4-й розділ, Автономія.

Склад слободских полків і їх перші полковники. Склад козацкої автономії. Полковники слободських полків. Діяльність полковників і їх вибори. Московські воєводи на Слобожанщині. Залежність слободської України від Білгородськпх воєвод.

Склад Слободських полків і їх перші полковники. Слободська Україна не здобула собі відразу автономії, як се бачимо в Гетьманщині, де автономія істнувала ще з Переяславської умови 1654 р., окрім того автономія Слобожанщини була далеко меньша, ніж Гетьманщини.' Найголовиійша причина сіеі ріжниці була в тім, що Україна при Хмельницкому уся з своею власною землею, в один час прилучила ся до Московської держави на вільних умовах, слободська ж Україна, як ми знаємо, заселялася по волі, спроквола і хоч то було на диких не заселених степах, котрі не були нічиєю власністьго, але всеж таки па ту землю ^Московский уряд дивив ся як на свою і хтів ії закріпити за собою через заселення українськими переселенцями, хоч ті землі в дійсності! належали прадідам українців./ Купки переселенців приходили не в один час, роз‘єднані і розлучені одна з другою, і з ріжних місць, не знаючи одна другої, не маючи єдиного гетьмана, бо Як. Остряниця мав один тільки гетьманський тітул, але й його, як ми знаємо, було убито у Чугуєві у 1641 р. Иньші козацькі ватажки переселенців були більш усього осадчими, як 1в._ Каркач у Харьков!, або атаманами.

У Острогожськ явився у 1652 році полковник Іван Зіпьковський з обозним Ф. Шебертасом, писарем, 9-ма сотни­ками, есаулами, підпрапорними, і 2-ма попами. Ce значить була уже зовсім злажена, влаштована полкова організація— такою вона прийшла на річку Тиху-Сосну, до збудовався Острогожськ, такою вона зісталася у Острогожському козачому слобідському полку, першому із слободських полків. У Чугуйові Якова Остряшшто титулували гетьманом, хоча він гетьманом слободської України не був.

Він прийшов у Білгород з своїм старим титулом полков­ника, з сім титулом його й поселено було у Острогожську, а потім вже легко було зробитися йому й полковником Острогожського козачого полка, бо сей полк він привів з собою. Острогожський полк містив у собі 7 сотень, котрі названі або від призвшц своїх сотників, або від тих місць з котрих поприходили сотняне—Остапова, Дубовика, Іванова, Батуринська, Конотопська, Карабутинська, Бутурлинська. І полк, і сотня мали не одно військове значіння, а окрім того й земельне, себ то Острогожській, наприклад, полк визначав з себе цілу земельну округу, в котру увійшло де-килька міст, слобід, сел, деревень і хуторів. Українці Острогожсь­кого полка поселилися, як ми бачили, і у Коротояку, і на Уриві, і на Усерді і в видовищах і иньших місяцях Острогожчини. Мабуть Зіньковській був і першим полковником першого слободського Острогожського полка. Московський уряд числив його Острогожським полковником у 1667 році. Але Острогожській полк здається був й раніше, бо була царська грамота у Острогожській полк ще у 1659 році, але не наймення Зіпьковського, а черкас. Харьковській слободській полк склався не так, як Острогожський не відразу. У Харківських пере­селенців був попереду осадчий Каркач (мабуть першої малої ватаги переселенців), потім ми бачимо у харьківських козаків отамана Івана Кривошлика. Oгаман мав немов полковничу владу, бо він стояв на чолі 6-ти сотен, котрі складали з себе цілком полк, сотні поділялися на десятки. Сотні мали IOO коза­ків -десятки 10, окрім шостої сотні, де усього було 87 чоловік, але від того, що ся послідня сотня ще була не докомплєктована. Разом з сім війсковим значінням сотні ми бачимо й земельне— і Харьківський полк був теж земельною округою, котра поділялася на сотенні округи,—війскові й земельні повіти. Так було і в иньших Слободських полках, коли вони склалися.

Отаман Харьковських козаків був ще і у 1659 році Т. Лавринов. Ab роспису Пестрикова 1660 року ми читаємо: у Харькові черкас з полковником і з начальством 1357’чол. Зна­чить у початку 1660 р. у Харькові вже був полковник, але хто був тоді XapbKOBCbKHM полковником, не знаємо. Знаємо тільки, що у 1665 році, як побачимо далі, полковником у Харьківі був вже Іван Сірко, кошовий війська Запорожського. Пробував Сірко у Харькові у 1664— 1665, і 1667 р., але семейство його проживало біля Mepex ви у сл. Артемовці, котру він сам оселив і там було його семсйне гніздо, там його більш усього знали й цінували. В указі.1675 року воєводам Рєпніну з товаришами Іван Сірко називається Харьківским полковником й додано до сього, що він з козаками під Балаклейиою слободою розбив татар і одбив од їх полон: за се він був нагороджений царським жалуваннєм. Його вививали для сього з Харьківа у Білгород —і він туди їздив. Харьківскі козаки подали у 1667 році цареві прохання, де називають себе черкасами Харьківського черкаського полку Ів. Дм. Сірка. У роспису козаків Білгородського полка 1667 р. перелічені усі слободські полковники - у Харькові— Іван Сірко. 25 лютого 1668 р. кн. Барятинский наказував Харківському полковнику Сірку прибути з своїм полком з козаками до Охтирки. А 17 березоля кн. Барятнпський оповіщав царя, що Харьківській полковник Івашко Сірко зрадив, Харьків лее не зрадив цареві й вибрав иньшого полковника—Хв. Репку. Перша згадка про Репку, яко Харьківського полковника, нале­жить до 28 червня 1668 р. 26 лютого Сірко ще був полковником у Харьківі. 17 березоля була послана звістка про його повстання, а роспочав він повстання 4-6 березоля, коли вийшов з Мерехвп. Повстання захопило південну частину Харьків.ского полка, а Харьків взагалі не хтів приймати у йому участи. Харьківці скинули з полковництва Сірка й вибрали на його місце Репку, котрий виступив проти Сірка у південну частину полка, бо вона з‘єдналася з Сірком і його подтримувала.

3 товаришем своїм поубивав Білгородськіх дітей боярских, котрі йшли з служби своєї з Валок. З сього видко, що у Харькові був теж рух проти воєвод та приказних, а Репка був супро­тивником сього руху і стояв за Москву і проти Сірка^ Сірко як ми бачили, натякав па злу долю Рпбинського полковника, але.ми знаємо, що Іван Зіпковский, котрий був у 1667 р.

Зараз після смерти Репки Харьківським полковником вибрано було у 1668 р. Григорія Донця, котрий раніше був Харьківським сотником. Хоча Орновський і виводить рід Донців-Захаржевських з Польщі від тамошніх дворян, але ми знаємо, що Гр. Донець ніколи не писався Захаржевським. Рід Розумовських теж виводили з дворян, коли се були прості козаки, так мабуть було і з Донцем. Родоначальник Донців був простий виборний козак Грицько Донець, котрий і призвище своє получив через те, що прийшов з Дону. Раніше він був рядовим козаком—Грицьком Донцем, потім його вибрано у сотники, а після смерти Репки і в полковники. Цікаво, що Донський атаман у свойому привабному листу звертається до його так: „в город Харьків полковнику Грицьку“. На його ймення була видана перша царська жалованпа грамота 1668 р. Харьківському полку з усією старшиною і поспільством. У Розряднім приказі було записано, що у Харькові полков­ником був Григорій Донець. З універсала Доньця дізнаємося, що він зробився полковником Харьківским по указу царя, за свою вірну службу Московському цареві. За його часи увійшов у склад Харьківського полка Балаклейскій полк у 1677 році. У 1674 р. у Харьківському полку було ‘20 городів і слобід і козаків полкової служби 5055 чол.,- а у 1677 р.—20 городів і

4 слободи, козаків полкової служби 7733 чол- У 1685 р. із Харьківського полка виділився окремий—Ізюмській слободський полк—і тоді у Харьківському залишилося 12 міст —городів, з 43 селами й деревнями; між ними були—Вовчанськ, Салтов, Золочев, J3ajικπ. Мерехва, Змійов, Слав'янск й пньші, себ то кілька повітів сучасної Харьк. губ.—Харьківській, Вовчанській, Валковській, Змійовській п частина Ізюмського. Ширилася округа полка, а разом з тим збільшувалося і число сотен— у 1732 році їх було вже 17. До Харьківського полка належав, як ми бачили, Балаклейській полк, котрий увійшов у склад Харьківського полка, і де-який час отсі два полки з двома полковниками істнували разом.

