3-Й РОЗДІЛ. Боротьба з татарами.

Оборона проти татар. Татарські напади 1680 і 1691 років. ІІпьші татарські напади. Українці у неволі. Як три брати утікали з Озова. Кріпости у великих городах, містечках та селах.

Оборона проти татар. Ми знаємо вже, що заселення слободськоі України велося разом з обороною країни. Оборона перш усього була обов’язком самої Московської держави, котра мусила напружувати усі свої сили на боротьбу з татарами на свойому південному погряниччю. Безмірні грошові кошти, страшенне число служилого люду мусила страчувати Москва, щоб вла­штувати та підримовати оборону держави проти наглих неспо­діваних татарських нападів. Здається, що було-б куди краще не боронитися од Крима, а наступати на нього—инколи се й робила Московська держава, але робилося се випадково, напри­клад, при Івані Грозному, потім при Софії (походи кн. В. В. Голіцина), при Анні (походи Мініха); але головним ділом почиталася оборонна війна з Кримом. Для сього будовалися кріпости і цілі оборонні линії з кріпостей, валів, ровів, засік и т. и. На південному пограниччю була збудована велика линія міст—кріпостей, так звана Бєлгородська лінія („черта"). За нею оселилася слободська Україна, з’являючи з себе якийсь єдиний війсковий плацдарм, немов єдиний козацький табор, де усе життя мусило приладнатися насамперед до війскових потреб, до боротьби з татарами. У таких обставинах ішло й заселення країни. Треба було перш усього захистити якусь там частину дикого поля од татарських нападів і для сього і разом із сім її заселити; потім коли трошечки вже було безпечнійше жити, хоча все ж таки й треба було підримувати кріпости і оборону—починали обороняти та заселяти другу частину дикого поля, котра йшла далі на південь. Так було, як ми бачили, і у слободськой Україні: перш заселялася її північна частина, потім південна—ізюмський полк, а потім вже за слободскьою Україною проведена була, як ми знаємо.

Татарські напади 1680 і 1691 р. Татари рушали або цілою ордою, на чолі котрої стояв сам хан, або невеличкими заго­нами. Великих ханських нападів було не багато, але се був немов страшенний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що траплялося йому на його шляху. Ось, наприклад, документальні звістки про татарський наступ та плюндровапня слободськоі України у 1680 р. Тоді пограбовані й знищені були Деркачі, Лозова, Липці, Борщева, Жихорь і де-які ипьші села Харь- ківського повіту, Богодухов і село Павловка—Богодуховського пов., Валки, Огульці, Перекоп —Валковського, Сінне, Ольшапа, Краснокуїск, Городнє—Охтирського. Розсипавшися своїм зви­чаєм по ріжних селах, татаре пограбували усюди худобу та збіжжє, поубивали та позабирали у неволю багацько народу і спалили по селах багато- хат, усяких будинків та хліба. У с. Борщевому вони ограбували церкву, захопили напрестольне євангеліє, усі священничі та дияконські убори, паникадило, кадило і всі церковні сосуди, усю церкву й образи облупили. Побили та узяли у неволю 74 чол.

1 т. и.

Звернемо тепер увагу на другий татарський напад 1691 р. Bonn сплюндровали тоді Чугуевський повіт, Змійов, сл. Лиман і Бішкіпь. Усього одвели у неволю 115 козаків, дітей їх і сроднцків 838 (дорослих 238, дітей 484 і 1 попа), жіноцьтва—1009 (молодиць—341, дорослих дівчат —131, дітей 537).

2 млина, взято 40 вуликів бджіл, зброю та збіжжа. У селі Терновому сплюндрували церкву, убили попів, з престола та жертвеника стягли парчу, з образів шати, захопили церковні уборі, книжки та ризи. Татари розруйновали країну, забрали у неволю багацько народу, особливо жінок та дітей, бо вони цінували їх тоді найдорожче, пограбували хазяйства, попалили хліб, захопили з собою цілі отари овець та гурти худоби, коней, підняли навіть руку на Божі церкви, котрії штив нарід яко святиню. При таких несподіваних татарських нападах приходилося слобожанам хазяйнувати. Таких великих нападів ми знаємо два.

Иньші татарські напади. Але малих було без ліку і їх мусили терпіти ледве не усі оселі слободської України, а хоча й в де-які з них і не навідувалися несподівані гості, все ж таки можливо було їх повсяк час сподіватися і треба було до сього готовитися, завжди їх нападу дожидати. Місто Ізюм було гарно ошанцьоване, але у 1690 році татари зробили напад на городян саме тоді, як вони виходили з церкви. У 1678 р. татарський загой явився під Савинськ несподовано; там сидів наказний полковник в облозі з невеличким числом козаків; жінку його, дітей і багато мешканців татари побили або узяли у неволю, а. гурти худоби позабирали з собою. Тоді ж татари спалили слободу Двурічню так, що залишилася од неї тільки одна кріпость. Іще раніш мешканці її прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти хліб, казали вони, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм завжди приходиться стояти на вартах. Під Top (Слав‘янск), приходили татари у 1690 р. великою ватагою, цілими ордами з гарма­тами й напали на Солоний; посад біля міста і солевареиі курені спалили.

Українці у неволі. Народна пісня так малює нам татарський напад на Україну:

Зажурилась Україна, що нігде прожити: Гей витоптала Орда кіиьмі маленькиі діти, Ой маленьких витоптала, великих забрала, Назад руки постягала, під хана погнала.

А про розор сел татарами вона каже так:

За річкою вогні горять, Там татари полон ділять, Село наше запалили, І богатстьво розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть, Коло шиї аркан вьеться, А по ногах ланцуг бьеться. А я бідний з діточками, Піду лісом стежечками. Нехай йому із водою. Ось, ось, чайка надо мною.

Виходить, що слободська Україна терпіла од татарських нападів у всякому разі не меньш, а скорше більш, ніж Біл- городська та Воронежська україна Московської держави.

Татари, як ми бачили, уводили у неволю багато україн­ських ПОЛОІІЯНІІИКІВ, котрі потім довго томилися у тяжкій поволі у Криму або одбували каторжну роботу па турецьких галерах у Царьграді, а бувало й так, що їх перепродували і в иньпіі іще більш далекі краї: у Малу Азію й далі, турецька каторга далася у знаки українському народові і він яскраво описав ії у своїх Думах.

Ось, наприклад, плач невільників па турецький каторзі:

У святу неділю не сизи орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

У гору руки підіймали, кайданами забряжчали;

Господа милосердого прохали та благали:

„Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер.

Хачай би чи по встала на Чорному морю бистрая хвиля, Хачай би не повиривала якорів з турецької каторги.

Да вже ся нам турецька бусурманська каторга надоїла: Кайдани - залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кости пош- мугляло".

Баша турецький бусурманський,

H едо в і р о к X р и стп я її ськ и й,

По ринку він похожае,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турки-япичари зо зла гукає:

„Кажу я вам, турки-япичари, добре дбайте,

Із ряду до ряду захожайте,

По три пучки тернини і червоної таволги иабірайте, Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте". То ті слуги турки-япичари добре дбали.

Із ряду до ряду захожали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки пабірали, Тіло біле козацьке, молодецько коло жовтої кости обривали, Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невольники па собі кров християнську забачити, Стали землю турецьку, віру басурмапську клясти-проклшіати: „Ти, земле турецька, віра басурмепська,

Ти, розлуко християнська!

IIe одного ти розлучила з отцем, з матірью,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною.*

Визволь, Господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги басурьмепської

На тихиї води,

На яснії зорі,

У край веселий.

У мир хрещений,

В города християнські.

