Післямова
Від віршика-епіграмки до дисертації річпосполитська вченість пройшла чималенький шлях у розвитку власного козако- знавства. Отож зауважу, що, попри спроби замовчання того факту за модерних часів, до теми українського козацтва ключового століття його існування (середина XVI - середина XVII ст.) історичне письменство Речі Посполитої зверталося регулярно і виявляло належну допитливість.
«Вітчизняні» автори вчасно фіксували зміни у побутуванні цього яскравого і сучасного їм феномену. А нерідко і самі програмували його подальший розвиток[556].Дослідження генеалогії літературного образу Війська Запорізького дає багатий матеріал як для тлумачень самого цього явища, так і до вивчення фахових технік європейських учених. Зокрема, це дозволяє спростувати популярні досьогодні штампи про відсутність уваги суспільства Речі Посполитої до проблеми козаччини та про суто негативне ставлення шляхетських письменників до козаків.
Річпосполитське історичне письменство справді первісно (ще з другої половини XVI ст.) вагалося у питанні, де проводити кордон щодо козацтва - чи це таки «діти коронні», чи безбатченки з Дикого Поля, люди з-поза цивілізаційної межі[557]. Причому для світу Корони були зрозуміліші давні знайомці - козаки подільські, менше інформації було про запорожців, щодо яких навіть були сумніви, чи це також «козаки» (щодо них вживалися і альтернативні терміни). «Родова пляма» козаччини як явища малого формату, другорядного у житті суспільства дійсно стримувала усвідомлення новими поколіннями істориків Речі Посполитої якісних змін у козацькому середовищі, але зовсім не призводила до якоїсь застиглості образу козака.
Та й зрештою, саме річпосполитське письменство середини XVI - середини XVII ст. надало козацтву «вчений імідж», познайомило із цим явищем не лише освічених співгромадян, але й європейську гуманітарну науку.
Воно 1) напрацювало стійкі козацькі «історіографічні міфи»: «баторіанську» та «лицарську» легенди (міфи-заснування), уявлення про «золотий час» первісної гармонії запорожців і держави, тезу про шкоду від допливу черні на Запоріжжя, сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурець- кої боротьби; 2) створило й античні рамки для портрету козаччини, які надавали останній значної респектабельності в очах ренесансної вченої традиції; 3) популяризувало проекти інтеграції козацтва до суспільних структур Речі Посполитої, причому обговорювало й різноманітні ступені автономії Війська Запорізького і, таким чином, виводило його на простір великої політики; зрештою, 4) опрацювало і новий історіографічний сюжет - «війни козацької» та, вже на початку Козацької революції середини XVII ст., усвідомило козаків як націю3. [558] [559] І проводило їх на Вихід з річпосполитського світу - у вільне плавання.Згодом саме від цих досягнень «відштовхнулося» т. зв. козацьке літописання другої половини XVII-XVIII ст. - зародок української національної історіографії (та й «перевідкрит- тя» багатьох річпосполитських текстів у ХІХ-ХХ ст. повсякчас ставало добрим стимулом для істориків-українців). Значуще річпосполитське козакознавство і загалом для західної вченості доби раннього Модерну, а подекуди і пізніше.
Зрештою, ті, хто дочитав книжку до цієї останньої сторінки, сподіваюся, відчули, що чимало сучасних уявлень про козаків дісталися нам у спадок від інтелектуальної традиції Речі Посполитої. Зрозуміли сам процес осмислення - з усією різноманітністю емоцій і конструкцій. Той шлях за клубочком, що розплутується до самих початків явища і до авторів-першотворців, може і не самий короткий - але він таки виводить до цілі. А не залишає блукати манівцями «зручних» і «зрізаних» маршрутів.