Охтирський полк мав своїм полковим містом Охтирку і обіймав теперешні Охтирський й Богодухівський повіти і деякі суміжні частини Харьківського повіту, а також Полтав­ської і Курської губернії. Першу жалованну грамоту дістав Охтирський Слободський полк у 1668 або 1669 році. Охтирський полк склався між 1655 і 1658 роком, а в якому році, певно сказати не можно. В реєстрі Охтирських мешканців 1655 року на чолі їх був це полковник, а отаман Дмітрій Іванович, а у 1658 році там був вже полковник Іван Гладкий. Так каже В. В. Данилевич на підставі тогочасних документів, але н^ жаль нс цітує текста їх. І дивно, що у 1668 році по справці Розряду у Охтирці не показано полковника, але у виданому мною роспису міст Білгородської линії за 1668 рік бачимо чотирі слободських полка, а серед їх і Охтпрській. Полковником їх був тогді Дем’ян Зіповьєв, на ймення котрого була видана жалована похвальна грамота у 1669 році.

Осадчим міста Сум і першим Сумським полковником був Гарасим Кондратов, котрий, як каже документ, прийшов з за-дніпрянських городів і осів жити на безлюднім місці між Білгородською та Путпвльскою линіями над річкою Сумкою. Він призвав дідів, батьків і родичів теперешніх мешканьців і багацько усякії переселенців з за дніпрянських і гетмаиських городів і населив перш усього Суми, а потім багацько городів, сел і деревень, влаштував полк і за те його було зроблено у сім городі Сумах і полковником. Кондратьева вибрали полковником полчане, а Розряд ствердив сі вибори. Коли саме відбулися вибори Кондратєва на полков­ництво,’ се питання розвязує В. Є. Данилевич на підставі документів: у 1658 році він був ще городовим отаманом у Сумах, як се видко з інструкції Малішевському, але у сій же інструкції сказано, що Малишевський повинен був заселяти нову оселю задля установи військової служби козаків слобод- ського Сумського полка. Значить тоді вже улаштовуйся сумський Слободський полк.

У інструкції стоіть 7167 р. від сотворения сьвіта, але В. G. Да- нілевич справедливо каже, що се буде не 1659, а 1658 р., бо місяць грудень 7167 року (рік починався тоді у вересні) падає на

1658 рік від Різдва Христова. На службі на полковничій посаді Кондратьев був з 1658 р. У 1659 р. йому виписане було уже жалования у Розряді. Виходить так, що Кондратьев став Сум­ським полковникОхМ або у самому кінці 1658 році, або у початку

1659 р. І се підтримується щей тим, що тоді саме він дуже гостро відмовився з’єднатися з гетьманом Виговським проти Москви. Здається, що тоді він був вже полковником, але тільки що стверженим Москвою і бажав чи мусив проявити свою щирість Москві. Кажемо „бажав чи мусив“ через те, що хоч він і виявляв себе вірним слугою Москви, але у його, як ми бачили, були якісь зносини з Брюховецьким. У Сумському, як і у Острогож- ському, полку першим полковником свого полка був’ осадчий полкового міста і полкової округи. До Сумського полка належали теперішні Сумський і Лебединський повіти.

Першим полковником Ізюмського Слободського полка був теж осадчий Ізюмської полкової округи Харьківський полковник відомий нам Грицько Донець. Він переніс город Ізюм на нове місце, де Ізюм і тепер находиться, і зробив з його новий великий город. Гр. Донець з дозволу Розряда поселився у Ізюмі і хтів, щоб полковником у Харькові зробився його син Костянтин. Харьківські полчане (старшина і усі козакі) подали від себе цареві прохання, щоб у Харьков! назначено було полковником Костянтина Донця, бо батько його хотів жити у Ізюмі. Гр. Донцеві вийшов дозвіл жити у Ізюмі, але він, як і давніше, мусив писатися ХарьківськиїМ полковником, а син ойго Костянтин наказним полковником й відати службою та росправою сотників та козаків по їх українському звичаю. Але через якийсь час батько знову переїхав у Харьків, а син у Ізюм (мабуть у 1682 p,). Ce було зроблено для того, щоб прокласти стежку Костянтинові до самостійного полковничого уряду у Ізюмі. Гр. Донець старів і хтів Ізюмсьцр полковництво передати синові Костянтину, а Харьківське другому синові Хведору. Він сам побував у Москві, а потім вирядив туди Костянтина у 1685 році до царів. З ним приїхав полковий обозний Петровський, піп, сім сотників, троє сотенних хорунжих, усього 28 чоловік. Ізюмців приняли при дворі дуже ласкаво. Кость Донець прохав, щоб йому царі дали грамоту на Ізюмське полковництво і щоб Ізюмський полк був виділений з Харьківського. На се, казав він, згожується і о тім просить його батько. Уже на другий день вийшла резолюція: виділити Ізюмський полк з Харьківського, приписати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками й видати Костю Донцеві жаловапу грамоту на полковництво, хоч все таки разом з батьком Григорієм Донцем. Жити на Ізюмі велено було Константинов! (1685 p.). Кость Донець прохав ще, щоб його полку видани були царями корогва і литаври, котрих раніше Слободським полкам не давали, і пОходні гармати. Чи се проханне було виконано, не звісно.

Оттак ріжними способами та у ріжні часи склалося 5 слободських козачих полків: з них Острогожський з полков­ником Зіньковським мабуть найстарший (початок його іде з 1652 року). Головинський каже: „з поселених на Острогожщі українців склався Острогожскій козачій полк. Ce був перший слободській полк. Першим полковником його був Зіньківський. Полк склався із семи сотен". Виникає якійсь сумнів тільки через те, що царська грамота 1659 р., як ми бачили, була відправлена не на імя полковника, а „черкас". Можливо одначе, що Зіньківський, котрого бачимо з титулом козацького полковника ще у 1652 році, тільки через якійсь час прилучив до себе Острогожський полк—тоді як він склався й тільки тоді він зробився й полковником Острогожського полка. У Охтирці був полковник і полк у 1658 році, у Сумах у кінці 1658 р. або у початку 1659, у Харькові полковника з полком ми бачимо у 1660 році, в Ізюмі у 1685 році. Раніше Московскій уряд давав вільготи осібним українським осадчим, а коли па Україні склалися полкі, тоді Московскі царі почали вже па їх імення давати вільготи козацькому товариству й усьому поспільству і через ті вільготи, котрі дістали слобожане—.мешканці заселених ними слобід та городів — і уся країна почала прозиватися слободською Україною або слободськими полками 3 усіх тих льгот і склалася автономія краю і його мешканців. Значить основою автономії Слобо­жанщини були царські жалованій грамоти, котрі видавалися слободським полкам, так само як основою автономії ліво­бережної України були так звані Гетьманські статті, себ то умови з MockobckImh царями, а потім россійскими імператорами. Гетьманські статті, котрі давалися усієй Гетьманщині на ймення єдиного представника краю гетьмана, повинні були давати більшу автономію, ніж окремії жалованні грамоти слободськім полковникам вже через те, що тут не було такої єдиної гетьманської влади, яка була у Гетьманщині. Алеж усе таки і слободські полковник! мали кожний у своїй окрузі дуже велику владу—не меньшу, ніж полковники Гетьман­щини у своей окрузі. Значить слободсько-українській автономії бракувало центральної германської влади, або краще ска­зати вона поділялася між усіма пьятьма полковниками Сло­божанщини.

Склад козацкої автономії. Як же по сій автономії був улаштований уряд країни? У кого була влада над країною й ії мешканцями?. Які політичні і иньші права мали полковники і місцевий уряд? Які були відносини країни до Московской а потім Російскої держави? Які права й привілеї мали мешканці країни?