Де-які невольники утікали з дороги і потім оповідали воєводам, як їм пощастило утекти. У 1681 р. явився у Top козак Левко Ус і оповідав, що його укупі з. 4 товаришами забрали татари у полон, як вони рубали у лісі дрова, і потім їх одправили у Озов з 5 татарами, але в дорозі він, Левко, розв’язався, убив 3 татар, розв’язав товаришів і вони добили і останніх двох татар. Вийшла з неволі й дівчина Ульяна Свинарева, дочка посполитого сел. Нової Водолажки. Повер­нувшися, вона пояснила, що втекла од татар вночі, коли вони стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому Лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибалкували, з ними доїхала до Полтави, а з відтіля вже допленталася і до Водолажки. Але ледве не усіх невольників татари доводили до Крима або Озова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та гіркій, вічній неволі, коли тілки хто небудь їх не викупав, або сам невольник не утікав з пблопа. Валковський піп Сем. Михайлов писав архієрею у 1738 році: „торік, в осени, був я в Ізюмському полку у сл. Гієвці, щоб побачитися з родиною. У тій слободі взяли мене ногайські татари в полон, одвели у Кримський город Карасев (Карасубазар), а з Карасева перевели у Кафу і у городі Кафі продали Турчину, а він продав мене на каторгу Дервишову. І був я на каторзі до березоля 1739 р. З каторги в Царьграді викупив мене козак Ніжинського полку, Дмитро за 270 карб., а тепер одпущено мене на поруки, щоб зібрати гроші сьому козакові". Йому видана була грамота на збір грошей. Також прохання подав у 1710 р. і Коломацький піп: його було узято у неволю укупі з жінкою й дітьми; викупив його грек за 170 талярів, за жінку ж і дітей визна­чено було 300 талярів. Про полон трьох попівен ось що опо­відає нам народня Дума:

Коли турки воювали,

Білу челядь (жінок) забирали,

І в нашої попадоньки

Взяли вони три дівоньки. Одну взяли по при коні, По при коні на ремені, Другу взяли по при возі, По при возі на мотузі. Третю взяли в чорні мансі... Що ю взяли по при копі, По при коні на ремені,

То та плаче:.,ой Боже-ж мій,

Косо ж моя жовтенькая.

Не мати тя росчесує, Візник бичем ростріиуе“. Що IO взяли по при возі, IIo при возі на мотузі, То та кричить: „Ой, Боже-ж мій, ніжки мої, Ніжки мої біленькії.

Не мати вас умиває, Пісок пальци роз'їдає, Кровця пучки заливає". Що ю взяли в чорні мажі, То та плаче, то та кричить: „Ой, Боже-ж мій, очка мої, Очка мої чорненькії. Тільки Орсак проходили, А білий світ не виділи".

І справді татарьский письменник XVI стол. Раман Хаджа оповідає, що полонянників гнали у Крим кінні татари, пома­гаючи нагаями і випікали гарячим залізом таври як у скотини.

Викупали з полону й козаків. Але за кого нікому було платити, той мусив у неволі й віку доживати, там і помирати. Мешканець сел. Мартового Іван Бутов пробув у турецький неволі ЗО років. Охтирський єсавул Павел Павлов попав у неволю з семейством і помер у Криму. „У Бахчи­сараї, каже преосв. Филарет, один водозбір тепер прозивається Павловським: біля нього стоїть пам'ятник над могилою того єсавула. Під його парсуною (портретом) у Богодуховський соборній церкві колись підписані були вірші, котрі зложив якійсь місцевий піїта, де про його неволю оповідалося, що у 1711 р. татари зробили напад на слободи, попалили і поло­нили біля Харьковських могил Павлова з жінкою і узявши у полон, отдали у неволю головному мурзі Кара Картечи- ІПиринському, котрий жив біля Карасубазара; там Павлов і помер. Не мало украінськіх иевольників ослобонили з кримського полону Сірко, українські козаки і московські служили люди, Але коли у 1689 році московські полки підходили до Перекопа, татарські орди хотіли утікати з жінками та дітьми за море або у гори. Тоді • браньців усіх перековали у кайдани і покидали у ями і хотіли їх у тіх ямах попалити. Так оповідав слобожанин бранець Мих. Барабаш, котрий два роки і пробував і татарській неволі, поки його не викупив грек Мілевський з Опошні, оддавши за нього 70 талярей й одпустивши за порукою збірати ці гроші за його викуп. Похвальне слово, надруковане у 1705 р. по польскі у Київі, в друкарні Київо-Печерської Лаври, оповідає про боротьбу Допців-Захаржевських з татарами. Український народ оповідає про свою боротьбу з татарами у своїх вельми поетичних Думах. Ось Дума про жінку славного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка і про їх двох сішів. Сірко деякий час був полковником Харьківського Сдободського полку і мав біля Mepexви свою

Козак у степу.

слобідку Артемовку, де проживала його жінка Сірчиха-Іваниха, як вона прозивається у Думі. Сам Сірко дуже рідко бував дома; не дивно, як каже Дума, що жінка й діти його не бачили у себе 7 років: ніколи було запорожському козакові та ще й отаманові сидіти дома з жінкою та дітьми. Вони не мали од нього і про нього ніяких вістей і через те син Сірка Петро і пішов у Top (Слав’янск) розшукувати свого батька, бо Top був недалеко од Запорожжя і туди збиралося багацько козацтва для добичі соли.

G2

Друга дума оповідає про те, як три брати утікали з татарської неволі з під Озова. Вона може належати і до Слобожанщини, і до Гетьманщини і у всякому разі здається більш підходе до Слобожанщини через те, що дія діється у Озові, на південно-східному пограниччю татарських земель, котре найбільш наближалося до слободськоі України. У Думі споминається про Муравський шлях, котрий, як ми знаємо вже, проходив по слободськоі Україні. Односять часи, коли зложилася Дума, до кіиьця XV або до початку XVI ст. Мені здається що вона могла зложитися й пізніше—у ХѴП ст., коли були вже великі й часті татарські напади иа лівобережну та слободську Україну, звидкіля татари уводили у полон безмірну силу народа, коли там вже зложилася козаччина, до котрої належали три брати Думи, коли там вже був пробитий Муравський шлях, до котрого дійшли брати і котрий їх мусив привести або у Лівобережчииу, або що простіше у Слобо­жанщину. Ранній склад Думи у XVI ст. підтрімується тим, що по Думі степ між Озовським морем та р. Самарою був татарський, а між тім у кіньці XX^zM ст. там появляються вже запорожські паланки, але і у першій половині ХѴП ст. він був татарським. Озов у Думі був турецким містом, значить Дума не могла зложитися раніше 1475 р., коли отою Тану— Озов здобули турки від Генуезців. Ногайська татарська орда мала таборища біля Озова і у ХѴП ст. Савур-могила Думи є й тепер: вона лежить у Міусьцій окрузі Війська Донського, між рр. Міусом та Кринкою. Брати утікали тим шляхом, котрий йшов біля старої річної дороги домоигольської доби од Озов- ського моря до середньої Подніпрянщини (по Калміусу, Вовчим Водам до р. Самари). Сей шлях був для братів більш безпеч­ним, бо там можливо було ховатися од татар по балках, тернах і байраках, здобувати воду, рибу і дике птаство; можно було мати надію спіткатися з українськими промисловцями, котрі заходили туди бити звіра й ловити рибу. Далі за пере­путтям, де росходилися у ріжні сторони шляхи, за полянами починався Муравсьский шлях, котрий проходив по Слобожан­щині. У Думі проводиться моральна думка про те, що не слід було залишати без помочи молодчого брата, котрий не мав коня і черэз те не міг поспішати за старшим та сере­дульшим братом й загинув в дорозі. Середульший брат пожалів меньшого, помогав йому і коли вони повернулися з старшим до дому, до батька, до матері, то сказав їм щиру правду, ось за цю правду, за те що він покаявся, батько та матірь простили йому гріх і прокляли старшого сина. У цей самий мент приник за гостя й меньший покійний син. А е ще еден варіант цієї Думи, по котрому й старшого, й середульшого брата убили татари, так що вони обидва не повернулися додому,—бо обидва не узяли з собою па коней молодшого брата пішу-пішаницю.

