2-й розділ. Заселення слободської України з другої половини XVII до кіпця XVIII століття.

Переселення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. Заснування її заселення міст і слобід—Острогожська, Сум, Харькова, Охтирки, Ізюма і округи іх полків. Внутрішнє розселення слобожан.

Переселення народу в слободську Україну з Задніпрянщини і його причини. За Московського царя Олексія Михайловича з право і лівобережної України, котра була тоді під поль­ським урядом, переселилася велика сила українців. Вони поосажували багато міст, слобод, сел і хуторів, котрі власне й склали з себе слободську Україну, або інакше Сло- бодські козацькі полки. Таких полків склалося п’ять: Харь- ківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогожський, з полковими містами: Харьковом, Охтиркою, Сумами, Ізюмом і Острогожськом (послідній—повітове місто теперешньої Bopo- нежськоі губ.). Увесь оцей край заселився за !Московською Бєлгородською линіею більш усього мешканцями українцями, хоч траплялися серед них і московські служилі люди. Поде­куди, місцями, як наприклад у Чугуєві і в деяких иньших місцях, як ми бачили, мешкали майже одні тільки московські служилі люди. Перше значне переселення народу з Польскоі України приходиться на велику епоху в народпьому житті— Хмельниччину. У перші три роки народнього повстання Богдана, за часи славних січ—Жовтоводської, Корсунської, Пілявецької й Зборовскої нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в Московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька січа розвіяла сі надії і у 1651 році ми бачимо перше велике переселення народу. Козацька літопись нам оповідає, що тоді козацтво поосажувало слободи па москов­ських грунтах в Слобідчині—і от від того часу стали осажуватися Суми, Лебедин, Харьків, Охтирка і усі слободи козацьким народом.

Покинь батька, покинь мати, покинь всю худобу, Іди з нами козаками на Украйну, на слободу, На Украйні всього много—і паші, і браги, Не стоять там вражі ляхі, козацькії враги;

На Украйні суха риба із шапраном: Будеш лшти з козаком, як з паном, А у Польщі суха риба із водою: Будеш яшти з BpaJKHM ляхом, як з бідою.

Але й тоді, як співали такі пісні, κajκe М. Хв. Сумцов, валяко було людям покидати старі батьківські місця, сум брав за далеку дорогу, а в нових місцях, хоч і гарних, сходила гірка думка про тих. що зосталися в далекім старім краю, про тамошню родину. Такі почуття відбилися в деяких піснях, як брат пише лист сестрі і питає її, чи привикла вона яшти на Вкраїні, а сестра відмовляє:

Ой брате, мій брате, треба привикати:

Од роду далеко, ніким наказати.

В одній цікавій пісні описаний настрій, з яким наші люди йшли в Слобідчипу і що було у них иа думці.

Та не спав я нічку не одную,

Не буду спати ще й другую,

Чогось мені трудно,

На серденьку нудно,

Сам я, молод, не можу я знати.

Та віють вітри все буйниї,

Ідуть дощі все тучнії,

Землю зворушуIOTI_b Травою устилають, А цвітами украшаютъ.

Як бачимо, і на мандрівців велике вражіння робила при­рода—весна з її вітрами буйними, дощами тучними, травами й квітками, коли Дніпро широко разлився, як те море, і скрізь по річках були глибокії перевози, а в зелених дубровах усюди потекли ключі —води од талого снігу. Але смуток обгорнув прочан, коли вони побачили птицю, котра верталася з вирія на свої вжитки, бо їм уже не прийдеться вертатися на свої колишні оселі. Багацько прочан, не дійшовши до нової оселі, й погинуло від безхлібчі, безвіддя, хвороби, слабости, татар і своїх же братів -казаків у безлюдній пустині. Траплялося й так, що само поспільство з голоду мусило отдаватися у полон татарам: 3000 селян з під Kopcyня (у Києвщині) хтіли бігти у Орду. 3000 чоловік мешканців Тарговиці татари взяли в по­лон. У 1675 році у гетьмана Самойловича зібралося 20.000 прочанських семейств. !Іноді й лівобережні гетьмани приму- вали селян правобережья переходити на лівий берег Дніпра. Слобідська Україна заселилася, як казали про це посланці гетьмана Самойловича, на ¹∕? прочанами з правобережья, звідкіля вийшло 11 полків, і через те вони пропонували, щоб слободська Україна була привернена під гетьманський регі- мент, але на се Москва ніяк не згожувалася, щоб не прибіль­шувалась гетьманська сила і влада. Дорошенко бажав з'єд­нати усю Україну—і право і лівобережну—під своїм єдиним урядом; єдину Україну бажав мати і увесь нарід; але проти сього була тодішня політика і дипломатія Москви і лівобе­режних гетьманів Mo ск в а не хтіла скинути з гетьманського уряду ні Брюховецького, котрий тоді удавався вірноподдан- ним Москві, ні потім Многогрішного та Самойловича, а вони самі, звісно, міцно трималися за свої уряди, бо не могли під­нятися до загальних громадських інтересів усього народа.

Велика сила народа прийшла в Слобідчину і з Гетьман­щини, з Лівобережья, але більша частина їх належала до тих, що прийшли в Лівобережжя з правобережжа. Отже таким чином, як бачимо, населення Слобожанщини склалося з ріжпих етпогра- фичних поділів українського народа і через те, як воно зви­чайно буває, й -українська мова тут витворилася не за­дніпрянська, не галицька, не черпигівська, а власна місцева, немов середня між ними; більш усього вона наближається до полтавської і київської української мови, мабуть через те, що переселення з Лівоберелсжа було досить велике у Слобожанщину; Лівоберелока і Слобожанщина були сусідами; а з-за дніпрянщини більш усього переселенців дала Київщина; українці з Київ­щини заселяли головно й Лівобережлса—найпаче Полтав­щину.

Заснування і заселення міст і слобід—Острогожська, Сум, Харьківа, Охтирки, Ізюма і округи іх полків. Звернемо тепер увагу на заселення міст і слобід в Слобідській Україні. У 1652 р. був осажений на річці Тихій Сосні і Острогощі Острогожськ; туди одразу явився цілий український полк у 1000 чоловіка, окрім семейств, з полковником Іваном Зіиь- ковськім і усією полковою та сотенною старшиною. По царському указові воєвода Арсепєв іх почав урялеати на віковічне життя. Кріпость у Острогожську робили Московські служилі люди під приводом воєводи разом з українцями; будівлі для себе у місті будували самі українці. Подвірря для острогощан були дадені у посаді за острбгом, себ то за кріпостьто, або за замком, невеликої міри через те, що їх треба було захищати від татар­ських нападів і для сього потрібно було тулитися їм близько одно біля другого; полковник дістав двір у 300 кв. салепів, прості козаки—тільки по 70. Але кожному одведено було окрім того тутечки ж землю під огороди, клуні й токи—проти свого подвірья. Усім одведена була теж земля па поле, на покос і па иньші потреби. Дадена царем грошова запомога на будівлю

1 сіянку ярини, дадено на прокорм лепта й овса. Вислано для кріпости з Воронелеа дві гармати. Остроголеська кріпость була спорялеена так, як і иньші по Москівських українних містах. Остроголеськ прозивали ще иноді Рибним, бо біля його було Рибне озеро і тут іще раніше був великий рибний торг. У Острогожському були поселені і московські служилі люді, щоб не передати усіеі оборони міста й країни українцям, бо на них вселе таки певноі надії не було — од іх завпеди сподівалися якоїсь, як казали у Москві, „шатости". Переселилися у Остро­голеськ для свого купецьтва й великоросійські купці. Усі російські поселенці були під воєводою, а українці були під своїм полковим присудом. Міле тим і другим почалися гострі суперечки. Після заснування Остроголеська новосельці українці поселилися і по ииьших містах та слободах, так і зложився козачий Остролесыеий Слободський полк. По жалованій цар­ській грамоті Остроголеському полку дадепі були усякі привилеї й меле иньшими козацькій устрій. Цікаво буде додати до того звістку про забезпеченне перших переселенців—про те, що вони з собою привезли. Полковник Зіпьковський приїхав з леінкою, сипом писарем і декількома челядниками. Він привів з' собою 15 коней і 4 волів. Обозний прийшов з леінкою, дочкою, 2 челядниками і привів 5 коней, 8 волів, 2 корови, 6 овець, 10 свиней. Війсковий судья Величко привів 4 коней, 13 корів Більшість була людей замолених або, як кажуть про них московські документи „семьянистыхъ и прожиточнихъ", себто значить таких, котрі дома були хазяїнами—землеробами, а разом з тим козаками. Козаками вони залишилися і в сло- бодській Україні. У перших по спискові 80 переселеньців було 99 коней (себто більш ніж по 2 коня на семейство), 69 волів (меньш ціле по одному), 141 корова (ледве не по

2 корови на семейство), 124 вівці та кіз (більш иіле по 1 на семейство), 129 свиней (більш ціле по 1 па семейство), усього 662 голови худоби, себто більше, иіле по 8 голів на семейство. Ci 80 семейств молена поділити, що до числа голів худоби у коленого,на7 частині коли про перши три частини (27 семейств) можливо сказати, що у них була недостача худоби, то остатніх 4 частини (53 семейства) у всякому разі треба зачислити до середніх, коли не багатих: значить, що бідних на худобу було 34%, а середніх і богатих -66%. Безкінних було тільки два семейства, а може тільки 2 чоловіка, коли вони не мали семейств. 15 семейств немалії худоби, але вони або не змогли привесті її з собою, або можливо роспродали або залишили дома, або загу­били ії в дорозі, бо треба пом’ятати. з’якою труднотою приходи- лося переселятися в далеку Слобожанщину і як небезпешпо було в дорозі від татар та розбишак..1 ще добре що вони йшли великим табором, цілим полком, а то іх також ограбувалиб, -як ото- ченьців і черниць Густинського та Ладппського манастирів. Острогожськ заснувався не-за Білгородською линіею, а на самій линії і через те він, як і увесь полк, мав більший зв’я­зок з російськими містами і урядом, ніж ипьші полки, котрі поселилися за линіею, па справжньому дикому полю, як, наприклад, Сумський або Харьківськйй.