На чолі полкового уряду стояли виборчі полковники і пол­кова старшина. Полковника і старшину вибирала сама полкова старшина, а не усе товариство, і не на якийсь там час, а взагалі до смерти. Влада полковника була дуже велика: він відав устроєм свого полка, себто керував цілою округою в усіх військових і адміністрацийних ділах, стверджував судові постанові в карних — кримінальних справах і в позвах; роздавав війскові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним і сам міг займати такі займанщпни задля себе на свою власну потребу; на все те він видавав універсали за своім підписом (рукою власною) і печатью. Полковничими клейно дами були—пернач (шестопер), себто шестигранна булава, обложена золотом або сріблом та самоцьвітним каміннєм, полкова корогва з іконою Божої Матери або якогось сьвятого-обороньця полка, полковнича печать, котра була разом з тім і полковою—війсковою, полкова музика. Полкову старшину складали шість чоловіка; полковий обозний, судія, есаул, хорунжий і два писаря. Під началом обозного були гармаші з гарматами і усікріпости. Яко старший в полку, він заміняв полковника, коли той був хорий або в від’ізді, але він не міг тоді видавати універсалів. Судія відав судовими цивільними ділами у полковій ратуші, есаул був пособником, підручником полковника у чисто війскових справах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками, відав полковою музикою й оберігав полкову корогву. Полкові писарі були секретарями у ратуші-єдеп у війскових, а другий у цівільних справах. Уся полкова, старшина збиралася для війскових справ на полкову Раду, на чолі котрої стояв пол­ковник, а обозний порядкував ділами. Усі мали по одному голосу, а полковник два. Справи судові рішалися у полковій ратуші, куди входили тіл: самі члени, що і в Раду, але впо­рядником там був вже судія. В сотнях був такий же сотенний уряд, котрий складався із сотника, отамана, есаула, писаря і хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, яко судія, і писарі порядкували граждан­ськими справами, а есаул і хорунжий помагали сотнику у війскових справах. Хорунжий держав сотенний прапор, на котрому був- хрест і визначалися полк і сотня. Сотника виби- кала полкова старшина, а він сам уже вибірав собі сотенпу старшину; міг і скинути її з уряду. Так виявляє нам устрій слободських полків Срезпевськіїй на підставі офіціального документа так званого „Екстракти о слободсьских полках". Сей документ до нас не дійшов. Ми можемо в загальних рисах здатися на Екстракт Срезневского, бо його звістка підтримуєтся й инігіими джерелами. Але на сю звістку треба всеж таки дивитися, як на правдиву тільки взагалі, бо від сього порядка були відміни в ті або иііьші часи життя країни залежно від місцевих обставин, а більш усього від політики центрального уряду.

Ось де які звістки з иньших джерел, котрі підтримують свідоцтво Срезневського про полковничу владу. Харьківский полковник К. Донець у своєму універсалі 1686 року писав. „Ознаймуємо сім листом нашим, іж по указу великих государей, мешкаючи ми тут на українном городі Ізюмі, маемо то в своей власти роздавати усякіє вольніє грунти і пасічні в’ізди усякім людям для размноженія". Сим підтримується свідоцтво Срез­невського про право полковника роздавати вільні землі. У 1712 році старшина Харьковського полку подала цареві Петру Вел. прохання, щоб залишити її при старих привілеях що до виборів—а по сих привілеях вони вибірали старшин на ратуші з загальної згоди по свойому українському звичаю і усякі уряди мали премія: себе без переміни. Далі вони прохали, щоб як і при старих полковниках полкові збори робилися з загальної згоди, без тяжарів, і щоб росходи запи­сувалися тел: у Ратуші і щоб полковник Куліковський, як і колишні полковники, робітників і хури брав з своїх маетностей, а старшини для сього мали з неслуя:илих людей по 10, 15 чол. Царь Петро згодився з сим проханням. Сотників, по Срезневсь- кому, вибірала полкова старшина, але універсал на сотен­ний уряд видавав полковник. Ось цікавий універсал про се полк. Квітки 1718 р. „Полковник Харьковській Григорій Квітка Афанасьев. Усім старшинам полку мойого панам сотникам, атаманам, всьому старшому і меньшому, а особливо сотні Ольшанскій товариству сім ознаймуем, іж.... видячи пана Якова (Ковалевського) как во всяких случаях і потребах воїнських справного і способного, так і до уряду годного і розумного, вручаємо йому уряд сотничества в Ольшаній, кото­рого все общетовариство тамошнє і посполітий парод, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за старшого, усякеє йому йалежитоє як старшому свойому мають оддавати послушенсьтво і учтивость, також і він новозибраиий сотник повинен бути у товариства, яко старшій, доброго чтити, а противного і ослушного карати. Особливо упоминаемо, аби він сотник усякіє токмо до уряду свого і як судити справу знал, а до крімінальних касатися не важилея, но до суду полко­вого в Харьківськую одсилав би ратушу*. Про Ради у запи­сках Квіток сказано, що там бували гострі суперечки між старшинами, і сі суперечки иноді закінчувалися навіть боєм.

Полковники Слободських полків. Полковники мали у своїх руках велику владу і нам треба знати, хто займав сі полковничі посади, як вони їх займали і що вони робили на користь населенню. Тут ми побачимо, як робилися вибори полковників у дійсному життю і коли виборче право порушалося та ламалося і хто був винний у його зменшенні та знищеню. І. Квітка дає нам список Слободськіх полковників. Він не зовсім повний

Полковник Сумського полка Гарасим Гар. Кондратьев.

і навіть може певний. У ньому нічого не обговорено про вибори полковників, але все таки ми мусимо ним скористуватися, хоч з деякими поправками. У Харьковському полку були полковниками, починаючи з Гр. Донця (ми знаємо уже, що було два полковника Сірко і Репка і до Донця): 1. Гр. Ерофеевич Донець у другій половині 17 ст., 2. Хв. Гр. Донець-Захаржевскій (Петровскої доби), 3. Прокофій Куликовський [(волох), Петровсь- κo'i_j доби], 4. Гр. Сем. Квітка (Петровскої доби), 5. Ст. Ив. Тевяшов (Лизаветипської доби), 6. Матв. Прок. Куліковський (послідній).

У Сумському полку І. Квітка лічить 7 полковників — 1. Гар. Кондратьева (другої половини 17 ст.), 2. Сина його Опдрія Кондратьева (Петровської доби: його убито у 1708 р. в. Булавинське повстанце на Допу), 3. Ів. Опдр. Кондратьева (унука Гарасима—Петровської доби), 4. Вас. Дан. Перекрестова — Осипова; 5. Дм. Ив. Кондратьева (Лизаветинських часів),

6. Мих. Мих. Донця-Захаржевського, 7. Ром. Ром. Романова (дослідній).

У Охтирському полку було 8: 1. Демьян Зіновьев (другої половини 17 cτ.), 2. Ib ів. Перекрестов (часів Петра вел.), 3. ле се,Мойсе треба розуміти як ствердження виборів. Звертаючися до роду та призвіщ Слободськіх полковників, бачимо, що у Слобожанщині було кілька родів, котрі немов вистачали з поміж себр полковників: так рід Допців-Захаржевськіх дав 5 полков­ників: 2 Харківському полку, 2 Ізюмському, 1 Сумському; рід Кондратьевых 4 - усіх Сумському; рід Квіток 2: одного Харьковсь_: кому і одного Ізюмському полку; рід Лесевицькіх 4 Охтирському полку, рід Перекрестових і ОсиповихЗ: 1 Сумському, 2 - Охтирсь­кому, рід Шідловских—2 Ізюмскому, рід Куликовских—2 Харь-' ковському полку, ’рід Тевяшових—4: 3 Острогожському і одного Харьковскому полку. Значить, отсі 8 родів дали усі укупі 26 полковників і тілки 8 полковників дали поодинокі роди—^; Романова, Зиновьева, Боярського, Краснокутського, Карабута. Caca, Буларта, Куколя. Виходить, що у Слобожанщині у' деяких родів було немов спадкове полковницство—у Лесевицкйх,'

Тевяшових, Кондратьевих. Рід Кондратьевих давав полковників⁷ тільки одному Сумському, полку, рід Лесевицких—одному- Охтирському полку, рід Куліковских—одному Харьковскому¹'¹ полку, Шидловських—Ізюмскому. Ci роди були багаті і се^fZ багацтво мало великий вплив на виборні стверження їх урядом. З другого боку знов і багацтво вони збільшували через те; ідо займали полковничі уряди. Доньці-Захаржевскі мали велику- силу і значіння у Харьківській та Ізюмскій окрузі, КондратБевй¹-¹. у Сумскої та сусідній Охтирскій, Перекрестови, Лесевицькі H Осипови у Охтирській, Тевяшови у Острогожскій. Не дивно, що Харьківська старшина прохала у 1707 році, щоб полковни­ком у Харьківі поставлено після смерти Гр. Доиьця зятя його Хв. Вол. Шідловського. Вопи не хтіли полковника з чужого роду, бо боялися, що він їх знищить. Прохання було підписано тільки полковою старшиною та сотниками, але йшло немов бд усього полка.

