Розділ 3 1621 - 1637/1648. Переддень революції - з «Війська» в «Народ»

(О. Голуб, Я. Собеський, Ш. Старовольський, П. Пясецький, А.-М. Фредро)

Період після Хотинської війни 1621 р. і аж до початку Ко­зацької революції у 1648 р. (та її генеральної репетиції - ко­зацької війни 1637-1638 рр.) позначений наростанням якісних змін у середовищі української козаччини.

Військо Запорізьке майже на рівних змагається з коронною армією у козацьких війнах 1625, 1630, 1637-1638 рр.; опановує Чорне море, загрожує столиці Османів Стамбулу-Константино­полю та ледь не перемагає турецький флот 1625 р.; контактує з прибулою Великою Ногайською Ордою (розпалася у 1630-х роках)^[364]; втручається у внутрішні справи Кримського ханства 1628 р.; 1629-1630 рр. уперше в європейській дипломатичній практиці у шведсько-трансильванських колах обговорюються проекти його відколу від Речі Посполитої - з подальшим уне- залежненням^[365]; претендує на участь у виборах польського коро­ля 1632 р.^[366]; утримує цілий «фронт» на Лівобережжі Дніпра під час Смоленської війни 1632-1634 рр. між Річчю Посполитою та Московським царством; 1635 р. запорізькі чайки побачила Бал­тика (1,5-тисячний загін запорожців готувався битися на морі проти шведів^[367]); у 1637-1641 рр. самотужки (спільно лише з донцями) веде війну з Туреччиною за Азов^[368]; здобуває новий військовий досвід на бойовищах Тридцятилітньої війни 1618- 1648 рр.; зрештою, бере найактивнішу участь у широкомас­штабній колонізації Дикого Поля^[369].

Козацькі українні терени вже починають лічити за «глибшу Русь»^{[370] [371], ядро русько-української ідентичності. Тісні ж зв’язки із православною ієрархією усталюють статус козацтва як лица- рів-оборонців віри, яку тепер навіть звуть «Наливайковою» (а мілітаризація міжконфесійної боротьби була тоді «на часі» по цілій Європі).}

Цікаво, що в 1633 р. уперше прозвучала пропозиція подару­вати запорожцям автономію за взірцем Великого князівства Литовського^[372]. Самі козаки, ще 1621 р. (після Хотина) просили

короля, аби у Київському воєводстві, жовнірів не було, бо тут зосереджені козацькі оселі^[373]. Промова полковника О. Голуба 1625 р. також конструювала наддніпрянський уділ для козацт­ва з центром у Києві. А на коронаційному сеймі 1633 р. Вій­сько Запорізьке просило допустити їх представників до участі у сеймах нарівні зі шляхетськими послами-депутатами^[374].

Все це обумовлює доволі інтенсивні прояви зацікавлення козаччиною з боку тогочасних річпосполитських історіографів. Причому рівень розробки «козацької теми» явно покращується, у чому ми зможемо переконатись на прикладі характеристик козацтва пера Якуба Собеського, Шимона Старовольського, Павла Пясецького та Анджея-Максиміліана Фредра.

Утім, почати огляд творів цього часу хочу не з історіогра­фічного тексту, а з політичного маніфесту з вуст козацького старшини часів Куруківської війни 1625 р. Це щойно відкрита у московському архіві копія промови полковника Олефіра Го­луба (? - 1628) до Війська Запорізького з нагоди виборів геть­мана Марка Жмайла 27-28 (17-18) жовтня 1625 р.^[375]. Вона не мала на увазі цілісний опис козаччини, але додає чимало живих рис історичного світобачення самих козаків^[376].

Причому відомо, що О. Голуб представляв найрадикальні- шу частину козацтва^[377], яка прагнула нав’язати свою програму цілій Речі Посполитій^[378]. Полковник був ветераном Хотина- 1621, а після Курукова-1625 очолив непримиренних, які готові були і з кримцями у союзі воювати з Річчю Посполитою і від­ступити на кордон з Росією (ймовірно до Гадячу, звідки їх зігнали російські війська з Путивлю).

Починає Голуб із характеристики сучасного стану існування козацтва (сучасного - себто за королювання Сигізмунда ІІІ, яке почалося з 1588 р.). Його він оцінює цілком оптимістично - зараз найкращі часи, раніше було гірше. Отже, ніяких слідів уявлення про первісний «золотий вік», після якого надходить деградація, у промові полковника немає (він цілком собі за прогрес і світле майбутнє).

Що ж раніше було гірше? Так, мовить Голуб, за давніх (і «нерозсудних») королів мали козаки над собою «зверхників», а тепер самі панують у своїй землі. Отже - лицарська демократія перемогла олігархічні клани! Як бачимо, якщо у Речі Посполи­тій Шляхетська революція - з її антимагнатською програмою - зупинилася (1564 р.) та іде на спад (особливо після поразки рокошу 1608 р.), то козаки - на своїй ділянці - почуваються переможцями.

Козацтво навіть іде у наступ - готове мультиплікувати свій революційний успіх і експортувати козацький лад на ширшу територію^[379]. Мова у Голуба поки ведеться про Східне Поділля (Брацлавське воєводство, «Брацлав і Вінницю») та Київське Полісся («Житомир і Овруч»). Бо - там найбільше предків і рідні козаків^[380]. Причому, здається, у випадку Київщини пропо­нується діяти «знизу» - купити лояльність місцевих «подар­ками», а щодо Брацлавщини (все таки терен «за воєводським кордоном») є потреба підтримки-санкції самого короля (йому за те готові відслужити на війні).

Голуб згадує, що у «верхах» є козацьке лобі - «наші ляхи», які хоч і далеко від нас живуть, але «нашу славу» люблять^[381]. Вони не відмовляться посприяти. Бо ось як до них приїжджа­ємо, то «слово доброє чуємо» і єдино підказують, що у тих пла­нах козакам слід порозумітися зі «своїм духовенством». Отже, то має бути спільний проект козацтва та православної церкви (а це вже заявка на репрезентацію «нації»). Симптоматично, що про «руських» панів і магнатів промовчано - їх за союзни­ків, козаки, схоже, не лічили (нижче за текстом обмежувальні дії королівського уряду щодо козацтва визнаються зробленими не самохіть, а за «докукою шляхти українної»).

Цікава пропозиція Голуба, аби представниками («послами») козаків були люди «не осілі, не жонаті..., котрі б ні на що не оглядалися і котрі в наших вольностях смакують». Для тради­ційного суспільства - то «світ наопак», догори дригом, бо якраз осілі, жонаті і маєтні там уходили за людей «добрих і віри гідних». Гадаю, тут маємо з боку козацьких революціо­нерів бажання підкреслити альтернативність-новизну свого проекту. Мовляв, воля-братство - «наш вибір» у чистому вигляді^[382]. Ані маєтність, ані сім’я не є його основою. Обов’язок перед Військом - вищий пріоритет^[383].

Далі обґрунтовується козацьке право на зверхність над Киє­вом. Голуб заявляє, що де-факто це вже доконана справа (місто «тепер у наших руках»). Але полковник вважає за необхідне навести аргументи проти формального зверхника - воєводи київського Томаша Замойського.

Від нього, мовляв, «непорядок великий» і доведе він Київ «до остатньої згуби». Полковник глузливо називає пана воєво­ду «Замойщеня» (Томаш, справді, все життя відчував тінь бать­ка - великого гетьмана і канцлера Корони).

Далі вже йдуть конкретні звинувачення - замок не відре­монтував, про «святі церкви» не дбає, міщанські вольності утискає - безсоромно торгується за прибутки («як жид»). Через це, мовляв, міщан вже поменшало і якісний склад їх погіршив­ся (лишилися самі «хромые, слепые, старые, негодяи»^[384]). Як воїнський контингент київська міщанська корпорація вже нічо­го з себе не представляє (для українного міста - то, справді, суттєвий ґандж), а ті, хто ще здатний примати зброю, приста­ють до Війська Запорізького^[385].

Отже, єдиний добрий варіант дій у справі з Києвом - відпра­вити Замойського кудись «до Ляховичов» (тут в смислі - до рідної Польщі). А у місті оселити козацького гетьмана. Той все поправить - і замок з церквами починить, і з міщан прибутки не витискатиме. А ще і з полковників поробить старост по українним містам. Власне, такий прожект - це козацький варі­ант популярної на українському кордоні ідеї-вимоги, щоб ста­рости і воєводи перебували тут «своїми персонами», а не керу­вали дистанційно.

Мовляв, полковники на місцях будуть керувати усіма «людьми лицерськими». Знову ж таки - це де-факто вже діюча система. Бо повсюди «в той землі нашой» козацькі отамани і так усіма справами оборони займаються, а шляхетські урядни­ки і не потрібні зовсім, оскільки вони мають справу лише з «жидами, старими, сліпими, з такими, котрі нам ні на що не пригожі» (у сенсі - не здатними тримати зброю). Отже, «вики­нути» старост - справа блага.

Крім прикордонних урядників, Військо Запорізьке готове заступити і місце кварцяних^[386]. Голуб вважає, що козаки ефек­тивніші - вони швидше мобілізуються^[387]. Отже, ті бюджетні гроші, що йдуть на кварцяне військо, краще пустити на винаго­роду козацтву. До речі, останню він позначає не як жалуван­ня, а як «данину», яку, мовляв, завжди давали і далі давати уряд мусить (нагадаю, що данина-упоминки кримським тата­рам також формально обґрунтовувалася тим, що вона «за служ­бу» проти ворогів Корони, а не в знак підданства).

Зрештою, така система буде дешевшою для місцевих меш­канців - «руської братії нашої». Бо у козаків, крім платні від держави, є й прибутки на стороні - «з моря і з поля». Їх уряд практично не контролює (бо на боці запорожців сама природа). Як колоритно каже Голуб: «чого нам Реч Посполитая трудно отняти может, хиба бы рѣки Чорным морем плывучи до Вислы се обернули».

