Розділ 4 1637/1648 - початок 1650-х рр. Новий самостійний сюжет - «війна козацька»

Далі лежить Тендра (Тендрівська коса), яку автор «Марса савроматського» також зве «островом» (розрізнення між ост­ровом і півостровом у тогочасній мовній практиці не вважало­ся принциповим). Вона, за розрахунками оповідача, розташо­вана на відстані «від берега моря» більше ніж у «день» плаван­ня «баркою». Тут також «часто спочивали» запорожці, коли йшли «на море» або коли вертали.

Морськими шляхами козаків обумовлений і подальший гео­графічний екскурс Шимановського. На сході він згадує Дон, який сполучається з Азовським морем («Меотійське озеро»), у котре треба заходити із Чорного моря через Боспор Кімерій- ський, обігнувши Крим-«Таврику»^[495]. Близько цього шляху і Перекоп - «кримський замок». З-під нього «аж до моря вели­кий канал біжить».

На захід, за Лиманом, «проминувши» Стрільчу Вежу, замки турецькі «понад морем лежать». З них «найзначнішими» Ши- мановський уважає Очаків, Тегиню (Бендери), Білгород-Дніст- ровський, Трапезунд і Кілію. Мовлячи про саме Чорне море, він поетично акцентував на пануванні тут турецького флоту (це море «галера кривим носом поре»).

Часи, коли монополію Туреччини на Причорномор’я актив­но підважували козаки «старинні», Шимановський оголошує вже минулими. Нині шлях за Пороги на міцному запорі^[496]. Лише реєстровці з’являються тут на легітимній основі. Вони ходять на Запоріжжя за встановленою чергою, і головний предмет їх зацікавленості вже не турки, а самі лише кримські татари. Сутички з останніми є у тих місцях звичайним занят­тям сторож реєстрових козаків.

Далі, зрештою, Шимановський переходить до прикінцевого панегірика Владиславу ZV. Він стосується вже не суто «ко- дацького» розділу, а цілої праці. Нашому сюжету тут належить лише твердження, що за того славного короля «і внутрішня сваволя козацька заспокоїлася, в гарні карби узята».

Отож, «Марс савроматський» С. Шимановського виразно засигналізував розширення меж теми українського козацтва в річпосполитській історіографії, а також народження-усталення нового історіографічного сюжету - козацької війни. Під пером хроніста-жовніра запорожці стають гідним супротивником для уряду, їх упокорення зараховується до найвидатніших королів­ських діянь. Антиурядові заворушення козаків вже виглядають як тривалий рух, вони типологізовані та укладені в певний реєстр (1-4 козацькі війни). Наголошено на встановленні ново­го статус-кво після 1638 р. Останнє символізоване в побудові 1639 р. другого Кодаку, з його, на відміну від глевкого першокодацького млинця 1635 р., неприступними / «нездобу- тими» валами^[497]. Утім, Шимановський продовжує оптимістично оцінювати перспективи козацько-урядової співпраці. Нове реформоване реєстрове козацтво він уважає цілком органічним і корисним складником річпосполитського суспільства.

Зрештою, не можу проминути і класика сюжету «козацької війни». Шимон Окольський (1580 - 1653) був уродженцем Кам’янця-Подільського, навчався у Львові та Болоньї, належав до ордену домініканців. Знаний українській історіографії він найбільше за вже згадуваними творами, присвяченими козаць­кій війні 1637-1638 рр. - «Діаріуш військових дій між військом коронним і запорізьким у 1637 р.» / «Diariusz transakcyjej wo- jennej micdzy wojskiem koronnym a zaporowskim w r. 1637» (Замостя, 1638) та його продовженням «Kontynuacjc... w r. 1638» (Краків, 1639)^[498]. Їх автор, який взагалі мав значний «українний» досвід (бл. 1618 р. навіть потрапив у полон до татар та утримувався в Криму), під час описуваних подій був надвірним теологом і табірним проповідником у польного гетьмана Миколая Потоцького.

У 1648-1652 рр. Окольський керував «руською провінцією» ордену домініканців (виділилась з польської протягом 1596­1612 рр., причому на підставі «історичних» аргументів). Її істо­рію він описав у праці «Russia florida rosis et liliis...» / «Русь квітнуча розами та ліліями» - Львів, 1646 (можливо, мало по­переднє видання - Рим, 1641; 2-е видання - Лейпциг, 1759).

Цей твір на самому початку містить вельми пристойний, за стандартами тогочасної історіографії, нарис історії Русі (розді­ли про походження назви Русь, про поділи Русі, про князів Русі, про релігію Русі тощо). До того ж, серед «звітів» про українські осередки ордену домініканців звертає на себе увагу розлога інформація про «відділення» в Кодаку.

Окольський також був автором латиномовного каталогу- низки біографій католицьких єпископів Києва та Чернігова (Львів, 1646^[499]). Праця ця містить чимало інформації з історії католицьких інституцій на Київщині та демонструє широкі іс­торіографічні обрії автора. Зокрема, на її сторінках Околь- ський, крім власних праць, посилається на твори Я. Длугоша, М. Стрийковського, Бєльських, М. Кромера, С. Бзовського, Я. Скробішевського, А. Варгоцького, Я. Гербурта, Я. Янушов- ського, Я. Цинерського, П. Пясецького.

Утім, твором життя для історика став віршований гербовник «Orbis Polonus» / «Світ поляків» (Краків, Т. 1 - 1641; Т. 2 - 1643; Т. 3 - 1645. Т. 4 - лишився незавершеним). Він і нині вважається за цінне свідоцтво культури сарматизму.

Та повернемося до «Діаріуша»^[500]. Його відкриває цитата з «Хронографії у 4-х книгах» («Chronographiae libri IV»), яку 1580 р. у Парижі видав французький чернець-бенедиктинець Гілберт Генебрард. Це річний запис за 1525 р., присвячений Селянській війні у Німеччині.

Саме таку загальнознану в Європі рамку Окольський обрав для представлення Козацької війни 1637 р. Здається, автор навіть не хоче називати цю подію війною - він уживає для неї підкреслено політкоректний термін «трансакції воєнної»^[501].

Отже, не обманюємося, що то об’єктивний діаріуш-щоден­ник самовидця. Ідеологічна рамка тут задана від початку (більш того, і військову логіку подій капелан Окольський пере­повідає часто-густо гірше за жовніра Шимановського).

Коронне військо з гетьманом польним Миколаєм Потоць- ким на чолі восени 1637 р. зосередилося у таборі в Лучинці (нині село Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл.), не­далеко Дністровського кордону-рубежу. Бо турецькі війська з румунськими васалами викликали стурбованість Речі Посполи­тої. Таким чином, коронне військо зображене як вірна опора і оборона країни.