S

Діяльність полковникив і їх вибори. Ми мало маємо звістоїс про діяльність отсіх полковників, але усе таки треба сказати, що де які з них справді дуже працювали на користь населення. Особ­ливо се треба сказати про перших слободскіх полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення. Йа їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити Харьківського полковника Гр. Доньця, Сумського Гар. Кондратьева і Острогожського—їв. Дзіньковского. Донець був полковником—з 1668 по смерть у 1691 р., себ то 23 роки, приймав велику участь У_; січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів іціаселив їх людьми, котри викликав з за-дніпрянщини. Збудував між иньшими місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харьківськім полком над захистом південної частини Слобожан­щини, будуючи так звану Нову линію; здобував жалованні грамоти з вільготами для обох своїх полків—Харьківського та Ізюмського, оснував з де-якими иньшими старшинами Дуряжській манастирь. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали—він дістав висшій ніж полковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах, Гр. Донець,які иньші слободські полковникі, не забував і про себе, здобув великі достатки і траплялося кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця—з першої видко, що він одняв млин, а з другої, що заволодів землею боярських дітей, означивши її порожньою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правительство. Одначе сіх двох скарг за 23 рокі виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідстві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець иноді кривдив підлегле йому населення, але про се певних звісток ми не маємо, не маємо навіть таких скарг, як на иньших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку* про їх лицарскі вчинки і вони замовили до сього діла якогось Орновського, котрий і зложив похвальне слово Хве- дору Донцеві-Захаржевську і усьому роду Донців. Діти Григорія не визначалися так як батько. Гар. Кондратьев та Ів. Зіньков- скій теж були невсипущими робітниками у обороні та заселенню своїх полків, для котрих вони діставали царські жалованні грамоти на льготы.

Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі не мали иа увазі народнього добра і разом з сим приведемо звістки про те, як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибірали на Раді, а назначав иа полковничу посаду центральний россійскій уряд або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою.

У Охтирскому полку урядники, старшина і козаки вибрали у полковники у 1686 році Ів. Ів. Перекрестова і сей вибор був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р., з котрої видко, що й раніще він там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацких звичаях. За шведську баталію син Перекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помошніком свого батька.

У 1692 році по грамоті з Великороссійского приказу й проханню Охтирського полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з поміж себе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаікв ласкавого і до війскового діла дотепного, котрий міг би об’єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьева Романа од полковництва було одставлено. І ось ми, пишуть Охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до війскового й полкового діла дуже зручний і до нас старшини та козаків держить ласку і приязнь і росправу робить правдиву, окрім його серед стар­шини та козаків такого розумного й „заможного" чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на війсковій Чорній Раді, себ то такій, де була не одна тільки старшина, а й рядове товариство, а Срезневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срезневський казав про вибори до смерти, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьева було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сіх виборів Перекрестова треба додати, що козаки Краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маньковський пидпи- сався теж на виборчому листові без їх згоди. А що до Романа Кондратьева, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств не робив, бо він чоловік розумний, до війскового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перекрестові. Ilepe- крестова вопи не хотятъ мати своїм полковником, а коли його буде отвержено, тоді вони мусять розійтися геть QbBlT за очі усі без останку. Іще більш цікава була друга скарга па Йвана Перекрестова Романа Кондратьева і 25 козаків, котру подав па його Москві колишній полковник Охтирського полка Ондрій Прокофьев з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками підтримуючи першу супліку козаків Охтирсь­кого полка, щоб Перекрестова вислати з його маетностей на життя в який пебудь город, а полковництво Охтирське дору­чити Романові Кондратьеву. У своїй супліці Роман Кондратьев писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвірья не має. Тепер же Перекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб ски­нути його з полковництва. За нього держить руку і Білго- родський воєвода боярин Шереметьев. І він, Кондратьев, прохає царя, щоб він не вірив поклепам Перекрестова, котрий зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати й родичі; і про сі утиски бажано зробити слідство усім Охгирським полком і иньшими полковими містами. Проти Івана Перекрестова висловлено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжки роботи, так що вони мусили працювати на нього і у день і у ночі; у колишнього Охтирського полковника Прокофьева він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів Охтирському атаманов! брати з меш­канців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, сьвічки, солод, мнясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смер­тельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани не зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника Кирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацкої відібрав млина, винницю та коморю, а у єдного козака „вимучив" 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбованців, а віддав тильки 50, одняв подвірья і сінні покоси. Родичі його замучили до смерти одного козака за те, що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив, закував у кайдани, де той і помер, а удова з постраху видала йому купчу на сього млина. Другого козака він держав на цепу при гарматі. У козаків с. Борок одняв поля, ліси й хутори і млина і усякі землі й захопив села, де жили козаки. Може де що з сього були й наклепи, але всеж таки здається, що Перекрестов

його родичі були справді таки великими хапугами-він усі свої сили, талан та завзяття направив на те, щоб збіль- тити яко мога і правдою і неправдою свої маетности. І у сім він наближався до тіх старшин лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лазаревській на підставі архівних джерел у своїх розвідках „Люди старої Малоросії". Завзяття у сьому ділі Охтирського полкового не міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не буле перешкодою для тамошніх старшин), а Білгородського воєводу Перекрестов міг склонити до себе покірливостью (і справді той був до його дуже прихильний), а приказних подарунками, козацьке ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім, що то була за людина Перекрестов. Батько Івана Перекрестова був таким же переселенцем з Правобережья, як і иньші козаки. В документах згадується, про „черкашенииа" Івана Яковлевича Перекрестова, а се призвище свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу ще за царя Олексія і служив і при Ѳеодору Олексіевичу. У 1681 році ми бачимо його вже Охтирським полковником. Царська жалованна грамота 1686 року затверджує його знову на Охтирському полковництву, по вибору усіх полчан, і малює його завзяту військову працю. Іван Перекрестов приймав участь з своїми козаками у Крим­ських походах кп. В. В. Голіцина, де його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі Шведами. Царь Петро в нагороду за се зробив сина його Данила помішником батькові у полкових справах, для того, щоб поставити його потім Охтирським полковником на батьківське місце.

Але вийшло зовсім ипакше: за якусь провинність царь Петр у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маетности відібрані були від нього указку. У 1714 р, вин жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 році почалося діло про розпро­даний Перекрестовських маетностей і його самого витребовали по якихсь справах у Архангельск, хоча він лежав на смертним ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився на удові Осиповой, разбогатів і виступів навіть супротивником Кондратьева на Сумське полковництво. Виходить так, що Перекрестови дивилися на Охтирське полковництво немов на свій нащадок. Кондратьеви такечкиж дивилися на Сумське полковництво і мали на се більше права, ніж Перекрестови. Полковництво там займав Гар-. Кондратьев, за ним його сини (Григорій, Роман і Ондрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до смерти своєї у 1728 р. Ми бачили вже, яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Cio боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харьківського історичного архива, видані О. Д. Твердохлібовим. Перекрестов Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити Сумським полковником, а про Кондратьева там було написано, що він ще молода людина, недотепна і навіть грамоти на вміє. Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 рокив) й не мав ще навіть сотницкого уряду. Осипов —Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьевих. Але й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився небіжем, а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумьского полка Маркова і Кондратьева, Охтирського полковника Лесевицького до гетьмана і у гетьман­ських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головкіпа, віцеканцлера Остермана, до Ушакова, до Київського ген. губ.). Серед сих листів є й копія прохання старшини й това­риства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полков­ничого уряду Осипова Перекрестова й поставити на його місце Кондратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьева, його дітей—Григорія і Ондрія Гарасимовичів: посліднього убито у поході проти Булавина на р. Уразовій. Вірно служив і Роман Кондратьев Охтирській полковник. У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьевих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Пере­крестов котрий нині прозивається Осиповим;—Івана-ж Кон­дратьева від заслуженого ранами і кровью Кондратьевих Сумського полковництва відкидають. Теперя йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 року на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Перекрестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайнім полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такіж кривди з‘являться, коли Осипова-Перекрестова буде відсунуто від полковництва—тоді кожний напише про свою кривду. А коли з‘явиться прохання від Сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можно буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-ІІерекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, иньших оманою. І всеж таки, не взираючи на такі захади, Перекрестов-Осипов залишився на. Сумському полковництву і їв. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть таким патронам, як Бйрон або Головкин, було однаковісінько, хто сидітиме на Сумському полковництві чи Перекрестов’ Осипов, чи Кондратьев і вони залишили того, хто сидів. А може для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенькій вже гетьман, котрий незабаром помер й йому не назначено було навіть наступника.

