Розділ 2 1580-і - 1621. Права «през шаблю» здобуті: від здобичництва до армії-Війська

Так, у творі «Uwagi ze strony Jana Zamojskiego nad picsnia o Liwiczionym Samuelu Zborowskim» / «Зауваги з боку Яна Замой- ського щодо пісні про ув’язненого Самуеля Зборовського»^[144] міститься твердження, що «не на Низі шукають смерті пошти­вої». Бо нема там жодних авторитетних людей, до яких дослу­халися б король та Річ Посполита^[145].

Тут, принагідно, іронізовано з того, що запорожці звуться лише за іменами^[146] - «Лук’ян, Сахно, Мох, Гришко, Микита - ну, чисті сенатори!». І, врешті-решт, підсумовано: «не таємни­ця, на чому ґрунтують своє життя Поляки низові і в чому вік свій проводять» - для грабунку вони йдуть на Запоріжжя, а не для служби вітчизні^[147].

На жаль, не знаємо докладно аргументації прихильників клану Зборовських. Відомо лише що вона існувала - ось за справу його захисту брався такий серйозний історик як А.- П. Нідецький^[148]. На користь Зборовським була і апологія Б. Пап- роцьким того таки походу С. Зборовського на Запоріжжя 1579 р. (про неї див. вище). А в запорізькій традиції той магнат став навіть фольклорним героєм^[149].

Утім, у ті самі 1580-і рр., аналіз зисків, які може принести використання козаків при веденні поточних державних справ, виходить на перший план.

Серед козаків на жалуванні є вихідці з усіляких народів - поляки, німці, французи, іспанці, італійці. То люди грубі і відчайдушні, які скоївши різні злочини, не можуть жити спокійно де-небудь в іншому місці. А тут вони мають такий міцний притулок, що жодна сила людська не могла б їх здобути. При цьому виказують своїм (побрати­мам?) навзаєм нечувану вірність.

Острови ці є різної величини - одні мають 4, інші 6 або 8 миль довжини, а вшир 2 або 3. Коли козаків є мало, то тримаються вони разом на одному малому острові, а як кількість їх зростає, то перехо­дять на більші. Оскільки є там великий достаток деревини, вміють так засіками укріпитись, що, коли взимку Дніпро замерзне, непотріб- битву під П’яткою 1593 р. зауважив, що запорожці плавають «скрізь» на Чорному морі (Понті Евксинському). Вони раптово

но їм лякатися жодної кавалерії. А понад це, для більшої певності, рубають кригу довкола і з льоду роблять вал. Улітку знов цілком без­печні, бо річку не перебрести - оскільки вздовж обох берегів тягнуть­ся величезні багна. Через те, ті острови не те що захопити, навіть і не знайти, тому хто не знає дороги. Козаки є також добрими моряками, мають судна різних видів, на яких вправляються в корсарстві і грабують чорноморське узбережжя». До речі, льодові укріплення знані були і татарам - згадаймо як 1395 р. так укріпили Хаджи - Тархан (згодом Астрахань) проти війська Тимура, а 1437 р. хан Улуг- Мухаммед «построил на реке Белеве ледяную крепость из хвороста, облитого водой со снегом» (ПСРЛ. - Т. 6. - СПб., 1853. - С. 150).

Щойно І. Полуектов звернув увагу на італійське видання доку­ментів з державного архіву Венеції. Там теж натрапляємо на реляцію Гамберіні від 12.VII.1585 р. на тему, яку допомогу можна отримати від козаків проти турків, див.: ILibri Commemorali della Respublica di Venezia. Regesti. - T. VII. - Venezia, 1907. - P. 37-38; цей текст переповідали і раніше, див.: Макушев В. В. Восточный вопрос в XVI і XVII веках... - С. 7-10 (Отдел 1).

Реляція-1585 коротко повторює тези трактатику 1584 р.

Уточнені дані і про структуру козаччини - 800 осіб на жалуванні у польського короля і 2-3 тис. тих, хто самі за себе «промишляють» (напевно, йдеться про сезонників-запорожців). Але обидві групи ви­знають зверхність єдиного гетьмана. Крім них, є ще до 15 тис. віль­них козаків (з населення «волості»?), які можуть бути мобілізовані для спільного походу.

Акцентовано на стрілецьких талантах козаків-мушкетерів. Мов­ляв, вони навіть дають присягу стріляти без промаху в битві.

штурмують татарські фортеці та зовсім не бояться йти на своїх човнах проти «флоту» (турецького).

Козацтво загалом втрачає імідж тимчасовості - такого собі інфантильно-юнацького захоплення, яке минає разом з віком^[151]. Скороминущо-принагідний вигляд мав і образ козака-месника, який озвучував після татарських нападів 1575-1578 рр. король Стефан Баторій (згодом він перетворився на допоміжний мо­тив). Проявився навіть новий акцент на зовнішніх (етнографіч­них) відмінностях козаків у звичках і одязі^[152].

У літературі з’являється нове окреслення «козаки старі^[153] / старинні», що акцентує одвічність^[154] та, де-факто, «становість» того явища (зрештою, це час появи в наративному образі ре­єстровців - козаків на жалуванні держави)^[155]. Разом з тим, фор­мується тема про допустимо-оптимальну кількість козацтва. Поети, зрештою, не гребують назвати «козаком» найбільших шляхетських героїв своєї сучасності^[156].

Починає укладатись і реєстр «козацьких служб» Речі Поспо­литій - своєрідні очки-бали, яких набрало козацтво в очах суспільства^[157]. І ті служби-подвиги стають підставою для пре­тензій козаків на розширення власних «прав» та «вольностей». Причому, низове лицарство вже пробує не лише просити, але й вимагати - надходить час перших «козацьких війн».