Звістка про козацьке повстання стає новим клопотом для жовнірів, які вже було сподівалися на комфортні зимові лежі. Цікаво, що коріння козацько-урядового конфлікту Окольський не схильний задавнювати. Для нього почалося все з Курукова- 1625 (про «Круківщину» і Переяслав-1630 згадують і описані діаріушем коронні жовніри, коли дізнаються про новий похід на козаків)^[502].

Новий вождь повстанців - Павлюк - також ветеран проти­стояння з державою. Він наполовину чужоземець (прізвище «Бут», себто мати татарка)^[503], з Сулимою брав Кодак 1635 р. і далі служив кримському хану проти ногайців Кантемира (отже, заслуг перед вітчизною-Річчю Посполитою ніяких не згаду­ється).

Програма повстанців також до глибших часів не відклика­ється. Образи-шкоди відлічуються свіжі - з доби придушення виступу Сулими 1635 р. На допомогу хочуть кликати чужинців - донців, татар та московитів (перших двох, напевно, зваблю­ючи здобиччю та взаємними послугами у майбутньому, а царю російському готові і підданство запропонувати^[504]). Своїм при­хильникам також обіцяють волю з прибутковими морськими виправами на Туреччину, а також грабіж католицьких церков­них фундацій^[505] та дворів опозиції зі шляхти і козаків-реєстров- ців на взятій під свій контроль території (яка «на волості» також розумілася вельми обмежено - не виходила за кордони 6 реєстрових полків).

З магнатів у повстанців претензії були лише до князя Яреми Вишневецького (ймовірно, тільки його вважали «осілим» на козацькій території, інші тут сприймалися як люди заїжджі і тимчасові, від яких чекали хіба нейтралітету). Шляхетським підданим, принаймні тим, хто раніше бував у виправах козаків, давали перспективу покозачення (=волі обрати військову служ­бу у Війську Запорізькому)^[506].

А хтось за допомогою «нового режиму» при нагоді зводив і давні порахунки (та й запаморочення від влади повстанцям бу­ле не чуже). Для Окольського це, ясно, тиранство і беззаконня. Та сам він згадав цікаву повстанську процедуру зміни влади - відбирання «комишин» (статусних тростин - символів адміні­стративного авторитету). Замість них - із карнавальною безпо­середністю - козаки видавали старим панам дрючки і костури- милиці (натякаючи, що попередня влада - скалічена і нездо­рова?).

Утім, і замиритися з Короною повстанці були готові - якщо їх визнають законними формуваннями. Плюс дадуть, де по-

41 воювати.

Як бачимо, вимоги були виразно солдатські, а не селян­ські^{[507] [508]. І мова Окольського про «хлопів» - то все ж таки спроба принизити супротивника. Бо самі шляхтичі у своїх конфліктах теж не гребували шкодити опоненту руками слуг і залежних селян. Але, ясно, для оповідача - «що дозволено Юпітеру, то бикові зась».}

Цікавим є свідчення, що «козацька територія» починалася^[509], якщо рухатися з заходу, через Правобережжя, з Білої Церкви. Окольський пише (див. розділ ІІІ), що тут «prima sedes [=перший осідок] козаків і полковників найближчий». Тут міс­цеві козаки-реєстровці влаштували урочисту зустріч коронно­му польному гетьману М. Потоцькому. Їх було 200 кінних. Вони виїхали «за милю» (себто десь за 5 км) перед містом. Козаки зсіли з коней і стали ланцюжком («лавою») на відстані пострілу з лука від гетьманської карети. Старшина (бл. 8 осіб) на чолі зі старим і новим полковниками білоцерківськими підійшли до карети і віддала «чолобитний поклон» (схилилися до землі).

Новим мотивом опису організації козаків-повстанців є згад­ка Окольським, що К. Скидан має статус «ніби польного геть­мана козацького». Отже, і цей коронний військовий інститут козаки 1637 р. вже освоїли.

Цікаво і що, судячи за універсалом Скидана до задніпровців від 24 жовтня 1637 р., організаційною опорою повстанців є не реєстрові структури (сотні-полки), а «городові отамани». Вони очолюють місцевих козаків і чернь, а також головують у деле­гаціях на загальну козацьку раду.

Знаком покращання на 1637 р. «правничої» підготовки уря­ду в козацькому питанні є відправка великим гетьманом корон­ним С. Конєцпольським посланців до Павлюка, котрі отримали копію куруківської угоди 1625 р. Її текст-пункти вони мали нагадати-розтлумачити повстанцям (див. розділ IV).

Козаки також демонструють ідейні новинки - Скидан в уні­версалах пробує акцентувати, що їх рух антипанський, а не антикоролівський (розпускає чутки, що король втік до Литви і збирає сили проти польських панів, а про війну з козаками ні­чого не знає). Павлюк в універсалі від 15 грудня 1637 р. згадує, що боротьба йде за «золоті вольності, на котрі ми кров’ю за­служили» (золотими раніше звали власне шляхетські вольнос- ті, отже йшлося про рівність козаків зі шляхтою).

На бій під Кумейками козаки вийшли 6-рядним табором, на чолі якого мали 4 гармати (2 інших поставили в середині, а ще 2 - наприкінці табору). Було повстанців, за Окольським, 23 тисячі^[510], добре поділених на полки і сотні - їх достатня ор­ганізованість і бойовий дух справили враження на супротив­ника.

Утім, місце бою козакам нав’язали. І, здається, не всі вони готові були лізти у підготовлену пастку - бо, як пише Околь- ський, військо повстанців спочатку зупинилося на пагорбку. Лише наполягання Павлюка, що ну ж бо, прорвемо коронні шики - вони, мовляв, тільки виглядають загрозливо - змусило рухомий табір Війська Запорізького посунути за передбаченим польським командуванням маршрутом.

Коли полякам вдалося зупинити наступ козацького табору, козаки спробували перешикуватися для оборони - подвоюючи 6-рядне шикування, перетворюючи його на 12-рядне. Але ма­невр то був непростий, ще й жовніри кинулися атакувати доти неперебудовані 6-рядні ділянки.

Отже, табір Павлюка розірвали. І хоча козаки ще спробу­вали його відновити в меншому форматі - то була вже поразка і спроба уникнути повного розгрому. Вся надія повстанців покладалася на ніч, яка дала б шанс на відступ-втечу.

Зрештою, цей план був успішний, бо і польське команду­вання не бажало тратити зайві сили, аби добити переможених. Усі жовніри визнавали, що то була нелегка перемога, а за рівнем застосування вогнепальної зброї - то взагалі небувале для їх досвіду бойовище.