Думка про спадкове полковництво мала силу і у иншпих полках. Так Харьківські та Ізюмські полчане підтримували звичайно рід Донців. Гр. Донець вмер у 1690 р., а його наступником, як ми бачили, був сип Хведір разом з братом Константином, котрий мав полковництво на Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харьков! до самої смерти у 1705 році. І тоді Харьковські полчане подали прохання, щоб у них поставлено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником Ізюмським,—Хвсдіра Шидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони, їх знищити, Ізюмській же полк близько від Харьківського і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником постав­лено, по проханню полчан, Шидловського Чи вибірала Шидловського полкова Рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі, котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя і се було не отвержения ви­борів Ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказ­ним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврен­тія, котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі. Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотениої старшини йому повернули права і він вернувся у війско генералом, але маетностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тім, котрих поселили у Слобожанщині під проводом Кантемира. Лавр. Шидловській, по царському указу, був переведений полковником у Ізюм, а Харьковске полковництво пожаловано Куліковському, котрий вийшов з Кантемиром з Волощини. Ce вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куліковського вибірали на Раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задоволені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скідав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітників, ніж було росписано, і роспоряджувався війсковими сумами сам без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Кова- левським, судью Афанасьевим, осаулом Афанасьевим, писарем сотниками й була підтверджена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський на посаді пробув но довго, і його місце заняли Гр. Сом. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна Коллегія поставила Харьківським полковником Матв. Куліковського, хоча Харьківці хотіли бачити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох Слободських полковників і полкової старшини. Полчане з нього були дужо пезадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвиначував Куліковського писарь Липецької сотні Нелишний у тім, що він примушував козаків продавати його жінці за дешево землі, продавав за дорогу ціпу козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованных грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Чорняка, котрий робив утиски козакам і держав у собе для робіт козаків і навіть попердиього сотника, через що козаки Липецкої сотні кидали свої домівки й записувалися у піддані по инших сотнях. Непишнпй подав про отсі утиски Черняка скаргу Куліковському, а той передав її Черняку, котрий Непишного за се немилосердно побив. H и пишний подав супліку на Куліковського начальнику української дівізії Кп. Кантемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куліковського і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Баическул одіслав Непишного до Куліковського, а той його заарештував і побив, потім примусив Непишного написати заяву, що він до­носив па полковника несправедливо. Ослобопившися Не­пишний знову повернувся до Кантемира і повідаво йому, що сталося з його приказом, Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні сьвідки і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, побачивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немов би то з війсковими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у сенат. Але і там його постигла невдача, бо війскових діл при ньому не знайшлося і Кантемиру Воєнна Коллегія зробила за се вимову. Отеє усе діялося у 1761 році. Воєнна Коллегія доручила зробити слідство про скарги Непишного геп. аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куліковській, Білгородської губ. канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був примушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову таки заарештували й закували па сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора Слободсько-Українського Щербініна у 1764 році, писарь же Непишний сидів усі часи у тюрязі, а Куліковський на полковни­чому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого обвинувачено, але все ж таки Куліковський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин справлена була велика сума грошей за сі кривди. Треба до сього додати, що й самого Кн. Кантемира (син Антіоха) було одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки і у сьому він повинився,- Перший полковник Острогожського полка Зіньковськпй пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних, ойго скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено і навіть жінку його покарано смертью, а дітей вислано у Сибирь і одібрано у них усе майно. Полковником затвержено сотника Гар. Корибута;чи вибірали його полчане, не знаємо; його змінив пол­ковник Іван Семенович Cac (Сасов) —з чожоземців. Чи вибирала його полкова Рада, про се ми не знаємо; може він був назначе­ний, а мо?ке тільки отвержений Московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка, потім полковником копейного полка, потім Острогожським воєводою, а потім ойго •назначено чи стверджено у 1680 році Острогожським полков­ником, і він був па сій посаді до самої смерти—до 1693 р. Ce був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого призвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 p.: [ones Sasonps Ryky pryllosyll, (руку приложив) у 1686 р.: Іван Сассав Ryky pryllosyll, у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить.тільки за 9 років він вивчився своє призвище писати по россійски. В. Є. Данилевич почитає його англичанином. Цікаво, що Острогощане заступилися за Caca, коли у 1682 р. на його скаржилися великороссійскі служилі люди Остро- гожська, що він немов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Caca одставлено було од пол­ковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Ce було їм отвержено. Але його -самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, що дня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і всеж не хтів ставитися на очп з тими, як він казав „ворами", котрі його обвинувачу­вали. А Острогожський воєвода обвинувачував його у тім, що він немов не ходив на молебні у царські дні. Одначе Cac довів, що він навіть стриляв з гармат, коли у його будинку „чашу величали", себ то пили за царське здоровья. У 1690 р. Остро- гожські приказы подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками полчанами- і за се мабуть до його зле відносився воєвода з великороссійскими служилими

9β

людьми. Воевода ж гнівався і скаржився на його за те, що він великороссійски^ служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тіх котрі жили у своїх дворах проміле українцями, з домівок виселяв, бив і жити не позволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу з приказних слободськйми полковниками. Наступником Caca був Буларт— теж чужоземець, мабуть з англичан і можливо пасинок Caca. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо одначе, що він мав і чин стольника.

Оттак, як бачимо, слободські полковники, своєю неправ­дою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Россійскі царі та їх урядники скористува­лися з отсих неправд слободськнх полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію слободсько-України, котра стала Россійскому правительству як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині. Як і там, так і тут па полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення.

Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремеснича, але вони но уміцнил.ися як слід на Слобожан­щині так, як се було у Гетьманщині. У Харьков! по доку­ментам були війти, згадується про двох таких війтів—Ємова іільїна—була значить і мійска влада, мабуть на зразок сотен­них міст Гетьманщини, наприклад, Борисполя.

Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожан­щини зменьшувалася й через те, що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчій козаць­кий український. Через те бували звичайно межи ними супе­речки. Коли у Гетьманщині при Брюховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при царі Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської дер­жави, усе „самодержавіе^μ московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за слободською Україною її козацьку автономію, але все таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себ то приказів і навіть— чого вже не було в Гетьманщині—од свого місцьового уряд­ника—Білгородського воєводи і окрім того утворили представ-

ників свого приказного уряду—воєвод по містах слободської України.