Далі старшина згадує приклади козацьких самосудів, які король не покарав (отже, фактично схвалив). Зрештою, бажан­ня спертися на союз із монархом вельми прагматичне. Адже, то спроба повторити успішний сценарій Шляхетської революції (часів її підйому 1505-1564 рр.).

Починає Голуб з епізоду 1585 р. із вбивством Григорія Глембоцького, представника короля, який мав на Волині і Поділлі розшукати відігнану козаками у татар худобу^{[388] [389]. Згадка події 40-річної давнини цікава тим, що спростовує традиційні підозри модерних дослідників запорожців у короткій пам’яті (такого собі життя «одним днем»).}

Далі йде факт ніде більше не згаданий - «Любаша вбили».

Козацькі війни К. Косинського і С. Наливайка, що природ­но, представлені у переліку Голуба найширше. Крім Перея­славського епізоду 1591 р., до 1595 р. відноситься історія, коли наливайківці «Могилів і Слуцьк унівеч обернули». А також «незлѣчоную реч мы за Наливайка шляхты выстинали, князей Острозких мѣста выпалили, нѣкоторых п[а]нов на воротох их вывѣшали». З цим пов’язаний і трохи бічний сюжет - «поста­новене з Волоское земли розорвали». То явно згадка про похід на Молдову 1595 р., який надихнув Й. Верещинський (через нього тоді воювати на Цецорі прийшлося і війську коронному гетьмана Я. Замойського).

Не ясно, чи за хронологією, але напевно за географією, від­разу за Могильовом і Слуцьком-1595 маємо запис «Вітебськ вирубали ([де] міщани владику умордували)». Мова тут про подію 1602 (1601?) р.^[390], до якої допасоване і свіже вбивство вітебчанами 1623 р. полоцького уніатського єпископа Йосафа- та Кунцевича.

Далі ідуть ще два факти, які більше ніде не згадані - «Буцня стяли»^[391] і «Длукгоборського розсікли»^[392]. І завершує перелік козацьких самосудів Голуб вже узагальнено і без імен - «а иншого хто се напамятает, хот то по части униятов надтопили, а што с поля и з моря, хто их злѣчит». Як бачимо, виступи «на захист релігії» перемішані-урівняні тут із військовим (похід­ним) правосуддям.

Не забув Голуб і комісію на Роставиці 1619 р., коли цен­тральний уряд таки втрутився у козацькі справи і сам «кан­цлер» (=гетьман великий коронний С. Жолкевський) спробував упорядкувати стосунки Війська Запорізького із державою. Але той явний випадок тиску полковник списує на інтриги прикор­донних панів-шляхти, а не власну волю короля («Да не своей то он хоти учинил, що он небощика канцлѣра на тую комисию до нас зослал, але то он учинил за великою докукою шляхты украинное»).

Тому перспективи козацького наступу 1625 р. Голуб оцінює оптимістично. Вороги-супротивники на визначеній території (Київщина+Брацлавщина) нечисленні та вже і домовлятися схильні. Він сподівається (каже «дай Боже»), що козаки змо­жуть пожити «яко дідичі тієї ойчизни і землі». І хоч шляхта і незадоволена «козацькими вольностями» вони мають вищу санкцію. Їх, мовляв, сам Господь Бог надав, що і найсвятіший патріарх підтвердив (тут відсилка на гучний візит до Києва 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана)^[393].

Останній пасаж промови відноситься вже до перспектив Війська Запорізького після опанування власним уділом в Укра­їні. Справа в тому, що то час т. зв. справи Ахії - проекту- задуму повторити досвід російської Смути і спробувати поса­дити на престол Османської імперії зручного самозванця. Коза­ки готові були стати на вістрі вторгнення. Але не всі у Речі Посполитій поділяли їх оптимізм. Саме про них Голуб каже, що оті «нас турками страшат».

Утім, козацький полководець, ще до початку справи, воліє зосередитися на наступальному плані^[394]. Голуб вважає, що, за Божою ласкою, самі ми туркам «докучимо» з Дніпра і Дону^[395], а свою землю «додержимо» до власної смерті.

Зрештою, полковник не ура-оптиміст^[396]. Можливість поразки він не відкидає. Але, на його думку, козаки мають право ризикнути усім - бо то їх земля. Вони заселили ту «пустиню» і вони її захищають. Отже, її доля і погибати з ними^[397].

Власне, така позиція близька до народних уявлень про хрес­тоносців. Ось 1578 р. португальський монарх Себаштіан Жада­ний склав свою голову і поклав усе військо у борні з маврами. Португалія тоді навіть втратила незалежність (перейшла під владу Іспанії), але народ оспівував подвиг короля. У Речі Пос­политій, як згадував Сарницький 1577 р., військові любили піс­ню про короля Владислава Варненчика, який ледь не півтора століття тому програв війну туркам і склав свою голову на полі битви. Літературно-фольклорний «Едікт козацький» 1620 р. звав іти в козаки, того, хто готовий страшною смертю померти «за віру християнську». Не дивно, що і Голуб вдається до фольклору - вживає саркастичну примовку (який же козак без натяку на жарт!), що як складемо наші голови, то «хоч вовк траву їж» (=байдуже, що трапиться далі)^[398].

Отже, тут зовсім не історія про «Після нас, хоч Потоп» Лю- довіка XV, гасло безвідповідальності. Це мотив лицарської го­товності віддати все заради перемоги (аналог літописного «мертві сраму не імуть»^[399]). На цій трагічній ноті (справді, ефектно для промовця) і закінчив свій маніфест полковник Голуб.

Якуб Собеський (5.V.1590 - 13.VI.1646) блискучий магнат, парламентарій і батько майбутнього польського короля уперше концептуалізував своє ставлення до запорожців ще у Хотин­ському таборі. Адже 13 вересня 1621 р. він від імені держави виступив перед козаками з промовою, аби надихнути їх про­довжувати службу, попри проблеми з платнею та забезпечен­ням припасами. У цій промові оратор підніс жертовність і ге­роїзм запорожців (останні, втім, не «пройнялися», бо голодува­ли і жадали від держави не слів, а реальних справ).

Зрештою, про події Хотинської війни 1621 р. Собеський уклав діаріуш, який згодом у розширеному варіанті видав 1646 р. під титулом «Коментарів Хотинської війни 3 книги». Цей твір користувався великою популярністю та помітно впли­нув на пізнішу історіографічну традицію. І саме з нього похо­дить цікавий тут уривок про запорізьких козаків. Завершений той текст невдовзі після 1625 р. (бо в оповіді відсутні факти з- після Куруківської кампанії).

Цілий уривок у Собеського має власну назву «Походження, життя та звичаї козаків запорізьких». Причому автор пояснив мотиви, якими він керувався створюючи свою козацьку харак­теристику - «оскільки натепер далеко розійшлася поміж різни­ми племенами слава, що про них поширюється». Він також охарактеризував власну компетенцію у цьому питанні (писав «на правах очевидця» та черпав з компетентних джерел). Ціка­вили Собеського власне проблеми «початку, звичаїв та інститу­цій» козаків, причому саме останній пункт - інституції ко­зацькі - є найоригінальнішою частиною його праці.

Починає оповідач з уже доволі стереотипного твердження про переважно «руську» етносоціальну базу козацтва, доповне­ну шляхетними злочинцями-вигнанцями чи не з цілої Європи. Утім, продовження йде зовсім нетривіальне: козаки «релігії Грецького сповідання дотримуються, рутенську мову ужива­ють, відкидають походження - якщо навіть хто досі носив знатне, плебейські імена приймають і вони, для усього грома­дянства померлі, дике життя вести змушені». Якщо про право­слав’я та русько-українську мову запорожців йшлося вже й у С. Лубенського, то згадку про звичай зміни імені (шляхетсько­го на просте) до історіографічного образу козацтва запровадив саме Собеський. Усі ці риси поглиблювали сприйняття своєрід­ності козацької ідентичності в Речі Посполитої (тому надхо­дило розуміння, що, аби зватися козаком, треба було не лише подолати дніпрові пороги - як легковажно твердив Боплан).

Далі Собеський коротенько пише про запорізькі місця пере- бування/зародження козацтва - низові острови Дніпра та Пороги. Дуже вірогідно, що тут скорочено використано вже знаний нам текст Я.-І. Петриція з твору «Історія справ у Поль­щі славного року 1620». Зокрема, йдеться про гасла «Дніпров­ські Катаракти» та «Пороги».

Як продовження-розвиток міркувань з гасла «Козацька дис­ципліна» того самого Петриція виглядає і наступне тверджен­ня: на Запоріжжі «до занепаду військової дисципліни, усі на хоругви та полки поділені, в цілковитій покорі, і, постійно у війні вправляючись, жили та, ніби до гніздівля якогось прив’я­зані, палестру [=спортшколу] цю задля інших занять покинути вони злочином вважають». Як бачимо, це вже погляд людини, яка після Хотина 1621 р. пережила й масштабні козацькі війни з урядом (принаймні 1625 р., хоча на момент друку книжки були вже і 1630, і 1637-1638 рр.).

Господарча база козаччини також окреслена досить оригі­нально: «Живуть убого гуртом, то з мисливства, то з рибаль - ства заробляють, про запаси плодів для усіх турбуються, від міської комерції відрізані, майна приватного жоден не має, хіба невелика кількість заслужених випадково отримує, надмірності та розкоші їм невідомі, ні про що інше, окрім зброї одної, не турбуються». Власне, якщо про рибальство та мисливство як основні господарські промисли козаків згадано чи не у кожній козацькій характеристиці, і про спільне майно-спільну заготів­лю запасів для Війська попередники теж бувало оповідали, то звістки про «невелику кількість заслужених», які хай і «випад­ково», але вже мають певні приватні статки, а також про відрі­заність Запоріжжя «від міської комерції» - це нові наративні елементи, запроваджені до козацької характеристики саме Со- беським. Вони явно працюють на відображення все більшої «складності» козацтва як явища.

Від господарських занять запорожців Собеський плавно пе­реходить до військового «промислу». І спочатку окреслює основні «фронти» для останнього: «В Очаківських полях най- щасливіше часто з татарами [козаки] б’ються та славою за майно сплачують, нападами приморським областям турків за­грожують безупинно».