Новим явищем козацько-урядового протистояння стало те, що повстанський рух не закінчувався з поразкою у генеральній битві. Війна продовжувалася. Коронному війську прийшлося йти до Боровиці, а далі - за Дніпро, де також було кілька цент­рів повстання - Іркліїв, Лубни, Ніжин. Уперше відбувся фор­мальний тріумф на місці, у крайовій столиці - Києві. Урочис­тості тут організувала православна церква - коронного гетьма­на зустрічав митрополит П. Могила, школярі виголошували «орації». Усе це підозріло нагадувало вже справу не з козака­ми, а з Україною та її «народом».

Та й цього було не досить. Треба було опанувати останню цитадель - Запоріжжя. І тут поляки спіткнулися^[511]. Це коштува­ло їм нової виснажливої військової кампанії 1638 р.

Їй присвячене продовження діаріуша Окольського - «Konty- nuacjc... w r. 1638» (Краків, 1639)^[512]. У зверненні «До Читача» автор формулює військову кампанію проти козаків 1638 р. як зіткнення «шляхетського» і «хлопського» - «королівського маєстату» і «хлопського регіменту [=порядку]»^[513].

Античну рамку для свого нового твору Окольський шукає у Плутарховому життєписі Олександра Македонського - отже, піднімає значення подій на «світовий» рівень. Як бачимо, давні думки, що козаки не той супротивник, перемогою над котрим варто хизуватися, вже цілком у минулому. «Хлопські війни» оголошуються Окольським головними загрозами існування держав. І вивчення як в них перемагати - то справа корисна для державних мужів. Боротьба із селянським повстанням представляється «християнською справедливою війною» - отже, це ще і мила Господу, Божа справа (селяни-повстанці прирівняні до Іуд).

Текст «Континуації» поділений на шість частин - за хроно­логією основних подій. Перша частина починається описом зи­мівлі коронного війська на козацькій території - на «Перед- дніпров’ї»-Правобережжі і «Задніпров’ї»-Лівобережжі. Жовні­ри тут почувалися справді як у ворожому краю. Самих козаків тлумачили близько до татар-чужинців. Окольський тут уперше робить і релігійний випад - на православ’я як основну місцеву конфесію. Він навіть творить образ цивілізаційної межі, де русин поляку природний («naturaliter») ворог - «як варвар не­варвару» (див. розділ 1.1 ).

Отже, 1638-й рік перевів таки протистояння у національну площину (і це попри намагання значної частини руської спіль­ноти залишитися осторонь конфлікту). А рамка «селянської війни», обрана автором «Континуації», ще й натякала, що «ру- сини=селяни», нація простолюду без еліти-лицарства.

Дуже характерне і відкидання Окольським формату «грома­дянської війни» («bello civili»), де і повстанці, і нейтрали - вони теж громадяни. Автор «Континуації» твердить, що тут у нього йдеться про інший випадок, про «bello servili» - війну з невільними слугами, а з ними, як і з тваринами, можна і не 48

церемонитися.

Тим часом, у Речі Посполитої проблем вистачало і поза Україною - неспокійно на той час було у Прусії. На межі бунту стояв потужний Гданськ. Отже, сили коронного війська, які можна було залишити на Україні, були обмежені. І хоча на їх чолі поставили безперечно вірного польному гетьману М. По- тоцькому командувача - його родича-полковника Станіслава Потоцького, але і того виявилося не досить. ^[514]

Ситуація була цілком нова для Козацької України. Як пише Окольський, раніше козаки дозволяли розміщувати жовнірів на лежі лише «до Росі-ріки» (див. розділ 1.2). Себто фактично до Білої Церкви на Правобережжі. Терористичний розмах наве­дення шляхетських порядків вражав мешканців Наддніпрян­щини^[515]. Як пише Окольський - «свавільний козак» дивився тоді на жовніра покірніше за вовка, котрий у мисливську яму вскочив.

Іншою новинкою стало те, що навіть традиційна монополія козаків - знання місцевості - була зруйнована. Жовніри і їх пахолки-челядь роздивилися та переміряли всі шляхи від Дніп­ра до Муравського шляху і до Запоріжжя. Присутність корон­ного війська на Наддніпрянщині руйнувала також звичні сце­нарії козацького повстання - коли у повстанців вистачало часу на згуртування, поки уряд зреагує і прийшле військо. Усе це, справді, допомогло полякам у кампанії 1638 р.

На початку наступного розділу (1.3) Окольський колоритно змальовує основу козацького військового мистецтва (причому, як запорізького, так і донського козацтва) - оборону в природ­ному середовищі, використовуючи річки, болота і яри^[516]. У цьо­му відмінність козаків від інших народів, які спираються на систему фортець. У цьому слабкість українців - бо ті переваги носять сезонний характер («весна, літо і почасти осінь» - то козацький «хліб, скарб, достатки і всіляка фортуна»). А ось узимку козак не може ховатися за воду та й копати польові укріплення у мерзлій землі - не варіант^[517].

Тому з весняним водопіллям на Дніпрі ожив і повстанський рух запорожців. Причому, виглядає він як національна мобілі­зація - йдеться про «воскресіння» слави, похованої під Кумей- ками. Обраний новий гетьман - Острянин (на ньому немає пля­ми поразки як на Скидані). Послано по допомогу до Війська Донського. З Запоріжжя розсилають листи «до монастирів і міст». Попів і ченців виряджають за межі козацької території - на Поділля, Покуття і до Волині - з метою залучити до своєї справи шляхту «релігії грецької». Здається, навіть з уніатами козаки готові були порозумітися - принаймні, Окольський пи­ше, що повстанці вислали посланців до Риму, з обіцянкою при­вести під владу пап усю Україну. Автор «Континуації» зневаж­ливо кпинить, що запорожці готові були на все, аби знайти со­юзників і підтримку (навіть до бога смерті Плутона звернулися б). Але все це лише свідчить, що, як то кажуть, за одного бито­го двох небитих дають і у 1638 р. козаки вже навчилися мислити ширше, аніж у 1637 р.^[518].

Розділ 1.4 оповідає про початок протистояння - у якому ко­заки переграли командувача на Наддніпрянщині - полковника С. Потоцького. Він не зміг розбити їх, поки вони «в малій ку­пі» висувалися із Запоріжжя. На волості повстанським силам сприяли монастирі - Трахтемирівський (підготував козацький шпиталь)^[519] та київські (Межигірський і Печерський)^[520]. Отже, принаймні часткову підтримку від православної церкви пов­станці 1638 р. отримали. Чимало було і тих, хто забезпечував запорожців усім необхідним - готував гроші, порох та інші припаси, вербував новобранців, робив зручні річкові пере­прави.