У томуж 1652 р. як і Острогожськ було засноване і місто Суми. У 1653 р. вже була збудована під приводом воєводи Арсенєва кріпость Суми на Сумпному городищі. Будовали її самі українці, котрі прийшли сюди з своім осадчим Герасимо.м Кодратєвим. Нові переселенці, як писав сам воєвода, посе­лилися -на дикому шляховому полі, куди раніш приходили татари і плюндрували Путивль, Рпльскта шіьтпп великоросійські міста. Прийшли вони сюди із ріжних місць України. Вабили їх до себе вільні грунти, лапи і особливо ліси, де було багацько усякого звіря, дикоі бджоли і легко було гнати дьоготь та смолу. Ловецьтвом, бджільницьтвом займалися тут путивльскі севрюки та бортники, які й не хотіли допустити до сього українців. Але воєвода вступився за українців, оповівши, що вони гонять дьоготь не в Путивльских лісах, а у дикому полі в дібровах в 5, 6, 10 верстах од свого тільки що збудованого міста Сум і що краще буде як вони отдаватимуть чинши у царську казну, а не Путивльцям, як се робилося доси. Воєвода вже взяв з українських ватаг 17 бочок дьогтю. Уновому місті Сумах ніяких прибутків у нього не було, а трати дуже пильні: треба було купити заліза і за для соборної церкви, і для инѣ- тих казенних будівель. Кривди и образи од сього Путивльцям, писав він, не буде ніякої тому, що і тепер вони мають великий здобуток з бортних дерев та пасік (деякі мали по 500 вуликів пчіл) та по 100 карбованців кожний має з рибаль­ства та ловецьтва —бьють дуже багато куниць, лисиць, вовків, медведів, лосів, диких кабанів. Воєвода додавав до сього, що Сумчапе прохають віддати їм у чинш Гирлинську царську вотчину на р. Пслі, за котру вони платитимуть у двічи або у тричі дорожче, ніж Путивльці. Справді, як побачимо далі, Сумчане дуже широко розвинули свою промислову діяльність.

Далі почала заселятися уся та країна, на котрій зложився Сумський Слободський полк. Люди приходили на слободи по всяк час безупинно, як се можна бачити, наприклад, у слободі Tepnax, куди у 1653 році прийшло 48 семейств і потім приходило ледве не що року по кілька десятків; більш усього припадає на ті роки, коли було найбільше виселення з право- бережжа, особливо в часи руїни.

У 1654 році був засіюваний Харьків і де кілька иньших слобід, з котрих потім зложився Харьковський полк. На Харк­івське городище прийшла, з початку маленька купка (37 семей) переселенців трошки раніше 1654 року, як се видко з прохання— супліки Бєлгородської Миколаєвської церкви попа Івана. Він писав, що у 1654 році на Харьковському городищі у їх цер­ковній вотчині черкаси збудовали хати і живуть у них. Е. Аль- бовській подає гадку, що прийшли туди сі 37 семейств ще у 1651 році, бо про них було сказано, що вони прийшли туди раніше, ніж иньші, а потім підійшли й другі, та й на полкових прапорах, додає він, стояв 1651-й рік. Але у 1651 році Харь- ■ковського полка ще не було, а як сказано—„раніше 1654 року", то се можливо однести і до 1653, і до 1652 року, а може навіть раніше 1651 року. Невеличка купка в 37 семей пробувала тут до 1654 року, але велика купа переселенців явилася на Харьківське городище у 1654 році і збудовала кріпость. У 1654 році у Харькові українці пробили собі шлях до Торських солоних озер, куди їздили по сіль, себ то чумакували; значить і харьківці, як і сумчане, займалися промислами; сей шлях Харьківський воєвода Селіфонтов звелів харківцям знищити, але вони одмовилися од сього, бо не хтілп знищення свого чумацьтва. Велів він являтися харьківцям до себе на огляд, але багато не послухалося і роз’їхалося на Торські озера варити сіль та по иньших місцях, а у Харькові залишилося обмаль людей і харьковського городища забезпечити від татар було неможливо. Так писав перший харьковський воєвода Селіфонтов у Москву, звідкіля прийшов царський указ харьківськім „чер­касам", щоб вони будовали кріпость—острог і нових доріг не проводили. Як бачимо, тут ще немає згадки про Харьківську кріпость, говориться тільки про Харьків, яко поселення, і про Харьківске городище, яко природню кріпость. Трохи згодом па Харьківске городище явилася одразу велика купа переселенців, їх було окрім семейств 587 чоловіка. Нони завели стани і пасіки, ловили звіря і рибу, поставили буди, до гнали дьоготь. Виходить, що й харьківці займалися тим, що й сумчане; і не дивно, бо біля Харькова було тоді багато лісу, так що прп- ходилося дорогу до Тора для чумацьтва просікати у лісах, (воєвода Biлгородський наказував її засікти, себ то закласти деревом), 3 1655 року почалося будовання Харьківськоі кріпости українськими поселенцями на свій зразок, або як казав потім воєвода Селіфонтов, по „их черкаскому извичаю". Як видко з воєводського листа 1657 року, харьківських українців було так багато, що вони усе городище застановили своїми подвірьями, а городище мало навкруги більш, ніж версту (530 саж.), по проміру Чугуєвського воєводи. Він мав перший догляд ііад харьковцами, бо вони поселилися у його повіті у 36 верстах од Чугуєва. Але чугуєвський воєвода, проживаючи у Чугуєві, звісно, не міг мати пильного догляду за Харьковом її через те мабуть вони сами почали бу- довати собі кріпость себ то кріпити своє городище —по свойому, а не московському звичаю. У 1656 році московський уряд прислав у Харьків окремого воєводу Селифонтова для* „городового строенья" і щоб відати харьківськими посе­ленцями. Йому дали особливий наказ, щоб він збудовав кріпость по московському звичаю. Сами харьківці збудовали кріпость — острог, по пляну Чугуївського воєводи, але частокол робили по свойому—низький та рідкій, кладучи поверх його колоди. Селіфонтов же звелів, щоб колений поселенець поставив скільки випадало на його долю по роскладці колод, дубків і щоб палі вбивали у землю і прикріпляли щільно одну до другої. Вони одначе одмовлялися, кажучи, що сього зробити не можуть і розвіються різно, од того що вони бідні і голодні люди, не ©грунтувалися, борошном не обзавелися, хатин не побудовали, а коли оце усе зроблять, тоді й кріпость будоватпмуть так, як їм наказують. Воєвода одписав у Москву, що поставити кріпость окрім городища ніде, що зменьшити її не можливо, бо усе городище занято подвірьями, а значить його треба захистити і що переселенці його не слухають, кріпости не будують, на варти не їздять, у приказну хату вартових не дають, а тільки пьють та гуляють і угомоняти та утихомирю­вати їх нічим. На лист воєводи і полупився той указ, котрий ми привели раніщо-щоб харьківці кріпость будовали і од сієі праці не одмовлялися. Будовалася Харьківська кріпость і місто Харьків у 1656 —1658 р.р. на правому березі річки Харькова і лівому—Лопані. У 1656 р. Харьківська кріпость ще не була збудована, як се видко із супліки Жихорців. Укупі з Харьковом почали заселятися й ипьші міста та слободи, з котрих потім склався Харьковський полк, як то: Змійов, Хорошево, Печеніги. Харьківський воєвода порядкував і над Хоропіевською слободою, а потім і над иньшими слободами, які склали з себе Харьківську округу—Харьковський повіт, виділений з Чугуєвського, так саме як колись з Білгородського повіта виділився Чугуєвський. Змійов виділився з Чугуєвсь- кого повіта; він був заснований на Змієвському городищу і одночасно з Харьковом получив самостійного воєводу. На Хорошево городище явився невеличкий гурток пересе­ленців - 50 семейств (в десятеро менш, ніж у Харьків) і через те Хорошево зробилося слободою, а Харьків одразу великим містом.

Цікаво буде додати про те, як складалося засе­лення слобід. Ось як заселилася, напр., слобода Печеніги. У 1654 р. прийшов з Литовської сторони гурток українців в 45 чоловік, з жінками і дітьми, з осадчим Івашкою Хведоро- вичем Волошеніним. Вони були приведені до присяги і по їх власному проханню їх поселено у Чугуєвському повіті на Печеніжському Котковському полі укупи з попередніми поселенцями. Осадчий їздив у Москву і по його про­ханню поселепьцям дадепо було иа будівлю семейпим по 5, а парубкам по 4 карбованця (се на паші гроші вийде кілька десятків карбованців). Харьків та Змійов робляться осе­редками заселення країни, себ то Харьковського та Змієвсь- кого повітів: до Харькова було приписано Хорошево, до Змійова — Мохначово, а може й Печеніги. У 1657 р. уже був окремий Зміевський повіт.

