Ранній Модерн і глобалізація 2.0 - реально перша глобальна (замість передмови)[1]

Ця праця нав'язує до представлень історії Європи і світу як цілості-системи (світ-економіка, світ-система), запропонованих французьким істориком Фернаном Броделем та його про­довжувачами, зокрема американцем Іммануїлом Валерстайном.

Причому, для Старого Світу (Євразія + Африка) то вже 2-й підхід^[3] - перша «глобалізація» намітилася ще за античних часів (тут часто апелюють до глобального досвіду Римської імперії, але загалом явище то ширше). Утім, Старий Світ - то ще не вся планета і лише ранньомодерна глобалізація мала справді планетарний вимір.

Українська модерна історіографія також традиційно фо­кусувалася на ранньомодерній проблематиці (історії козаччи­ни), тому, по-своєму, чудово укладається у «броделіанські» рамки. І такий спосіб відкриття себе світу може бути для вітчизняної історіографічної традиції чи не найкомфортнішим.

За цією схемою ХУ ст., ця виразна «осінь Середньовіччя», відкриває нову тенденцію глобального світу. Щоправда, це ще «час спроб та помилок», і справжній прорив відбувся вже у XVI ст. XVII ст. стало кризовим, а XVIII ст. - знов як і XV-те - добою певної вичерпності-переповненості, реставрацій старих успішних моделей і креслення нових ще досить примарних перспектив (причому, для країн Західної Європи, ядра світ- системи, за рубіж XVIII ст. стала Велика французька револю­ція 1789 р., а ось країни периферії світ-системи, у т. ч. і східно­європейські, мали справу з «довгим XVIII ст.», яке завершило­ся тут лише у середині XIX ст.^[4]).

Для України у фокусі тієї ранньомодерної глобалізації (пер­шої справді глобальної, бо усі попередні намагання не вихо­дили за масштаб більшого регіону чи групи регіонів на просто­рі Євразія+Африка) був т.

І в історії України надовго запанувала річпосполитська домінанта. З доби Київської Русі, уперше - і ширше навіть за недовгий епізод кращих часів Галицько-Волинського князів- ства^[7] - майже всі українські землі опинилися в одній державі (зустріч-синергія Русі з Руссю - українсько-польської і україн­сько-литовської; прощання Русі з Руссю - пришвидшення ук­раїнсько-білоруського розмежування та конфліктна конкурен­ція з Росією-Московією; загибель Русі молдовської^[8] і народ­ження-відродження Русі-України козацької - то не лише геополітика - це ментальні злами «в головах»). Не дивно, що навіть сучасні апеляції до історичної соборності так охоче поринають у річпосполитській досвід, а його відсутність- недостатність є певною проблемою для інтеграції громадян і локальних громад-спільнот модерних українців^[9].

Важливо, що Річ Посполита - то був справжній «ренесанс­ний проект» - з типовою для Ренесансу наївністю, завищеними очікуваннями та комплексом титана-першопрохідця^[10]. Там, дійсно, чимало було - на виріст, тому річпосполитські шати ще не раз виявлялися впору черговому поколінню все модерніших нащадків^[11].

Проект пережив свою добу-цикл винайдення-революції (1505-1573/1608^[12]), а далі ірозквіту-експансії (до 1648) та зане­паду-згортання (до 1795). Причому, його майже ювелірна хро­нологічна вписаність до меж Раннього Модерну (1500-1800^[13]) взагалі робить з нього по-своєму унікальну модель цілого того примітного історичного періоду.

Бо ж Ранній Модерн, цей, за німецьким філософом К. Яс­персом (1883-1969), 2-й осьовий час світової історії, не обійде­ний увагою дослідників по всьому світу (свіжіший Н. Фергю­сон волить мовити про «західну цивілізацію 2.0»^[14]). У ньому досі плідно шукають витоків глобальної економічної системи (світу-економіки), яка стала основою процесів невпинної мо­дернізації і технологічного розвитку людства; він став часом т. зв. вивищення Заходу, повсюдної «націоналізації» держав та «сповзання до демократії»; а питома дводжерельність Ренесан­су (античність + середньовічна християнська традиція) відкри­ла - надалі вже неминучий - шлях постійного додавання куль­турних опцій і гібридизації (як глобальної, так і локальної) модерної та й постмодерної культури. Опуклення націоґенези, зрештою, відрізняє 2-й осьовий час від 1-го (античного), у представленні якого зазвичай домінують цивілізаційні нотки (від міста-поліса до імперії)^[15].

Класична (модерна) українська національна історіографія від початку мала свою ранньомодерну вісь - історію козаччи­ни. І, попри тривалі настійливі спроби російсько-імперського і радянського дискурсів вивести той феномен за дужки річпос- политського, цей «родовий знак», немов той пролісок, завжди вилазив з-під ідеологічної криги небуття^{[16] [17]. Наразі ж маємо нову історіографічну ситуацію, коли проскрибована вітчизняна спадщина і штучно замовчуваний світовий досвід вже вповні засвоєні сучасним поколінням українських істориків і все менше (як не в кількості - то у резонансі напевно) породжують вульгарні фанатично-неофітські реакції.}

Тому, багаторічні очікування «нового синтезу» нині не виглядають на безпідставні (попри традиційні буркотання скептиків, що «доки сонце зійде, роса очі виїсть»). Розростання «острівців новочасності» та зростаючі можливості для всебіч­ної зміни «кратності наближення»-різномасштабності в дослід­женнях (Н. Дейвіс) чи для того «густого/ щільного опису» (К. Ґірц) добачить, зрештою, будь-який уважний спостерігач.