Відтак, повстанці на волості отримали перші успіхи - захо­пили Кременчук, Омельник, Хорол. А далі укріпилися у Говтві - на позиції, яку вибрали самі^[521].

До речі, тут Окольський окреслив козацький рух як досить давній - повстання очолював Наливайко і Підкова, Косинський і Павлюк. Отже, ідея нового відліку козаччини після пробачен­ня Наливайківщини 1600 р. у нього вже забута, образ козака- одвічного повстанця авторові «Континуації» ближчий.

Опис битви під Говтвою (розділи 1.5-1.9) прекрасно ілюст­рує кращі сторони козацького військового мистецтва - вико­ристання природи (річки, лісу, ярів і болот), будівництва зем­ляних укріплень та застосування вогнепальної зброї і обхідних маневрів. Польська кіннота у таких умовах нічим допомогти не могла, а піхота була недостатньо чисельна, аби битися з пов­станцями на рівних. Виявилося, що навіть боєприпасів (олова на кулі) жовніри мали недостатньо.

На жаль, кінному війську набагато легше нав’язати поле бою супротивнику. Успіх під Говтвою, почасти, стався через легковаження жовнірами кілька разів битими перед тим коза­ками. Далі у повстанців із «заготівками» стало складніше.

Наступна 2-а частина твору оповідає про події після битви під Говтвою і до бою під Лубнами. Саме до лубенського замку відступило коронне військо і під ним заклало свій оборонний табір.

За ним посунули і козаки. Можливо, це було легковажне рішення і слід було дочекатися під Говтвою на інші повстан­ські сили. А їх йшло на з’єднання з Острянином аж три кор­пуси - Путивлець з Дону вів союзних донців^[522], Солома з Києва та Секерявий (Сокирявий?)^[523]. Крім того, певним послабленням сил Острянина була відсилка Скидана до Чигирина.

Так, якби Острянин виграв би і під Лубнами, все це могло пришвидшити розгортання повстання (а замах був і Волинню, і Києвом оволодіти). Але повстанський гетьман програв і відсту­пив^[524], що дало можливість вже коронному війську нав’язати свій план і громити розрізнені корпуси повстанців.

У чомусь під Лубнами пробували вчинити Кумейки-2. По­ляки вибрали місце і активно діяли проти наступаючого ко­зацького табору. Цікаво, що тут згаданий і «фортель» з арсена­лу козаків-реєстровців - гуляй-городи, що захищали від куль. Його вони успішно застосували проти повстанців.

Утім, Острянин вистояв до ночі. А тоді відступив на Лохви- цю, а потім зробив крюк на Миргород.

Це стало фатальним для корпусу Путивльця, який рухався на з’єднання з Острянином. Про його розгром оповідає 3-я частина «Континуації».

За нею, переслідуючі Острянина коронні підрозділи на­штовхнулися на доволі потужний українсько-донський підроз­діл, який вели Путивлець Мурка (киянин-ветеран кампанії 1637 р.^{[525] [526]) і Ріпка (з Кременчука). Вірогідно, під Лубни він прийшов від Дніпра (якщо вірити листу Путивльця, що наказ Острянина він отримав «у перевозів»; може у Кременчуці, звідки Ріпка?). На цих ще не битих і переключилося військо полковника Потоцького.}

Закінчилося все як і під сусідньою Солоницею 1596 р. Вже склавшим зброю козакам, жовніри, озлоблені спротивом, влаш­тували різанину.

Зрештою, первісний план повстання можна було вважати проваленим. Але нова риска кампанії 1638 р. - це здатність до відновлення сил козацького війська. Три дня затримки корон­ної армії корпусом Путивльця дали жаданий перепочинок війську Острянина. На Роменщині воно отримало кілька тисяч новобранців, а у Миргороді запаслося порохом. І стало шукати місця для нового бою з Потоцьким. Про це оповідає 4-а части­на «Континуації».

Потоцький у Лубнах цього разу проявляв обережність. Він спробував обірвати зв’язок повстанців з осадами по Дніпру. І лише коли почув, що йому на допомогу вже перейшов на Лівобережжя князь Ярема Вишневецький зі своїм приватним полком та іншими допоміжними силами, взявся за переслі­дування Острянина.

Тут далеко іти не треба було, бо повстанська армія сама підійшла поближче до коронної - до Лукім’я на Сулі, по сусідству з Лубнами. Острянин пробував не допустити з’єднан­ня Потоцького з Вишневецьким - пересунувся до Сліпороду (нині с. Мацківці Лубенського р-ну), але марно.

Нове підкріплення - 1,5-тисячний полк Секерявого - навіть вислали під самі Лубни, аби робити диверсії. Але це стало помилкою, бо коли коронне військо вирушило на Острянина, той відступив назад до Лукім’я, а Секерявий, який повертався до табору, потрапив до пастки. Його полонили, коли він вий­шов на рекогносцировку, а полк його з боєм розпорошили по лісах і болотах.

Далі була сутичка за міст на Сулі в Лукім’ї. Козаки, коли стало ясно, що його не утримати, пробували запалити пере­праву, але жовніри загасили пожежу.

Тим часом Острянин відходив на Жовнин. Утім, відірватися від переслідування не вдалося і прийшлося вступати у бій на марші, під жовнинськими млинами.

Про битву під Жовнином оповідає вже 5-а частина твору Окольського. Зупинений ще з вечора козацький табір жовніри атакували зранку. Попри опір козаків, лінію укріплень-возів було розірвано, захоплено 8 гармат і запаси пороху. Острянин з бунчуком втік за Сулу (переправився з лівого на правий берег). Жовніри також посунули за втікачами і фактично полишили козацький табір.

Тим часом повстанці зорганізувалися навколо Дмитра Гуні - героя відступу з-під Кумейок і оборони Запоріжжя. Вони знову замкнули табір, билися затято до ночі, а вночі окопалися 61 шанцями. ^[527]

Зранку знову була битва і козаки знову встояли. Хоча стали просити переговорів. Утім, судячи по всьому, то лише був маневр, аби затягнути час і дочекатися підкріплень - присла­ному на переговори офіцеру повстанці висунули заздалегідь неприйнятні умови і поводилися виклично.

Бої продовжували тривати ще три дні. Обложеним козакам надходила допомога (Скидан та ін.), але коли вони почули, що гетьман польний М. Потоцький вже у Переяславі, то зрозуміли, що треба шукати кращого місця для оборони.

Вночі козаки навели міст на Сулі і перебралися за річку на дуже зручне місце, де був старий окоп - на Старець. Повстанці старанно укріпилися, так, що, як пише Окольський, справа їх рук вражала не одного військового інженера.