Починається Дума з того, що із города Озова три брати рід­ненькі, з тяжкої неволі у землю християнську до батька, до матері, до роду утікали, два брата кінних, а третій брат мень­ший, піша-пішаниця, за кінними братами уганяє і па біле каміння, па сире коріння свої ніжки козацькі—молодецькі побиває, кровью слід заливає. Вій прохає братів узяти його з собою між коней. Брати одмовляють йому в цьому, кажучи: „ради б ми між копі узяти, але буде нас Озовська орда нага­няти, буде в пень сікти —рубати і буде нам велику муку завдавати". А меньший брат хватається за стремена коней і прохає братів, щоб вони його взяли постреляли, а потім поховали, звірю й птицю на поталу не оддали. Брати на це одповідають, що їх мечі на його не здіймуться, на дванадцять частей роз­летяться і їхня душа гріхів до віку не відкупиться. Ащо коли вони будуть до байраків добігати, будуть тернові віття йому на признаку покидати, щоб знав, як з тяжкої неволі в землю християнську до батька, до матері, до роду куди утікати. Далі з байраків вибігали і там тільки поле лиліє, на йому трава зеленіє. Вибігли на Муравський шлях і промовив сере­дульший брат до старшого: „будем зпід червоного каптана чорні китиці видирати, свойому брату пайменьшому на признаку покидати". Старший брат од цього одмовився, бо ні в чім буде йому тоді між білу челядь (дівчата) піти погуляти. Сере­дульший брат одначе па те не потурав, зпід червоного каптана чорні китиці видирав, а старший братъ теє забачав, середуль­шого брата на сміх піднімав: „либонь ти собі жіноцький розум маешь, що ти на собі прекрасну одежу теряешь". І бігли сере-

•

дульший та старший братъ не день, не два, не три і не чотирі і до Савур—могили добігали, три дні, три ночі спочивали, свого наймепЬшого брата пішу - пішаїшцю піджидали. А мень­ший брат добіг до терпів до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравського шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці забачає, у руки бере—хапає, до серця козацького-мо­лодецького прикладає, слізьми обливає, словами промов­ляє: „сюди мої два брати кінні пробігали і видно їх Озов- ська орда доганяла і посікла—порубала, мене, наймепь- шого брата, пішу — пішаницто, у тернах, на спочивку ми­нала і колиб їх кість, каже, я знаходив би, поховав би, звірю та птиці на поталу не дав би“. Добіг меньшій брат до Савур—могили і ліг на Савур—могилу. І вовки сіроманці набігали, і орли сизопері налітали, на кудрі наступали, вони смерти дожидали. Меньший брат семип’ядную пищаль підняв і орлам сизоперим кулю на подарунок подарував, і тоці на Савур -могилу схожае, голову схиляє, батькову матчину молитву споминає,і Bory душу отдає. Тоді орли сизопері налітали, на кудрі наступали, з лоба очи видирали. І вовки—сіроманці набігали, кості по байраках, разпошали. А два брата кінниі до річки до Самари добігали, свої копі козацькі попасли й напоїли, бо там трави були зелені, води холодні, очерети воздобиі. Тоді середульший брат до старшого брата словами промовляє: „як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матіррю отвіт оддавати"? А старший брат каже йому на це: лучше ми будем свою батьківщину у двох паювати. Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець да й мати за ворота виходили, на здорове питали: „чи в одній неволі бували, чи одному папу слугували, чи разом із неволі тяжкої втікали"? А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді одвіт оддаває, Отець да і мати старшого сина кляпе, проклинає, із очей згоняє, середульшого сина ситить, жалує, поважає, за гостя припімає, а меньший син, піша пішаниця, за гостя привикає. 1 вже його слава не вмре, не поляже.

Оповідання Дум про українських невільників та невільниць підтримуються справжніми оповіданнями з тодішнього народнь- ого життя у Слобожанщині. Багацько невільніїць-українок так саме як Маруся Богуславка у Думі, потурчилися, потатарилися, та побусурменилися—поробилися жінками, звісно невінчаними, татар. З хрещеними татарами та калмиками брали шлюб українки охоче, але і тут иноді приходилося замислитися. Ось, наприклад, що оповідала Острогожська українка сфимья:

fiδ

вона проживала у Острогожському на подвіррі М. Куколя і під’їхав верхи до двору на коні в саадаці з шаблюкою чоловік її Клим Василев, а з ним двое „черкас". І ті „черкаси" стукнули у.віконце до неї, визвали на двір і прохали її пити пиво; подали їй добру звістку, що у Острогожськ приїхав її чоловік. Вона вийшла до його з сіней на поріг. Він узяв її за руку і став прохати її їхати з ним у степ, щоб вона сама побачила, як вони у степу жиють. А вона одмовила на се, що помре у Острогожську, а з ним у степ не поїде. Він її умовляв години зо три, і прохав, щоб вона хоч оддала йому малого сина, але вона і у цьому одмовилася. Потім він хтів зарубати її шаблюкою, скочив на коня і сказав, що поїде до її батька. У степу тоді стояло 2000 колмиків і 100 Озовців-татар. У сьому простому правдивому оповіданню перед нашими очима встає яскрава картина з життя погряничників і відносин між ними. Колмик Клим Василев, очевисто, право­славний—про се свідчить його ім'я і призвище по батькові— приходить у ночі крадькома до своєї жінки і хоче зманити її з собою у степ. Мабуть було так, що його прирожденого степняка—кочовника поманув до. себе степ--і він кинув жінку і сина у Острогожську, де приняв раніш православну віру і одружився з Ефиміею, пішов до своїх—у Колмицьку орду. Але Колмицька орда і він з нею підійшла до Острогожська і у нього зародилася душевна потреба побачити кохану жінку і свою рідну дитину, і упрохати її од’іхати з ним у Колмицький степ. І ось він вибрався з Орди з якимись двома українцями, котрі були у Колмицький ватазі, і вночі приїхав у Острогожськ. Він добре знав місто і його пропустили вартові. Ласкою та похвалками, та пострахом він умовляв любку жінку їхати з ним у степ або віддати йому принаймні дитину. Але не зміг заманути у степ улесливими словами про красу та роскош вільного степового життя свою жінку, котра того не розуміла. В розвідці Л. Вейнберга надруковано де кілька документів про хрестини колмиків да татар у Донський країні. Були і в Украйні татарські полонянники, котрі иноді прймали тут православіе. У хвамільну літопись Квіток під 1738 роком зане­сена така звістка: „червня 24 Володимира Карасубазарського браньця хрестини на Основі; ії хрещеними батьками були Ковалевській та Челембей (теж мабуть з вихрещених татар), хрещеною маткою жінка сотника Голуховичка". Слобожане узяли на себе дуже важкий обов'язок—оборони і заселення країни. їм треба було обороняти від татар кожен крок занятої їми землі. Вони мусили сами содержувати себе, займаючися землеробством, промислами і усяким рукомес­лом. І вони держали у себе багацько голів.худоби, заводили

хутори, пасіки, винниці. Але увесь оцей достаток не був сталий, міцний. Сьогодия заможний—а завтра убогий, сьогодня — богацтво, на завтра злидні. І таке лихо коїлося не тільки з поодинокими поселенцями, а з цілими оселями, не тільки з козаками, а і з посполітими і навіть духовенством, не тільки з чоловіками, але і з жінками, дівчатами й дітками малими. Появлявся раптом ворог, палив та плюндрував слободу, забірав худобу і таким робом великолюдпе село оберталося у селище, бо його кидали селяне, боючися, що знов прийдуть татари і сплюндрують усе до щенту. Увод народу у неволю робив дуже велику шкоду населенню: семейство бідніло, стративши батька, матірь, сина і малих діток—надію його будучини. На викуп треба було страчувати дуже великі гроші. Поправити хазяйство було дуже нелегко.