Дуже цікаве було засіювання міста Салтова, на Салтовсь- кому городищі. Туди у 1659 році явилося одразу 670 чолов. українців, стільки, скільки і у Харьків, з отаманом —осадчим Іваном Ондрієвичем Семеповим (мабуть Семененком), й посе­лилися, по царському указу, на сирому кореню, на Сіверському Донцеві, на Салтовському’ городищу, па татарському броду, де раніше був кам’яний город. Вони прохали дозволу збудовати їм па місці старого кам'яного города нове місто, щоб захистити себе від ворожих татарських нападів, бо утікати їм з семей­ствами таким степовим шляхом до Білгорода або Чугуєва, де були кріпости, булоб далеко. На се ім вийшов царський дозвіл— будовати „собою", себ то самим, власним коштом і працею, кріпость. Звістка про те, що Салтовське городище було справді колись кам'яним городом, зовсім правдива і підтримана нині археологичними розвідками, котрі дали надзвичайно цінні знадоби про культуру Салтовського кладовища VII—VIII ст., при с. Салтові. У 1674 році був заснований Вовчанськ. Вовчанському осадчому Старочудному дозволено було будовати слободу на р. Вовчих Водах і закликати туди українців з правобережної і лівобережної України, а шіьших людей не приймати. Нові поселепьці поселилися городком і слобідкою і деревнями по р. Вовчим Водам, загатили гатки у ставах, збудовали млини, позаводили пасіки і позаймали собі займан- щипи. Бєлгородський Миколаєвський манастирь жалувався, що „черкасы" заняли його землі, але се поселення було дозволено Білгородським воєводою, бо українські переселенці узяли на себе за се оборону і сього місця, і московськії українних городів від татар, котрі туди завжди приходили, маючи там свої перелази. Право на землі Білгородського маиастиря по р. Вовчим Водам було сказовапе також як і на землі по р. Лопані та Харькові. І се було справедливо, бо на манастирській та церковний причт із кількох чоловіка давалося земель та угод стільки, що на них тепер жне та має про­питаніе більше сотні тисяч чоловік. А нові українські посе­ленці приходили з Польщі, збільшували сим дуже невелике населення Московської держави й брали на себе надзвичайно важкий обовшзок обороняти та захищати московські городи. І Московський уряд зрозумів усе значіння, усю державну вартість українського заселення і зробився до нього дуже прихильним. IIoro політику провадили і воєводи, хоча се для них і пе було приємне і хоч вони часто таки уклонялися од ласки до „черкас". А про угоди Білгородських церков Московський уряд добре розумів, що сі землі не могли бути- їми заселені і що як там моглоби бути яке заселення, то тільки дуже загайне, пе швидке і навіть зовсім непевне. Він бачив, що минули ті часи, коли можливо було роздавати безмірні нікому невідомії, але богаті роскішні землі ченцям та попам, котрі нічого і не могли подіяти з ними. Як вони могли, наприклад, заселяти або обробляти землі біля Харькова, котрий лежить од Білгорода у 75 верстах. Вовчанськ ближче од Білгорода, але й там не було ніякії церковних або мана- стирськіх осель.

В Мурахву явився на життя з-за Дніпра уманський пол­ковник Микита Кондратович Сененко з ватагою українців в 260 чоловік з жінками та дітьми і прохав дозволу поселитися там серед попередніх поселенців і з такими ж вільготами, які мали вони. „Прийшли ми, казав Сененко, в новозбудований город Мурахву на слободу". У город на слободу— сюди йшли і у городи на слободи, себ то на вільготи. Зна­чить слово слобода має тут значиння вільготи, Звідтіль взялося, певно, і назвисько Слободські полки або слободська Украйна, бо туди йшли люди на слободи—вільготи; і такі вільготи заполучали не тільки козаки, а й посполіти, котрі селилися на панських землях, бо пани старшини теж давали вільготи своїм поселенцям, закликаючи їх, як казали тоді, на слободи: ріжниця у тім, що поспольству у себе давали вільготи пани державці, а козакам та міщанам московський урядъ.

У 1654 році була заселена переселеньцямй Охтирка, котра була третім полковим містом слободськоі України. Вона була звісна ще й раніше, яко порубежне місто Польщі, потім одійшла до Москви, котра заселила її великоросійськими слу­жилими людьми, але їх було небагато. У 1657 р. московський уряд зробив реєстр усіх охтирців. Ix призвіща немов російські (це усе „Андреевы, Даниловы"), але можно міркувати, що московські приказні позаписували звичайні українські призвіща по батькові не по українському, а по російському звичаю, цеб то Ондріенка записали Андреевым, Даниленка—Даниловым. Иноді, напр., ми бачимо призвіще по батькові Омель­янов—тоб-то від українського Омельян, Микитии (укр, Ми­кита) і т. иньші. І що воно було так, видко з того, що у Охтирці ж був эдин „черкашенин", значить українець, а його записали „Якушкою Степановым". Були одначе й призвіща українські—Болдирь (мабуть Вовдурь), Кононенко, Пулаченко, Болтищенко, Рублевський, Добош, Радченко, Гончаренко, Герасименко, Нечипорович, Волошин, Наумович, Ярошевський, Адамович, Мартинович, Ильяшенко, Вощеико, Яценко, Малько та иньші. Сотником був Арістов -немов не українське приз­віще, алеж він був сотником козацького товариства і займав сей уряд іще у 1654 р. Із трьох попів один прийшов сюди з правобережья—з Животова. Охтирські поселенці називають­ся „сведениями" — так прозивали московськіх служилих людей, котрих зводили до купи на життя з ріжних країн у нове місто. Може і в Охтирку, котру залишило її україн­ське населення тоді, як вона перейшла під владу Москви, теж звели иовіх поселенців із ріжних країн, де прожи­вали українці, а ми бачили що вони проживали навіть у московскіх українних містах. Можливо, що серед сих зведенців була й купа великоросійськіх поселенців, як се бувало по де­яких містах Острогожського полка. Усіх охтирськіх пересе­ленців було 445 чоловік, а у нихъ було 109 жінок, 634 дітей, 72 родичів і 18 дітей у сіх родичів, а усього було 1587 чоло­віків, ЖІНОК і дітей. Вони привели з собою 605 коней, 618 волів, 479 корів, 1473 вівці, 1091 свиней, усього 4266, себ то більше ніж по 9 голів на семейство із 4-х чоловіка. Значить охтирців треба признати більш меньш заможними і у всякому разі середніми що до худоби.

У Богодухів явилася дуже численна ватага українских переселенців із поспільства, або, як каже московський уряд, „пашенных черкас"; їх було 1096 чоловік, а міщан тільки 33 чол., кріпости воны не робили мабуть через те, що були не козаками, а посполітими людьми.

Між тим ширилося заселення і південної Слобожанщини і тамечки склався Балаклейський полк. У 1663 р. приїхав у Білгсрод козачий отаман Яков Степанович Черниговець і прохав дозволу поселитися з своїми українськими задніпрянсь­кими переселенцями на татарських перелазах по р. Донцеві на гирлі річки Буликлеї. Ce місце лежало,у 80 в. од Харькова і у 50 верст, од Змійова і за ним не було ще ніякої оселі (свиключаючи Святігорй). Пройшов тільки один рік —і той же Черииговець докладав воеводові у Біл городі, що місто він уже сам збудовав, назвав його Балаклеею і що у нього у кріпости та на „посаді" поселилося у 150 дворах 200 семейств і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклеї Черииговець збудував ще кріпости на татарських бродах—міста та слободи по Доньцеві —Андреєви Лози, Бишкинь, Савиньці і Лиман (послідній у степу між двох озер—лиманів). А що найважнійше Балаклейський осадчій збудовав і кріпость Ізюм. Царь зробив осадчика— отамана Балаклейським полковником за його вірну службу і користну для Московської держави колонізаторську працю.