Почалася облога. Їй присвячена остання 6-а частина «Кон- тинуації». Прибулий гетьман М. Потоцький, зрозумівший що швидкий штурм не має перспективи, взявся виснажувати обло­жених - аби вони щодня у сутичках втрачали людей і боєпри­паси. Згодом доїхала і армійська артилерія, яка додала клопотів козакам.

Повстанці пробували вступити у перемовини. Гуня перестав писатися «гетьманом» і відмовився від статусних гетьманських атласних шат^[528]. Почалося листування «старшого» Гуні із геть­маном Потоцьким. Козаки просили не проливати далі кров християнську, але твердо трималися точки зору про справед­ливість свого виступу проти «тиранів» і вимагали повернутися до прав, наданих їм «давніми королями польськими». Реєст­ровців, які перебували у польському таборі, вони вважали зрадниками товариства, негідними надалі ні в кого жодної до­віри (вони, мовляв, і вас, поляків, згодом зрадять).

Після нового дня битви, козаки знов попросили про перемо­вини. Коронний гетьман послав кількох перемовників. Їх при­вели до кола козацького, посеред якого стояв бунчук і барабан- «бубен». Принесли в’язанки сіна і усадили на нього гостей поруч із самим Гунею. Почастували вареною рибою і хлібом. Потім принесли воду (помити руки?), а далі горілки. Сам Гуня випив чарку за здоров’я коронного гетьмана і лицарства. Як бачимо, повстанці явно пробували повернутися до формату «лицарської війни» пам’ятної за Куруківською кампанією 1625 р.

Далі прибрали рештки частування і козацький лідер звер­нувся з промовою до кола - запропонував прочитати для всіх урядову постанову-конституцію про козаків. Прочитане не було до смаку громаді, пішли спори, польських переговорників відпустили, а рішення відклали вже на ранок.

Утім, козаки вирішили, що ще мають сили на боротьбу. Коронний гетьман надумав відповісти терором - з польського табору вислали загони пустошити околицю, яка підпитувала повстанців ресурсами. Спробували і обезголовити козаків - три гармати обстріляли місце, де стояв під бунчуком Гуня (влу­чили у бунчужного). Щоправда, невдовзі козаки сквиталися - з двох гармат вони пальнули вже по коронному гетьману (заче­пило коней)^[529]. Спробували жовніри забезпечити і технологічну перевагу - збудували з дубів доволі високий блокгауз, де вста­новили артилерію, яка могла зверху по-снайперські влучно об­стрілювати козацькі позиції.

Для козаків прийшов час відчайдушних кроків. Вони спро­бували вночі знищити блокгауз. Утім, хоча захопити цю поль­ську позицію вдалося, часу не вистачило на її якісне руйну­вання. Стали надходити звістки і про розгром підкріплень (Сава Киянин), які йшли до козаків. А у таборі їх закінчувався провіант.

Отже, до коронного гетьмана знову стали вчащати пере- говірники (цікаво, що окремо від черні і від старшини). Пов­станці просили повернутися до норм Куруківської комісії 1625 р. Потоцький же твердив, що призначення комісара Вій­ська Запорізького та полковників зі шляхти, то взагалі буде на користь козакам, бо забезпечить від подальших бунтів і пов’я­заних з ними шкод (в т. ч. і від перебування у їх осідках жовнірів).

Але у повстанців був ще останній козир - загін Філоненка, який у Чигирині готувався до прориву з припасами до табору на Старці. Ще й помітним стало, що з коронного війська вже уходять деякі підрозділи, непідготовлені до довгої облоги. То­му новим листом до Потоцького Гуня ще раз підтвердив, що козацька сторона стоїть за відновлення Куруківської угоди 1625 р., але якщо на наступному сеймі король дасть посланцям Війська Запорізького нове повеління, вони його приймуть без жодного спротиву.

Відтак, коронне військо знову пішло на штурм повстан­ського табору. Задача була навіть не взяття його, але зв’язати боєм козаків, аби вони витрачали боєприпаси і не могли вийти на зустріч підкріпленням.

Тим часом Філоненкові також стало непереливки. У засідці на нього чатував загін коронного стражника С. Лаща та вояків Конєцпольського, якими командував М. Бжозовський. У зітк­ненні з ними козаки втратили частину вантажу - борошна і по­роху. Але люди Філоненка сіли за весла, прорвалися і близько опівночі підійшли до берега під табором на Старці.

Утім, тут на них чекали основні сили коронного війська, які напали як на прибулих, так і на тих, хто з табору виходив їх боронити. Розгорівся запеклий бій, значні втрати мали обидві сторони. Але для повстанців шкода була дошкульніша - мало припасів вдалося довезти до табору (харчів - лише на два дні).

Розчаровані повстанці зробили крайнім Філоненка. Його і киями почастували і прикували на ланцюг (напевно до гар­мати).

Далі козаки знову нав’язали перемовини з коронним геть­маном. Але той вже чувся переможцем і волів домовлятися на власних умовах. Навіть посилати, як раніше, переговірників на розмови з колом козацьким він не схотів, а викликав представ­ників супротивника до себе.

Повстанці вже погоджувалися на нову «модифіковану» кон­ституцію про козаків, або хоча б, щоб попередня (посткумей- ківська) вступила в дію лише як повернеться назад козацьке посольство до короля. У першому гетьман відмовив, друге - дозволив (бо не сумнівався, що король ніяких поступок не ро­битиме). Далі Потоцький вимагав, аби козаки видали артиле­рію, склали нову присягу на вірність та погодилися, що стар- шим-гетьманом над ними буде поки сам польний гетьман ко­ронний, а полковниками - ті кого він призначить. Екс-повстан- ці мали дійти згоди з реєстровцями, котрі були на польському боці. Далі провести через місяць спільну раду у Корсуні, де обрати посольство до короля. З поверненням тих послів знову зібратися на Масловому Ставі, де затвердити новий реєстр і отримати клейноди - артилерію^[530], булаву, бунчук, корогви, «бубни»-барабани та прийняти призначеного королівським на­казом козацького комісара і полковників.

На все це козаки зі Старицького табору погодилися навіть з певним полегшенням (напевно, то було не найгірше чого вони сподівалися). Далі відбулася церемонія принесення присяги - за доти незнаною процедурою. Бо присягали аж три частини козацтва - реєстровці з коронного війська, козаки з табору на Старці (мова про реєстровців-повстанців) та «чернь свавільна».

Причому, присяга черняків якраз найдокладніша і інформа­тивна. Цікаво, що старшину об’єднаного Війська Запорізького обрали за принципом «50 на 50» - три полковники з реєстров­ців з коронного табору, три - від повстанців. Позареєстрове козацтво ніхто не нищив. Ті козаки-черняки могли і далі жити у королівщинах, поруч із реєстровцями і займатися уходницт- вом (риболовлею і мисливством)^[531]. Обіцяно «віддалити від се­бе» лише підданих з маєтків панів-дідичів.

