходу тут вельми опуклою (це, до речі, зафіксував перший друкова­ний вчено-латинський путівник по країні - С. Сарницького «Опис давньої і нової Польщі», 1585^[200]).

Українські реалії - коли свідомо, коли не зовсім - але «підганяли» під «західний» досвід. Ось, зокрема, запорожців ще з кінця XVI ст. порівнювали з мальтійськими лицарями, а 1622 р. М. Смотрицький у творі «Еленх» прямо допасував Мальту до Запоріжжя (останнє є прикордонним щитом Речі Посполитої так само як перша - щитом Італії)^[201]. Взагалі, «ко­зацький фортель» - у сенсі нестандартної адоптації-оптимізації чужого технологічного досвіду - то своєрідно український внесок до цивілізації.

У свою чергу, по всій Європі Україна у цей час знаходить «уболівальників», підживлює давні практики «хрестоносного руху» (власне у новому варіанті «ліги націй»), стає «міжна­родним» питанням (симптоматичні регулярні порівнювання ук­раїнських діячів з загальноєвропейським героєм християнсько­го спротиву - албанцем Скандербегом). Численні проекти колонізації українських теренів - за рахунок ресурсів «внут­рішніх» європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Шотландії, Ірландії і т. д.) - не раз за період XVI-XVIII ст. спадали на думку багатьом інтелектуалам і спостерігачам- практикам, котрі пропонували їх різним річпосполитським урядам та світовій громадськості.

Нерідко вже і на інших ділянках Великого Кордону по­чинають сподіватися на допомогу українців (див. зокрема газетні повідомлення-чутки 1638 р. про проект козацького флоту на іспанській службі проти Франції), подекуди, їх прямо беруть за приклад (згадай, гасло «Робімо як козаки!» повстання волоських сейменів 1655 р.). Зрештою, на повсюдну християн­ську солідарність могли завжди розраховувати і звільнені бранці, які поверталися з «бусурманського» полону - часто дуже звивистими шляхами через цілу Європу (супутньо утвер­джуючи стійку суспільну міфологію, що європейська співдру­жність країн - це простір свободи і волі, а світ ісламу - юдоль неволі).