Діло заселення Ізюмського полка, котре роспочав Яків Черииговець, ще більше поширив Харьковський полковник Донець з сином своїм Костянтином. Ізюмський полк заселився більш усього при них переселеньцями з иньших Слободських полків. Про Ізюмъ—курган, Ізюмський перелаз і про Ізюмський шлях маємо звістку ще у книзі великого чертежа; у 60-х роках XVII ст. тут жили царськи охотники, що ловили звіря дня московського царя. І про се нагадує на лівому березі Доньця місце, котре зоветься звіринцем; мабуть, там був у них якийсь вартовий острожок. Балаклейський полковникъ Яків Черниго­вецъ збудував невеличку кріпость Ізюм. Новий великий город, але на правому березі Донця, де в його вливається Мокрий Ізюмець, був збудований Гр. Донцем і у нього був перене­сений і невеличкий перший Ізюм. Місто було осажено Дон­цем, котрий привів для роботи більш 1500 козаків Харківсь­кого полку збудовалося дуже гарно по плану і швидко зробилося полковим городом Ізюмського Слободського полка. Біля Ізюма і тепер, немов його кріпость, виситься гора Кре­мінець (800 футів), а по Донцеві і його вітках простягліїся густі ліси—нетрі. Полковник Донець дістав право заселяти Ізюм тільки людьми захожими з „черкасских* Слободських полків; йому заборонено було приймати великоросийськіх посе­ленців, а за те він сам без воєводи міг порядкувати у новому місті, а для козака це була дуже велика вільгота. Минув рік і у 1682 році було вже в Ізюмі 300 человіка. Але се все ж таки було небагато. Для того щоб діло заселення йшло швидчс, Донець сам переїхав в Ізюм, а сина свого Костянтина залишив на полковництві у Харькові. Жити йому в Ізюмі було дозво­лено, але з тим, щоб він все таки лічився і полковником

Харківським. У 1682 році Донець дістав грамоту від царя Федора Олексіевича, в котрий йому дозволялося жити в Ізюмі і закликати туди і в Співаківку і на Пришиб вільних українців на слободи із Харьківського, Охтирського і Сумського полків, будовати самим місто і вільно селитися там „собою", себ то без воєвод, пахати пашню і володіти усякими угоди по отводу Касогова, по своім козацьким звичаям. Окрім тих міст та слобід, про котрі ми вже казали, були осажені тоді Остро- пілля, Двурічне, Новий Перекоп, Сеньків. Куп’янськ, Каменка, усе це були нові і дуже мало заселені слободи (од 23 до 48 сем.); тільки у Новому Перекопі було 288 чол. При гирлі Торця була збудована Гр. Донцем Козацька пристань—неве­личкий земляний городок, куди осадчій Сем. Вронка вже закликав декілька семейств і попа. Між річкою Голою долиною і Черкаским лісом Гр. Донець міркував збудовати місто Черкаск (теперешне село Знаменське). Ізюмський полк, як ми бачимо, був заёелений більш усього переселеньцями з Слобо­жанщини, хоча і сюди приходили иноді, як нам здається, й переселеньці з за Дніпра і Гетьманщини.

Оттак заснувалися міста та слободи слободської Укра­їни. Иноді одразу приходила велика ватага переселеньців і осажувала місто чи слободу. Так було, наприклад, у Остро- гожську і, як ми бачили, по деяких иньших містах. Але частіще приходили мепьші гуртки, де купчилися переселеньці з ріжних місць, як у Суджі або Тернах. Иноді до пересе- леньців з однієї країни потім приходили сходці з другої країни. Більша частина міст збудована була на дикому шля­ховому полі, па татарських бродах та сакмах, на сирому кореню (Суми, Суджа, Салтов, Вовчанськ). Дуже багато міст збудовано було на старих городищах — Харьків, Суми, Царебо- рисов, Хорошево, Змійов, Мохначево. Як одразу приходила дуже велика ватага переселеньців, вона будовала кріпость у місті — наприклад, у Острогожському, Охтирці, у Суджі; як їх було обмаль—селилися слободою. Діло заселення вели осадчі. Такі * осадчі були, мабуть, при усіх ватагах переселеньців. Ми маємо багато цікавих звістокъ про їх діяльність. Ce були ватажки, отамани парода, що вели його на нові місця, що порядкували нелегким ділом заснування нових міст та слобід, будівлею, зносинами з урядом і таке иньше. їм доручав нарід свою долю, шукати її в далекій чужій стороні. їх повинна була добре знати уся ватага переселеньців, здаватися па них, покладати на них надію, яко па певних, розумних, жвавих, завзятих своїх проводарів та спорудників у громадських справах. Тим ^го і ми повинні тепер споминати про них і їх діяльність Для парода з великою шаною та подякою і як мога закріпити

3(5

пам’ять про- них там, де вони працювали. Харьковскому осад­чому Каркачеві треба поставити пам’ятник у Харькові, а не тільки, як се зроблено досі, по мойому пропонуванню, наз­вати йменням його одну вулицю у Харькові (Каркачева). Треба, щоб кожне місто і слобода у слободській Україні знало й шанувало пам’ять свого осадчого, коли він відомий історії. А у моїх розвідках по історії слободськоі Украйни є чимало звісток про слободсько-українских осадчих і їх діяльність. Особливо се треба зробити тепер, коли свою долю, своє щастє у нас творить, кує сам нарід. Деякі з осадчих заняли потім війсь­кові козацькі полковничі посади по вибору товариства і їх діяльність була дуже широка. Такими були Балаклейский осадчій Черниговецъ і Сумський Кондратєв. Недивно, що осадчі мали великий вплив на устрій місцевих діл. У Мерехві, наприклад, усіма ділами керував осадчий полковник Сененко. Осадчих потім замінили виборні отамани, котрі були усюди. У 1688 році Коломацький атаман Ярема Михайлов дістав лист од Московського уряду на закликання на слободи українських переселеньців з Задніпрянщини.

Внутрішнє розселення слобожан. Внутрішнє розселення люду ми бачимо у всіх слободськіх полках. Острогожській полк склався, як ми бачили, серед великороссійских міст тепе­решньої Воронежської, Курської і навіть Орловської губ. C поселеньці жили дуже далеко од свого полкового міста Острогожська. А східня частина Ворон, губ. у початку XVlII ст. ще не була заселена і ось сюди на р. Чорну Калитву, у південну частину Острогожського повіту почали переселяти українців; і там з’являються нові козацькі слободи - Стара Калитва, Нова Калитва, Подгорна, Поповка. Переселили вели­короссійских посадських людей’ Острогожська в Коротояк, а українських козаків з Коротояка в Острогожськ. У 1732 р. з слобід Перлевки, Гвоздевки, єндовища і Урива переселені були козаки в Богучарській повіт Воронежської і Старобільскій Харьк. губ. У Старобільск прийшов сотник Синельников з сотнянами, в Закотпую Голодолинській, в Осиновку— Смаков і в Білолуцьк— Головииській. Через се Острогожській полк наблизився до ииьших слободьских полків й границя Россійекої держави роспростерлася далі на південь. Внутрішнім розселенням слободська Україна заселялася найбільш у XVllI ст. З місць, де було багато населення, нарід переходив па нові незаселепі місця. Осадчій Малишевській поїхав у 1659 році на гирло річок Сироватки і Kpyпця і там осадив слободу Нижню Сироватку. З собою він узяв Сумчан, Ворожбянських і Лебединських козаків, щоб одвести новій слободі землю, ліси й сінокоси по

загальній постанові. З сл. Ворожби туди переселено було 76 самих бідних семейств, з Сум 197. їм одвели землі на под- вірья, сади, огороди та вигін/ Так місцьовий козацькій уряд у половині XVII ст. вів діло розселення і розв'язував аграрне питання на підставі розуму й справедливости. Заселення слободськоі України вели переваляю козаки, котрі зложили військову організацію країни—п’ять слободських полків. Але велику участь у сій великій народній справі мав увесь укра­їнський народ —усі його верстви, усі стани суспільства — міщане, поспільство, духовенсьтво.