Не було і скільки-небудь масового показового терору пере­можців. Досить вірогідно, що це через те, що під час остан­нього бою, охорона 70 чільних козацьких бранців, побоюючись їх втечі, перебила тихцем всіх, окрім трьох полковників (Пу- тивльця, Скидана і Саву Киянина). А Гуня та інші найпоміт­ніші повстанці змогли втекти (Старицький табір з боку Дніпра слабко контролювався силами облоги), про що, утім, Околь­ський вирішив просто промовчати.

Утім цікаво, що автор «Континуації» не згадує і якихось гучних злочинів повстанців часів кампанії 1638 р. (щодо кам­панії 1637 р. такий перелік був). Здається, що таки рух Остря- нина-Гуні акцентував на форматі «лицарської війни» (за взір­цем 1625 р.). Тому, повстанці могли претендувати на певне ми­лосердя як «люди честі». Ясно, що Окольському з його концеп­том «селянської війни» оповідати про це не хочеться, але і його текст можна належним чином деконструювати.

Цікаво і що другого тріумфу в Києві гетьману Потоцькому не влаштовували. А часу на те вистачало - переможець козаків зі Старця поїхав до Ніжина, де пробув доволі довго, а вже потім рушив до столиці воєводства. Ймовірно, тут важив його статус тимчасового старшого Війська Запорізького - було б дивно що формальний козацький ватажок святкував перемогу над підлеглими. Навпаки, у Києві зібралися переможені - тут відбулася козацька рада^[532], яка відправила посольство з прохан­нями до короля (серед послів був і Б. Хмельницький).

Зрештою, на Масловому Ставі у присутності коронних комі­сарів на чолі з гетьманом польним М. Потоцьким затвердже­ний новий козацький реєстр. На чолі Війська Запорізького визначався - замість обираного старшого - призначений коро­лем зі шляхти комісар козацький. Так само шляхтичів-жовнірів поставили на посади шести реєстрових полковників. Кар’єр - ною вершиною для козака фактично ставав ранг полкового осавула. Нижче стояли сотники, які мали заступників-«поруч- ників» у ранзі сотенних отаманів.

Новою резиденцією козацького зверхника (комісара) визна­чили Корсунь, бо старий Трахтемирів, мовляв, цілком спусто­шений (насправді, аби не конфліктували з новим власником містечка - С. Лащем). Обіцяно також розглянути претензії за забрані в козаків маєтності.

Завершує свою книжку Окольський реєстром коронних жовнірів, загиблих за час кампанії 1638 р. Жодних загальних підсумків він не робить. Ця сухість може натякати, що кінець 67 справи не так вже і порадував автора.

Насамкінець зауважу, що обидва діаріуші Окольського (за 1637 і 1638 рр.) були добре відомі модерній історіографії (ХІХ- ХХ ст.) і справили на неї величезне враження. Образ козаків- селянських повстанців активно використовувався як т. зв. на­родницькими, так і пізнішими радянськими істориками - подекуди на шкоду іншим козацьким іпостасям.

Природно, вінцем сюжету «козацької війни» стали твори, присвячені початку Козацької революції середини XVII ст.^{[533] [534] [535]. Причому, з-поміж ранніх інтелектуальних реакцій на початок Хмельниччини особливу зацікавленість викликає віршований анонімний твір «Катафалк рицерський»6. Аналізом уривку з нього, присвяченого історії Козаччини до вибуху 1648 р. Козацької революції, і завершимо нарис кращих часів річпос- политського козакознавства.}

Цілий твір складається з трьох практично самостійних час­тин із власними назвами. Кожна написана з приводу смертей у 1649 р. певних представників родини Фірлеїв - Миколая Фір- лея, сина старости теребовльського Петра Фірлея; зовсім немовляти (2-30.V.1649) Генріка Фірлея, молодшого сина того таки Петра Фірлея; а також Анджея Фірлея, воєводи сандомир- ського і гетьмана війська коронного. Судячи з усього, саме в оточенні теребовльського старости Петра Фірлея (пом. перед 5.Х.1650) слід шукати автора «Катафалку».

Приводом докладно звернутись до козацької теми для авто­ра стала Пилявецька битва 1648 р., у який брав участь і М. Фір- лей з родичами. Маркер «Козацькі війни» (на берегах сторінки з віршами) прямо демонструє, що стало поштовхом до рефлек­сій над козаччиною.

Опис історії козацтва містить чимало оригінальних елемен­тів, які доти не з’являлися у річпосполитському дискурсі про козаків. Так, автор відразу окреслює козаків як «Народ» (попу­лярну доти тезу про те, що це, мовляв, не народ, а лише вій­ськове формування, він цілком ігнорує)^[536].

Далі більше - поет-історик подає природні кордони цього народу (на берегах сторінки гасло «Козацькі предки» підкрес­лює споконвічність окреслених меж) - «почавши від Бугу [=р. Південний Буг] розлігся він по полях аж до Порогу твого Доне, де лучиш води з Меотицьким озером [=Азовським мо­рем]», а далі «аж до Волги» і «по берегам Понтійським [=Чор- ному морю]». Отже, автор не ділить козацтво на донське і запорізьке^[537], а також, відсунувши його у Дике Поле, ігнорує явище «городового козацтва» і відмовляє козакам у будь-якому праві «на волості» - себто на осілі терени України^{[538] [539]. Таким чином, з ідейної точки зору, маємо дбайливо виплеканий сте­реотип - дуже популярний і згодом (Січ-мати, Великий Луг- батько і т. д.) - що лише Запоріжжя - то природна батьківщина 73 козацтва.}

Зрозуміло (для оповідача), що у такому дикому місці і меш­канці живуть як дикуни. Дикунську карикатуру і змальовує автор, оповідаючи про триб життя козаків - вони «бавляться кобзою» (на берегах сторінки гасло «Кобзаки» подає оригі­нально-сміховинний варіант етимології слова «козаки»^[540]), п’ють самогонку («воду курену у мідних котлах»), і ними п’я­ними вкриті усі навколишні «зелені мурави».

Бузький Гард. Малюнок з карти 1766 р.

Годуються ті люди дичиною (дикими конями, ведмедями, лисами та взагалі тут край багатий на будь-якого звіра). Займа­ються риболовством на Дніпрі та інших річках (у цьому місці, також через гасло на берегах сторінки, акцентовано на місце- вій/дикунській назві для рибалок, запозиченій з татарської мови - «балакшії»)^[541].