Далі Собеський пробує знайти у минулому козаччини пер­вісний «золотий час». На його думку, колись «війська їх такого лише кілька тисяч існувало і, дотримуючись рангів військових, ветеранам і відставним загальну проявляли пошану». За це й попередні польські королі «права, привілеї та імунітети певні їм щедро дарували, винятковою милістю лицарських підданих своїх підтримували та часто наділяли, щоразу, коли покрови- тельством охоплювали» (тут мова про початкове лицарство козаків, наближеність їх статусу до шляхетського)^[400].

Причиною занепаду класичної козаччини Собеський вважає недолугість нащадків і зростаючий доплив до козацьких лав «наброду»-черні^[401]. Козаки-черняки - то «простолюду невій­ськового маса», втікачі «з областей Русі від ріллі, від різних ремесел». Раніше вони могли сягнути хіба що статусу «пошти­вих ветеранів», але тепер стали претендувати на провідну роль у козацтві. Вельможному Собеському такий демократичний ухил явно не подобається, тому він не жаліє словесних фарб для знеславлення цієї нової козаччини з вискочнів (вона «су­перництво та чвари починала, старовинний війська лад змішу­вала, стриманість обертала на грабунок [нестримний], дисцип­ліну на сварку, послух на сваволю змінювала»).

Точка розриву з попередньою традицією, за Собеським, припадає на Наливайківщину (1594-1596 рр.). Козаки тоді «задля грабунку блукали там і сям по Русі, Литві, Київському та Брацлавському воєводствах». Їх «сваволя» загрожувала «церкві, королівщинам і шляхті добрій, ба навіть багатствам держави». За це з козаками «рішуче бився» гетьман С. Жолкев- ський, який розгромив запорожців і полонив їх ватажків^[402]. На­ливайка, як згадує Собеський, «люто» страчено під час варшав­ського сейму 10 лютого - 25 березня 1597 р.

Утім, як указує оповідач, держава пробувала застосовувати до козаків і несилові методи, як ось угоди «за посередництвом кращих мужів», з метою «до того початкового ладу» повернен­ня. Тут, ймовірно, Собеський має на увазі передусім Роста- вицьку комісію 1619 р., післяхотинські переговори 1621 р. (король погоджувався на 3-тисячний постійний реєстр^[403]) та, зрештою, Куруківський договір 1625 р. (він якраз легітимізував милий серцю історика-аристократа кількатисячний постійний козацький реєстр), до якого і сам пан Якуб доклав рук.

Далі оповідач малює козаччину (угодами, таким чином, уза­конену) ніби «з середини». Починає він з того, що власне і породжує козацьку проблему, - з війни. За Собеським, у ко­заків «щоразу, як якусь почнуть виправу, багаточисельне вій­сько з грабунку областей Корони годується». Причому, із за­кінченням бойових дій проблеми із запорожцями не зникають, бо вони, «з війни повернувшись, майже колонії певні по селах і містах як королівських, так і шляхетських створюють, усі старшинам і панам своїм послух дотримують» (мова про т. зв. козацький присуд - претензії козаків на екстериторіальність і внутрішню автономію^[404]).

Тільки «деякі з ветеранів на своїх при Борисфені осідках затримуються», решта - живе з промислів і «над господарст­вом лише, з жінками та дітьми, старанно працює». Утім, навіть ті, інтегровані до мирного життя, які «спокій» обрали, станов­лять проблему для держави. Адже «вони в громадські супереч­ки втручаються і на Сейми часто послів окремих від них поси­лають, які Грецької віри конфесію оголошують своєю справою, на латинян нападають і західної католицької... церкви пану­вання відкидають».

Далі Собеський знову згадує про утворене 1625 р. реєстрове козацьке військо та переходить до аналізу військових структур козаків. Починає, природно, з голови, зауважуючи: «найвище у них командування зосереджує війська Старший, який вживає як знак влади носіння жезлу з очерету виготовленого^[405]». Про спосіб обирання козацького Старшого Собеський повідомляє наступне: «І його у спосіб стрімкий, не голосуванням, але єди­но криками та частим за кандидата шапок підкиданням, обира­ють; і так само, часто за бажанням непостійної черні, уряду позбавляють». Завершує презентацію уряду-посади Старшого оповідач зауваженням про дуже широкі повноваження остан­нього - «доти доки обов’язки свої виконує, у руках його пере­буває влада над життям і смертю кожного козака»^[406].

Другий щабель козацької ієрархії, за Собеським, займають «чотири військові радники, звані осавулами, з помічником го­ловнокомандувача, якого заступником Старшого військо іме­нує» (мова про наказного гетьмана^[407]). За ними йдуть «табору, армати, полків старші, потім сотники та громадський нотарій, який облік майна та витрат їх записує та, зазвичай за радою грецьких [=православних] монахів, листи до короля і вельмож королівства пише» (=генеральний обозний, полковники та гене­ральний писар відповідно).

Згадав Собеський і про головну маєтність Війська - містеч­ко Трахтемирів на Київщині. Його козакам «Річ Посполита, для задоволення пам’яті їх вірності з виказаними заслугами, дару­вала». Тут вони, разом із власним архівом, зберігають «приві - леї, військову армату, різну з розорених турецьких торгівель- них поселень вивезену здобич^{[408] [409], а також військове споряджен­ня та королівські прапори, які їм на знак верховної влади, щоразу як за Річ Посполиту зброю піднімають, від польського короля - з надзвичайної ласки - посилаються».}

Далі Собеський докладно описує процедуру козацької ради - цього найвищого органу прийняття рішень у Війську Запо- 47 різькому :

«Коли скрутне якесь становище у війську трапляється, до зібрання скликають від самого гетьмана усю чернь. І він насамперед, надавши обличчю вираз поваги та скромності, по кілька разів у бік натовпу своїх уклоняється, проходить на призначене місце та, знявши шапку, під розгорнутою королівською корогвою, між іншими, які сидять, тільки він з чотирма осавулами стоять, певні справи, які на обгово­рення надійшли, докладним ґречним викладом оголошує. Тоді або закиди, якщо навіть якісь вони висувають, спростовує, або в особис­тих потребах якусь від війська ласку уклінно просить. Притому, усе, що б не отримав, за милість приймає та, щоб чернь собі не вирішила, її вимог настійно дотримуватись зобов’язується. Коли ці відмовляють [тобто, коли рішення загалу негативне для старшини], усі примхи їх не оприлюднює, голосом і порухом повагу виявляє. Доки Старший війська їх промовляє, слова його зрештою мовчки вислуховують, потім думки свої, по черзі, сиплять вигуками».

Зауважимо, що опис козацької ради - це ще один цілком «піонерський» внесок історика до наративного образу козацтва у річпосполитській історіографії.

Закінчивши із «структурами» Війська Запорізького, Собесь- кий переходить до оповіді про його військові «технології». Тут пальму першості тримає запорізький флот. Тому Собеський - досить стереотипно - описує славетні чайки запорожців: «Пла­вають на човнах, які з бортів на кшталт дощок пуками з очерету, вигаданими проти бур та хвиль моря, обв’язують і, досконало легкі, вони важкими галерами турків найчастіше за- 48 володівають».

мецькомовному переказі Е. Лясоти ухвали козацької ради-кола ри- церського від 3.VII.1594 р. (див.: Документи українського козацтва XVI - першої половини XVII ст... - С. 75), а також у дарчому записі від козаків з 14.ІХ.1600 р. на Євангелії Воскресенської церкви в Переяславі, з формулюванням «за працею кола рицерського Війська Запорозького» (див.: Заметка о казацких гетманах // Максимо­вич М. А. Собрание сочинений. - Т. 1. - Київ, 1876. - С. 319).

⁴⁸ Волинський князь К. Збаразький, після свого гучного посоль­ства до Туреччини 1622 р., 1624 р. цікаво описав можливості того­часного турецького флоту. Останній має не більше 56 галер на Серед­земному морі і хіба 20 - на Чорному. Галери мають проблеми зі спорядженням і екіпажем - ось тільки на флагмані понад 100 вояків,

Далі охарактеризовані якості запорізької піхоти. Її оповідач оцінює дуже високо («Багато з них списів не вживає, але руш­ниць - усі. Цим створюють армії Корони Польської можливість дорівнюватись найпотужнішій у світі земних володарів піхо­ті»)^{[410] [411]. Описує й родзинку піхотного мистецтва запорожців - використання в бою табору з возів («в кількох порядках»).}

У підсумку зауважимо, що козацька характеристика Я. Со- беського демонструє високу «зрілість» опрацювання теми, ви­користання як свідчень «очевидців», так і текстів з попередньої історіографічної традиції. Примітним тут є зсув уваги від оповідання про «зовнішні» ефекти існування козаччини (парти­занська війна з турками і татарами та ін.) до з’ясування внут­рішніх проблем уряду Речі Посполитої у зв’язку із козаччиною.

У Собеського взірцево протиставлені минулий «золотий вік» первісного лицарського козацтва (до 1596 р.) та сучасний «залізний вік» козацької черні (тема розвинута Староволь- ським, див. нижче)^[412]. Він також звернув увагу на перевагу «го­родових» козаків над запорожцями, що на той час вже окрес­лилася, та на великий інтерес легітимізованого реєстрового Війська до громадського життя (у союзі із православною цер­квою). Дуже доскіпливо, як майстерний політик-парламентар, оповідач висвітлив внутрішні механізми функціонування ко­зацької організації (без обізнаності з якими уряду Речі Поспо­литої годі було дати собі раду із цим все більш складним явищем).

Зрештою, демонстрованому політиком-практиком Собесь- ким новому формату опису образу козаччини «вченої» вивер- шеності надав інший інтелектуал. Це був письменник-енцикло­педист Шимон Старовольський (бл. 1588 - 6.IV.1656).

Як вчений, він був однією з найвидатніших постатей свого покоління в Речі Посполитій. Автор численних праць, у т. ч. і з української проблематики, Старовольський кілька разів звер­тався до козацької теми. Але «вершиною» дослідження козацт­ва у творчості письменника став розділ про запорізьких коза­ків, який завершує-вінчає видання «Лицарство польське» (Ве­неція, 1628). Сам Старовольський вважав його своїм основним текстом про запорожців.