Участь манастирів в заселенню країни. Манастирі, як звісно, приймали велику участь в заселенню Росії. Теж саме треба сказати і про участь їх в заселенню слободськоі України. Перше місце займає середи слободсько-українських манастирів Свято- горський. Ми вже бачили, яке чудове місце було вибрано для нього. Коли саме був заснованний манастирь, певних звісток не маємо. У синодику манастиря про се сказано, що автор тоді ще, коли писав синодик (у 1710 р.), не міг знайти про се звісток за татарськими нападами й плюндруваннями, особливо ж за частими змінами колишніх ігуменів. Можливо, що фундато­рами манастиря були ченці—українці з за Дніпра або Геть­манщини. Ми знаємо, що з манастирів Гетьманщини вийшло чимало ченців через унію. Першу документальну звістку про Святогорський манастирь ми маємо у 1624 році, коли ігумен Симеон з братіэю получив царську грамоту і ругу у Білгороді. Ce теж патякає на прибуття ченців з України під московську владу. Цареборисів, заснованний недалеко від Святогорья у 1600 році, підчас лихоліття вилюднів і Святогорський мана- стирь був самим далеким, південним місцем на Україні, бо Чугуєв був заснованний тільки у 1638 році, а Валуйки були од нього у 130 верстах. Не дивно, що він озброївся гарматами. Іще академик Гільденштедт бачив стіну, котрою був обнесений манастирь. У ньому була у XViI ст. варта з Білгородців, Чугуєвців та Валуйчан. На байдаках по Донцеві вони діста­вали хліб, а ігумени подавали звістки про татарські заміри. Туди приходили бранці з татарської неволі; їх тамечки роспи- тували і посилали далі на Україну. Туди привозили ранених і їх там годували і содержували. Там були старі, немощні й каліки. Туди заходили і здорові вартові та станичники, українські та донські козаки, великоруські служилі люди, навіть, „воровскіе черкаси", себ то розбишаки, щоб помоли­тися Богові та спокутовати свої гріхи. Виходить, що манастирь мав немов свою парахвію, котра простяглася на кілька сот верст. На манастирь нападали татари—Кримські та Озовські — і усякі розбишаки. У 1679 році татари сплюпдровали, погра­бували манастирь і узяли у неволю архимандрита Іоіля з братією. Манастиреві надано було багацько землі, але потім іще у XVII ст. більшу частину її одібрано, а усю землю оді­брано у кіньці XVIII ст. Дивногорський манастирь Остро- гожського полка теж виявляв з себе природнго твердиню Він, як і Святогорський, стояв за линіею кріпостей у степу. У 1652 р. в ньому збудовали кріпость і там поселили українців, мабуть, з тих, що прийшли у Острогожськ з полковником Зірьковсь- кім. Купецьтву дозволили їздити туди з усякими харчами та крамом і продавати його без усякого мита. Іще у початку XVIII ст. на дзвіниці мапастиря було три залізних і одна мідяна гармата. Але, не дивлючися на сю оборону, ченці манастирські велику муку терпіли од татарських гвалтовних наїздів і тому у 1671 р. навіть покинули його і збудовали собі новий манастирь у більш забезпеченому та спокійному місці меж Суджото та Мирополємна Дівочім городищі. Але де які з братії згодом повер­нулися до Дивногорья і поновили манастирь. У кіпці XVIII ст. у мапастиря була майже та сама ярмарка, яка почалася у 1652 р.; туди приїздило на богомілля багацько народу й куп­ців з околичних міст, котрі привозили усякий крам та дріб’язок. Манастирь мав землі, риболовлі і усяке хазяйство; у слободі Селявній—100 хат підданних посполітих. Далеко меншим і менш славним був Шатрищегорский манастирь теж у Остро- голсському полку і тежмабутьзаснований українськими чепцями. OCTporoJKCbKHfl полковник Зіньковский зоснував у Острогожсь- кому жіночийманастирь. У Охтирському полку в 4 верстах од Охтиркив 1654 р. ченцями Лебедипського українського мапастиря бувзаснований Охтирський Троїцький манастирь. З Лебединського мапастиря вийшов ігумен з братією (40 чолов.), з мапастирсь- кими підданними посполітими, з ризами і усякою церковною утварью. їм одвели для будовання мапастиря гору Охтирь з землями і усякими угодами У другій половині XVH ст. до мапастиря належало вл:е багато земель, хуторів, млинів, пасік та садів і 200 підданних посполітих. У 3-х верстах од Kpacno- кутська задніпрянським переселенцем полковником Штепою був заснований у XVII ст. Краспокутський манастирь. Штепа, приїхавши у слободську Україну, зайняв собі се безлюдне місце, збудовав там манастирь, прийняв де-кілька ченців, а сам зробився їх ігуменом. Куряжський манастирь (у 9 верст, від Харькова) був заснований харьківсцким полковником Гри­горієм Донцем і де-якими иньшими старшинами сього полку. Там раніше була пасіка Ол. Курялсського. Донець одвів новому манастиреві землі і угоди. Сіннянський сотник віддав усю свою маєтність на збудовання Сіннянського манастиря і зробився його ігуменом. Змійовський Миколаевський козаць­кий манастирь істнував уже в 60-х роках XVlI ст. і мав гармати проти татарських нападів. Потім він широко розвинув своє манастирське хазяйство. Таким побитом одні з манастирів були засіювані переселеньцями з Задніпрянщини, другі—козаць­кою старшиною й козаками. Як і козацькі оселі, перші мана- стирі заснувалися на татарських сакмах та дикому полю. І ченцям, як і козакам, бажвілося селитися на сирому кореню, на дикому татарському степу. Вони приняли участь разом з иньшими переселеньцями і в заселенню дикого степу, і в його обороні. Вони узяли на себе обов’язок задовольняти религійно- моральні потреби степового товариства та поспільства, турботу про хорих і ранених. Але так було у XVll ст. У XVlll столітті більш усього манастирі почали пеклуватися про власне хазяй­ство та матеріальні достатки і через се занедбали своі високі христіянсьскі защ віти.

Чужоземні переселенці. Чужоземне заселення слободськоі України було дуже невеличке —сюди приходили волохи, колмики,.серби, цигане і євреї. Волохи прийшли в Слобо­жанщину у 1711 р. при Петрі Великому з князем Кантемиром. Кантемиру дадено у самому Харькові подвірья і маетности Хведора Шидловського, які були одібрани у нього за якусь про­винність. Иньші волохи, що приїхали з Кантемиром, мусили роз­міститися по Слободських полках. Усіх їх було 4000 чоловіка. Село Шидловського Балаклійку оддали Волошському стольникові θπaκeιo, Новомлинськ-Мечнику, Волоський кут - полковникові Абазі. Усіх дворів роздано було волохам у Слобожанщині 710 (633 українських, 42 великоросійських і 35 польских). Ce волоське заселення було головним чинОлМ не народне, а шля­хетське, дворянське. Місцеве населення дістало нових панів і підпало у підданство новим державцям, чужим людям— волохам. Із Задніпрянщини пересинився в слободську Україну теж волоський полковник Танський з охвицерами Жіяном, Бедрягою та иньшими. їм вийшов дозвіл визивати на посе­ление свою братію—волохів. Але Танський і його товариство почали творити усякі кривди мешканцям слободи Мурахви, Де їх поселено, а Мурахвяне мусили тікати геть. Іще більші кривди творив волоський задніпрянській полковник Апостол Кигич, котрому віддали у підданство де кілька слобід з під­даними посполитими, а він повернув до себе у підданство навіть і вільних козаків. Тяжку та сумну сторінку народньго життя з’являє зсебесе волоське заселение. Центральний уряд хотів віддячити, дати нагороду волохам за їх запомогу Петру у Прутському поході—і роздав їм за се землю та відданнях у Слобожанщині. Слобожане приняли чужиньців ворожо, непри­язно, бо ті люди нічого не зробили па користь країни—не захищали її від татар, не брали участи в її устрою, були чужинцями, не зв’язаними з країною і населенням навіть мовою, життям; навпаки вони за Дніпром звикли до сваволі, і тут в Слобожанщині лишилися вояками, ’ але не проти ворогів, а проти мирного населення. Із тих, що прийшли з Кантемиром, не можно було набрати навіть однієї окремої корогви, так що їх почали приймати у козачі полки, яко старшин та підпрапорпих, і дозволили купувати маетности, себ то їм одразу надавали стільки привилеїв, як і козацькій українській старшині. Не стали у пригоді для країни і сербські поселенці, із котрих зроблений був окремий полк, але у ньому було зовсім мало сербів і полк доточували з тубільців — українців. У Чугуєві поселилися Колмики іще у XVll ст. В кінці XVlll ст. їх було там більш IOOO чоловіка; вони служили у війску. Проживаючи у Чугуєві, принявши право­славну віру і беручи шлюб з тубільцями, вони зовсім обрусіли. Проживали, або краще сказати кочували, таборували у сло- бодській України щей цигане, котрі мали власний уклад свого життя, євреїв було зовсім небагато і вони більш усього держали шинки та гандлювали горілкою. Було, але зовсім мало—кілька десятків—поляків, мабуть колишніх бранців; було трохи греків. Взагалі чужоземне заселення у нас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо сі поселенці діставали великі особисті вільготи тільки за своє чужоземство, але иічоко не робили па користь країні та його людности.

Вплив заселення на устрій слободсьної України. Заселення країни мало великий вплив на її устрій, на її автономію, на економичні вільготи, котрі вона діставала від Московської держави, взагалі на усі сторони її соціального й економич- ного життя, на її культуру й просвіту, на усе її життя. Все оце залежало од двох причин—перше від звичаїв національ­ного життя українців у зв'язку з їх поглядами на те, як треба улаштувати життя по правді, по справедливости, і вдруге—од обставин Життя на нових місцях, де воно залежало не тільки од природи країни і иародніх звичаїв і поглядів, але й від центрального російського уряду. Слобожане не тільки приво­дили з собою з-за Дніпра свої семейства, збіжже та худобу, вони привозили з собою попів і церковний причт, котрий тоді був близький до народа, бо його вибірала сама громада, при­носили богослужебні книги, церковні дзвони, а найголовніше приносили з собою на нові місця у дике поле свою національну українську просвіту і культуру, котру вони віками утворили у себе на Україні, j на грунті древнє руської культури; свою православну віру, рідну мову, яко основу національности, свої звичаї, свої чудові пісьні і меж ними історичні, так звані думи, в котрих росказана хоча й поетично, але взагалі правдиво уся історія українського народа - боротьба його з ляхами, татарами й турками за віру, за землю і волю, за свою полі­тичну і національну самостійність. Просвіта тоді в Україні стояла високо і переселенці перенесли її з собою, а разом з тим потребу в сій просвіті. Московський уряд охоче приймав переселенців, бо вони ставали йому в дуже великій пригоді по обороні гряниці і заселенню дикого поля. Придивляючися до переселенців, московські люди побачили, що се були хоча й рідні брати їх, але все-таки вони дуже од них одріжнялися усім своїм життям і своїми звичаями. І усю оцю велику ріжницю вони обізвали у своїх актах „черкасскою, старочер­касскою обыклостію, обычностью'*, себ-то їх особливими зви­чаями. І до сих звичаїв вони з початку однеслися обережно. Слободським полкам дають московські царі жалованні грамоти на зразок тих привилеїв, котрі здобувала собі Гетьманщина по Переясловській й иньших умовах з Москвою. У сих гра­мотах була і вільна займанщииа земель, якої не мав і не знав московський народ, і вибори старшин, і усе те, що у московських грамотах та актах прозивається „старочеркаскою обыкностію" і являється устроєм стародавньго українського національного й соціального життя, котрого завжди домагався і яким хтів жити (а иноді, траплялося, і жив) український нарід усюди, куди тільки не заносила його лиха доля і зла година.

