Клімат і демографія. Земля, вода і стихійні лиха
В українських Сорочинцях етнографи ХІХ ст. якось записали легенду про жужелицю[46] (оповідь похідну від міфу про втрачений Золотий Вік). За нею, Бог приніс ковалю-цигану поправити серпа, а той став вимагати платні, тож ображений небожитель, який знав, що у ковальському горні окалина перетворюється на золото і то і є доля майстра, обернув той дорогоцінний метал на жужелицю-шлак.
Ось у ХХУ ст. для світу і настав Час Жужелиці.Переходячи до конкретних замальовок річпосполитського досвіду України, почнемо тривіально - з природних умов та економічного базису. Щодо першого, то є чимало вказівок, що крах золотоординського світу багато в чому мав екологічну природу[47]. Похолодання (малий льодовиковий період) трапилося між 1250 р. і кінцем ХІХ ст. (або три холодні піки - середина XIV століття, приблизно 1570 - 1710-і та 1790 - 1880-і роки, між якими було трохи тепліше)[48]. Температура на планеті тоді взагалі була на 2-30 нижче сучасної - на теренах України гукнулося украй холодними (континентально-сибірськими) зимами[49] та нестабільною погодою влітку (засухи[50] або, навпаки, затяжні дощі)[51]. Хоча XVI ст. - на загальному кліматичному тлі періоду - було кращим[52]. Перед тим, нагадаю, 800-1300 рр. трапився теплий період (кліматичний оптимум) увінчаний заможним і амбітним ХШ ст. Останнє дало чимало підстав вважати його предтечею XVI ст. - точки відліку історії глобальної економіки і світ-системи.
За описом датчанина-очевидця, 1711 р. під Білою Церквою липнева погода вражала різкими коливаннями температури (спека вдень, холод вночі - він аж зимову шубу одягав). Це умови, що нагадують клімат пустель.
Кількість місцевого населення протягом XIV-XV ст. явно зменшується (тут ще спадок «Чорної смерті»-чуми 13461353 рр. міг мати значення). Здається, воно навіть витискається з колишнього києво- і дніпроцентричного ядра-гінтерланду до маргінальних зон-укриттів (Підгір'я-Галичина, Покуття і Буковина, Полісся, Крим)[53].
Не дивно, що й «імперії анклавів» італійських міст-держав (Венеція, Генуя та ін.) так імпозантно виглядали на руїнах у новій «пустелі». Зростання числа і значення мігрантів у локальній історії також спадщина цієї доби.Зменшується людський середній вік (20-30 років)[54]. Але то показник з урахуванням дитячої смертності, війн, голоду і епідемій - при доброму розкладі, згадаймо Данте, і 35 років сприймалися лише як середина життя тодішньої людини.
Утім те, що суспільство XIV ст. - то суспільство молоді більш ніж коли-небудь - це безперечно[55]. І «розрив» з києворуською спадщиною та традиціями у сфері високої культури також можна ставити на карб оцим «короткоживучим». Однак, був і зворотній приємніший бік медалі - молодь принесла до культури Європи XIV ст. виразні акценти на новизні та життєлюбстві, що надихали далі цілий континент. Та й недоуцькі спрощення дещо демократизували ускладнену елітарну традицію Високого Середньовіччя[56].
Зрештою, зменшується, ймовірно, навіть зріст людей (у середньому ≈160 см). Цікаво, що успішні завойовники - «зі степу» (монголи) і «з лісу» (литовці) окреслювалися як вищі на зріст від русинів[57]. Отже, землеробська «хлібна дієта» на той час могла негативним чином позначатися на фізичних кондиціях населення та знижувати імунітет до хвороб. Відомо також, що більш «здоровий образ життя» кочовика (який регулярно міняє забруднене місце на чисте) уявлявся татарами як знак їх переваги перед осілими сусідами[58].