У загальній структурі цього трактату про збройні сили Речі Посполитої розділ «Про Козаків Запорізьких» був останнім (з часів Рангоні то вже традиція). Він власне є найбільш доклад­ним і нараційно розбудованим з відомих описів запорожців, витворених «дореволюційним» (до 1648 р.) річпосполитським письменством. Саме його реферував згодом Старовольський в інших своїх творах, зокрема, у неодноразово перевиданій «По­лонії» та у «Сарматських войовниках».

Отже, розпочати «козацьку» оповідь вчений воліє з міжна­родно-злободенної (як на 1628 р.) теми розрізнення запорожців і лісовчиків (пор. близькі за хронологією аналогічні зацікавлен­ня С. Лубенського та Я.-І. Петриція). Наполегливе роз’яснення цього питання Старовольським є відповіддю на інформації на кшталт ось розлого сповіщення для двору герцогів Тоскан­ських - «Реляція про стан Королівства Польського 1624 р.», передостанній параграф якої носив титул «Козаки»^[413]. У ньому, зокрема, повідомлялось: козаки «відзначилися у Валахії під час останньої війни із Туреччиною [мова про Хотинську війну 1621 р.], де показалися вправними солдатами, і в іншому ви­падку в битві при Білій горі під Прагою, де билися за Кесаря [8.ХІ.1620 р. - центральна битва початку Тридцятилітньої вій­ни]; а до того часу вони лічилися лише гідними пустошити не- приятельський край і нездатними нести регулярну польову службу»^[414]. Ясно, що будь-який річпосполитський автор мав поправити - Хотин справді зараховується до діянь запорожців, в той час як Біла гора - то справа лісовчиків.

Отже, питанню розрізнення «козаків» Старовольський при­свячує розлоге гасло-параграф «Одні Козаки є, які в Німеччині служать, а інші, які на Турків у набіги ходять». Починає опо­відач (дуже схоже із С. Лубенським) із твердження, що по Європі гуляє чимало малокомпетентних і помилкових уявлень про козаків. Зокрема, про змішування запорожців^[415], відомих за антитурецькою та антитатарською діяльністю у Причорно­мор’ї, з лісовчиками, які відзначилися службами австрійському імператору на початковому етапі Тридцятилітньої війни 1618­1648 рр. Особливо йому не подобаються трактування козаків «плем’ям» окремим - «від народу Корони Польської відділе­ним мовою та походженням».

На думку Старовольського, різниця між згаданими військо­вими формаціями - це, передусім, відмінність між родами збройних сил: лісовчики (їм, на відміну від Лубенського, автор не відмовляє у козацькому імені і зве «козаками польськими») - це легка кіннота; натомість «козаки запорізькі» - піхота. Крім того, ці козацтва мають відмінну соціальну та регіональну бази: перші - то шляхтичі з регіонально нерозрізненої «Поль­щі», другі - «з руських провінцій, себто Київського та Брацлав- ського Воєводств селянська збиранина і набрід простолюду»^[416]. І, оскільки про шляхетську легку кінноту Старовольський вже мовив у інших розділах цієї своєї книги, далі він подає дані лише про запорожців.

До речі, щодо універсально-«фахового» обличчя «козаць­кої» кінноти Ш. Старовольський послідовний. Так, у творі «Виправа та виїзд... війська... султана Амурата...» (Б.м.д., 1634) він навіть бедуїнські підрозділи турецького війська зве «арабськими козаками». Утім, про жодну іншу «козацьку» піхоту, крім запорізької та донської, автор ніколи не згадував! Її унікальність явно проглядається із подальшого опису.

Оповідь власне про запорожців відкривається традиційно - із з’ясування питання походження імені. Цьому присвячене гасло-параграф «Звідки назва Запорізькі Козаки». Староволь­ський, напевно за взірцем давньоримського limes’», витлума­чує слово «поріг» / «limen» як «кордон». Отже запорожці - це ніби люди за-кордонні. Здається, автор таки вкладає у це пев­ний розширений сенс, бо згадує, що Запоріжжя перебуває «за кордоном Землі Київської, яка останньою є [у напрямку] на Схід Корони Польської провінцією», хоча далі у нього «кор­дон» є простим синонімом «річкового порога» (він чимало, але зовсім загально, мовить тут про дніпрові Пороги). Взагалі, у Старовольського численна «темність» змістів зазвичай плине з його самоуцтва і не дуже доброї латини. Вірогідно, із характе­ристикою закордонності / замежовості / позазаконності козаць­кого феномену - з точки зору «нормального» суспільства - пов’язаний і прикінцевий пасаж параграфу: «Запорожців і Ко­заків, майже всі зневажають, навіть до смерті [можуть убити]».

Традиційно - за іменем - описується і місцеперебування ко- заків-запорожців. Цьому присвячене гасло «Три Козацькі ост­рови, на яких перебувають [запорожці]». Це хрестоматійні То- маківка, Кохан і Хортиця, причому останню Старовольський волить звати «острів Вишневецький», бо тут «укріплення за собою залишив самотнє» Вишневецький - староста руський, який «колись з Татарами власними силами бився». Цікаво, що, як звернемося до тексту його ж «Сарматських войовників» (1631), стає ясно, що Старовольський помилково вважав, що ім’я острову дав не знаний Байда - Дмитро Вишневецький, а його двоюрідний брат Михайло^[417].

Оазис Степу. Запорізький Великий Луг на карті 1775 р.

Пофантазував оповідач і щодо назв Томаківка (від Томи - вождя якогось) та Кохан (від кохання)^[418]. На тих островах запо­рожці Старовольського - «рибу, звіра та птахів ловлячи та у військовій справі вправляючись, життя проводять»^[419].

Далі йде гасло «Які є Запорожці» - доволі хаотичне за наве­деними у «дефініції» сенсами. За Старовольським, запорізькі козаки - це, власне, войовничі селяни, мешканці шляхетських маєтків, королівщин, а також маетностей київського католиць­кого єпископа. Вони служать на війні без жалування. Козаки усі є православними, а науки (західного типу) вони «майже ігнорують».

Наступні взаємопов’язані гасла - «Відколи почалися» та «Іхто Засновники» - ясніші. За Старовольським, початки ко­заччини пов’язані із королюванням Сигізмунда І, коли велися масштабні війни з татарами, росіянами та молдованами. На роль засновника запорізького козацтва історик висуває «до­свідченого змалечку» Остафія Дашковича, підлеглого/військо- вого клієнта гетьмана великого литовського кн. К. І. Острозь­кого.

До речі, Старовольський тут відходить від вже спопуляри­зованого Стрийковським, Гваньїні та Й. Бєльським погляду на Предслава Лянцкоронського як першого організатора козацтва (1516 р.). Не зреагував автор «Лицарства Польського» і на версії Пальчовського з Мартином Розвадовським про «козака Полуса» як першого (з 1508 р.) вождя козаків^[420] та Яна Дзвоновського про «козака Муху» - ватажка повстання руси­нів-українців на Покутті 1490-1492 рр. (в інтересах молдов­ського господаря Стефана Великого)^[421].

Нагадаємо, що лаври засновника козацтва для О. Дашковича пов’язані передусім з його проектом оборони українського кор­дону, представленим на сейм 1533 р. Для цієї справи черкась­кий староста пропонував залучити 2 тисячі козаків (річкової піхоти на човнах^[422]) і кількасот козацької кінноти. Зауважу, що здійснене Старовольським вписання Дашковича саме до запо­різької традиції (див. також розлогу біографію цього «гетьма­на» запорожців у «Сарматських войовниках»), у модерні часи (ХІХ-ХХ ст.) було цілком сприйняте українською національ­ною історіографією, хоча про «авторські права» вченого ХѴІІ ст. здебільшого забуто.

Тут таки автор «Лицарства польського» описує і процедуру «ініціації» козака - прийому новобранця до бойової співдруж- ності-«товариства вродженого». За нею, запорожці, «як тільки позначать свого прихильника, прохають, радять і намовляють останнього: зробись іншою [=ще одною?] рукою, будь першим на ворога з власної волі». Вони роблять то «і раз, і вдруге, і, зібравшись врешті-решт до купи, заклинають ім’ям Козацьким, ніби збайдужіти до всього, окрім доброї слави». І так новий товариш «з хлопців посвячується, до стану військового долуча­ється».

А велич цього «стану»-верстви Старовольський цілком виз­нає. Бо, - як він пише, - відпочатку козаками «і Москалі, і Та­тари вельми обтяжені були». Запорожці багато шкод «варва­рам» поробили, «Українною Шляхтою за послуги Короні обда­ровані, і багато Урядниками споряджувані». Як бачимо, родо­вий зв’язок козацтва з українною шляхтою не секрет для опо­відача.

Зрештою, Старовольський знов повертається до теми вождя козаків і оповідає, як відбуваються вибори нового зверхника та які вимоги висуваються до нього: «Тоді, як життя завершує попередній, Сотники нового собі голову обирають, який має бути людиною в усіх відношеннях надзвичайною, яка з моло­дістю поєднує здатність приваблювати багату здобич. Владу обранець має справедливо вживати як за часів успіху, так і тоді, коли ворог, собою задоволений, викликає гнів». Тут ціка­во відзначити чергове «темне місце» тексту («сотники» чи «з сотників»), коли вибір варіанта вказує на вибір гетьмана або старшинською радою (про що є натяк і нижче), або радою чорною (загальною) зі старшин^[423].

Зауважив Старовольський насамкінець і те, що ці вибори тривалий час лишалися суто внутрішньою справою запорож­ців, незалежною від уряду держави. Як він пише: «Навіть королю [особа ватажка] незнайома була, аж поки не були Річ­чю Посполитою через Комісії Королівські козаки обмежені» (комісії тут - це явно переговорні акції 1610-х - 1620-х рр. щодо встановлення козацького реєстру).