Жалованні грамоти Слободським полкам. Звертаючися до жало­ваниях грамот Слободським полкам і до їх змісту, ми бачимо, що найстаріші з них належать до 1659 р., але у них ще не було нічого про вільготи. Після повстання Брюховецького, до котрого не пристали взагалі Слободські полки, три полки— Харьковський, Сумський і Охтирський дістали у 1669 р., а 4-й Острогожський у 1670 р., вільготні ікалованні грамоти. За те, що козаки не пристали до Брюховецького, їм скинуті були чинші з винниць, броварень та шинків. Ci чинші були накладені ще у.1665 р., але не па усі міста і слободи, а тільки на найстарійші; у Харьківському, наприклад, полку—на один Харьків, у Охтирському—на Охтирку, у Сумському—на Суми, Лебедин і Суджу, у Острогожському — на Острогожськ і Зем- лянськ. До 1665 року і сі міста ужинали ще вільгот, наданих їм при заселенню на де кілька років, а у 1665 р. часи вільгот уже вийшли і як у Харькові вільготи були дадені, скажемо. на 10—11 років од його заснування у 1655 р., то і часи вільгот повинні були вийти у 1665 році. Суми мали по такому рахунку вільготи на 13 років, Охтирка на 11, Острогожськ па 13, а з того часу на них положені були чинши. Але вони платили їх не охоче і завелася значна недоїмка. Otcio недоїмку і скинуто їм—з Харьковського полку 2225 карб., з Острогожсь- кого 1619, Сумського 6091, Охтирського 2141. З Сумських козаків не велено було брати недоїмки з- бортних дерев у Бир- линської волости 200 карб. Таким побитом, слобожане знову, як і з’початку, увільнилися од чиншів і се дуже підтримувало заселение країни і матеріально забезпечувало старих колишніх переселенців, давало їм спроможність зміцнити своі хазяйства, держало їх на місцях першої осілости. Українці дуже цінували право вільного викурювання та продажу горілки й пива. Ci вільготи були дадені Слободським козакам замісць щорічної’ грошової платні щоб їм було з чого служити полкову службу. У 1672 році Острогожському полку надана була нова грамота, стверждені колишні вільготи і дадені земельні угоди по рр. Чорній Калитві і иньших. У 1682 р. видана була вільготна жалована грамота на ймення Харьковського полковника Гр Донця козакам Ізюмського Слободського полка. Такі віль­готи получили і поселенці иньших слободских полків, але не на ймення полків, котрі ще тоді не були улаштовані, а на ймення окремих міст та слобід, як се ми бачимо, наприклад, у Коломаку і по иньших містах. Поселенцям дозволено було міста будовати, селитися там, орати землю і усякими угодами володіти по отводу генерала і воєводи Гр. Косогова, по їх козачих звичаях; вільготи їм давано у всіх одбутках років на 10 і на 15, залежно од заможності!; і у сі вільготні роки по сих городах дозволялося торгувати усякими товарами безмитно й держати шинки по своїх колишніх звичаях безмитно й дальньої полкової служби не служити і відбутків і оброків ніяких не платити. А після сих вільготних років старшині і козакам, котрі почнуть служити полкову служби, теж дозволялося вино­курні і шинки держати безмитно, як і раніш. І Ізюмчанам вільгота була дадена, як і иньшим полкам на 10 — 15 років Після сього вони повинні були нести усякі відбутій виключно одначе чиншу за Вінниці. Ся вільгота залишена була навіть і на буду чину і мала велику вагу задля заселення Ізюмского полка. У пізніших грамотах (1684, 1686, 1688, 1695 рр.) надається право вільної торговлі (Харьківським козакам), під­тримується право навіки і без чиншу володіти землями, не платити чинша за млини, шинки, кузні, лавкі, риболовлі і усякі промисли. У 1700 р. усім 5 Слободським полкам царь Петро ствердив право без чиншу мати усякі промисли, воло­діти землями і усякими угодами, млинами, риболовлями, вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, а тільки вести боротьбу з татарами. У 1704 році козаки Ізюмського полку дістали грамоту, де розв’язаний був їх по­зов з доньцями за рр. Бахмут, Красну та Жеребець; сі річки з зем­лями лишилися слобожанам і були ними заселені (се теперешні Ізюмский і Купянский повіти Харьковської і Бахмутський Катери­нославської г,). При цариці Анні слободська Україна стратила своі привилеї, але Єлізавета їх повернула назад окремого жало­ванною грамотою усім Слободським полкам - взагалі. Жало- ванні грамоти мали великий вплив на успіх заселення сло- бодськоі України; вони давали переселенцям багацько привилеїв, і хоча сі привилеї були зібрані до купи тільки у грамоті Єлізавети, а до того роскидані були по окремих грамотах ріжних полків і хоча вони не являлися такою конституціонною хартією для країни, як гетьманські статті для Гетьманщини, а все ж таки вони дали спроможність людям уладнатися по своїх національних звичаях. Мита з приізжих купців збирали не російські приказні. а сами ж таки українці; великоросійські тяглі люди та утікачі не мали права селитися в Слобожанщині, щоб не утісняти в землях тубільців. Треба тільки додати до сього, що слобожанам доводилося повсяк час боронити сих своіх привилеїв. І висший, і низший московський уряд (Розрядний приказ, Білгородський та місцьови воєводи) ніяк не хтіли чи не могли згодитися на сі неприємні для них привилеї, котрих не мали самї, на їх погляд, хозяіни держави. Московські царі приязно відносилися до заселення дикого поля переселенцями з Литовської, Польської держави, бо тут було давне змагання між Москвою та Польщею запогряничні українські та білоруські землі. У ХѴШ ст. при Анні наступила для слободської України тяжка година, і тільки Єлизавета Петровна знову вернула на який там час їх вольности. Московський уряд хтів, щоб привилеї слобожанам були тимчасові і їм траплялося почасту звертатися до Москви з проханням про їх отвержения. Погляд самих сло­божан на їх права і обов‘язки виявився дуже виразно у заяві Сумських полчан 1705 p.: „наші діди, батьки, брати і родичі, - писали вони там, і ми самі поприходили із ріжних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Вілгородських та Курских воєвод, котрі забезпечували нас Царським словом—но однімати від нас наших вільгот". Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи по Білгородській лниії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під отсі городи. І для збільшення населення у сих нових містах велено було нам призивати на життя свою братію—українців. Ми збу­дували Суми, Суджу, Мирополля, Красиополля, Білополля і иііьіпі міста/а до них повіти, села та деревні. І ми вірою та правдою служили. І тоді як татари приходили плюндрувати Московські українні городи, ми не приставали ні до якої зради. За те і пожалувало нас усякими вольностями і дозволено займанщини займати, пасіки і усякі грунти заводити і усякими промислами промишляти без чиншу по старому українському звичаю. В сій заяві найбільш цікаве для пас право вільної займанщини земель —се був головний привилей слобожан і на ньому згрунтовано було усе право земельної власності! у слобожанській Україні—так зване нині „ старозаімочне земле­володіння". Ce було найголовніше право слобожан. Грамоти не обіймали усіх привилеїв слобожан; вони, наприклад, майже нічого не казали про автономію країни, про її внутрішній устрій, про вибори. І се легко зрозуміти. Зміцнивши „старо- черкасскую обыкность", признавши її взагалі, Московський уряд вже не хтів втручатися в подробиці, бо просто може гаразд і не знав їх. Він тільки пильнував того, за що йшли суперечки проміж слобожанами і московськими воєводами, де діло 'торкалося інтересів самої Московської держави і її люд­ности або уряду. А суперечки та боротьба йшли безупинно, бо тут зіткнулися два типи заселення—ураїнський і ве­ликоросійський (ріжниця сих двох типів твердо установлена мною у моіх розвідках) і два уряди—козацький - український і приказпо-московський. Слобожане не хтіли приймати на себе тіх обов'язків, котрі мали московські люди, і здавалися на своє чужоземство та на те, що вони не можуть призвичаїтися до сих тяжких для них обов'язків. Ізюмські полчане у своїй заяві 1710 року писали: „По свойому чужоземству, проти великоросійських людей, таких тяжарів на себе (оброків на промысли) взяти ніяк не можемо; од того поросходяться усі у вільні гетьманськії городи, а иньші й пішли вже за Дніпро у новозбудоваиі городи". А московському урядові зовсім не хтілося зміцняти непокірну Гетьманщину і послабити більше прихильну до Московщини слободську Україну. Право вільного перехода у самій Слобожанщині і навіть вихід за гряиицю країни був цевною заслоною їх вільгот, і се добре розумів москов­ський уряд. А слово у слобожан не росходилося з ділом: иноді вони й справді йшли геть далеко з своїх домівок, йшли і у Гетьманщину.

Участь Московської держави в українському заселенню. Що ж робила Московська держава в українському заселенню? Польща не могла узяти відповідної участи у сьому поважному дер­жавному ділі. Навпаки Москва не випускала оборони і засе­лення з своїх власних рук і ведучи його що до великорос- сійского заселення у всіх подробицях, яко державне діло, приймала участь, хоч безмірно меньшу, і в українському заселенню слободської України, керувала ним взагалі. Це діло залежало найбільш од Розрядного приказу.