У Харьков! та й по иньших містах слободської України воєводи трималися з початку його засновання і до XVIII ст. Головним обов’язком воєвод було війскове діло—оборона од татар, догляд за кріпостью і уряд над великороссійскими слу­жилими людьми. Але як узяти зміст звістного нам „наказа" Харьковському воєводі Семену Дурново (1688 р), то побачимо, що його влада була дуже широка і майже нічим не одріжня- лася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: зачім тільки не повинен був пильнувати Харь- ківскій воєвода? Він мусив, приїхавши у Харьків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хліб­ними запасами, зі списками українського й великороссійского населення, з грамотами, книгами і ділами, і з росписним списком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость і у всьому слухатися Білгородського воєводи і писати в Москву в Приказ. У Харь­ков! він мусив оберегати кріпость і доглядати за служилими людьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісти про татарскій приход, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з україн­ських міст і крадуть коней. На пашню, людей отпускати тільки з вартовими і тоді навіть, коли не було вістей про татар. Проти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми} про ранених та убитих ук­раїнців та великороссійских людей писати у Москву у Приказ Великої Россії і Білгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свиньцю, одписувати у Пушкарський приказ і вести рахунок. Ключі од міста і кріпости тримати у себе. Росписувати браньців та захожих людей переселенців і доглядати, щоб ніхто не проїхав звідтиля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харьков! не приймали великоросій­ських служилих та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних людей без дозвола Велико­россійского приказа. Про се треба було оповістити й населення. Нових поселенців українців з малороссійских городів він не міг по своїй воли приймати без дозволу Білгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, при­водили до присяги і приймаючи на життя у Харьків з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди; а українських переселенців з українних великороссійских городів не приймати й повертати туди, звідкиля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручнями записями (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показу­вати воєводам тих городів, через котрі вони проїзжатимуть. Що до населення Харьківа, то воєвода повинен був пильнувати, щоб мешканьці і укріпости і на підварках і у слободах, у літку у спеку по хатах та по лазнях пічок не топили і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а, щоб готовити страву та пекти хліб, поробилиб окремі печі далеко од будин­ків, а в місті, кріпости, по баштах, по лавках і по подвірьях щоб були поставлені дакки і мідяний посуп з водою і віниками. Українцям і великоруським людям він не повинен був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вимагати від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової служби він не мусив відати —ні судом, ні розправою, а колиб трапилися якісь суперечки між ними і великороссійкими служилими людьми, треба було відсилати козаків на розправу до Харьківсь- кого полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полкових козаків воєвода повинен був держати ласку. З других доку­ментів видко, що воєводи збірали грошові податки у казну і TaMOHteHHi збори; помішниками у судних і розправиих ділах у них були под‘ячі і вони мали у своєї владі й тюрму. Значить воєвода мав владу над кріпостью і містом Харьковом у війсь­кових і поліцейських справах, мав повну владу над велико­російським населенням у всіх справах, мав, здається, деяку, але неясну для нас владу і над українським міщанським населенням (козаками городової служби) і зовсим не мав ніякої влади тільки над козаками полкової служби. Але трудно- було обмежитися у владі воєводі та полковникові у війскових та адміністрацийних справах, а ще труднійше було обмежити владу над міщанством—було двоевластье, а з його виходили постійнії суперечки. Такі суперечні ми бачимо усюди, де були воєводи. Ci суперечки у Харькові, наприклад, почалися з самого початку його істновання. Здається, що підставою сих. суперечок була ріжниця соціяльного життя московського і українського, ріжниця народніх звичаів і поглядів на сучасне життя. ІІрйказно — воєводський московський уряд був страшенно централістичний і формальний—воєвода не мав права сам нічого роспочинати, він повинен був виконувати тільки свою інструкцію і про все відписувати у Москву та Білгород, а там усюди по приказах царювали канцелярії, приказці под‘ячі, хабарі та папір, а не живе діло. Усе, здавалося, було визначено наказом—без дозволу неможна було ступити й ступня: ні вигнати у поле корови, ні затопити печкі, ні виїхати по торговому ділу із Харькова на Дін, ні уражатися новому переселенцеві у Харькові. Треба було навіть записувати у особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на ворога десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірниках до Москви. Але легко було написати усе отеє у наказі—папір мовляв, усе перетерпить —а як се можливо було здійстнити у житті, по містах слободської України, котрі лежали так далеко од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити діяльність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воєводі, себто урядникові, котрому доручали цілий повіт з містом на чолі, говорити про його гультяйство та користо­любство та стращати тяжким царським гнівом та немилостью. Стращати суворою карою приходилося й населення. Ci кари иноді й бували. Змієвській воєвода С. Дурново повинен був їхати у Краснокутськ, що бити батогами тамошнього воєводу за те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку кару можно було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися через хабара приказним, под'ячим та дьякам. У житті дуже часто робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в при- казі читалися воєводам, але як слід не ви повинилися. Бувало й так, що воєводи не могли оборонити населення од нападу самих тих, хто повинен був те населення захищати і хто залежав виключно від воєводської влади. Так у 1659 році пройшли повз Харьків Чугуєвські діти боярські (300 чол.), побили ні за що, ні про що багато Харьківців, пограбували в будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і волів, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили немолочений хліб і сіно, побили й козацького отамана, котрого вислав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися повертаючись додому вогнем та мечем знищити Харьківських зрадників. Коли воєвода послав до них свого под‘ячого, вони облаяли й його, а повертаючися до дому, справді таки погра­бували багацько хуторів у українців. Через се багацько хуторян, бачу чи оттаку наругу й плюндровання, розійшлися сьвіт за очи, знищилися й мусили протягати руку за Христо­вим подаянієм. Харьківці писали, що такого розору вони не бачили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як ми бачимо, Харківський воєвода не міг ніяк допомогти Харь- ківцям. Воєводи часто мінялися й така була московська полі­тика, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і щоб ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб насе­лення до них не призвичаювалося-і од того у них навіть не було бажання заслужити поважання од мешканьців, кожний знав, що його у всякому разі швидко замістять, хочаб він гарно відносився до населення. У Харькові з 1656 по 1706-й рік., значить за 50 років перевернулося 20 воєвод, себто один на 2¹∕₂ рокі. Було два таких воєводи—Тарбеєв та Грецов, за котрих прохали Харьківці, щоб їх зоставлено було у них на новий строк, бо вони захищали їх од Донських розбишак, суд

і росправу робили по правді, не кривдили й не утісняли подачками. Правительство дозволило. Таке же прохання подали Харьківці й за третього воєводу Садова, на котрого подали скаргу великоросійські служилі люди. Харьківський воєвода Офросимов скаржився на харьківців, також як і Селифонтов. Він писав про харьківців, що вони свавольиі—живуть з ліно­щів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хозяйнувати, щоб було з чого одправляти війскову службу. А на пасіках українських поселенців грабували да убивали великоросійскі служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказні. Так харьківській атаман Лаврінов привіз у Білгород п’ятьох побитих пасішників і приніс скаргу Білго- родському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були погра­бовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію двоє душогубів було повішено на шибе­ниці у Харькові—се була перша судна кара на горло у Харькові, иньших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників Бєлгородський дьяк (себ-то секретар Білгородського воєводи) та под’ячий; сей под’ячий, записуючи у слідстві при воєводі і дьякові показання сьвідків, проминав те, що було неприємно для нього і дьяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади.

Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогожському полку. Полковник і старшина Острогожського полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможенних голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом над міру мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможенних голов і про те ж гаки мито. Острогожщанам видана була грамота, але і ій приказні віри не пяли. Великі утиски робили козакам й Острогожські воєводи. У 1680 році усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїзжих для торгу людей, через що зменьшилися їх великі торги; їм ні зчого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 році мешканці городів Острогожського полка скаржилися па свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогожську, прислав служилих людей і вони кіями проганяли їх з базару: поставили по базару столи, і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. 1 їх було послано у Полатов і Царе- борисів па тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них в?ке кілька років не вродило і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Caca, котрого визивали навіть у Москву: про те як відповідав на се полковник Cac, ми Bjκe казали раніше. TeJK саме робилося і по иньших Сло- бодських полках.

Воєводи повинні були дерікати до україньців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу Харьківський полковник Хв. Донець у 1706 році: козаки ойго полка і Золочів- ські міщаие приходять до нього і скарлсаться на воєвод, що вони їх без перестанку быоть і беруть з них усякі податні, возять їх кіньми та волами у свої помістья усяке збіжжа і од того вони знищилися й розійшлися сьвіт за очи по слободах: а останні міщаие τejκ хотять розійтися. А у Харькові і у Золочеві на посаді окрім україньців-козаків його полка великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні Харьківські до Чугуєва, а другі—Золочівські до Болхового. І через те треба отсю воєводську владу скасувауп. На се вийшов указ—у Харькові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там велико­російського населення, а великоросійських людей велено відати —Харьківських Чугуєвському воєводі, а Золочівців — Волховському. У Ізюмському полку уся влада τejκ належала до полковника ще з початку його заселення.

А ось що витворяв Путивльській воєвода кн. Білосельский у Лебединському повіті (Сумського полка)—у селах Пристайлові, Червлене та дерев. Азак, куди його послано було розв’язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в’язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до Каме- HOBCbKIix дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Каменева і вони обидва сплюидровали у селі Пристайлові церкву Божу, позабірали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля з линками і дітьми, не відаючи, де дітися й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох-селах: у Озакові бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловік, чуби одрізано у 2 чоловіка й поведено 2 чоловіка вітати на шибеницю. По приказу воєводи Білосельского Каменовський приказний Лихонин пограбував у ЗО чоловік: корову з телям, З сокіри, плуг, 4 карб, і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней,

3 голіви товару, 16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей,

4 воза, винний казан, сідло, 3 хомута, чоботи, 2 бочки вина, косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, після того як кн. Білосельскій виїхав з сих осель; той же приказний разом з товарищами Каменовцями ще пограбували (вже мабуть власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та

2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжам, з церкви—образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихиря, ЗО завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Иристайлові били батогами та нагаями навіть жінок.

Залежність слободської України від Білгородських воєвод, Розрядного і Посольского приказів. Білгородські воєводи були найстаршими серед своеі братії і від них залежали й Слободські полковники. Вони стверджували полковничі вибори у Слобо­жанщині: вони пропонували на полковничі уряди царям своїх кандидатів. На поважну воєводську.посаду у Білгород посилали князів та бояр. Слободські полки були приписані до Білго- родського полку і у війскових справах підлягали Білгородському воєводі. І ось як Бєлгородській воєвода вельми звісний боярин Борис Петрович Шереметьев обійшовся з Романом Кондратьевим, Охтирським полковником, коли той приїхав до нього з старшиною та козаками у Білгород по свойому українскому звичаю на празники з поклоном. За те, що Кондратьев подав скаргу на свого недруга Перекрестова (у Білгороді воєводі, а у Москві царям), Шереметьев прилюдно в ирисутністи багатьох полковників, великоросійских урядників і чужоземців, його смертельно бив, за волосся скуб і вискуб їх, бив по щоках, одбив ребро, пустив з носа і рота кров. Ce діялося у 1692 році—тоді, коли Слободські полки перейшли з Розряду у Великоросійский приказ, коли їм йшлося може найбільше вільно. Слободська Україна залежала від Білгородського воєводи, а вищою владою до 1688 р, був над нею Розрядний приказ у Москві. У 1688 р. Слободські полки були переведені із Розрядного приказа в окремий Великоросійський приказ, точиійше у Велико- россійський відділ Посольского приказа. Таке назвисько він мав, як я гадаю, через те, що Слободська Україна заселилася на дикому cτeπy_i котрий Московський уряд помиляючися лічив велико­російськім бо він, як ми знаємо, був древнеруськім українським, тоді як Гетманьщина перейшла під Московську протекцію