Наступне гасло «Накопичення успіхів і поширення навіть на чужоземні Князівства війни молодецької» подає короткий реєстр гучних козацьких виправ на службі чужоземним волода­рям. Цим останнім козаки, за Старовольським, служили у віль­ний від виконання обов’язку перед вітчизною час, «проти воро­гів віри» (тобто християнства). Так, ходили вони на допомогу «до Івоні та Богдана Молдовських; Арона та Міхала Волось­ких; до династів: Христофора та Сигізмунда Баторієв - Тран- сильванських Князів; Рудольфа та Матвія - Римських імпера­торів, аби Угорське ясносяюче королівство від Оттоманської люті захищати».

Цікаво, що тут Старовольський ґрунтовніший від сучасних йому запорожців. Останні в «супліці» 1623 р. до короля Сигіз- мунда ІІІ Вази перелічили лише «Мультянську [1600], Ін- флянтську [1602], Московську війни [1605-1618], насамкінець ту свіжу експедицію Турецьку [1621]» - себто козацькі «служ- би»^{[424] [425], вони починають з 1600 р. (причому, не згадують служби іноземним володарям, не такі вже і приємні польському коро­лю). Можливо, тут слід зважати, що саме за волоську кампанію 1600 р. козакам пробачено «наливайківщину»[426] і вони знову стали «легітимною» верствою суспільства, а отже звідти йде «новий відлік» історії Війська Запорізького[427]. Згодом запорож­ці позбулися цього «комплексу» і новому королю Владисла­ву IV Вазі у 1634 р. представили у шерезі досягнень вже й «привілей Баторія» з 1582 р.}

Гасло «Шляхтичі Польські, які нападами Турків турбували» продовжує тему історичних козацьких справ та згадує, що за різних часів козаків водили в походи проти бусурман коронні достойники - «Лаські, Вишневецькі, Струсі, Потоцькі, Язло- вецькі, Претвичі, Бучацькі, Корецькі та інші Подільські маг­нати та Герої доблесні». А гасло «Зі своїми Вождями ще біль­ше варварам втрат завдавали» описує козацтво вже як само­стійну силу. З-поміж славних козацьких вождів з минулого автор особливо виділяє таких, як «Свірчовський той відваж­ний, Голубок, Кішка, Срібний, Лобода, Сагайдачний та той, хто тепер їх ватажок, муж, багатьма війнами досвідчений, - Дорошенко»^[428].

Від славного минулого козацтва Старовольський перехо­дить до сучасних проблем із ним. Цьому присвячене гасло- параграф «Але, відносно давніх часів, усі вони збочили та в по­гіршення прийшли». На думку автора, козаки «нічого зрештою святого не мають, що не занепало б з давніших часів»^[429]. Їх «добрі найстарші інститути - одні одряхліли, інші спотвори­лись, поступово вийшли з обігу та в негідному ладі тепер представляються». Ці ж бо інститути існували «для відбиття Варварських набігів»^[430], але козаки вже стали з оборонців нас­тупаючою стороною - «правдами-неправдами вони насмілю­ються, не лише сусідні народи, котрі мир з нами тримають, зброєю турбувати, але навіть батьківщину саму ворожими діями прямо таки розоряти і в панів своїх селян збурювати».

Про боротьбу уряду з козацтвом мовить гасло «Козаки кара­ються часто Королями Польськими». Першим випадком про­тистояння згадана страта Стефаном Баторієм у Львові вождя козаків Підкови, що «проти державних пактів» діяв у Молдові. Далі вже король Сигізмунд ІІІ Ваза «Наливайка, першого Геть­мана їх, у Варшаві, за Сенатським декретом, скарав». Потім у Старовольського йде доволі маловідомий у вітчизняній історіо­графії сюжет з козацькими розрухами після (під час) російської Смути - «згодом по завершенні війни Московської, за Гетьма­ном Великого Князівства Литовського Каролем Ходкевичем рухаючись, безчинствували по королівських провінціях і, ніби який ворог поводилися, шкоди шляхті починили, і так у Пін­ському повіті, як і на Мозирщині, від податків звичайних звіль­неної». Мова тут йде про події 1612-1613 р., коли неоплачене Річчю Посполитою військо давалося взнаки по всій державі^[431].

Нові проблеми з козаками принесла Хотинська війна 1621 р. Тоді вони були коронним гетьманом Я.-К. Ходкевичем «під Хотином утримані у певних межах лише шляхом обезголов­лення вісімдесяти з їх старшин і Вождя їх Бородавки».

Останнє за часом масштабне протистояння, згадане Старо- вольським, трапилося «три роки тому», коли «Станіслав Ко- нєцпольський, Корони Польської Гетьман, повстання війною скарав, вбивши з них вісім тисяч на полі битви. Решту (там сорок тисяч було) швидко до присяги привів, до давньої дис­ципліни службової примусив». Мова тут про кампанію проти козаків 1625 р., Куруківську угоду та укладання офіційного 6- тисячного козацького реєстру.

Далі Старовольський переходить до опису внутрішнього ла­ду сучасного йому козацтва. Відкриває тему гасло «Як Козаки на виправи свої збираються». Тут автор відразу знову заува­жує, що «дістали Козаки Запорізькі помітне значення зовсім недавно» (вірогідно, він це робить, аби підкреслити «піонер - ське» значення свого оповідання). Далі вже викладає справу - оповідає, що на початку весни, коли степи стають доступними,

охочі до козакування готують човна та припаси і вирушають Дніпром до згаданих козацьких запорізьких островів. Тут їх зустрічає гетьман, який набирає вояків для походу. Гідних на­казує писарю внести до реєстру, негідним велить забиратися, лишивши свої припаси для відібраних. Кожного вписаного до реєстру передають під команду власного «десятника» (курінно­го отамана?), якому рядовий козак підлягає аж до можливої зміни свого статусу. До речі, відомості про десятників як структуруючий елемент козацьких підрозділів знані ще з 1560-х років^[432].

Відзначає Старовольський і виборний характер козацької ієрархії (кандидатура гетьмана схвалюється полковниками-«ти- сячниками», ці - сотниками, останні - десятниками-курінними отаманами). Підставою для вибору є особисті якості кандидата, який, за щасливих обставин, може лишатися на уряді пожит- тєво.

Виборчим правом (участю в «раді») не володіють новобран­ці аж до 3-річного стажу козакування^[433]. Весь цей строк вони

«джури місце займають і караються найсуворіше своїми курін-

72 ними отаманами, якщо якось прогрішать».

Темі козацьких покарань присвячене окреме гасло «Як ново­бранців карають». Старовольський зауважує, що під командою десятника-курінного отамана, крім дев’яти «військових товари- шів-ветеранів», перебуває від 30 до 50 новобранців^{[434] [435]. Останнім він «наказує як хазяїн навіть, найбільше зі вступом до битви, оскільки тоді, якщо часом якийсь з них кинеться навтьоки, з’являться [перед очі командира] більше не може, бо буде на смерть скараний; хіба лише, часом, дома, уже з поверненням усіх на зимові квартири, йому, за посередництвом, дозволено просити пробачення».}

Наступне гасло «Як Запоріжжя охороняють» оповідає про оборону запорізьких островів у холодне міжсезоння, коли біль­шість козаків відходила зимувати на волость. Тоді гетьман ли­шав «на кожному острові» 500 запорожців «для охорони місця, армати та іншого військового спорядження». Ці сторожі «в за­глиблених у землю, з очерету зроблених, покритих корою де­рев [куренях] чекають на повернення його [гетьмана] та бойо­вих товаришів». Ті, хто кілька років лишався «у тому суворому краю на морозі», вважаються з-поміж козаків «доблеснішими» за інших, бо вони жертвували більшим заради загального блага.

Далі мовить Старовольський про військові технології запо­рожців. Розпочинає цю тему гасло «Яку зброю уживають». За Старовольським, озброєні козаки зазвичай «рушницями дов­гими» та шаблями кривими, рідше короткими списами та лу­ком із стрілами^[436]. Захисні обладунки загалом не вживають («панцира залізного або легкої броні ніхто, навіть сам гетьман не має»). Офіцери так само не різняться від рядових ані розкіш­шю одягу^[437], ані окремою вишуканішою кухнею. Усі «грубою шерстяною тканиною та плащем теплим вкриті, рибою сухою та дичиною живляться, насолоджуючись медом і сиром молоч­ним^[438], лише коли до жінок вертаються»^[439]. Згадав тут Старо­вольський і про табу на перебування жінки у козацькому таборі, «хіба випадково зі здобиччю іншою захоплять»^[440].

Наступний розділ «Як війну ведуть на морі» оповідає про родзинку військового мистецтва запорожців - морські виправи. Як пише Старовольський, «на море не всі відправляються, але лише ті, хто відважний і здатний переносити нудоту від нього» (себто не страждає на морську хворобу)^{[441] [442]. Автор уперше у річпосполитській літературі (якщо не рахувати недруковані «Книги гетьманські» С. Сарницького) доволі докладно описує козацькі чайки: «Човни вживають такі, які тридцять людей або дещо більше беруть на борт, але, щоб вони не тонути від хвилювання моря були здатні, певні в’язанки трави/очерету 80 навколо судна приторочують».}

Перевезення човнів на возах суходолом біля Кодаку. (Малюнок Й.-Г. Мюнца з серпня 1781 р.).

Судна ці були пристосовані більше для каботажного плаван­ня, аніж до відкритого моря. Про основні морські маршрути запорожців Старовольський оповідає таке: «Не пускаються во­ни, утім, на [відкрите] море, але праворуч вздовж пустельного морського узбережжя пливуть, Бессарабії та Фракії* землями блукають так далеко, наскільки пішки за одну ніч можна відій­ти від кораблів. Довше, коли ліворуч Таврику Херсонеську [=Крим] пустошити пливуть, знаючи, що Скіфи [=татари] проти них менш відважні»^[443].

Грізними противниками козаків на морі є турецькі галери, але й вони не лякають запорізьких мореплавців. Останні «ра­дять завжди швидше загинути, аніж ганебно втікати або здава­тися, і тому, навіть нерівні силами, битви не ухиляються і часто без жодної надії насамкінець перемагають».