KpinOGTh у великих городах, містечках та селах. Подивимося тепер, як була улаштована оборона слободсьскої України коза­ками і які війскові обов'язки мали козаки. Теперешньому мешканцеві Харьківщини трудно уявити собі, яка сила усяких кріпостей була у XVlI—XVIII ст.ст. в слободській України. Звісно с'е не були справлені кріпости, але все ж таки будовання їх коштувало дуже дорого і майже ще дорожче було як слід підтримувати їх. Окрім де яких кріпостей, котрі будовали українці з великороссійськими служилими людьми, окрім тих, де сією будівлею орудовали воєводи, як, наприклад,— у Харьков!, у Сумах, звичайно слобожане будували ті кріпости сами, без чужої допомоги. Усі міста як полкові, так і сотенні були кріпостями, звисно, неоднаковими: одні, перш усього полкові, були майже так ошанцьовані, як і Бєлгородська або Воронежська. Харьків, наприклад, мав кріпость на свойому старішому городищу, де тепер собор і універсітетська „горка“; стіна його навкруги мала 475 саж. і складалася з дубових обапол—паль з обламами, котками та Тарасами. За стіною викопаний був рів у 2 саж. ширини і глибини. По стінах було 10 дерев'яних башт критих гонтом, в Тайиицький башті був тайник, себ-то тайний ход до води на 16 саж. довжини. Башти були з обламами та котками; усіх гармат було 12; було 3 калавурні. Воєвода Сухотин прибудовав до старої кріпости нову на случай облоги. У 1668 р. у Харьковській кріпости усе дерево уже спорохніло, потрухло, у тайнику води не було; ії підправили, але швидко знов треба було ії підла- жувати. У 1709 році у Шведську баталію Петро Вел., прибувши до Харькова, звелів уширити та зміцнити Харьківску кріпость, обвести ії високим валом, ровами, 5 бастіонами і форштатом, але у 1767 р. усе дерево кріпости знову потрухло. Охтирська

кріпость мала стіну навкруги в 1618 саж.; башг було 14, гармат 9. Після пожару була збудована в Охтирьці нова кріпость трохи менша. Кріпость у Сумах була ще далеко більше—стіна навкруги мала 3426 саж.; в ній було 27 башт і 12 гармат; біля посада йшов рів на 3500 саж. І у. Сумській кріпости дерево потрухло, стіна обвалилася, облами, кроваті та котки обвалилися, дерево у тайнику теж спорухнявіло; збудовано було нову меньшу кріпость і дві новіх земляних кріпости. Усякого війскового запасу було дуже багато; гармат 13, Остро- гожська кріпость мала стіну навкруги в 407 саж. з 9 баштами; біля стіни йшов рів з частоколом і вертлюгами; гармат було 14 у 70-х роках кріпость зробилася ще міцнійша; гармат було вже 19; біля посада викопали вал та рів на 920 саж. з 32 баштами; біля

Слобо дсько-українська гармата.

міста теж були великі кріпости; у місті було багато і козаків і великоросійських служилих людей. 5 полкове місто Ізюм мав дві кріпости—велику й малу; обидві будував відомий Харьківский полковник Гр. Донець. Ізюмська кріпость істнувала доволі довго: ми бачимо її на плані 1769 р.; се був рентран- шамент, де містилися громадські і приватні будинки; там був на західньому боці, невеличкий редут, який прозивався Кременцем. Р. Донець обходила місто з трьох боків—з півничного, південного, східнього; біля форштадта в неї впала р. Ізюмець. Акад. Гюльдеиштедт описує нам Ізюмську кріпость у 1774 році, яко ретраншамеит на 1 7з версти навкруги, котрий лежав у підгіррю при р. Доньцеві; навкруги його були вали, ровиуга батареї, виключаючи північну сторону, де був тільки рів з рогатками й оградою, на північь од його лежав форштадт. Серед сотеиих міст найліпша і найбільша кріпость була у Лебедині: стіна її йшла на вкруги на 1250 саж.; башт було 20; гармат було 9. Стіна в Краснополлі навкруги мала 3294 саж. з 14 баштами—се був посад. Білополле зоспувалося на старо-руському Вирському городищу, значить, там, де був в домонгольську добу г. Вирь. Трудно було мешканцям підтри­мувати кріпости у своїх містечках, через те вони трохи згодом зменьшували їх; так робили Сумчане, бо захистом для них од татар зробився Охтирський полк. Значні кріпости мали й такі сотенні містечка, як Колонтаев, Краснокутськ, Мурахва, Боромля та иньші. Окремо треба поставити тільки містечко Салтов: він був збудований на Салтовському городищу, де був до того кам’яний город; дерев‘яна стіна у ньому в 1 саж. була поставлена на кам‘япому низу городища; замісць Тарасів стіна була виложена камінням; між каміннями зроблені були бійниці. Зразком невеличких кріпостей являються острожкі по Новій линії. Слободська Україна швидко заселилася і через те з‘являлася потреба для її захисту в нової линії острожків на півдні; ся линія й була збудована у кіньці ’70-х років. В початку 80-років ХѴП ст. де-які з її міст були вже давно зосновані, але тоді введено їх у сю линію. Сюди належали— Цареборисів, Солоний (теперешній Слав‘янск), Савинск (тепе­решня слобода Савинці), Балаклія, Лиман, Бишкинь, Змійов, Соколов, Валки, Новий Перекоп, Ольшана, Золочів, Водолаги. Найбільша кріпость була в Цареборисові—стіна її йшла па 364 саж., а посадська на 1003 саж. На стінах останніх містечок не було ні обламів, ні Тарасів, ні котків; де-які з них були зроблені не з дуба, а з сосни; острожки були маленькі, бо і людей було не багато; гармат і усякої зброї було обмаль. Кріпости були не тільки в сотенних містах, а иноді і у слободах—у Острополлі або Гороховці, Двурічній, Каменці; кріпости сі такіж точпісенько—як і у сотенних містах—Лимані, Соколові. Містечко Таранівка й осажено було на пограниччю од Кримської сторони. Були навіть кріпости у деяких панських селах. В Старій Водолазі був острог в 174 саж. довжини і 105 саж. ширини. Нова Водолага теж мала кріпость, описану академ. Гюльденштедтом, з гарматами на валу. У панському селі Рясному (Охтирського полка) був до 1686 р. острожок з обламами. У слободі Гадяцького полковника Василева, у Лебедииських дачах, було 3 острожка; один з Тарасами, другий з баштами. Теж саме бачимо ми в Гуляйполі і Борках Звісно, що тільки де-які з сел та слобід мали кріпости, але сотенні містечка мабуть усі були кріпостями.

■ Окрім кріпостей у містах та містечках були ще і „біляго- родні* кріпости. Такі великі кріпости були біля Острогожська— вал ішов од Острогожська до других городів Білгородської линії і тут були й острожки, й надолби, й котки, й честик.

Линії нріпостей. Далі йде Ізіом і ті міста Нової линії, котрі ми тільки що перелічили. Будований сієі линії почалося трохи раніш 1680 р., бо у сьому році були вже зложені межеві книги Косогова. Косогов виміряв усі ті землі, по котрих треба було вести цю линію і робити там рови, вали, засіки, городи, слободи і острожки. Вал мусив йти од Цареборисова у гору по Сіверському Донцеві і потім по р. Мжу до старого вала й Коломака. Руїни сього вала бачив ще В. Пассек. Ся линія займала до 200 в. довжини и була уся достоту виміряна: написано, на скільки сажнів йшов ліс, або поляна, озеро, займище, на скільки сажнів потрібно було поставити иадолоб або засік, де збудувати великий город або село, або маленький острожок.

Петро Вел. оглядає Харьківську кріпость у 1709 р.