Держава лишила собі державні інтереси, а місцьови передала самій країні, і се було досить розумно і користно і для тієї, і для другої сторони. Переселенці звичайно являлися або самі, або засилали своїх осадчих до українних воєвод, а сі писали про них листи у Москву у Розряд, а иноді одсилали туди і їх саміх. Вибіралися місця для поселення частіше самими переселенцями, але з дозволу Розряда та воєвод. Иноді Розряд посилав кого-небудь, щоб зробив план—„ чертеж“ сього місця. Будовали кріпости та оселі иноді самі українці, иноді під доглядом московських воєвод; иноді на поміч присилалися великоросійскі служилі люди. Гармати, порох присилав Московський уряд, инколи видавав він і зброю. Давав спочатку хліб, а замісць грошової заплати—вільготи від податків. Церкви та манастирі діставали теж чимало потрібного їм на обзавід. Землі одводив Розряд, а роспоряджався ними проміж себе вже сам місцевий козацький уряд. Таким побитом, хоча українське заселение було вільним народнім і у ньому український народ мав велике значіннє і вів його навіть своїми власними силами, але воно не було випадковим, приватним ділом поодиноких осіб. Розряд иноді й сам, коли сього раніш самі переселенці не зробили, направляв їх туди, де була в них найбільша потреба, де треба було найскоднп забезпечити країну од татарських нападів (на татарсьикх бродах та шляхах). І уряд сього досягав не примусом, а вмовлянням та проханням та вільготами. Особливо се треба сказати про центральний уряд; йому почасту доводилося поправляти помилки своїх воєвод та приказ них людей, котрі ніяк не хтіли згодитися з привилеями українсь­ких переселенців. І се найбільш цікаво тому, що в відносинах своїх до великоросійских поселенців він неодмінно держався централізаційної політики.

Поширеннє теріторії Слобожанщини. Ознайомившися з засе­лением слободськоі України, подивимося тепер, які були її наслідки и здобудки, скільки вона посіла землі, скільки люду осіло на сій землі. У 1692 р. у Охтирському полку було усього 12 міст і 27 сел та деревень (було ще де кільки хуторів, але ми не знаємо скільки). У 1732 р. у ньому було вже 13 міст і містечок, 63 сел, деревень і слобід, 22 хутора і слобідки. У Харьковському полку (разом з Ізюмським) тоді ж у 1662 р. було 25 міст і містечок і 54 села и деревні; у 1732 р.—32 міста і містечка, 26 сел деревень та слобід, 121 хуторів та слобідок. За 8 років XVlI ст. і 32 роки XVllbro збільшилося дуже число сел та деревень. 1 се зовсім зрозуміло: села та деревні почали збільшуватися тоді, як в Україні зробилося безпечніше жити. Найбільш осель було у 1732 р. у Сумському полку (156), за ним іде Харьківский полк (149), Охтирский (103) і Ізюмський (102). Найбільшу земельну теріторію займав Ізюмский полк, за ним ішов Харьківский, потім Сумский та Охтирский. Сло- бодьскі полки у 1732 р. займади значну частину теперешньої Харьківської губ (але далеко не всю), частину Воронежської, невеличку частину Курської та війська Донського. Після 1732 р. здається значно поширилася тільки округа Острогожсь- кого полка, бо він обмежувався з безлюдними тоді Донськими степами. Усі слободські полки мусили вести боротьбу за свої межі з сусідами. Ізюмські казаки повинні були боронити свої землі від великоросійських однодворців, котрі осіли на Український линії на правому березі Донця. До Української линії одійшло багацько полкових земель і угодів, котрими козаки володіли по займанщинам і жалованим грамотам. Утіспяли Ізюмчан також поселеньці Бахмутської округи. Перш річка Бахмут належала до слобожан—тепер там склалося нове поселення—Бахмутська провинція (при Солоних заводах); мешканці ії почали займати та рубати у слобожан ліси, котрі вони заполучили по жаловаїіим грамотам; на козацьких землях російські новопоселеньці почали осажувати слобідки та хуторі. Окрім.Бахмутської провінції слобожане ^на південь граничили з Запорожцями, котрі у 70-хъ роках XVllI ст. завели собі хутори біля самого Тора (Слав‘янська) і через те почалися між тими й другими земельні свари та суперечки. На заході слободьска Україна граничила з Гетьманщиною і з нею теж були суперечки за межі. Охтирський слободський полк обме­жувався з Галицьким та Полтавським Гетьманщини і ось у третій четверті XVIII ст. і першій четверті XVlll ст. ідуть меж ними суперечки за межи, особливо за погряничні міста— Котельву та Коломак. Котельва належала перед Полтавською баталією до Гадяцького полка, але по проханню ії мешканьців вона прилучена була до Охтирського слободьского полка. Потім Скоропадський та Апостол клопоталися але марно, щоб повернути ії знову до Гетьманщини. Про Коломак гетьманці казали, що він був осажений на землях Полтавського полка, але ж він усе таки залишився за Охтирским полком, також як і деякі иньші міста, котрі справді були за межою, що отділяли Московську державу одъ Польщі по акту 1647 р. На північно західньому погряниччю слобожане суперечилися за землі з Путивльскими великоросійськими поміщиками. На землях, котрі слобожане призначали своіми власними, Путивль- скі поміщики засіювали 14 сел та деревень і приняли багато україньців. І ся земельна суперечка вирішена була на пожиток слобожанам.