3 своїми власними українськими або як тоді називали мало­російськими землями. Найважнійша звістка про сей перехід міститься у надрукованому мною Екстракті Слободських полків 1734 року. Там ми читаємо: „давъ прошломъ вь 196 году октября въ 16 день великіе государи цари и великіе князи Іоаннъ Алексѣевичъ, Петръ Алексѣевичъ указали по именному своих великихъ государей указу за пометою думного дьяка Емельяна Игнатьевича Украинцева изъ Розряду взять Сум­ской, Ахтирской, Харьковской, Острогожской полки съ городами и пригородки въ Государственный посольской приказъ и имено­вать Приказомъ Великія Россіи". Треба мати на увазі, що ся звістка хоч знаходиться у документі 1734 року, але здається на царський указ 16 жовтня 1688 року. Окрім того ми маємо туж звістку і в тогочасному документі, де говориться так: „октября въ 14 день нынѣшняго 196 года по указу вел. гос. черкасскихъ полковъ полковниковъ, тѣхъ полковъ городы и въ нихъ воеводъ и приказныхъ людей и черкасъ полковыя и городовыя службы всякими дѣлы велѣно вѣдать въ приказѣ Малыя Россіи. И потому вел. гос. указу о черкасскихъ всякихъ дѣлахъ (столбцы) и разборныя книги изъ Розряду въ приказъ Великія Россіи отосланы октября въ 29 день. А росписался въ тѣхъ черкасскихъ дѣлахъ приказу Великія Россіи подъячій Степанъ Ступинъ". Суперечки, иа мій погляд, між сими двома звістками немає, бо й та й друга говорять про один знов заведений Великоросійский приказ, тільки перша звістка містить його у Посолькому державному приказ!, а друга у Малороссійскому. Можливо одначе, що новий приказ був справді відділом Малороссійского.

Скасуваннє автономій при цариці Анні та Катерині II. Але недовго прийшлося слобожанам утішатися своєю автономією та вільготами. З початку XVllI ст. з царя Петра починають россійскі самодержці сю автономію потроху зменьшувати. Розпочав Петро Великий, багато у сьому знищенню слободсько- україиської автономії зробила цариця Анна, а закінчила се руйнуваннє цариця Катерина II. У 1700 р. царь Петро видав грамоту, щоб полковники до смерти залишалися при своїх урядах, а се вже змеиьшувало виборче право. Слободська Україна прилучена була до Озовської губ., а Харьків у 1718 р. до Київської губ. Так посіяно було зерно губернських установ. У 1722 р. зроблена була перепись. При Катерині І Слободські полки перейшли під начал Воєнної Коллегії і у кожному полку. була складена регулярна рота. А при цариці Анні у 1732 р. вже цілком була зломлена місцева автономія і Слободські козачі полки повернуті у армейські. Почалося з перепису Слободських полків, котрий був зроблений лейб- гвардії майором Хрущовим у 1732 р. В указі цариця писала, що Слободські полки знищені, що козаки залишили війскову службу і грунти, з котрих служили, почали записуватися у підпомошники і число їх зменьшилося. А ми бажаємо, писала цариця, наших вірноподданних од сих безпорядків захистити і непорядки скасувати і привести усе у порядок. Гвардії подполковнику кн. Шаховскому доручено було виробити таку реформу, щоб зберегти інтереси уряду і слобожан. Кн. Шахов- ський приїхав у слободську Україну, оселився у Сумах і завів там „Комиссію учрежденія Слободських полков", членами котрої були два гвардейских штаб офицера а Слободських полковників звали туди рідко й то з дорадчим голосом. Комісія утворила реформи, котрі були конфірмовані царицею: старинне право займанщини земель було скасовано, але занятими досі землями було дозволено володіти і передавати у спадок, хочаб на них і не було кріпостних актів; ком­плект козаків визначено у 4200 чоловік—у Охтирському полку, 1000 чол., у остатніх по 800 чол. їз їх дітей та свояків комплектовали ся реєстрові козаки (було їх 22000 чол.). Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. Козацькі підсусідки і підпомошники—їх було 86000 чол.—поділені були на двори по 50 чол. у кожному, і платили кожний двір по 1 порції і по 2 рації, а як грішми, то по 18 коп. з душі, а деякіх отчислили до старшин на їх партикулярні роботи. Полковники, котрих тепер перевернули у премьер-майорів, получили по 15 дворів підпомошників, обозні по 7, судії по 6 і 7. З усіх записанних у переписі Хрущова велено було збіратп по 21 коп. у казну. Центральний уряд видавав укази, щоб населенню не було ніяких тяжарів у зборах, а збори па консістентів збільшилися, розвелося без числа хабарників, хапуг і нікому було пі зарадити сій кривді, ні навіть осьвідо- мити про неї центральний уряд, бо Петербург покладався тільки на кн. Шаховскаго та на його канцелярію, а вони —сі чужинці у країні—робили, що хтіли. Свідоцтво про се дав здається той самий Лесевіцький, котрого зроблено було бри^ гадіром слободських полків при кн. Шаховському. Од тяжких одбутків слобожане тисячами росходилися, утікали па Дон сьвіт за очи. Боячися, що країна обезлюдіє, правительство видавало укази, щоб шукати в губерніях і провипціях біглих з слободських полків, козаків і посполітих людей, з жінками й дітьми, повертати їх на колишні оселі на подводах і на кошт тіх, хто їх приняв. Тут вже ми бачимо заборону вільного виходу слобожанам за межу Слобожанщини. Але уся реформа цариці Анни була скасована її насту пнецею царицею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни, а окрім того була прихильна до українців через Гр. Розумовського. На коронацію Лизавети у Москву приїхали усі слободськи полковники з своїм брига­диром і представниками од коленого полка. Вони подали через

Сенат новій цариці.прохання, де прохали скасувати дра­гунські полки, бо штаб і обер офицери з армейских полків діставши шдпомошників, повернули їх собі у піддансьтво; просили про скасування усіх реформ кн. Шаховського у сло- бодських полках, просили видати їм жалованіи грамоти на зразок Петровських. Сотник Сумського полка Власовський скаржився на комісію за те, що вона назначила слідство про скасування драгунського полка^-і сенат зробив постанову се слідство спинити, козаків у драгуни не вибірати, старшині і козакам кривд не чинити. Трохи згодом, Су кіпці 1743 р. слободським козакам були надані жаловані грамоти. Сими грамотами реформи Анпи були скасовані,.козаки дістали назад свої старинні права і привілеї у промислах та у торгрвліЛ' Були одібрані від офицерів та старшин драгунського полка підпомошникі та повернуті до козацьких слободських полків. Драгунів роскасували й повернули знову у козацтво. Але слобожане усе таки повинні були содержувати у себе 4 армей- ських полка. Число виборних козаків визначено у 5000 чол., а росписати їх по полках доручено самим полковникам по числу підсусідків та підпомошпиків. Незабаром число козаків збільшено до 7500 чол. Полковникі для своїх полків вигадали мундіри. У 1744 р. велено було за ганьбу, за зневагу сло­божан карати по їх українському праву.ζ Але указом 22 липня 1748 р. і 24 лютого 1749 р. заборонено було козакам і їх підпо- мошникам переходити не тілько в Гетьманщину і Велико­россію, а навіть з одного полка у другий, себто значить козаки немов прикриплялися до своїх полків. У 1746’р цариця вернулася до старовини й звеліла скласти гусарській полк, подібний' до драгунського) і се дуже неприємно було сло­божанам: люди утікали од сієї гусарії; простий народ иноді бив тих гусарів, а старшина не запинала його у сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них. У кіньці царювання Лизавети Петров ни слободські полковники

послали до неї представників на чолі з полковником Тсвяшовим з наказом про народний упадок - -значить і при­хильна до українців цариця не запомогла їм у їх соціальному життю. Представники, проживши три рокі у Петербурсі, не діждалися резолюції на своє прохання.

Харьковський місцевий літописець під 1747 рік заніс у свою літопись таку хвалу цариці Лизаветі: „превѣчно признательными имѣютъ пребыть черкасы’слобожане щедрымъ милостямъ государыни царицы, понеже отъ ея всѣ ихъ благая имъ ииспослася и за ними состоитъ".