Ось і ця невеличка монографія є досвідом такої сенсоут- ворюючої синтези. Вона задумувалася як відкрита і позбавлена штучно нав’язаних чужодержавними історіографіями архаїч­них «закладок», які спрямовують інтерпретації у потрібне ідеологічне русло (часто вже «мертвих» ідеологій).

Отже, почнемо з декількох попередніх зауважень. Вони стосуються термінів-назв, хронології та історії ідейних концеп­тів (після історії понять 1960-х - 1970-х рр. без цих опцій будь- яке дослідження вже виглядає неповним).

Річ Посполита (слов’янська калька латинського res publica - цікаво, що пізніша проросійська перекладацька традиція, аби не акцентувати на цьому калькуванні та не пробуджувати непотрібні алюзії, тлумачила античний вислів-термін іншими словами - «справа народу») постала як один з партикулярних універсалістських проектів (термінологія А. Дж. Тойнбі). Отже, це була чергова «відповідь» на «виклик» побудови іде­альної (або найближчої до ідеалу) держави^[18], у характерних для ренесансної політичної теорії шатах «мішаного ладу» - кок­тейлю античних монархії-аристократії-демократії^[19]. І все це із додаванням месіанства середньовічно-християнського «Граду / Царства / спільноти-Народу Божого» (на Небі і на Землі)^[20].

Постання річпосполитського проекту окреслюють ще й як Шляхетську революцію. Цей термін виник під впливом поль­ського (польсько-американського) історика Анджея Сулими- Камінського (р. н. 1935), автора широкознаної праці «Historia Rzeczypospolitej wielu narodow. 1505-1795» / «Історія Речі Пос­политої як історія багатьох народів, 1505-1795» (Люблін, 2000 / укр. переклад Я. Стріхи - Київ, 2011). На її сторінках дослід­ник яскраво продемонстрував революційне значення «шляхет­ського руху екзекуційного» (екзекуція=виправлення права) для Речі Посполитої як державного проекту. Камінський також відзначав зв'язок цього процесу з рухом козацьким (Козацькою революцією), який власне розквітнув, коли революційність шляхти пішла на спад.

Вважаю також, що давній марксистський спосіб визначення революції за «рушійною силою» (шляхетська, козацька, буржу­азна, пролетарська) має певну зручність як для сучасного дослідника, так і пересічного читача. Додам зрештою, що шля­хетська та козацька революції Речі Посполитої добре наклада- ються на «вікову тенденцію» Ф. Броделя для цілої Європи (=світу-економіки) - з умовними контрольними датами 1507­1510, 1650 та 1733-1743 рр. (де від 1-ї з трьох до 2-ї дати панувало зростання, далі т. зв. «криза середини XVII ст.» і спад аж до 3-ї дати)^[21].

Насамкінець зауважу, що термін Шляхетська революція, вживаний мною принаймні з 2007 р., досі не зазнавав фахових заперечень. Тому, маю право вважати його конвенційним («ре­волюція» тут розуміється як певний модернізаційний цикл - від першопоштовху-вибуху до згасання)^{[22] [23]. Підозрюю, що на руку йому в Україні спрацювало й те, що він добре корелю- ється з поняттям «шляхетського імперіалізму», уживаним ще М. Грушевським. Хоча іноземцям та й фахівцям менш обізна­ним з річпосполитською проблематикою, добачати цю опцію імперськості, універсалистськості та ідеальності в проекті Речі Посполитої часто-густо заважає задавнене упередження до «шляхетської анархії», котра нібито слабко уживається із будь- 23 якою конструктивною працею.}

Революційна шляхта (натхненна ідеями Ренесансу і Рефор­мації) визначала вектор суспільного життя країни від Радом- ської конституції 1505 р. (знаменита «Nihil novi» / «Нічого нового» насправді означала революційне «нічого нового про нас без нас»^[24]) аж до придушення рокошу М. Зебжидовського 1606-1608 рр.^[25]. Тому, pacta conventa з виборними монархами (уперше підписані 1573 р.^[26]), Люблінська унія 1569 р. з її ідеєю дво- чи полінаціональної державності, певна секуляризація суспільного життя^[27] з упорядкуванням привілеїв церкви і хи­мерно-бароковий антикізуючий сарматизм як «власний шлях» взірцевого шляхтича (притягальний далеко поза Польщею) - то все здобутки Шляхетської революції.