Подивимося тепер, яку округу займала слободська Україна у кін-ьці XVIlI ст. Слободська українська губернія поділялася у 1773 році на 5 провінцій, котрі рівнялися взагалі колишнім полкам. Харьківська провінція (колишній Харьківський Слобод- ський полк) займала теперешні повіти—Харьківський, більшу частину Валковського, Вовчанського і невеличкий шматочок Змієвського, у неї була 171 оселя. Охтирська провінція (колишній Охтирський полк)—теперешні Богодуховський та Охтирський повіти і невеличкі частини Валковського та Лебединського; там було 88 осель. Сумська провінція (колишній Сумський полк)—Сумський, Лебединський повіти Харьківської губ., половину Суджанського (Курської губ.) і невеличку частину Охтирського (Харьк.) і Грайворонського (Курськ, г.); у неі було 165 осель. Ізюмська провінція (колишній Ізюмський полк) — Купянський, Ізюмський та частиною Змієвський повіти (але не всю округу їх) і частину Вовчанського, в неі було 99 осель. Острогожська провінція (колишній Острогожський полк)—значну частину Острогожського, Богучарського, Бирюченського повітів Воронежської губ. і невеличку частину Землянського, Валуй- ського, Павловського, Коротояцького тієїж Воронежської, блець- кого і Лівеиського—Орловської, Корочанського її Новоосколь- ського Курської; усіх осель було там 152. Усіх осель у 1732 р. було 510, а у 1773 р. тільки 523. Число осель не багато збільшилося. У Охтирської та Ізюмської пров. число осель навіть зменьшилося, але тут могли бути й випадкові причини (деякі з сел могли бути зачислені до ипьших провінцій, декілька хуторів могли скупитися у єдпо село або деревню). Але ж усе таки нових осель зовсім майже не з’явилося за сорок років у 4-х Слободських полках або їх було занадто небагато. У Острогожської провінції було у 1773 р. 152 оселі, здається більш, ніж у 1732 р., хоча ми й не маємо числа їх за сей рік; але ми знаємо, що Острогожський полк заселявся У сі часи. У сіх осель було у 1773 р. 677. Цікаво буде дізнатися про те, скільки було по полкам ріжних осель. У 1732 р. більш усього міст та містечок було у Ізюмському полку (21), далі йдуть почерзі Харьківський з Охтирським та Сумський. І це залежало від того, що Ізюмський полк був самий погря- ничний з татарами і більш, ніж усі остатні мав потребу в кріпостях—городках, а Сумський лежав в осередку України і ойго захищав собою Охтирський полк. У Острогожському полку ми бачимо 6 старіх міст, а слободи заснувалися тоді, коли життя там зробилося спокійніше. Сел, слобід І деревень у 1732 р. було більш усього у Сумському полку і меньш усього в Ізюмському і це теж для пас зовсім зрозу­міле—це залежало од географичного стану країни: у Сумсь­кому полку раніше почалося спокійне народно життя у поселенців, ніж у Ізюмському. З 1732 по 1773 р. життя в слободській Україні вже зробилося куди спокійніше, через те й прибавилося число сел, деревень та слобід. У 1773 р. число слобід та хуторів значно зменьшилося, бо багацько хуторів з них перевернулося в деревні і навіть села, а невеличкі слобідки - в слободи. У Острогожському полку в 1773 р. було дуже багато хуторів, це свідчить про те, що полк особливо швидко тоді заселявся на своїх нових місцях. У 1732 році міст з містечками було 10%, сел 48%, хуторів 42% і у 1773 р. перших залишилося тількі 5%, других збільши­лося до 66%, третіх зменьшилося до 28%. Цікаво до цього додати % козацькіх і паньських осель: у Харьківському полку козацьких було 25% і 75% панських, у Охтирському 33^o∕o і 67%, у Острогожському—78% і 22%, у Ізюмському—40% і 60%. Тільки у одному Острогожському полку козацькіх осель було далеко більш, ніж панських; у остатніх полках було зовсім навпаки; більш усього їх було у Харьківському полку. Панські оселі збільшилися особливо за сорок років XVlll ст., коли Україні стало жити безпечніше. Усі слободсько-українські оселі молено поділити на три частини: 1) міста з містечками. 2) села з деревнями і слободами і 3) хутори з слободками. Містечка треба зачислити дЬ міст, бо вони були сотенними містами і усі мали кріпости. Як приходила якась ватага пере­селенців у нове безлюдне місце, вона будовала собі місто з дерев’яною й земляною огорожою; села й деревні виникали, починалися вже під захистом міста; переселенці і їх осадчі приймали на себе обов'язок заселити села й деревні. Виходе, що міста взагалі з’являлися раніше иньших осель, а потім вже заселялися села або знов таки переселенцями з-за Дніпрянщини, або з нових слободських міст. У кінці XVll ст. сел та деревень було тільки у двічі більш ніж міст. У XVlll ст. нових міст сливе не будовали, а селили тільки села, деревні та хутори. !Інакше бувало при внутрішньому заселенню:' там у купі могли з’являтися усякі оселі, а хутори навіть перш усього. Щоб ясно зрозуміти, що таке виявляли з себе сотенні міста, скажемо кілька слів про нове місто Бахмут, котре збудовано було козаками Ізюмського полка на р. Бахмуті. Його збудовано було для захисту од татар і для- згону туди худоби од татарських нападів. Він був обнесений дубовими стояпами і стіни його мали 61 саж. у длинину і 17 ширини. Будинків у самому острожку не було, а населення жило у слободі і там була церковка, таможня, ратуша, сараї та кузні, подвір’я ізюмських козаків і великоруських служилих людей. IJa р. Бахмуті у соловаренних колодязів були сковороди для виварки соли. Ili лісів, ні риболовель, ні землі паханоі не було, а було тільки трошки сінокосу. Це було промислове місі;о. Ипьші міста не мали таких промислів, за те у них були земельні угоди. Середину між містом і хутором займали села, деревні та слободи, де жили і козаки і посполіти, иноді нарізно, а иноді і укупі одні з другими. Хутори иноді з'являлися, дуже рано і були першими оселями країни. По рр. Красної та Жеребцу на хуторах були заведені пасіки у лісах по ярах. Де котрі з них були засновані на займанщинах іще у початку другої половини XVll ст. Тоді або трошечки пізднійіпе там появилися майдани—цеб то соловарні (колодязі). І одні, і другі належали до поселенців Тора, Цареборисова, Маяків, Салтова та Чугуїва, цеб то не тільки ближніх, але й далекіх міст. На річки Красну та Жеребець приходили люди з Бахмута та иньших міст на весну, літо та осінь на риболовлю і мисливство і робили собі куріні (на літо) і землянки (на зіму). Мешканьці Тора приїздили. туди цілими таборищами для виварювання соли і стояли там куренями. Пасіки ізюмских козаків, яко перші оселі, були і по р. Береці до збудовапня Української линії; були вони й по Донцеві нижче Маяцка. У Мерехвянської сотні було по лісах багацько пасік, котрі українці завели з самого початку свого заселення. Біля їх були розведені садки да збудовані з липового дерева хатки. Де збудовався Куряжський манастирь, там раніше була пасіка. При хуторах иноді бувало багато худоби: селили слободки для скотарства. Більш усього хуторів було у степах, як, наприклад, у тепереш­ньому Старобільському повітові, де був простор для скотарства. Хуторянські оселі з млинами належали до старого українського хазяйственного життя і звичаю, ддні з хуторів були першими оселями своєї країни, другі, навпаки, засновувалися виселеиь- цями з сел та деревень; такі були здається 32 хутора села Печеніги по р. Гнілушці. Хутори були козацькі й старшинські, але бувало й так, що хутір нічим майже не ріжнився од панської невеличкої деревні, сотеине місто —од села або слободи, бо були, як ми бачили, вже, й слободи з кріпостями, хутори перетворялися в слободи.

Ознайомившися з округою слободських полків, тепер треба звернутися до її населення і до того, як росла його численність. Із. їв. Срезневський писав, що немов би то вже У 1654 р. було в слободській Україні од 80 до IOO тисяч населення мужського полу. Але це велика помилка або вигадка. Ось деякі числа з тимчасових документів: у Харківському полку в 1677 р. було 7773 козаків, у 1691 — 7005 (без Ізюмського полка), а з Ізюмським 9316, у 1698 р.—у двох—10430, у Охтир- ському в 1686 р. 5102ЧОЛОВ. Як зазначити такі ж числа і в двох остатніх полках, тоді буде у кіньці XVII ст. 30000 козаків, далеко меньш,. ніж налічував Срезневський тоді, коли слободська Україна тільки що почала заселятися. Але хоч і збільшити се число, все ж не вийде навіть для кіньця XVll ст. 80 тисяч. За 1732 рік ми маємо вже досить певні числа населення 4-х полків. У 1732 році у Охтирському полку було вже 41186 чол. (і у тім числі 22 велико­роса) і значиться за 46 років число населення збільшилося майже у шість разів. У Харьківському полку було 37756 чол. (у тому числі 1498 великоросів) і тутечки число населення збільшилося у п’ять разів. У Ізюмському полку —31183 чол. (у тому числі 115 великоросів); тут число населення збіль­шилося у 13 разів—так хутко залюдніла ся країна за кінець XVll і початок XVIII ст. У Сумському—42931 (14 великоросів). Як бачимо, в Охтирському і Сумському полках було майже однаковісіньке число мешканців, у Харьковському трохи меньше, а у Ізюмському найменьше. Усього в 4-х полках (але не пов­них) було 153056 чоловік мужського полу, а з жінками, виключаючи дітей, більш 300000. У 1772 році у всіх 5 про- винціях було 666561 чол. За 40 років (з 1732 по 1773) в Охтирському полку число мешкаиьців збільшилося на 31%, у Харьковському па 76%, в Ізюмському па 90%, у Сумському— на 100%. Сей % потрібно трошечки зменьшити, бо ми не маємо деякіх сотен Сумського полка. Але всеж таки население, як бачимо, збільшувалося дуже швидко у всіх полках, окрім одного тільки Охтирського і через те, що округа цього полка не могла так ширитися, як усіх иньших, а між тим заселение його роспочалося дуже рано —раніше ніж в деякіх других. Велике збільшення ми бачимо у Ізюмському полку, це значить, що його заселение йшло швидко і в середині XVllI ст. у 1732 р. полки по числу населення йдуть у такій черзі: Сумский, Охтирский, Харьківский і Ізюмський; у 1773 році провинції, котрі прийшли їм па зміну, чергуються тако: Сумська, Остро- гожська, Харьківська, Ізюмська і Охтирська. Цікаво тепер привести де кілька прикладів збільшення людности в поодинокіх оселях. У Рублевці в 1686 році було 433 д., у 1732 р.—1099, у 1772 р. —1402, в Богодухові — у тіх же роках—550, 1830 і 3066. Більше прибавилося населення за 46 років з 1686 по 1732, ніж за 41 рік з 1732 по 1773 р.: в Коломаку, Богодухові і Мурахві у ті рокі населення утроїлося, а у другіх збільшилося у одному місту тільки вдвоє, а у двох других навіть не удвоїлося. Але, мабуть, були і такі місця, наприклад, у

Острогожьскому полку, де населення збільшувалося переважно у половині XVIII ст. Із Слободських полків або через Слободськи полки переселеньці йшли далі й розселялися по деяких чисто російских місцях: на Дін, на Царицинську линію, в Оренбург. А іще раніще з XVl ст. вони, як ми знаємо, приходили в московські українці городи Курскої, Білгородської та Воронежськоі країні, у Орловский та Тамбовский краї. Там більш усього вони селилися на поміщицькіх землях. У другій половині ХѴШ ст. дуже багацько народу з України стало виходити в степи Воронежчини та па Дін, куди йшли навіть козаки і підпомошники. Підмовлили їх туди йти ті піддані, що жили у старшин —поміщиків на Дону—по юртах та по хуторах; вони казали, що живеться їм гарно, ніяких видатків та тяжарів вони там не несуть. У 1763 р. на Дону переписано було 20.000 душ таких підданих, котрі платили семигривенний подушний оклад не стративши права вільного перехода (до 1796 р.). Були українці на Дону і серед Донських козаків: у 1793 р. їх було 1591 чол. на 30476 козаків. У 1731 р. українці з Дону почали переходити на Царицинську линію— од Царицина вверх по Волзі, !ловлі, Медведиці та Хопру. їм одводили землі, давали жалуваннє, а вони повинні були держати каравули та чати. Почали закликати слободсько-українських поселенців і в Оренбурську губ. Щоб не зменьшувати народа в слободській Україні, вийшла заборона виходити козакам та підпомошникам та охотникам із цієї країни та комплектовати сербські роти або поселятися на землях сербськіх охвицерів. із цього видко, що після заселення Слобожанщини починалося вже й виселення народу цієї країни за її межи, де були вільні безлюдні землі і мало народа. Сей наплив та відплив населення істнував не тільки в Слобожанщині, але і по иньших місцях України і усієї Росії.