Не діждалися представники одповіді і в коротке царювання Петра НІ, а дала їм свою відповідь його наступниця і жінка цариця Катерина, та таку, що булоб краще козацьким старшинам і не турбувати цариці. Про сю ласку Катерини, дпвлючись па пам’ятник Петру первому, збудований Катериною другою, папі Т. Шевченко сказав: „таке диво поставила, се той Первий, що роспинав нашу Україну, а Вторая докопала вдову сиротину", !справді вона докопала і Гетманщину, і Слобідчину. Вступивши на престол, Катерина II зараз же звернула увагу на Слободські полкі і в кіици 1762 року назначила слідство над Слободською старшиною по доносу сотника, Острогожського полка ГІрок. Каневецького. Ce слідство було доручено лейбгвардії секунд майору Е. Щербініну, котрого сенат відправив для сього в Острогожськ, бо Капевецкий обвинувачував командирів Слободських полків, кп. Кантемира, полк. Тевяшова і старшину Острогожського полка в розоренню і знищенню козаків і обива­телів. Кн. Кантемиру одведена була Тевяшовим казенна земля за те. що він держав руку Тевяшова, а сам Товяшов, як писав Каневецькпй. узяв з собою у Петербург на хабарі 24 00 карб, грошей, за котрі треба було купити коней для козаків; секретар Воєнної Коллегії був його приятель. Щербінін получив великі уповноваження і поїхав у Острогожськ. А щоб зібрати відомості! про становище Слободських полків взагалі і дати відповідь на прохання старшини, Катерина визначила осібну комісію па чолі з тим же Щербініним (у 1763 році). У наказу йому було написано, щоб він ж 1) зібрав відомості! про те, від чого і від кого козаки мають тяжарі, і яке було у полках безлюддя, 2) як с тяжарі знищити. Треба було вислати у Петербург Слободських старшин у комісію Щербіпіна, але усі старшини Харьківського полка їхати відмовлялися і так мабуть було й по ипыпих полках. Коли прийшлося боронити права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже віри шила судьбу Україні. У Петербурзі сенатори — Шаховський, Панин, та Олсуфьев розгледівши матеріали Щербіпіна (16 грудня 1674 р.), признали, що щорічні складки підпомошників та свойственників не були рівними й сталими, бо зараз після розкладки число їх змень- шувалося і остатнім лриходилося нести великі тяжарі, не звісно було, на який час треба вистачати козакам коней та зброю; теж саме треба сказати й про одежу—були й такі, що страчували та розтринькували ії дуже швидко, бо коли козак у поході прогайнує бувало гроші й запаси, то його вертали до дому, де підпомошники знову мусили його узброїти і уконтентувати усім потрібним ’ до походу; підпомошники дуже втрачалися, бо коні, котрі вони купували для козаків, швидко в поході гинули, иподі від недогляду хбзяінів.р8 липня 1765 р. цариця видала маніфест про Слободські полки, де, було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою і для держави корыстною регулярною армейскою службою/ Таким побитом явиться поря­док та щастя та достаток замісць колишньої непорушної загай­ності!, а слобожане зможуть діставати чини та платню однаково з усіма російськими підданими. За се добро старшина й нарід будуть вдячні й цариці і державі.; Для отих реформ у Петербурсі зложена була особлива війскова комісія—при Воєнній Коллегії, а на Україну вислано „Експедицію учрежденія Слободських полков", на чолі котрої поставлено знов таки Є. Щербініна. (Слободські козацькі полкі були скасовані і на їх місце велено було скласти 5 гусарських полків. Козачі підсусідки та - під- помошники перемелювані у військових обивателів (1765 р). У гусарські полки почалися вербунки з військових обивателів та охотніїків з панських підданних і старшинськіх дітей. На провіянт та фураж видані були гроші з казни. І старшина, й нарід відносилися до сієї реформи дуже вороже: нарід дивився на нових гусар, котрих треба було йому вистачати, як на чужих з ненавистно] Про се сьвідчив сам Щербінін, коли писав, що нових гусар кривдили не тільки місцьові урядники, але навіть власні їх батьки і брати, котрі не дозволяли їх жінкам та дітям мати участь у володінню загальними землями, лісами і усякими угодами, а деякі виганяли їх із своїх хат, не даючи їм ніякого прожитку. Щербінін видав приказ, щоб у подвирья гусар постою не становили, жінок з семейств не прогоняли, тих, у кого залишилися діти, відбутками не нищили. Ті, котрих повибирали у гусари, стали тікати зі служби. їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й се не помагало, велено було замісць утікачів брати їх родичів, а як не було й родичів, брати семей них та заможних людей з їх сел і держати на службі, доки не вернуться утікачі. Провінціяльиі канцелярії, щоб збутися, одка раскати ся від усяких домагань гусар, завели довге листування. (Козацькі старшини могли або получити абшит, або поступити "у гусарські полки й перемінити свої чини па армейські: полковник!, котрі мали участь в баталіях, получали чин підполковника, а в граждан­ських чинах надворного совітника: обозні — премьєрмайора, суды - секунд майора; єсаули, ротмістри, хорунжі і сотники— поручика, а коли вони у баталіях не бували, то усі чином нижче; старші полкові писарі—в губернські протоколісти, молодші- в регістратори, підпрапорні на сотницькому урядові— у вахмістри, а остатні—у унтер офнцери і капрали. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1 або навіть на 2 чина у порівнянню з армейськнми.

Козацька старшина була зневажена усім оцім, а головне тім що скасована була цілком їх старшинська служба, котра давала їм незмірно більші права, бо справді полковник у свойому полку мав дуже велику владу не тільки у війскових, але й гражданських ділах:' таку майже владу мав сотник у своїй сотні, а тепер їх зрівняли першого з підполковником або з премьермайором, а другого—з поручиком або й з підпоручи­ком. Не можно було стерпіти такої зневаги. 1 ось коли Щербінін видав указ, щоб зібралися у Харьків всі старшини немов на розглядини, кого з них можно булоб вибрати до регулярної служби, ніхто з їх но приїхав. Старшина була незадоволена реформою через те,, що старі старшинські уряди давали їй владу у країні. (.Козаче населення теж неприязно відно­силося до неї, бо від нього відбирали його колишні воль­ности та привілеї і наложили на нього новий подушний оклад, котрого воно раніше не платило і котрий його рівняв з поспольством.

Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з є. Щербініиим комісія, котра повинна була виявити внутрішнє становище слободської України. Колиж вона скінчила свою роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова висша військова комісія під проводом Воєнної Колегії^ Тоді в Петербурзі пробував полковник Ізюмського слободського полка Хв. Фом. Краснокутський. Він провідав, до чого водо нова реформа, і написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полка. У лист, Краснокутській слізно прохав старшину присилати у Петербург проханнє, щоб усе залишилося по старовині. У першій цидулі він призивав до Петербурха старшин і додавав, що боятися нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі мовчать і нікого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони бажають реформи. „Нехай Бог виправить сльози бідного народа на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом двигнути не хтять". Старшина Ізюмского полка нічого не зробила у сьому ділі. Але листи Краспокутського всеж таки розголосилися по Україні і про се розголошення їх розпочалося навіть слідство. У Валковській сотні Харьківського полка вони були розповсюжені підпрапориим Сухомлином. Почалися збори грошей з обивателів, щоб відправити представника у Петербурх. Але скінчилося діло тим, що Воєнна Коллегія присудила Краспокутського до суворої кари—вибити прилюдно батогами, потім змилувалася і він тільки стратив чини й був засланий у Казань. Вийшов рішиїїець побити кіями також і тих, хто розповсюджував його листи—Сухомлина, атамана Васильковського (хоч він сам на себе зробив донос у сій справі) і иньших. Змагання не пере­кинулося у нарід, мабуть через те, що йшло від старшин, котрим недовіряв нарід. Але все таки до пової гусарської

служби нарід відносився ворожо. Про набір у гусари зложена була оттака пісня:

Усіх хлопців в гусари забрали,

Мене молодого охвицером записали: Та дали ж мені коня вороного, Та послали мене попереду віська всього, Та звеліли мені серед полку стати, Та сказали мені у суремочки грати. Ой ви грайте, суремки, ви, суремочки, грайте, Мені молодому жалю не завдайте, А завдайте тому а темному лугу, Темному лугу або коню вороному, Аніж мені парню молодому.

А не жаль мені а у дому нікого, Тільки жаль же мені: матуся старая, Матуся старая, сестриця малая, Сестриця малая, а жона молодая.

Молодого хлопця не задовольняє навіть те, що ойго зробили охвіцером. Він грае у сурьми, а його обгортає сум. Жалощі його про матір, жону да сестру нам зробляться зрозумілими, коли ми нагадаємо про те, що вище було сказано про тяжке життя в гусарських семействах.