На захоплених у турків суднах, придатних до плавання у відкритому морі, запорожці здійснюють іноді далекі морські походи (в т. ч. на Трапезунд і під Константинополь). Утім, як завершує Старовольський, «це звичайним давно було; нині Турки порозставляли на охорону моря від них майже усі свої кораблі, що перепиняють багато козацьких спроб» вийти на море. Причому, на думку автора, морські походи запорожці здійснюють «не лише задля наживи якоїсь» - це більше демон­страція «мистецтва військового або військової хитрості».

Далі історик оповідає про сухопутний «татарський» фронт запорожців (гасло «Як [воюють] у Землі Татарській»). Голов­ною його ділянкою було дніпрове Лівобережжя плюс очаків- сько-білогородське Надчорномор’я («поля Ногайських або Пе- рекопських Татар»). Сюди, за свідченням Старовольського, за­порожці, які зазвичай не мали значних власних резервів коней, виправлялися пішки^[444]. Якщо щастило натрапити на татарські кінські табуни, козаки створювали свою кінноту і, залежно від активності противника, або продовжували виловлювання кочо­вих улусів татар, або поверталися на Запоріжжя. Захоплену велику рогату худобу та овець запорожці також вміли присто­сувати до військових потреб: зв’язавши хвости та роги тварин, вони робили з них захисний мур-табір, через який відстрілю­валися від ворога, якщо той наздоганяв їх при відступі.

Тут Старовольський плавно переходить до опису ще однієї родзинки козацького військового мистецтва - використання для бою табору. Цьому присвячені два наступних гасла розділу - «Як [воюють] у краях рівнинних, де віз можуть уживати» та «Таке [шикування] Табір називають». Табір з возів творять, ко­ли вирушають у далекий похід. Тоді кожний козак (не рахуючи джур-новобранців?) споряджає «віз однокінний»^[445], бойові під­розділи також «гармати з собою мідні тягнуть або гаківниці». Крім цього, «кожний таки, окрім пороху та харчів своїх, ужи­вати має сокиру, косу, мотику, мотузки та інші потрібні речі або для насипання валів, або возів окопування, коли з військом усім рухаються, б’ючись за шлях із ворогом». Спеціальний порядок розташування возів, як каже Старовольський, і звуть табором. Спереду та з тилу тут встановлюють гармати, а коза­ки з рушницями прикривають його на флангах. У випадку сильної небезпеки, козаки відходять за вози і звідси обороня­ються - «ніби з укріплення». Якщо ворог не відступається, запорожці швидко «віз той самий враз землею наповнюють і вал зводять міцніший».

Старовольський зауважує високу ефективність взаємодії ко­зацького табору із шляхетською кіннотою. За яскравий прик­лад цього йому править Хотинська війна 1621 р.

Далі йде гасло «Дисципліну військову на стародавніх взору- ють». Тут Старовольський згадує, що «кадровий» склад Вій­ська Запорізького не перевищує 15 тисяч, але із новобранцями- джурами/товаришами козацькими їх рахують на 40 тисяч. Зраз­ком для військової організації запорожців історик вважає дос­від давніх римлян і спартанців. Із цими античними взірцями Старовольський порівнює знану в козаків особливу увагу до тиші у таборі, «найстаранніше» збереження таємниць, дотри­мання тверезості у поході, послух командуванню та сувору

84

карність за провини.

Зрештою, гасло «Без жалування за Державу воюють» опо­відає про спосіб використання козаків для державних потреб. Як пише Старовольський, Військо Запорізьке йде на війну за самим лише королівським наказом, без жодних гарантій від держави щодо платні (у випадку коронного війська індивіду­альна платня та час служби були наперед визначені сеймовими постановами, в яких указувалося і джерело фінансування). Ли­ше після завершення бойових дій король традиційно дарував якусь помітну суму на ціле Військо (зазвичай під претекстом «на армату», себто на утримання важкого озброєння; виплати ці трактувалися урядом як екстраординарні витрати^{[446] [447]). Плюс окремим заслуженим старшинам надавав у володіння «землі та села». Монарха наслідувала й шляхта, яка по війні пробачала козакам-ветеранам «провини та обдаровувала належним чи­ном».}

Справою використання козацьких сил, за Старовольським, опікується великий гетьман коронний. Зазвичай частина коза­ків йде «на море виправлятись», частина - б’ється у татарських «полях найрозлогіших», а решта - виконує обов’язки сторожі для Поділля та на самих запорізьких островах.

Останні два гасла-параграфи козацького розділу з книжки Старовольського мають назви «Корони Польської для захисту Королівства крайня межа сили» та «Упорядкування війська Польського». Вони, водночас, є підсумковими і для всього тво­ру про збройні сили Речі Посполитої.

Спеціально про козаків тут зазначено, що вони разом із гай- 86 • ’••

дуцькими підрозділами складають у війську країни піхоту, якої загалом може виставлятися 80 тисяч. У купі із 20 тися­чами легкої та важкої кінноти, вона складає основний мобілі - заційний ресурс держави. Утім звичайним польовим військом для Речі Посполитої є армія у 20 тисяч вояків. За життя автора найбільше військо виставлялося під Хотин у 1621 р. - там було «з найманцями тисяч тридцять Поляків і сорок - Козаків За­порізьких»^{[448] [449].}

Отож, Ш. Старовольський належав до найплідніших коза- кознавців своєї доби, а написаний ним розділ «Про козаків запорізьких» з «Лицарства польського» (1628) став найбіль­шою за обсягом і змістом козацькою характеристикою у річ- посполитському письменстві (а до Боплана - і в загальноєвро­пейському). Зрештою, вона може бути потрактована за верши­ну досягнень «вітчизняної» (для цілої Речі Посполитої) того­часної вченості у опрацюванні теми козаччини. У цьому тексті Старовольський суттєво розвинув міркування зі своєї першої козацької характеристики з книжки «Про справи короля Сигіз- мунда І» (1616), урахувавши й численні «постхотинські» сю­жети. Причому, елементи нової basic book досить широко спо­пуляризував уже сам автор - у трактатах «Сарматські войовни- ки» (1631), «Полонія» (1632) та «Настанови військової справи» (1639).

Попри те, що Старовольський явно опирався спробам «на­ціоналізації» козацтва і волів бачити в козаках лише вояків- плебеїв з українського прикордоння, він таки дав чимало аргу­ментів для бажаючих розбудовувати легітимні ідеологічні кон­цепти козацької осібності. Учений з’ясував античні контексти- паралелі козаччини; докладно вибудував її гучний «лицар­ський» родовід - з меморіалом слави-служби козаків для дер­жави та цілого християнського світу; міфологізував минуле козаччини як гаданий «золотий вік» - повернення-дотримання настанов якого гарантувало процвітання для вітчизни. Подаль­ша річпосполитська історіографічна традиція охоче експлуату­вала ці концепти.

У цьому не важко переконатись і на прикладі наступного козакознавчого фрагменту з Павла Пясецького (17.Х.1579 - 1.VIII.1649) - автора, який писав свої твори вже на самому порозі Хмельниччини. Це другий, по Демболецькому, «лісов- чик» річпосполитської історіографії, єпископ кам’янецький (з 1627), холмський (з 1640) та перемиський (з 1644)^[450].

Перу Пясецького належить масштабна латиномовна праця - «Хроніка подій в Європі» (Краків, 1645; 2-е доповнене та виправлене видання - Краків, 1648; 3-є - Амстердам, 1649). У цьому творі історик докладно представив добу володарювання Сигізмунда III та Владислава IV. Причому, порічним нарисам часів перших Вазів передує окремий вступний начерк з коротким описом королювання Стефана Баторія. Там таки, між історико-географічними відомостями щодо татарсько- турецько-молдовського та московського прикордоння, вміще­но кілька «козацьких параграфів».

Насамперед Пясецький-козакознавець віддає належне «ба- торіанській легенді». Саме короля Стефана Баторія історик вважає першим упорядником козаччини. Адже, вона - до того часу - «у нестатечні ради вплутана, жодними правами та жод­ним порядком військовим не зв’язана, швидше розбійницьку чи то з якогось розруху посталої зграї постать мала».

Далі Пясецький визначається із дефініцією, і тут його текст дуже нагадує висловлювання Старовольського. Як і останній, новий козакознавець бажає спростувати погляд «некомпетент­них», які козаків «мають за народ, що власними земельними кордонами та власною державою або удільним панством уста­лений». Історик зве козацтво «нічим більшим, як одним з різ­номанітних родів війська польського, себто військом легким або легкого озброєння». На його думку, на користь цього свід­чить і етимологія назви «козак». Її хроніст виводить «від слова польського коза» - козаки ж бо подібні козам «легкістю та намаганням сягнути неприступного» (нам ця етимологія знайо­ма ще з 1584 р. - див. реляцію Гамберіні).

Так само близько до Старовольського мовить Пясецький про розрізнення козаків польських і запорізьких. Перших опо­відач відносить до легкоозброєної кінноти на службі короля та приватних осіб (магнатів і шляхти). Її комплектують «поляки або уродженці польських провінцій». Других автор 1640-х рр. зве осібною «громадою» із вихідців «з Провінцій Польської Ру­сі, що аж до Криму тягнуться». Цікаво, що на відміну від авто­ра «Лицарства польського», Пясецький не згадує, що останні - то суто піхота.

Далі, знов як і у Старовольського, мова йде лише про запорожців, але оповідь Пясецького тут вже має оригінальний стиль і певні відмінні сенси. Автор «Хроніки подій» традицій­но згадує про сезонний характер запорізького козакування (взимку низовці полишають дніпрові острови і мешкають в ро­динних оселях). Потім - також малооригінально - Пясецький подає короткі географічні відомості про Дніпро, його пороги та численні острови. Традиційно зауважує і про походження назви запорожців від перебування за Порогами.