Господарські уклади також деградують - золотоординська степова урбанізація XIII-XIV ст. так узагалі зійшла нанівець (після татарської Великої Зам'ятні 1359-1380 рр. навіть у Криму занепав столичний Старий Крим[59], для міст нижнього Дніпра погромним став похід Тимура 1395 р.[60] [61]). Улус на 300400 осіб - ось тепер стандартна одиниця кочовиків (свідчення Дж. Сміта 1603 р.). А хата-мазанка стає символом українського 16 житла. Підупало-зібгалося і первісно широко закроєне - від Дністра до Дніпра - сонцегербове Поділля. Мусили тікати - причому, почасти, у внутрішні райони України - італійці (генуезці та ін.)[62]. Грецька і вірменська діаспори втратили свої державні метрополії і стали на шлях інтеграції до місцевих соціумів[63]. Зникають згадки руських міських діаспор поза теренами Русі[64]. З'явилися свої «вічні втікачі» - цигани-роми (їх тоді приймали за вигнаних ісламським нашестям вихідців з Візантії та Єгипту), вони найкраще почувалися поруч з румунами[65] (у Речі Посполитій цигани найліпше задомовилися на Підляшші, були спроби трактувати їх на рівні з козаками). Може і назва «ухід» - вона не лише про тимчасовість промислового сезону[66], а й про реальний першоухід-втечу?[67] Зокрема, так виглядає відступ лівобережців XV ст. з Путивля (у попередньому XIV ст. сполучної ланки з поволзькими ординськими центрами) і Сніпороду22 [68] (який прикривав переправу в Горошині на Сулі, «Вітовтову дорогу» на Ворсклу - з виходом на степовий Муравський шлях). Звідси відійшли до Канева і Черкас[69]. Не дивно, що на Русі 1492 р. (початок 8-го тисячоліття від сотворіння світу) чекали на «кінець світу»[70]. Український Степ саме тоді стає Диким Полем[71] (Чорний ліс «поглинув» надбузькі золотоординські центри, Запоріжжя- Жовтий Очерет[72] запанував над Ордо - ставкою Мамаєвого улусу, Лівобережжя усипали Дичини-Сівери[73]). Українці-русини цієї історичної миті втрачають мореплавство[74] (а це буде зовсім не на краще за доби Великих географічних відкриттів і поширення товарної економіки) і, поза піратськими рейдами • 30 запорожців та нереалізованою морською конвенцією Б. Хмельницького з турками у липні 1648 р., вони повернулися на Чорне море лише в середині XVIII ст.[75] [76]. Зрештою, навіть річкове судноплавство ледь животіло - сухопутний караван загорував над човном[77]. Слід також мати на увазі і відносно повільну течію українських річок - ось цариця Катерина ІІ, коли 1787 р. галерою пливла дніпровим маршрутом з Києва до Херсона, зауважила (за Кременчуком і до Порогів), що плавання йде неспішно, бо «Днепр более сходен озерам нежели рекам»[80]. Традиційний сплав від Брянська до Кременчука - це десь з 1 тис. км - за найкращих умов (високою водою) займав 25 днів (отже, зовсім не швидше воза). Показовим є епізод як Плано Карпіні 1245 р. у Києві радять вибрати для мандрівки до двору монгольського хана руський критий возик-фургон - такий яким русини хутра перевозять (згодом - у козацькі часи - їх, зовсім по-корабельному, «палубами» називали[81]). То символ цілої нової суходільної трансконтинентальної системи сполучень - того чи не головного внеску монголів до цивілізації (в Україні найтривалішої слави зажили правобережний Кучманський і лівобережний Муравський шляхи; плюс ще нова європейська шляхова мережа «торгівлі волами», яка не з'явилася б у XIV ст. без міграції половців- куманів до Угорщини). Не варто легковажити і санний шлях. Про його зручність промовисто говорить те, що у XVI - першій половині XVII ст. зима лишалася традиційним часом сеймування у Речі Посполитій[82]. Попри все це, маємо унікально значну роль ріки Дніпра в українській ранньомодерній історії[83]. Ще 1447 р. статут короля Казимира згадує її як одну з королівських річок, де ніхто не має права заважати сплаву купців і товарів. Цю могутню річку українці навіть стали звати Славута або Слави гута[84] [85] - тобто, фактично, виробник слави. Це виглядає саме на своєрідну «компенсацію» за «відрізане» море (навіть слова «Берег», «побережники» - то в тогочасній Україні не морські, а річкові терміни[86]). Врешті-решт і Пороги (на Дніпрі та на Дністрі) - це місцеві герої-актори здебільшого саме ранньомодерного часу[87] (вони рятують Київ від перспективи захоплення турецьким флотом бл. 1500 р., їх беруть під контроль запорожці, з проектами їх знесення - задля хлібного експорту до південної Європи - постійно носяться від XVI ст.). 43 44 Річка стає і символом кордону і краю світу. 