Незавершеність «революційної програми» цієї столітньої революції покликала нову хвилю - Козацьку революцію (1648­1709^[28]), здійснювану «молодшими братами» шляхти - козака­ми^[29]. Вона розпочалася на тлі загальноєвропейської «кризи середини XVII ст.»^[30] на теренах, де магнати найбільше «обрі­зали» досягнення Шляхетської революції (не дали провести «екзекуцію прав», котра мислилася як повернення до ідеально- природного стану держави)^[31].

І врешті-решт той процес вивів значну частину «краю рево­люції» з-під влади річпосполитського універсалістського про­екту, аби стати каталізатором нового - Козацької України^[32]. Остання ж козацько-українськими революціонерами мислилася як «справжня й істинна Річ Посполита», спадкоємець-відрод- жувач проекту «ідеальної держави»^[33].

Зменшення масштабу нового універсалістського проекту не повинно тут бентежити - то лише продовження попередньої тенденції, бо й Польсько-Литовська Річ Посполита була вже меншою і не єдиною спадкоємицею християнського/ла- тинського світу-імперії^[34]. Потім вже підуть європейські «великі держави», які посунуть фрагментацію далі - їх постійно буде кілька більш-менш рівних за значенням потуг.

Та сама лінія розвитку позначилася і на соціальному «здрібнінні» революціонерів - зі шляхти у козаки (така «демо­кратизація», як відомо, продовжуватиметься і надалі). Зреш­тою, емансипація/збільшення свободи - то, за Гегелем та філо- софами-утилітаристами, сенс історії (ймовірно - в основі цієї ідеї намагання європейської Реформації досягти загального, без усякого посередництва, вивищення людини у справі бого- пізнання). А козаків, як не рахуй, було/стало в Україні сильно побільше, ніж усіх гамузом шляхтичів^[35].

Власне, саму Шляхетську революцію можна представити і як демократичний переворот у стані феодалів - революційна шляхта здолала-розчинила середньовічну «феодальну драби­ну», зрівняла умовних герцогів-графів-баронів із будь-яким повноправним представником шляхетської корпорації. Цей процес можна представити і у координатах мережа проти ієрархії. Бо якраз горизонтальна мережевість (спочатку шлях­ти, потім козаків, а далі модерної нації) стає щораз ширшою.

Зрештою, участь українців у річпосполитському універса- лістському проекті і здатність на його базі сформулювати свій власний (козацький) зробила їх вельми вправними помічни­ками у розбудові пізнішої Російської імперії^[36]. Але, якщо для росіян вона і була «оригіналом» всякої імперіальності, то для їх українських співвітчизників - лише епігоном, який постійно порівнювався з іншими альтернативами (і може найбільше саме із Річчю Посполитою).

Отже, якщо перші щиро любили імперське «отечество», то другі - радше утилітарно мирилися із ним. Тому й цензурні спроби російських «переможців» (які не допускали й думки про тимчасовість такого свого стану) представити історичних конкурентів - Велике князівство Литовське, Королівство Польське, Річ Посполиту обох народів, Козацьку Україну, Кримський ханат еїс як fail states / недієздатні держави ніколи не були сприйняті в Україні щиро і остаточно.

У принципі, можна говорити навіть про Царську (імпера­торську) революцію/контрреволюцію³³⁷. Адже, царі-монархи, теж «стан» суспільства, хоч така «рушійна сила» революції - з точки зору розширення соціальної бази - виглядае радше ^[37] контрреволюційно - але доба Відродження, за Делюмо, «полюбляла обхідні шляхи»^[38].

Отже, царська (імператорська) революція/контрреволюція розпочалася т. зв. Петровськими реформами (тобто десь з 1690-х рр.)^[39]; увінчана потьомкінською утопією Катерини ІІ^[40]; і дійшла до повного вичерпання Ancien Regime/Старого Поряд­ку, як історичного тренду, у 1856 р. - із поразкою Російської імперії у Кримській війні^{[41] [42]}. Бродель акцентував на довгому XVI ст. Європи і численним польським історикам воно взагалі уявляється «золотим», Яковенко - на довгому XVII ст. Украї­ни, гадаю, що і довге XVIII ст. Росії - то теж зручна історична 42

модель.

Я не є фанатом слова революція (оскільки, за ранньомодер- них часів це слово - ще цілком неамбітний синонім «реформи- перетворення/повернення до початкової норми», досліднику- ранньомодернику важко утриматись від іронії щодо велично- демонічних звучань, приданих «революції» вже Модерном^[43]), але тут мені зручно через нього підкреслити спільний модерні- заційний і структуруючий потенціал - із осібними проектами майбутнього - всієї тріади революцій (шляхетська - козацька - царська). Він важливий для розуміння українського (і не лише українського) Раннього Модерну в цілому^[44].

Царська ініціатива стала прийнятною альтернативою для річпосполитських олігархів-магнатів (її підперла ще й амбітна києво-могилянська церква «оновленого православ’я») і гамів- ною сорочкою для шляхетських і козацьких борців за свободу- емансипацію (в т. ч. національну)^[45]. Утім, відчуття неміцності російського імперського режиму на екс-річпосполитських теренах (а особливо в екс-революційних центрах - Польщі і Україні) було постійним клопотом для царизму (аж до його скону).