Біля у сих городів Нової линії були збудовані кріпости і сю тяжку роботу головним чином зробили козаки Харьківського полку під проводом полк. Гр. Донця: великоросійських слу­жилих людей там не було. Одного вала було зроблено 7575 саж. і засіки 8106 саж. І се робилося у ті часи, коли будувалася і Ізюмська кріпость. Нова линія удовжила стару і так званий Перекопський вал, що простягся од верховин Коломака до верховин Мжа, Як тяжко було працювати козакам у ХѴП ст. на линії, про це ми маємо цікаве оповідання Лебединсь- кого сотника од 1681 року: „надолби, пише вій гей. Косогову, під Бішкиним од озера до болота побудовали. Але козаки Сум­ського полка дуже тепер знищилися у хлібних запасах; ипьшим нічого навіть їсти. З голодухи виходять з табора і неможно їх затримувати, а приходить мало товариства — і вони бідні роздя­гнені, хорі і їсти і самим нічого і нічим їм годувати й скотину. А з домівок тож слати нічого, бо торік у Лебедині слобода виго­ріла і через тоїї пожар дуже оскуділи у хлібі і тепер стояти тут на заставі нам не можливо". Збудовання Нової линії треба зв’язати з великім татарським нападом 1680 р. Але вже у 1683 р., за линіею на південь опинилися Солоний, Маяцк та Святогорський манастирь. Отже Нова линія швидко опини­лася серед осель і тоці збудована була в ЗО роках XVHI ст. Українська линія. Окрім сіх линій були ще й окреми вали, рови та кріпости біля міст. Був вал на протязі 26 вер. на гряниці Харьковської та Полтавської г. Кріпости будовали на татарських бродах та перелазах біля берегів річок—у Савииьцях, Співаковці, Шебелинці, Ондріївці. Для берегової оборони треба було оберегати ліси, не рубати заповідних лісів, не робити в них просік, щоб татари не могли пройти по них, бо ліси, так як і кріпости, спиняли кочовника. Вийшла заборона роздавати ліси, бо через порожні місця могли пробитися татари. Косогов у 1681 р. заборонив слобожанам Ондріївкі та Балаклеї’ прокладувати стежки по лівому березі Донця, дозволив рубати ліс по дібровах та байраках правого боку Донця. Значить сі ліса були об’явлені заповідними і слобожане ніяк не могли упрохати одмінити сей приказ. Слобожане ніколи не нехтували і натуральних кріпостей — перш усього пригорків, котрі мали велике значіння для захисту од татарських нападів. Ось ми бачимо, що Салтов був збудо­ваний на взгірью, Високополлє на старому Хмельовому городку, Коломак, Краснокутськ, Городнє, Сінне па горі, Ольшанка на високому горбочку, Сеньків на взгірью, Купецький (Купянск) на горбочку, Боромля на взгірью ; иньші міста, як ми знаємо, на городищах. Високі могили являлися немов сторожовими баштами в широкому безкрайому рівному стопу. Виходить, що слобожане влаштували у себе самі дуже широку оборону країни і вона потребовувала од них дуже багато сил та коштів. Як і на Московських українах у Слобожанщині було 4 стана українських козаків: 1) вартові, 2) станичні, 3) городові, 4) полкові. Треба було перш усього дізнатися про татарський напад. Про се повинно' було пеклуватися усе населення, але осібно за тим доглядали вартові та станичні козаки, котрі мусили докладати про се, кому слід. Так вісти швидко пере­давалися з одного міста в друге, щоб усі приготовилися; потім се доводилося і Московському воєводі У 1694 р., напри­клад, Харьківський полковник оповістив Бєлгородського воє­воду, що татари з’явилися у Слобожанщині. Про се його оповістили Водолажські козаки (з линії), а вони дістали вістку про се від Полтавських вартових. Ту ж саму звістку мав Білгородский воєвода од Охтирського полковника, котрий довідався од Полтавського, що татари почали переправля­тися через брід і що їх так багато, що не можно перели- чити ні їх наметів (шатрів), ні огнів. Печеніжський сотник писав наказному Ізюмському полковникові, а той Чугуевському воєводі, що під Співаківкою переправилося біля 5000 татар; такіж вісти доставив Ізюмський вартовий. І ось Білгородський воєвода, діставши усі отсі звістки, дав наказ Чугуевському воєводі стати біля Змійова, Харьківському полковнику—біля Балаклеї, Савинська, Ондрієвих Лоз і Бішкиня, полк. Донцеві— біля Мерехви, Валок, Водолаги, полк. Осипову—на бродах і перелазах біля Нового Перекопа, Коломака і Впсокополья. Татари, побачивши, яка ім уготовлена стріча, повернули геть додому. Але рідко так щастило слобожанам, щоб татари повер­талися назад. Селяне, одержавши звістку, що на них ідуть татаре, мусіли утікати у свої міста—кріпости, бо там їм було

безпечніше, але не зовсім таки безпешно, бо, наприклад, у 1694 р. мешканці сотенного міста Полатова (Острогожського полка) прохали перенести їх город на иньше місце, бо вони жиють на татарський сакмі і татари на них завжди нападають і води у них (на случай облоги) нема, бо кріпость, по приказу свого отамана і осадчого Дм. Лівенцова, вони збудовали у степу і для облоги у місті води бракує і тайника з міста до річки збудовати не можно, тому що місто від річки далеко і кріпостей ніяких біля міста немає; живуть вони на татарському шляху, котрим ходили татари під Московські українни городи— Усерд, Новий Оскол, Волуйку й Старий Полатов і їм зоставатися ніяк не можно, бо татари без перестанку їх плюндрують, у неволю забірають і коней одгоняють. Трапилося один раз і так, що мешканці Водолагі та де-яких инших слобід у 1711 р. одчинили ворота Кримському ханові і винесли йому хліб та сіль і зовсім вийшли з города, але їх переняв на дорозі до Вольного полковий судья А. Кованько і спровадив у Полтаву, де було наряжено слідство і тих що самохіть з’єдналися з ханом і виступили проти своїх, десятого по жеребу карано горлом, а решту з жінками і дітками заслано. Може тут замішалися й політичні справи намови Орлика, але у всякому разі мало силу й те, що Водолажцям не можна було трима­тися проти хана, котрий сплюндрував тоді значну частину Слобожанщини. Кожне місто слободської України мало своїх вартових та станичників. Із Харьківа їздили вартові, котрих наймав город. Із Охтирки посилалося по 20—ЗО вартових на ті шляхи, звідкіля чекали татар на 5 і більш верстов од города. У Острожському у 20-х острожках на варті стояло по 20. варто­вих і станичників було 9 чол. Вони їздили для вістей по Кримському берегу р. Сосни по усяким урочищам, доїзжаючи иноді до р. Чорної Калитви, котра лежала на південь од Сосни. У Сумах ми бачимо тільки вартових коло проїзжих башт—дозорних вартових за місто не посилалося. Багато вартових та станичників було у Чугуєві—по 50 і 100 вартових у татарських бродів в 2 вер. од міста і по 7 станичників, котрі їздили у сусідні городи. У Салтові теж були вартові; в 2 острожках бувало по 10 чол., в станицях по Ногайскому берегу Донця їздило до Оскола й Вурлука теж по 10 чол., були й такі, що їздили по,^вістям". У Мурахві були вартові, станичники й дозорні заиими. У Богодухові були вартові і вони зімою й літом стояли на Муравському шляху і од’іздилп за 25 вер. од нього. В иііших містечках вартових і станичників було дуже мало, а в деяких і зовсім не було. Більш усього було вартових та станичників у містах по Новій линіи—у Балаклеї, Ондріївці, Бишкіні, у Савпньцях. Число вартових та станичників було у одному і тому же місті не однакове: воно зменьшувалося, коли робилася затишніше та спокійніше од татар; так було у Сумському полку, так було і у Харьковъ У маленьких городках Нової линіи буле їх стілько ж, скільки у великих, але у таких, котріх захищала вже Нова линія. Одні вартові стояли на варті у городі, другі на калавурнях в пригородних кріпостях, треті - степові—їздили за городом по близьких шляхах, перелазах та урочищах; як город стояв на правому березі річки, вартові їздили по лівому, —притулками для них були острожки з баштами — калавурнями, де иноді будували маяки або пирамидй; у 1648 р. Олыпанський воєвода писав цареві: „а у тих городках для каравулу збудовані пирамиди у 6 саж. вишини, а па них маяки; як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається верх,—щоб у полях і на сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і утікали б у город". У XVIH ст. маяки будувалися на фор­постах. По указу 1723 р. загадано було збудувати на кожному вона проживала у Острогожському на подвіррі М. Куколя і під’їхав верхи до двору на коні в саадаці з шаблюкою чоловік її Клим Василев, а з ним двое „черкас". І ті „черкаси" стукнули у віконце до неї, визвали на двір і прохали її пити пиво; подали їй добру звістку, що у Острогожськ приїхав її чоловік. Вона вийшла до його з сіней па поріг. Він узяв її за руку і став прохати її їхати з ним у степ, щоб вона сама побачила, як вони у степу жиють. А вона одмовила па се, що помре у Острогожську, а з ним у степ не доїде. Він її умовляв години зо три, і прохав, щоб вона хоч оддала йому малого сина, але вона і у цьому одмовилася. Потім він хтів зарубати її шаблюкою, скочив на коня і сказав, що поїде до її батька. У степу тоді стояло 2000 колмиків і 100 Озовців-татар. У сьому простому правдивому оповіданні^ перед нашими очима встає яскрава картина з життя погряничників і відносин між ними. Колмик Клим Василев, очевисто, право­славний—про се свідчить його ім'я і призвище по батькові— приходить у ночі крадькома до своєї жінки і хоче зманити її з собою у степ. Мабуть було так, що його прирожденого степняка—кочовника поманув до себе степ—і він кинув жінку і сина у Острогожську, де приняв раніш православну віру і одружився з Ефиміею, пішов до своїх—у Колмицьку орду. Але Колмицька орда і він з нею підійшла до Острогожська і у нього зародилася душевна потреба побачити кохану жінку і свою рідну дитину, і упрохати її од’іхати з ним у Колмицький степ. І ось він вибрався з Орди з якимись двома українцями, котрі були у Колмицький ватазі, і вночі приїхав у Острогожськ. Він добре знав місто і його пропустили вартові. Ласкою та похвалками, та пострахом він умовляв любку жінку їхати з ним у степ або віддати йому принаймні дитину. Але не зміг заманути у степ улесливими словами про красу та роскош вільного степового життя свою жінку, котра того не розуміла. В розвідці Л. Вейнберга надруковано де кілька документів про хрестини колмиків да татар у Донський країні. Були і в Украйні татарські полонянники, котрі иноді прймали тут православіе. У хвамільну літопись Квіток під 1738 роком зане­сена така звістка: „червня 24 Володимира Карасубазарського браньця хрестини па Основі; ії хрещеними батьками були Ковалевській та Челембей (теж мабуть з вихрещених татар), хрещеною маткою жінка сотника Голуховичка". Слобожане узяли на себе дуже важкий обов'язок—оборони і заселення країни. їм треба було обороняти від татар кожен крок занятої їми землі. Вони мусили сами содержувати себе, займаючися землеробством, промислами і усяким рукомес­лом. 1 вони держали у себе багацько голів худоби, заводили хутори, пасіки, винниці. Але увесь оцей достаток не був сталий, міцний. Сьогодня заможний—а завтра убогий, сьогодня — богацтво, на завтра злидні. І таке лихо коїлося не тільки з поодинокими поселенцями, а з цілими оселями, не тільки з козаками, а і з посполітими і навіть духовенством, не тільки з чоловіками, але і з жінками, дівчатами й дітками малими. Появлявся раптом ворог, палив та плюндрував слободу, забірав худобу і таким робом великолюдне село оберталося у селище, бо його кидали селяне, боючися, що знов прийдуть татари і сплюндрують усе до щенту. Увод народу у неволю робив дуже велику шкоду населению: семейство бідніло, стративши батька, матірь, сина і малих діток—надію його будучини. На викуп треба було страчувати дуже великі гроші. Поправити хазяйство було дуже нелегко.