Далі автор згадує про «історичну» славу козаків, вписує їх у так-сяк знані респектабельні рамки старовини-античності (гас­ло «Русь або предки козацькі на греків і турків воюють»). Ко­зацькими предками він зве «Русь» (отже, давня тема козацтва як «суміші народів» вже повністю забута), її морські походи на Візантію оповідач ототожнює із козацькими рейдами на турків.

До речі, в описі історичного походження роду Фірлеїв автор «Катафалку» - великий шанувальник сарматизму - спокійно залучив до «сарматів» перших руських князів^[542] (під гаслом «Княжата Руські перші» читаємо «А тут Ігор з Трувором зай­мають трони; і Курік [=Рюрик] третій із ними; де зимні Тріо- ни^[543] сарматам доблесним назначили країни: не бажаючи, аби між ними мешкати мав хтось інший») і навіть згадував «сар- мацьких антів». Не сумнівався панегірист також і в тому, що сармати («асармати») і скіфи (яких оповідач вважає тотожними половцям і кіммерійцям, а через те, що вони були «розсіяні» між Дніпром і Дністром, їх і Руссю названо^{[544] [545]) - то «яфетове плем’я». Отже, спорідненість та історичний зв’язок між руси- 79 нами і поляками оповідач не заперечує.}

Але цікаве його твердження в іншому місці твору, що «будь-де, де за мовою впізнаєш Русь - або Москвою, або Коза­ком зветься». Відтак, автор «Катафалку» фактично констатує, що давня Русь породила дві політичні нації - московитів-росі- ян і козаків-українців.

Оригінально подані у творі козацько-татарські стосунки. Про жодну природну ворожнечу тут не йдеться. За текстом - татар на низовців нацьковують турки, аби помститися за вище­згадане запорізьке піратство.

Козаки ж, на думку автора, хоробрі хіба від страху, бо за природою це народ не мужній і «хитро сміливість у них жадіб­ністю відміряється» (аби підкреслити цю думку на берегах сто­рінки вміщено гасло-твердження «Козаки і Русь ніколи муж­німи не були»)^[546]. Проти татар вони самі нічого вдіяти не мо­жуть і кличуть на допомогу поляків. Останні ж мобілізуються надто повільно (що автор вважає вадою), тому татари встига­ють наробити чимало шкоди та нагнати страху на пограниччях.

Далі автор пояснює, чому поляки захищають козацькі землі. На його думку, початок цьому поклав польський король Кази­мир - напевно, йдеться тут про Казимира ІІІ Великого (1333 - 1370), який, підкоривши Галичину і, почасти, Волинь, став іме­нуватись «королем Русі». Польське панування на Русі оповідач всіляко глорифікує - під захистом польських хоругв, які муж­ньо б’ються з татарами, мовляв, відбувається постійна колоні­зація нових земель.

Ця колонізаційна активність посприяла відродженню і «пле­мені давніх риболовів» (це автор «Катафалку» ще про давньо­руських бродників нічого не чув, але до хозаризму доморослих апологетів козаччини кінця XVII-XVIII ст. тут хіба один крок). Ті небораки, відчувши забезпечений поляками тил, почали «прагнути відновити звичаї давніх батьків». Це, за автором оповіді, точка відліку історії вже власне козацтва (на берегах сторінки гасло «Козаки починаються»).

У цьому ключовому місці оповідач змальовує первісну ко­зацько-польську ідилію. Козаки ж бо «мужніх відваг польських стають помічниками || сміливо при них татарські збираючи Тайники». І, щораз додаючи полякам охоти, вже не бажають жодної іншої роботи як тільки в полі звіра стріляти, рибу лови­ти та тримати військовий триб життя.

Першоорганізатором цього таки вояцького ладу оповідач зве «відважного поляка» Оришовського (Ян Оришовський, Ба- торієв королівський дворянин і козацький очільник 1580-х рр.), який став першим гетьманом козаків^[547]. Та й інші всі старшини, за автором «Катафалку», на зорі існування козаччини були з поляків («поляки сотні ведуть, поляки очолюють: аж і ці коза­ки лицарського цвічення-мистецтва доходять»).

Під таким добрим керівництвом, козаки «грабують татар або турецькі краї плюндрують», відновлюючи вже підзабуті звичаї - в «легких човнах через море плавають крадькома» і «міста несподіваним беруть випадком». Тут важливо заува­жити, що думка про те, що первісне (а отже справжнє-природ- не) козацтво цілком контролювалось польським урядом і що поляки, складали його офіцерський корпус, активно популяри­зувалася офіціозом, аби історично обґрунтувати нав’язану ко­заччині «ординацію 1638 р.». А що мотив цей добре засмакував наш оповідач, свідчить і пасаж, зроблений ще на самому почат­ку твору, де йдеться про сучасних неприятелів Речі Посполитої - «На бідного Поляка. Тут Козак до зброї від нього [себто поляка] навчений (курсив - Д. В.)».

Далі автор «Катафалку» вирішує пояснити походження наз­ви «козак». На його думку, люди ці «козаками названі чи то - з татарської - невільниками, чи то за гулящим способом жит- тя»^[548], бо, вже повторюється цей ангажований піарник, «знаю про жодні вони не дбають достатки - при горілці тільки в кобзи грають»^[549].

Оповідач твердить, що до світу привілейованих верств Речі Посполитої козаків увів король Стефан Баторій (гасло на бере­гах сторінки «Перші права від короля Стефана»). Останній на­дав низовцям «права» і «вольность» за служби під час «Мос­ковських війн» (=війни з росіянами 1579-1582 рр.).

Утім, козаки швидко проявили невдячність, піднявши пов­стання під проводом К. Косинського. Але, через мужність кня­зя В.-К. Острозького, ці «віроломні» гинуть у битві під П’ят­кою (1593 р.), де - пригадує оповідач - «до сьогодні слинуть зрадників численні могили».

Невдовзі по тому реєстр козацько-польських конфліктів продовжує повстання під проводом С. Наливайка. За автором, «зраду Наливайка» підтримала «громада нетрудящих молод­ців», які, утім, під Лубнами, кров’ю заплатили за свою сваво­лю. А увінчав польську «справедливість» за вчинки Наливайка - кат «на ринку Варшавському» (місце страти цього козацького ватажка).

Наступний пасаж про те, що «знати потім бунти різні, які, однак, приборкувала мудрість наших гетьманів, а зухвалих громила», відноситься до неконкретизованих виступів між повстанням С. Наливайка 1596 р. та Куруківською кампанією 1625 р. Це певна інтермедія до оповіді про гучні козацькі війни 1625, 1630 і 1637-1638 рр. (наступні гасла «Війна Куруків-

ська», «Війна Переяславська», «Війна Кумейська»). Утім важ­ливо, що автор «Катафалку», вважає козацькі виступи не окре­мими розрізненими історичними випадками, а тривалим і системним процесом - постійним клопотом Речі Посполитої.