Повідомляє Пясецький і про звичайні заняття козаків - мис­ливство, рибальство та полювання за татарами, які самі десь зі здобиччю повертаються. Згадка кримців підштовхнула автора подати короткі відомості про Крим, котрий він розміщує у чо­тирьох днях шляху від Запоріжжя, та про татарських кочо­виків, яких природні умови непривітного кам’янистого і сухого краю змушують до нападів на сусідів (Росію-Московію та Річ Посполиту). На зворотному шляху з цих набігів, за описом Пясецького, для татар і є особливо небезпечними запорожці.

Але спеціальним зацікавленням обдаровує автор не ці без­перервні прикордонні зіткнення, а славнозвісні походи козаків на Чорне море. Як пише сам Пясецький: «найбільш блискуче ревність Козаків до військової справи проявляється в морській війні». Оповідаючи про її технологію, він дає оригінальну за­мальовку козацького суднобудування:

«Липу - дерево видатної товщини і від природи до всього гнучкого та легкого на обробку, беруть і міцний той стовбур довбають і потім випалюють часто [себто кілька разів], на борти і порожнину розділяють, з тим, аби в лемб свій човен сформувати, який тридцять або навіть сорок вояків вміщає. Їх потім шкірами зсередини обшивають і до бортів додають очерет, в пучки старанно зібраний, який вторгнення водних хвиль послаблювати призначений; і човни їх так захищені, що, звичайно, між найважчими бурями все це Чорне море неушкодженими перепливають».

Зауважу, що мотив обшивання човнів шкірою зсередини був відомий ще Сарницькому (1577 р.), а про 30 козаків на човен писав Старовольський. Отже, не Бопланом єдиним стоїть історія козацької чайки.

Про організацію самої виправи Пясецький зауважує таке:

«Так-от ті Козаки, потурбувавшись про зброю та харчі на декілька днів, Дніпром (який від тих островів Запоріжжя до морського гирла - залогою турецького Очакова стереженого - тридцять миль німецьких [=222,6 км^{[451] [452]] своїм шляхом протікає) випливають до Чорного моря». Спроби турків заблокувати для запорожців Дніпрові низов’я історик вважає неефективними («Даремно протидіють їм з обох берегів залоги турецькі, оскільки це гирло шириною, очевидно, понад дві милі німецькі [=14,84 км]; ніхто легко їх з фортів вразити не в змозі, коли серединою того русла пропливають»).}

Причому, самі ці турецькі фортеці часто-густо стають ціля­ми для козацьких нападів (а козаків же тут буває і «за сотню човнів» ).

Вельми марнославного Пясецького, природно, особливо ваблять далекі морські експедиції запорожців - аж до серця Османської імперії на азійському боці Чорного моря. Як він пише:

«аби націлитися на узбережжя Азії, яке нині Анатолією назива­ють, декілька тисяч вояків виставляють, окрім охорони, яку стерегти кораблі призначають. О ось, незрідка, [їх] десант одразу майже готовий сточити рішучу битву з ворогом і потім прокласти шлях до укріплень Міст обложених. Оглядаючись на наші часи, так на Трапезунд - місто Азії те багатюще - напали і захопили; і потім Синоп, також славнозвісний, опанували, пограбували і спустошили^{[453] [454]. І навіть в тих передмістях константинопольських[455] розлогих здобич поповнили і човнами з прекрасного Константинополя вислизнули».}

Про тактику боїв козаків із могутнім турецьким флотом Пясецький згадав, що

«найбільш небезпечним робиться Чорне море, коли козаки постійно кружляють по ньому: і не в змозі погамувати їх флот галер турецьких, і навіть ті галери також не зрідка козаки наважуються переслідувати і не раз їх трощили. А якщо несподівано з’являються великі сили, козаки знаються на місцях зручних для ухиляння від бою, де несила діяти великим кораблям; ці місця на мілководдях поблизу узбережжя на тому розлогому та широкому морі відкриті ними у великій кількості для порятунку»^[456].

Турецький військовий моряк. 1779-1781.

Автор-біскуп вважає, що за антитурецьку діяльність запо­рожці гідні найвищого пошанування у християнській Європі. У цьому Військо Запорізьке «всі армії Європейські випереджає», і самі турки «нічого так не лякаються, як самого імені Козаків, хоч інші військові християнські Ордени бундючаться славними титулами і пишномовними іменами» (як бачимо, якщо раніше Мальтійський Орден порівнювали з козаками, то перед 1648 р. вже запорожців ставлять за приклад європейському лицар­ству).

Наприкінці свого «козацького» фрагменту Пясецький знову повертається до «баторієвої» реформи устрою козаків, яка, на його думку, легітимізувала козацтво в Речі Посполитій. Істо­рик оповідає про гарне і показне «інфраструктурне» королів­ське надання для Війська Запорізького -

«замок Трахтемирів з його округою, розташований на березі Дніпра двадцятьма милями німецькими [=148,4 км] нижче Києва; де постала ради та уряду військового резиденція, а також арсенал, склад військового спорядження мав бути; оскільки перед тим вони жодного справжнього уряду, жодного тривкого осідку постійного не мали, але тих вояків безладно збирали поодинці, неодноразово - перед зимою - вони по Польщі розходилися до власних осель, не турбуючись про жодну сталість своєї громади».

Про сучасний йому устрій козацтва Пясецький зауважує наступне:

«Нині єдиного гетьмана, якого Король Польський їм наставляє, мають, інших військових старшин самі собі обирають; і так Гетьман, як і Старшина або Ватажки Сотні Трахтемировської, резиденції у Трахтемирові мають^[457], маєтки військові довкіл для своїх потреб тримають. Звичайно ж і для охорони Островів Запоріжжя не менш як дві тисячі добірного люду залишають, решта вояцтва по Провінціях Польських до власних домів на зиму повертається. Однак знову легко збираються на заклик - законного уряду та старшин вже впорядкова­ної громади старанно дослухаючись».

Здається, ця замальовка відповідає стану з-перед погромної ординації Війська Запорізького 1638 р., за якою у козаків було відібрано і Трахтемирів, і скасована можливість обирання стар­шини, і Запоріжжя потрапило під щільний урядовий контроль - з метою недопущення звідси морських походів.

Взагалі козацька характеристика Пясецького дуже цікава певною «фігурою замовчування» - автор цілком ігнорує сюжет конфлікту козаків з урядом. Як видається, на цьому позначи­лися козакофільські погляди старого лісовчика.

Таким чином, козацька характеристика Пясецького має вже переважно шаблонні риси, відчутну оригінальність містить лише сюжет про морську справу на Запоріжжі. Утім, дуже ці­кавими є ідеологічні акценти історика - популяризація «баторі- анської легенди» козацтва (а слід зазначити, що культ Баторія - короля, воїна та переможця, був украй популярним у тогочас­ному річпосполитському суспільстві), виопуклення загально­європейського значення боротьби запорожців із Османською імперією та замовчування конфлікту Війська Запорізького із урядом Речі Посполитої. Усе це говорить про виразне «козако- фільство» автора, його бажання, аби запорожці знайшли своє гідне місце у річпосполитській Вітчизні.

До певної міри, цю настанову на шляхетсько-козацьке поро­зуміння поділяв і останній з цікавих тут річпосполитських козакознавців, який наочно пізнав початки Козацької револю­ції, але ідейно обертався ще у «передреволюційній» традиції. Мова про вченого магната - Анджея-Максиміліана Фредра (бл. 1620 - 15.VI.1679).

Як історик він уславився працею про часи зеніту Шля­хетської революції - «Історія народу польського за правління Генріха Валуа» (Гданськ, 1652, 1659 і 1660; Амстердам, 1698). Твір мав ознаки як історичної монографії, так і політичного трактату - апології шляхетського ладу (не випадково звернен­ня до періоду 1572-1576 рр. - «коли усе починалось»).

Свої міркування про козаків Фредро, як колись Оржель- ський, подав у зв’язку з описом татарського набігу на Україну 1575 р., утім це вже опис «на сучасний момент» - не на кінець XVI-го, а на середину XVII-го століття. Причому, на тексті ще не позначилося озлоблення виснажливої війни, козацтво тут - все ще суто «домовий» клопіт.

Повагу до козацтва Фредро виявляє уже з першого рядка своєї характеристики («мужні Козаків діяння, і поціновані вони в творі цьому неодноразово»), хоча трактує козаччину він спочатку традиційно - як «рід війська»^[458]. Утім, далі вживається і більш «національна» лексика: «міцний і сильний той народ складається з селян, що більш зброю, аніж плуг поважають»^[459].

За Фредром, козаки бувають «або полкові, або вільні». Цим першим - «полковим або реєстровим» - держава «виділила по­ля та виписала привілеї» - з обов’язком «ставати на війну» за покликом коронного гетьмана. Вписано до реєстру «6 тисяч чоловік». Нагадаємо тут, що вперше 6-тисячний козацький реєстр було встановлено за Куруківською угодою 1625 р.; 1630 р. його розширено до 8 тисяч (реально жалування сплачу­валося лише на 7 тис. і то після сеймового рішення 1635 р.)^[460]; невдалі війни 1637-1638 рр. повернули козацтво до «куруків- ського» 6-тисячного реєстру, який зберігався до початку 1648­го року Козацької революції.

«Вільні» козаки описані Фредром як власне запорожці, на- півосілі обивателі Дикого Поля - «невідомі їм доми та притул­ки, знані є однак табори та укріплені місця; теплої пори року низові острови та гирло Дніпрове відвідують, зимують там і сям, і [буває] далеко - щоразу по інших містечках - розходять­ся». Вони у степах «дичину з рушниць стріляють і тенетами розставленими ловлять, здобич у Татар або Турків захоплю­ють». Підлягають власному командуванню («гетьмана, якого самі обирають, мають»), але до влад Речі Посполитої виявля­ють повагу, приходять на допомогу під час війни та «немало послуг надають». Як видається, Фредро занадто ідилічно зма­льовує стосунки козацтва з державою часів з-перед Хмельнич­чиною, жодних натяків на козацько-урядовий конфлікт він уникає.