X

Кріпости у великих городах, містечках та селах. Подивимося тепер, як була улаштована оборона слободсьскої України коза­ками і які війскові обов^£язки мали козаки. Теперешньому мешканцеві Харьківщини трудно уявити собі, яка сила усяких кріпестей була у XVII—ХѴШ ст.ст. в слободській України. Звісно се не були справжні кріпости, але все ж таки будований їх коштувало дуже дорого і майже ще дорожче було як слід підтримувати їх. Окрім де-яких кріпостей, котрі будовали українці з великороссійськими служилими людьми, окрім тих, де сією будівлею орудовали воєводи, як, наприклад,— у Харькові, у Сумах, звичайно слобожане будували ті кріпости сами, без чужої допомоги. Усі міста як полкові, так і сотенні були кріпостями, звисно, неоднаковими: одні, перш усього полкові, були майже так ошанцьовані, як і Білгородська або Воронежська. Харьків, наприклад, мав кріпость на свойому стариному городищу, де тепер собор і універсітетська „горка"; стіна його навкруги мала 475 саж. і складалася з дубових обапол—паль з обламами, котками та Тарасами. За стіною викопаний був рів у 2 саж. ширини і глибини. По стінах було 10 дерев‘янпх башт критих гонтом, в Тайницький башті був тайник, себ-то тайный ход до води на 16 саж. довжини. Башти були з обламами та котками; усіх гармат було 12; було 3 калавурпі. Воєвода Сухотин прибудовав до старої кріпости нову на случай облоги. У 1668 р. у Харківській кріпости усе дерево уже спорохніло, потрухло, у тайнику води не було; ії підправили, але швидко знов треба було ії підла- жувати. У 1709 році у Шведську баталію Петро Вел., прибувши до Харькова, звелів уширити та зміцнити Харьківску кріпость, обвести ії високим валом, ровами, 5 бастіонами і форштатом, але у 1767 р. усе дерево кріпости знову потрухло. Охтирська кріпость мала стіну навкруги в 1618 саж.; башт було 14, гармат 9. Після пожару була збудована в Охтирьці нова кріпость трохи менша. Кріпость у Сумах була ще далеко більше—стіна навкруги мала 3426 саж.; в ній було 27 башт і 12 гармат; біля посада йшов рів на 3500 саж. І у Сумській кріпости дерево потрухло, стіна обвалилася, облами, кроваті та котки обвалилися, дерево у тайнику теж спорохнявіло; збудовано було нову меньшу кріпость і дві новіх земляних кріпости. Усякого війскового запасу було дуже багато; гармат 13. Остро- гожська кріпость мала стіну навкруги в 407 саж. з 9 баштами; біля стіни йшов рів з частоколом і вертлюгами; гармат було 14 у 70-х роках кріпость зробилася ще міцнійша; гармат було вже 19; біля посада викопали вал та рів на 920 саж. з 32 баштами; біля

Слободсько-українська гармата.