Під Куруковим озером, на думку оповідача, козаки «злість свою відкрили», але нічого не досягли - «загнані за Медвежі Лози» коронним гетьманом С. Конєцпольським, який захопив козацькі табори і «у карби» увібгав козацтво. Той урядовий полководець скоротив козацькі вольності і продемонстрував низовцям силу польського зверхника.

Новий раунд конфлікту стався під Переяславом - «залитим кров’ю». Тут «звикла зрада хлопству звиклих сил» додавала. Цей пасаж з «Катафалку» можна тлумачити як визнання «про­фесіоналізації» повстанців, які йдуть на боротьбу свідомо, а не спонтанно. І хоч, за словами оповідача, мужністю і відвагою «польського жовніра» той самий гетьман С. Конєцпольський, кров’ю приборкав бунт - не допомогло це розв’язати проблему.

Невдовзі все почалося знову, коли, разом із Павлюком, ко­заки піднялися на нове повстання (1637 р.). Про ті події, автор «Катафалку» оповідає докладніше. За ним, повстанці під Ку- мейками напали на «малу жменьку» польського війська. Нама­гались його табором «стоптати» і знищити. Утім, Бог зрадни­кам не допомагає і козаки «гинуть побиті» та втрачають «ар- мату»-артилерію. Їх рештки, обложені в Боровиці над Дніпром, змушені видати свого гетьмана і старшину та присягнути на нових «правах» - урізаних «як зрадникам».

Оповідач не жаліє похвал польському польному гетьманові М. Потоцькому, який під Кумейками виявив власну мужність - особисто вів у бій драгунську хоругву під густим вогнем су­противника. Так само славить він і сина гетьмана - Петра По- тоцького, який мужньо атакував і опанував зі своєю хоругвою - під найщільнішим вогнем - козацький табір. Та й всіх поль­ських жовнірів автор «Катафалку» хвалить за мужність, бо вва­жає, що їх під Кумейками було лише неповних 2 тисячі проти 23 тисяч повстанців (це мила тогочасна польська традиція ра­хувати зі свого боку лише кварцяних жовнірів без допоміжних військ).

Зауважив оповідач і участь Б. Хмельницького у повстанні 1637 р. (гасло на берегах сторінки «Хмельницький зрадник і там»). Знає він про підпис майбутнього козацького гетьмана під капітуляцією у Боровиці^[550]. Пересмикуючи цей факт, автор «Катафалку» заявив, що той «старий зрадник» і не збирався до­тримуватись слова, бо повстанці, «ледве по присязі», віднови­ли війну, проливаючи «потоки невинної крові» (отже, фактич­но, Хмельницького зроблено відповідальним за виступ Я. Ост­рянина 1638 р.). Про те, що козаки-реєстровці, серед яких, напевно, перебував і Б. Хмельницький, в кампанії 1638 р. би­лися на боці урядових військ оповідач промовчав.

Війну 1638 р. поет-хроніст подає як цілковито програшну для козаків-повстанців. Їх, мовляв, вже погромлених по різних місцях, гетьман М. Потоцький «на Старці», витягнув - як «з ям лисів облізлих» (ймовірно, натяк на один з традиційних про­мислів запорожців - лисичництво чи то полювання на ли­сиць^[551]). Героєм тієї кампанії автор «Катафалка» оголошує Я. Вишневецького, який «не проминув жодної оказії», аби ви­казати свою мужність і допомогти перемозі.

Весь цей екскурс до історії козаччини часів з-перед початку Козацької революції 1648 р. оповідачу потрібний, аби вказати «зради хлопської способи». Бо цей сюжет, за твердженням ав­тора «Катафалку», є украй актуальним «у нинішній хвилі»^[552].

Гадаю, цей історико-аналітичний фрагмент взагалі складає вершину річпосполитського «дискурсу про козаків» і до ство­реного тут життєздатного (за тривалістю використання його положень) наративного образу пізніші домодерні історики ма­ло що додали. Єдине що він «втратив», порівняно із поперед­нім доробком козакознавців, це візію можливості взаємовигід­ної інтеграції козацтва до світу Речі Посполитої. Утім, це зай­вий раз підтвердило тезу, що стан розпалу війни сприяє озву­чуванню радикально «націоналістичних» тлумачень минулого.

Далі автор «Катафалку» переходить до безпосередньої опо­віді про сучасну йому Хмельниччину. Причому, підвівши по­переднім історичним екскурсом читача до думки про природ­ність польсько-козацького конфлікту, оповідач не зупиняється на причинах і приводах до нового раунду боротьби^{[553] [554]. Нато­мість, він відразу розгортає перед читачами картину гучної битви на Жовтих Водах, що перервала вервечку польських 88 звитяг.}

Насамкінець зауважу, що «Катафалк лицерський» був не єдиним твором своєї доби, звертаючись до яких відчуваємо, що Козацька революція, розпочата 1648 р., вивела річпосполит- ський «дискурс про козаків» на новий якісний рівень^[555]. Не випадково, уже 1653 р. наратив Козаччини в Речі Посполитій породжує і працю у практично модерному для суспільної нау­ки жанрі - дисертацію. Мова йде про твір молодого пастора- вченого з Торуні Арона Бліверніца (Blivernitz, 1629 - 1701) «Dissertatio juridico-politica de Cosacis...» / «Дисертація юри­дично-політична про Козаків.» (Лешно, [1653]).

Попри явну амбітність автора (щойно випущений з Лейп- цигського університету юнак згодом згадувався як знаний ме­дик і хімік), прусак-торунець мало орієнтувався у попередній історіографії козацького сюжету. Свої міркування він спирав переважно на класичну літературу та загальноісторичні праці.

Тому, «дисертант» по-своєму продовжив традицію «впису­вання» козаччини у античні та загальноєвропейські рамки. Зі «свіжих» спостережень у Бліверніца - згадка зрослої представ­ницької ролі козацької старшини (на 1653 р. то, дійсно, досить наочна річ).

Загалом сюжет «війни козацької» з одного боку увінчав ледь не столітній розвиток річпосполитського козакознавства, а з іншого по-своєму його обірвав. Для нового покоління авто­рів середини XVII ст. козацтво стало «ворогом», перестало бути «своїм». Почалося його наративне «витискання» (за межі шляхетсько-лицарського світу) і «відчуження» (за кордон Речі Посполитої). Тепер козаки - то хлопи-селяни, піддані, а не браття і чужі вони практично як татари. Після цього вже хіба Вихід-Втеча...