Далі мова йде про специфіку військового мистецтва козаків, причому цікаво, що у цього оповідача на передній план вихо­дить сухопутна, а не - така популярна у його колег-істориків - морська війна. Тут Фредро насамперед зауважив перевагу руч­ної вогнепальної зброї у козацькому озброєнні. Відзначив він і те, що козаки «незвиклі воювати за правилами». Їх переваги - це «відвага, мобільність, витривалість до голоду та нещасть». Ці молодці «з’являються, коли на них менш за все сподівають­ся, і в раптовості найбільша їх небезпека».

Колоритно згадав Фредро і про схильність козаків до прак-

98

тики нічних атак :

«Під час грізної зливи вночі, у пітьмі сутінок, що навіть звіра в лігвищі своєму утримує і втихомирює, вони, прикриті північчю, нападати найпристосованіші. А хоча б і не нападали, все одно мирний табір турбують - одна частина криком будить, інша з засідок підстерігає. Утім, найнебезпечніші ті, які великі відстані, потайки ^[461] схилившись між травами, проповзають і зненацька на табір нападають, і не раз вони обманювали вартових».

У відкритому полі козаки «розсіяно та лавами б’ються, але вони пильнують, щоб за знаком, поданим серед битви, одно­часно - ніби маневром - до купи зібратись»^{[462] [463]. Уміло застосову- 100 ють рукотворні тимчасові земляні укріплення.}

Далі Фредро докладно оповідає про використання козаками у бою табору. Його найнадійніше укріплюють перед фронтом атаки. Тил зазвичай прикривають найменш дороблені споруди. З-за валів відстрілюються з рушниць, у стрільбі з яких козаки вправні настільки, «що найменшого птаха летючого пострілом поцілять і дістануть». Незначні за кількістю обози козацького війська також працюють на безпеку укріпленого табору (який, таким чином, набуває компактності). Як пише Фредро: «вози свої козаки тягнуть більше для захисту (по-простому вони й звані Табором), аніж для зручностей і розкошів табірних, які заважають за валами жити». Табір дозволяє козакам «проти кінноти серед полів у безпеці почуватися, бо не легко його зруйнувати».

Відзначив Фредро і козацьку вправність у справі швидкого долання річок. Він пише, що козаки «на марші річки без жод­них труднощів долають; адже їх перепливають на шкіряних бурдюках (чи навіть без), зброю зверху на спині закріпивши, або коней, що перепливають, за хвіст взявши». Причому, не зупиняє тих вояк і наявність обозу. Вони важке спорядження так само «дивовижно винахідливо» переправляють - «на в’яз­ках очерету або на парканах зібраних чи поромах».

Далі Фредро змальовує і стан військово-морської справи у запорожців. Він зауважує, що випробуванням судноплавної майстерності для козаків стають вже Пороги Дніпра, яких, на

думку історика, є 12. Фредро висловлює оригінальну думку - саме досвід долання цих перепон виховує у запорожців пев­ність, що «відвага та зухвалість небезпекою здатні повелівати».

Стамбул. Малюнок 1777 р.

Як бачимо - пірату-запорожцю було де розгулятись (навіть якщо не пхатися далі пристаней і передмість).

Проти морських штормів козаки також знайшли управу - «на раптові бурі зважаючи, купами очерету борта судна зусібіч обв’язують, аби хвилі розбурханого моря легко перепливати». Подає Фредро і коротку характеристику козацької чайки: «Судна використовують малі, які 60 чоловік з належними при­пасами вмістити здатні, вони яхтами або човнами названі бути можуть. Вони найшвидші на переслідування та втечу». Згадує історик і про вже минулий (1615? 1624 р.?) голосний морський успіх запорожців - напад на околиці Константинополя та зна­ний вислів турецького султана «Амурата^[464]», який твердив, що «з-поміж зброї володарів, що на нього змовляються, Констан­тинополь живе, ні про що не турбуючись; лише один виняток - Козаки - покидьки Польщі, котрі [вже] стільком володарям сон порушують».

101

Наприкінці своєї козацької характеристики Фредро робить таки зауваження, які натякають на проблеми уряду Речі Пос­политої із козаччиною. Як пише історик, козаки «хитрістю всіх переважають і, ще не б’ючись, повільно чинять опір». Напевно, тут він має на увазі ефективність козацького саботажу щодо урядових рішень.

Підраховує Фредро і мобілізаційний потенціал Війська За­порізького - «кількість війська часом непостійна - сили є інколи 18, інколи 30 тисяч». Причому зауважує, що це «за ви­нятком сучасного повстання Хмельницького, коли понад двісті тисяч козаків під прапорами кілька раз виводили на битву, і ціла Русь заради віроломності та бунту діяла». Цим історик і завершує свою козацьку характеристику.

Цікаво зауважити, що Фредро подає такі низькі цифри кіль­кості Війська Запорізького, коли вже складений був 40-тисяч- ний Зборівський (1649 р.) та 20-тисячний Білоцерківський (1651 р.) козацький реєстр. Хоча згодом Гадяцька унія 1658 р. передбачала саме 30-тисячний (найбільший «дореволюцій­ний»?) реєстр. Додамо також, що цифру 200 тисяч козаків-пов- станців, станом явно на кінець Зборівської кампанії 1649 р., подав у своєму «Описі України» і Г. Боплан («Після поразки поляків ці козаки повстали у кількості 200 тис., які, завершив­ши кампанію, стали господарями території понад 120 миль зав­довжки і 60 завширшки»).

Отже, у підсумку до аналізу Фредрових козакознавчих мір­кувань відзначимо, що цей автор продовжив традицію опису козаччини як роду вояцтва, утім він вже готовий звати їх «на­родом» і ставити під запорізькі прапори «цілу Русь». Магнат- історик уперше пробує охарактеризувати реєстрове та поза- реєстрове («вільне») козацтва як окремі сили. Зрештою, поча­ток 1648 р. Козацької революції суттєво актуалізував зацікав - лення методами ведення козаками бойових дій на суші, і у Фредра цей сюжет викладено взагалі найдокладніше у річпос- политському письменстві.

Наприкінці «передреволюційного» підрозділу про козако- знавство 1621 - 1637/1648 рр., згадаємо ще ось неоригіналь- ний «козацький уривок» з твору «Пам’ять про цноти, щастя, дільність, найяснішого і непереможного монарха Владисла­ва IV...» (Краків, 1648) Яна-Александра Горчина (бл. 1618 - після 1694). Його автор був примітним краківським друкарем і популяризатором історичних знань. І згаданий тут уривок цікавий саме тим, що «простою» (польською) мовою переказу­вав латиномовні козацькі характеристики Ш. Старовольського та П. Пясецького.

На користь тогочасного піднесення річпосполитьских знань про козаків можна зауважити і те, що культовий козакознавчій твір Гійома Левассера де Боплана (бл. 1600 - 1673) «Опис України»^[465] (гучно, але досить запізнено відомий) також нале­жить здебільшого до традиції з-перед 1648 р. Саме тоді Боплан і отримав безпосередні особисті враження від України.

Дуже прикрим є втрата в пожежі 1761 р. рукопису військо­вого інженера Юзефа Нароновича-Наронського (бл. 1610 - 1678), освіченого протестанта руського (білоруського) поход­ження і учасника походу 1639 р. для будівництва фортеці Ко­дак^[466]. Назва його твору звучала як «Довід правдивий» («Dowod prawdziwy istoryi o naywyzszey Monarchyey Scythiey, Sarmacyi, od wieku swiatow krolujacey, Starozytnego narodu pierwotnego jczyka slowienskiego, a o dziesieyszem Krolewstwie Polskim y W. X. Litewskim z inszemi panstwy sarmackiemi do niego przynalezacemi»; завершений у Кролевці-Кенігсберзі 1671 р.). Цілком може бути, що під «іншими панствами сармат­ськими», приналежними до Корони Польської, ховався саме опис України.

Отже, Голуб, Собеський, Старовольський, Пясецький і Фредро - це кращі творці і аналітики козакознавства останньо­го «дореволюційного» покоління Речі Посполитої. Вони ре­тельно дослідили сюжет розвитку військового мистецтва Вій­ська Запорізького, ускладнення його бойового досвіду. В їх текстах увиразнилася тенденція вивчення внутрішніх структур козацтва, вплив на які трактується як єдина основа для урядо­вої політики у козацькому питанні.

Взагалі, у творчості цих авторів зміцнили трактування коза­ків саме у «руському» контексті, з’явилася чітка ідентифікація запорожців за мовою (русько-українською) і вірою (правосла­в’ям). Згадані інтелектуали-аналітики доклали рук і до постан­ня стійких історико-політичних міфів щодо козаччини - «бато- ріанської легенди» (міфу-заснування); уявлення про «золотий час» давньої гармонії запорожців і держави; тези про шкоду від допливу черні на Запоріжжя; сприйняття козаків як лицарів християнського світу, героїв загальноєвропейської антитурець- кої боротьби. Зрештою ці автори вже усвідомлювали існування довгої (кількапоколіневої) літературної традиції «козацького образу» - вони безпосередньо залучали матеріали своїх попе­редників, активно «гралися» з старими і новими акцентами, замовчаннями та інтерпретаціями.

А загалом, у творчості Голуба, Собеського, Старовольсько- го, Пясецького і Фредра тема козаччини у річпосполитському письменстві сягнула найвищого ступеня зрілості. Не дивно, що саме опрацьовані ними «образи» та «штампи» мали чи не найдовший вплив на пізнішу історико-літературну традицію. Адже, не секрет, що річпосполитські історики другої половини XVII - XVIII ст., які чимало писали про сучасну їм історію козацьких змагань, щодо питань походження і давнішого мину­лого козаччини вже практично цілком довіряють попередни­кам. «Нові» міркування на ці теми набувають тоді неоригіналь- ного і радше епігонського вигляду, через що, зрештою, козако- знавство Речі Посполитої і втрачає завойовані на середину

XVII ст. позиції. Історична аналітика другої половини XVII -

XVIII ст. - у випадку знань про українських козаків - стає сфе­рою «національного» історіописання вже Козацької України (школа козацького літописання) та політико-академічної науки «великих держав» - передусім Франції, Німеччини та Росії.