міста теж були великі кріпости; у місті було багато і козаків і великоросійських служилих людей. 5 полкове місто Ізюм мав дві кріпости—велику й малу; обидві будував відомий Харьківский полковник Гр. Донець. Ізюмська кріпость істпувала доволі довго: ми бачимо її па плані 1769 р.; се був рентран- шамент, де містилися громадські і приватні будинки; там був на західньому боці невеличкий редут, який прозивався Кременцем. Р. Донець обходила місто з трьох боків—з північного, південного, східнього; біля форштадта в неї впала р. Ізюмець. Акад. Гюльденштедт описує нам Ізюмську кріпость у 1774 році, яко ретраншамент на 1% версти навкруги, котрий лежав у підгіррю при р. Доньцеві; навкруги його були вали, ровиїта батареї, виключаючи північну сторону, до був тільки рів з рогатками й оградою, на північь од його лежав форштадт. Серед сотених міст найліпша і найбільша кріпость була у Лебедині: стіна її йшла па вкруги на 1250 саж.; башт було ‘20; гармат було 9. Стіна в Краснополлі навкруги мала 3294 саж. з 14 баштами—се був посад. Білополле зосіїувалося на старо-руському Вирському городищу, значить, там, де був в домонгольську добу г. Вирь. Трудно було мешканцям підтри­мувати кріпости у своїх містечках, через те вони трохи згодом зменьшували їх; так робили Сумчане, бо захистом для них од татар зробився Охтирський полк. Значні кріпости мали й такі сотенні містечка, як Колонтаев, Краснокутськ, Мурахва, Боромля та ипыпі. Окремо треба поставити тільки містечко Салтов: він був збудований на Салтовському городищу, де був до того кам’яний город; дерев‘яна стіна у ньому в 1 саж. була поставлена на кам'яному низу городища; замісць Тарасів стіна була виложена камінням; між каміннями зроблені були бійниці. Зразком невеличких кріпостеп являються острожкі по Новій линії. Слободська Україна швидко заселилася і через те з^сявлялася потреба для її захисту в нової линії острожків на півдні; ся линія й була збудована у кіньці 70-х років. В початку 80-років ХѴП ст. де-які з її міст були вже давно зосновані, але тоді введено їх у сю линію. Сюди належали— Цареборисів, Солоний (теперешній Слав‘янск), Савинск (тепе­решня слобода Савинцї), Балаклія, Лиман, Бишкинь, Змійов, Соколов, Валки, Новий Перекоп, Олыпана, Золочів, Водолаги. Найбільша кріпость була в Цареборисові—стіна її йшла на 364 саж., а посадська на 1003 саж. На стінах останніх містечок не було ні обламів, ні Тарасів, ні котків; де-які з них були зроблені не з дуба, а з сосни; острожки були маленькі, бо і людей 6⅛jio не багато; гармат і усякої зброї було обмаль. Кріпости були не тільки в сотенних містах, а иноді і у слободах—у Острополлі або Гороховці, Дву річній, Каменці; кріпости сі такіж точнісеиько—як і у сотенних містах—Лимані, Соколові. Містечко Тарапівка й осажено було на пограниччю од Кримської сторони. Були навіть кріпости у деяких панських селах. В Старій Водолазі був острог в 174 саж. довжини і 105 саж. ширини. Нова Водолага теж мала кріпость, описану академ. Гюльдеиштедтом, з гарматами на валу. У панському селі Рясному (Охтпрського полка) був до 1686 р острожок з обламами. У слободі Гадяцького полковника Василева, у Лебединських дачах, було 3 острожка; один з Тарасами, другий з баштами. Теж саме бачимо ми в Гуляйполі і Борках Звісно, що тільки де-які з сел та слобід мали кріпости, але сотенні містечка мабуть усі були кріпостямп.

Окрім кріпостей у містах та містечках були ще і „біляго- родні“ кріпости. Такі великі кріпости були біля Острогожська— вал ішов од Острогожська до других городів Білгородської линії і тут були й острожки, й надолби, й котки, й честик.

Линії кріпостей. Далі йде Ізюм і ті міста Нової линії, котрі ми тільки що перелічили. Будованпя сієі линії почалося трохи раніш 1680 р., бо у сьому році були вже зложені межеві книги Косогова. Косогов виміряв усі ті землі, по котрих треба було вести цю линію і робити там рови, вали, засіки, городи, слободи і острожки. Вал мусив йти од Цареборисова у гору по Сіверському Донцеві і потім по р. Мжу до..старого вала й Коломака. Руїни сього вала бачив ще В. Пассек. Ся линія займала до 200 в. довжини и була уся достоту виміряна: написано, на скільки сажнів йшов ліс, або поляна, озеро, займище, на скільки сажнів потрібно було поставити надолоб або засік, де збудувати великий город або село, або маленький острожок.

Петро Вел. оглядає Харьківську кріпость у 1709 р.

Біля усих городів Нової линії були збудовані кріпости і сю тяжку роботу головним чином зробили козаки Харьківського полку під проводом полк. Гр. Донця: великоросійських слу- жилйх людей там не було. Одного вала було зроблено 7575 саж. і засіки 8106 сажі 1 се робилося у ті часи, коли будувалася і Ізюмська кріпость. Нова линія удовжила стару і так званий Перекопський вал, що простятся од верховин Коломака до верховин Мжа, Як тяжко було працювати козакам у ХѴП ст. на линії, про це ми маємо цікаве оповідання Лебедипсь- кого сотника од 1681 року: „надолби, пише він ген. Косогову, під Бішкиним од озера до болота побудовалп. Але козаки Сум­ського полка дуже тепер знищилися у хлібних запасах; ииьшим нічого навіть їсти. З голодухи виходять з табора і неможно їх затримувати, а приходить мало товариства — і вони бідні роздя­гнені, хорі і їсти і самим нічого і нічим їм годувати й скотину. А з домівок теж слати нічого, бо торік у Лебедині слобода виго­ріла і через той пожар дуже оскуділи у хлібі і тепер стояти тут на заставі нам не можливо". Збудовання Нової линії треба зв’язати з великім татарським нападом 1680 р. Але вже у 1683 р., за линіею на південь опинилися Солоний, Маяцк та Святогорський манастирь. Отже Нова линія швидко опини­лася серед осель і тоці збудована була в ЗО роках XVIII ст. Українська линія. Окрім сіх линій були ще й окреми вали, рови та кріпости біля міст/ Був вал на протязі 26 вер. на гряни ці Харьковської та Полтавської г. Кріпости будовали на татарських бродах та перелазах біля берегів річок—у Савииьцях, Співаковці, Шебелинці, Ондріївці. Для берегової оборони треба було оберегати ліси, не рубати заповідних лісів, не робити в них просік, щоб татари не могли пройти по них, бо ліси, так як і кріпости, спиняли кочовника. Вийшла заборона роздавати ліси, бо через порожні місця могли пробитися татари. Косогов у 1681 р. заборонив слобожанам Ондріївкі та Балаклеї прокладувати стежки по лівому березі Донця, дозволив рубати ліс по дібровах та байраках правого боку Донця. Значить сі ліса були об’явлені заповідними і слобожане ніяк не могли упрохати одмінити сей приказ. Слобожане ніколи не нехтували і натуральних кріпостей — перш усього пригорків, котрі мали велике значіння для захисту од татарських нападів. Ось ми бачимо, що Салтов був збудо­ваний на взгірью, Високополлє на старому Хмельовому городку, Коломак, Краснокутськ, Городнє, Сінне на горі, Ольшанка на високому горбочку, Сеньків на взгірью, Купецький (Купянск) на горбочку, Боромля на B3ri{ft>ιθ ; иньші міста, як ми знаємо, на городищах. Високі могили являлися немов сторожевими баштами в широкому безкрайому рівному степу. Виходить, що слобожане влаштували у себе самі дуже широку оборону країни і вона потребовувала од них дуже багато сил та коштів. Як і на Московських українах у Слобожанщині було 4 стана українських козаків: 1) вартові, 2) станичні, 3) городові, 4) полкові. Треба було перш усього дізнатися про татарський напад. Про се повинно було пеклуватися усе населення, але осібно за тим доглядали вартові та станичні козаки, котрі мусили докладати про се, кому слід. Так вісти швидко пере­давалися з одного міста в друге, щоб усі приготовилися; потім се доводилося і Московському воєводі. У 1694 р., напри­клад, Харьківський полковник оповістив Бєлгородського воє­воду, що татари з’явилися у Слобожанщині. Про се його оповістили Водолажські козаки (з линії), а вони дістали вістку про се від Полтавських вартових. Ту ж саму звістку мав Білгородский воєвода од Охтирського полковника, котрий довідався од Полтавського, що татари почали переправля­тися через брід і що їх так багато, що не можно перели- чити ні їх наметів (шатрів), пі огнів. Печеніжський сотник писав наказному Ізюмському полковникові, а той Чугуевському воєводі, що під Співаківкою переправилося біля 5000 татар; такіж вісти доставив Ізюмський вартовий. І ось Білгородський воєвода, діставши усі отсі звістки, дав наказ Чугуевському воєводі стати біля Змійова, Харьківському полковнику—біля Балаклеї, Савинська, Ондрієвих Лоз і Бішкиня, полк. Донцеві— біля Мерехви, Валок, Водолаги, полк. Осипову—на бродах і перелазах біля Нового Перекопа, Коломака і Високополья. Татари, побачивши, яка ім уготовлена стріча, повернули геть додому. Але рідко так щастило слобожанам, щоб татари повер­талися назад. Селяне, одержавши ■ звістку, що на них ідуть татаре, мусіли утікати у свої міста—кріпости, бо там їм було