1 навіть пити з неї воду здатні хіба місцеві[88] [89] [90]. Уривок про Дніпро і про чорно-білість річпосполитських морів[91] з віршу Яна-Анджея Морштина (1621-1693) «Ріки» («Rzeki») зі збірки 1647 р. (вийшла друком лише 1874 р.) «Kanikula albo Psia gwiazda», співаної, за автором, «на берегах Сейму і Сули, де Псьол і Ворскла течуть болотними водами і де кордон двох слов’янських народів»: Отже, природна Реконкіста - це великою мірою головний зміст і сенс історії України ранньомодерного періоду (причому, свої програми відвоювання мали як русини, так і татари та ін.)[92] [93]. Запит на Відродження (часто цілком намацальних руїн) - можна сказати - постійно стояв над душею тогочасного українця[94]. Щодо «душ» - то зауважимо, що навіть у релігійному житті маємо низку «виродженських» програм (вони добре вивчені на християнських рухах протестантів, православних і католиків на теренах Речі Посполитої, але ось і в Криму ісламізація з кінця XV ст. набирала оберти[95] - остаточно запанувала вона в цьому регіоні хіба з кінця XVI ст.). Зрештою, повернімося до екології. І в підсумку мусимо прийняти, що екологічні умови були таки сприятливіші для лісової осілої півночі - саме вона у XVI-XVIII ст. просувається на степовий кочовий південь[96]. Наступ цей мав не лише людський вимір - адже у XVII ст. на українських теренах вимер дикий бик-тур[97]. Та й час тих, хто швидше бігав (дикого коня- тарпана і антилопи-сайгака) чи глибше пірнав (осетра) - вже спливав. Демографічні обрахунки для цього часу дають наступні цифри - 1500 р. 7,5 млн. мешканців Корони Польської + Великого князівства Литовського, 1650 р. - 11 млн., а 1771 р. - 1214 млн. (для 1650 р. - це 4 місце в Європі за людністю, без урахування Туреччини, але за щільністю заселення Річ Посполита не вражала європейця - ось на Британських островах цей показник був удвічі вищий)[98]. З підрахунками українського населення через брак джерел все дуже складно - хіба, враховуючи факт слабшого заселення прикордоння, можна оперувати порядком цифр у 1-2 млн. жителів. Крім клімату, для України досить гостро стояли проблеми пошестей[99]. Взагалі невелика щільність населення вважається фактором, який сприяє його здоров'ю (менше людей природі легше прогодувати і менше контактів - рідші шанси для епідемії). Однак, зворотнім боком було, ймовірно, пізніше напрацю- вання українцями достатнього рівня імунного опору певній хворобі (ось у Західній Європі остання велика епідемія чуми - то 1663-1684 рр., і ближчий до України Відень постраждав від неї 1679 р.[100]). Епідемічну небезпеку найчастіше приносила війна[101]. Будь- яка велика військова кампанія (котра виходила за умовно 2- тижневий термін набігу) майже неминуче викликала спалах епідемій (і якщо чума - це відносно рідкісний гість, то дизентерія, яку тут звали червоною неміччю або червонкою - ось традиційна «солдатська» хвороба). Ось 1648 р. від чуми помер Максим Кривоніс, 1651 р. від дизентерії - Ярема Вишневець- кий (як результат - 1653 р. згадували, що пошесть споловинила сили Б. Хмельницького порівняно із початковими кампаніями 1648-1649 рр.[102]). Про спустошення часів «турецької війни» від південної чуми 1739-1740 рр. в поселеннях і гарнізонах Нижнього Подніпров’я (від гирла р. Самари до Очакова) промовисті спомини лишив очевидець - віце-адмірал Яків Барш[103]. Ті самі пошесті нерідко блокували і торгівельні шляхи. Хіба вже з середини XVIII ст. карантинна служба (виникла у Венеції 1402 р., ймовірно, як запозичення зі світу ісламу) та поширення гігієнічних знань стають більш-менш ефективними (тоді ж митниці обзаводяться лікарями, а до того хіба лазні для подорожніх можна вважати антиепідемічними заходами). І лише 1784 р. столичний академічний лікарський десант (на чолі з талановитим лікарем-вченим Данилом Самойловичем) переходить від практики простого вичікування (поки само пройде) до активних антиепідемічних заходів і реально рятує від епідемії чуми Кременчук і Херсон. Суттєвою лишалася проблема сарани в Україні (здебільшого Південної і Правобережної, хоча ось 1759 р. ці комахи сягнули Путивля, а 1799 р. Чернігова). Про це специфічне українське лихо добре відомо ще з описів Боплана та малюнків Мюнца[104]. А сарана 1749 р. потрапила навіть на сторінки «Енеїди» І. Котляревського. Зрештою, південно-східні вітри-суховії, крім того, що переносили оту сарану, також були для степової України суттєвим клопотом. Для землеробства то є фактор ризику і стримування. І до речі, дошкуляла сарана не лише землеробам. У серпні 1540 р. польський спостерігач повідомляв, що татар з цього (=правобережного) боку Дніпра ця напасть змусила покинути свої табори (і тому набігів на Корону Польську та Угорщину того року можна не чекати)[105]. 1.2.