безпечніше, але не зовсім таки безпешно, бо, наприклад, у 1694 р. мешканці сотенного міста Полатова (Острогожського полка) прохали перенести їх город на иньше місце, бо вони жиють на татарський сакмі і татари на них завжди нападають і води у них (на случай облоги) нема, бо кріпость, по приказу свого отамана і осадчого Дм. Лівенцова, вони збудовали у степу і для облоги у місті' води бракує і тайника з міста до річки збудовати не можно, тому що місто від річки далеко і кріпостей ніяких біля міста немає; живуть вони на татарському шляху, котрим ходили татари під Московські україїпш городи— Усерд, Йовий Оскол, Волуйку й Старий Полатов і їм зоставатися ніяк не можно, бо татари без перестанку їх плюндрують, у неволю забірають і коней одгоняють. Трапилося один раз і так, що мешканці Водолагі та де-яких ииших слобід у 1711 р. одчинили ворота Кримському ханові і винесли йому хліб та сіль і зовсім вийшли з города, але їх переняв на дорозі до Вольного полковий судья А. Ковапько і спровадив у Полтаву,

J2

де було наряжено слідство і тих що самохіть з’єдналися з ханом і виступили проти своїх, десятого по жеребу карано горлом, а решту з жінками і дітками заслано. Може тут замішалися її політичні справи - намови Орлика, але у всякому разі мало силу й те, що Водолажцям не можна було трима­тися проти хана, котрий сплюндрував тоді значну частину Слобожанщини. Кожне місто слободської України мало своїх вартових та станичників. Із Харьківа їздили вартові, котрих наймав город. Із Охтирки посилалося по 20—ЗО вартових на ті шляхи, звідкіля чекали татар на 5 і більш верстов од города. У Острожському у 20-х острожках на варті стояло по 20 варто­вих і станичників було 9 чол. Вони їздили для вістей по Кримському берегу р. Сосни по усяким урочищам, доїзжаючи иноді до р. Чорної Калитви, котра лежала на південь од Сосни. У Сумах ми бачимо тільки вартових коло проїзжих башт—дозорних вартових за місто не посилалося. Багато вартових та станичників було у Чугуєві—по 50 і 100 вартових у татарських бродів в 2 вер. од міста і по 7 станичників, котрі їздили у сусідні городи. У Салтові теж були вартові; в 2 острожках бувало по 10 чол., в станицях по Ногайскому берегу Донця їздило до Оскола й Бурлука теж по 10 чол., були й такі, що їздили по „вістям". У Мурахві були вартові, станичники й дозорні заними. У Богодухові були вартові і вони зімою й літом стояли на Муравському шляху і од’іздилн за 25 вер. од нього. В инших містечках вартових і станичників було дуже мало, а в деяких і зовсім не було. Більш усього було вартових та станичників у містах по Новій линіи—у Балаклеї, Ондріївці, Бишкіні, у Савиньцях. Число вартових та станичників було у одному і тому же місті не однакове: воно зменьшувалося, коли робилося затпшпіше та спокійніше од татар; так було у Сумському полку, так було і у Харькові. У маленьких городках Нової линіи буле» їх стілько ж, скільки у великих, але у таких, котріх захищала вже Нова линія. Одні вартові стояли па варті у городі, другі на калавурнях в пригородних кріпостях, треті-степові—їздили за городом по близьких шляхах, перелазах та урочищах; як город стояв на правому березі річки, вартові їздили по лівому, —притулками для них були острожки з баштами—калавурнями, де иноді будували маяки або пирамиди; у 1648 р. Ольшанський воєвода писав цареві: „а у тих городках для каравулу збудовані пирамиди у 6 саж. вишини, а на них маяки; як побачать в степу татар, зараз на маяках підіймається верх,—щоб у полях і на сінокосах усякі люди про татар були освідомлені і утікали б у город". У XVIH ст. маяки будувалися на фор­постах. По указу 1723 р. загадана було збудувати на коленому

форпості по 3 маяка або пирамиди у 3 сажня заввишки. їх треба було будувати так, щоб дим з одного було видко на другому. З наказу Харківському воєводі Дурново бачимо, з якою великою опаскою приходилося жити тоді харьківцям. В воротах по баштах і за острогом біля посада треба було денно і нощно держати калавури, доглядаючи за ними, щоб татари нагло й несподівано до Харькова не наблизилися, людей не побили, у неволю не позабирали, худоби не поод- ганяли і якої-небудь капости місту не вчинили. На пашні і сінокоси городян можна було випускати тільки діставши

Козацькій мая к.

гарні вісти й в чималому числі, причім наказувалося, щоб вони остерегалися татарського прибуття, щоб їх на пашнях та сінокосах і в дорозі татари не побили і в полон не забрали; усі вони повинні були мати рушниці і усяку зброю і держати біля пашні й сінокосів вартових і треба було ствердити сім вартовим, що коли за їх недбалістю дойдуть татари до Харьківа, за се буде їм немилостива кара; побачивши татар, вони мусили посилати з вістями товаришів, а сами зоставатися, чекаючи певних вістей; а коли б вони дізналися, що татари простують на Харьків, з такими поважними вістями їм треба б було поспішати в день і в ночи, щоб прибути раніше татар у Харьків. Дізнавшіїся, що татари невеликими купами появилися біля Харькова, треба було неодмінно виступати проти них. В ночі острог треба було замикати, а на рано одмикати. Худобу літом з міста випускали тільки, як було звісно, що ворога близько немає.

Надзвичайно тяжке було життя слобожан в часи політичних та війскових завирюх, в повстання гетьманів Виговского, Брюховецкаго, Мазепи. Орлика, Донских отаманів Степана Разина і Булавина. Повстання Впговського майже не перекинулося з Гетьманьщшіи у Слобожанщину, хоча все-таки підручник Виговского Жученко підступався з козаками та татарами до Охтирського полка. Повстання Брюховецького захопило значну частину Слобожанщини: Цареборисів, Маяцк, ' Змійов, Валки і Мурахва пристали до Брюховецького, або краще сказати до його підручника Івана Сірка. Повстанці поубивали Московських воєвод, попалили, покидали й спусто­шили.своі городи і пішли з Сірком до Брюховецькаго. Городи запустіли і повинні були заселятися знову, немов з початку, новими переселенцями. У Харькові було убито полковника Ріпку. Знищено і сплюндрувано було тоді багато міст та містечок Борове, Мартове, Красний Кут, Тор, Колонтаїв, Мерехва, Васиїцевр, деревні Чугуевского, Харьковского і Салтовського повітов. В повстання Мазепи за Шведів претерпів Охтирський полк. Шведи побували в сл. Xyxpi і навіть під самою Охтиркою; із Охтирки тоді утікало навіть духовенство; дер. Хоружевка була спалена Шведами. У Колонтаєві знищені були щеркви. Наступник Мазепи Орлик заключив з ханом умову, щоб вивести 'силоміць слобожан з Правобережжа, як вони не захотят з’єднатися з ним своєю охотою, і ми справді знаємо, що Кримський хан у 1711 ^,p. зпустошив слободську Україну. Повстання Булавина на Дону захопило й частину Слобожанщини—теперешній Старобільский повіт—і тоді зруй­новано було чимало слобід по р.р. Айдару і Бітюку, де жили слобожане.

Татарські напади, повсякчасні войни й внутрішні повстання зробили великий вплив па увесь склад тогочасного Життя: у йому з’єдналися, сполучилися, злилися військовий—козацький і хліборобсько-промисловий побут: козак—слобожанин разом з тим був землеробом і промисловцем. Таким він був у Задні­прянщині, такий український звичай він переніс і на нові місця, таким він залишився і в Слобожанщині. Отже поми­лялися ті історики, котрі малювали українского козака якимсь розбишакою, що виходив тільки за здобичю, бився за здобич з татарином і не хтів признавати над собою ніякої влади. У всякому разі сього не можно сказати про слободську українську козаччину і треба завжди пам’ятати, що слободська Україна вела проти татар тільки оборонну—боротьбу і була дуже зацікавлена згодою та спокійним розвоєм культури.