Гучні «заморські походи» (з перетином Чорного моря), що розпочалися із штурмом Синопу-1614, принесли козацтву і нові міжнародні контакти. Ось персидський шах спробував запросити 1618 р. запорізьких козаків до Грузії для організації антитурецької боротьби^[158].

Новий період продовжився до гучного «міжнародного» ус­піху козацтва під Хотином 1621 р. Власне, «велика турецька війна» для Речі Посполитої могла відбутися уже 1590 р., так що 1621 р. - то в чомусь «відкладений тріумф».

Дослідження наративних образів українських козаків, запро­понованих у цей час річпосполитською історіографією, дозво­лимо собі розпочати з аналізу трьох різночасових «козацьких уривків» з праць Рейнольда Ґейденстейна (Гайденштайн, 1553 - 24.ХІІ.1620). То був історик, який працював на замовлення короля Стефана Баторія та канцлера Яна Замойського і є відомим передусім описом польсько-російських війн С. Баторія 1578-1582 рр.^[159] та масштабною «Історією Польщі по смерті Сигізмунда Августа; у 12-и книгах»^[160].

В українській історіографії Ґейденстейн особливо поціно- ваний за докладний опис страти І. Підкови та оповідання про перебіг повстання С. Наливайка. За останнє, схоже, дарма - це, ймовірно, вже доробок С. Лубенського.

Якраз у зв’язку з перебуванням С. Баторія у Львові та спра­вою Підкови Ґейденстейн помістив, на відповідних сторінках своєї «Московської війни» (під січнем 1578 р.), першу з нижче- наведених характеристик українського козацтва^[161]. Її доповнен- ням слід вважати аналіз специфіки військового мистецтва козаків, наведений при описі облоги Пскова армією Стефана Баторія у 1581 р.

Отже, перший Ґейденстейнів опис запорожців розпочина­ється традиційно - з окреслення місць їх перебування (низов’я Дніпра). Утім, його новацією є аналіз геополітичного станови­ща Запоріжжя (існує на межі Речі Посполитої, Московської царства, Османської імперії і румунських князівств). Зрештою зауважено, що як результат міжнародних протиріч у регіоні, «величезні тамтешні поля розлогі - то здебільшого землі необроблені, і пустельні через розбої або загрози спокою».

Тому, за Ґейденстейном, вабила «здобиччю з ворогів» ця земля лише ізгоїв, «які найбідніші або у тяжких злочинах звинувачувані» чи то «кожного, кому або фортуна його, або закон на батьківщині перебувати не дозволяє». Походили ті втікачі переважно з території Корони Польської та Великого князівства Литовського. Також вряди-годи, «коли офіційної війни не було, навіть хтось з молоді найперших [родів] місця ці відвідував, заради випробування мужності, [через] відразу до спокою, та, аби не сидіти без діла і не заслабнути через байди­кування». Отже, знову зустрічаємося з мотивом Запоріжжя- школи (школи лицарської).

Серед занять запорожців, на думку оповідача, головними є річкова риболовля^[162] та розбій. Щодо останнього зауважено, що козаки зрештою «ворогують з кожним, з кого найбільшої здо­бичі сподіваються». Виправдання такої поведінки історик шу­кає у тому факті, що «чимало з них варвари» (тут - вихідці з нехристиянського світу). Знаходить він і «пом’якшуючу обста­вину» для запорожців - «оскільки ж більшість між ними Хрис­тияни складають», то вони «швидше Татарам особливо непри­язні є», а Польським королям козаки здебільшого «ревно слу­жать».

Ґейденстейн не сумнівається у формальній належності Запо­ріжжя до Корони Польської. Пояснює він і термінологію: запо­рожці «від самого місця перебування «Низовими називають­ся», а між рештою загалу знані як «козаки». «Козаки» для Ґейденстейна - це «спільне ім'я» тих «усіх - як кінних, так і піших - котрі на розбій на кордони виправляються, набігами ворожі панства дражнять, приватним способом діючи, і добро­вільне військо збирають. Вони і кількістю, і мужністю найбіль­ше зазвичай відзначаються».

Як бачимо, історик був першим, хто таки пояснив ще не для всіх «коронних мешканців» ясне співвідношення давно знайо­мих (за Поділлям) козаків із новим для них (післялюблінським) явищем - низовці. Звернемо також увагу, що не можна не помі­тити і структурної близькості козацьких характеристик Ґейден- стейна та Папроцького, але аналітичний складник у першого явно відчутніший (і тут покоління 1580-ків вивищується над 1570-ками).

Як уже мовилося, другий «козацький уривок» прив’язаний до конкретної історичної ситуації - облоги Пскова армією Стефана Баторія у 1581 р. Це образ козака на «сучасній» війні (а не в архаїчних прикордонних набігах), причому - на театрі військових дій далекому від звичайного запорізького фронту.

Ґейденстейн креслить цього героя-актора при оповіді про пі­хотні підрозділи росіян та їх командирів. Згаданий ним, вождь козаків московської служби (Микола) походить з української Наддніпрянщини (з Черкас), і він сам збирав свій не дуже чисельний загін^[163]. Діяти останній мав «за настановами свого військового мистецтва», яке полягає у таких прийомах - «по полях розсіяних ловити, здобич відбирати, засідки улаштував­ши». Такий спосіб війни вже сформував і специфічне козацьке спорядження - ніякої «захисної броні», хіба лише теплий одяг від холоду^{[164] [165]. Плюс ці вояки мають шаблі і списи, але здебіль­шого «з рушницями б’ються» (отже, рукопашна для них - то виняток).}

Далі Ґейденстейн ще трохи деталізує бойові прийоми коза­ків: «вони при оточенні самотніх ловлять; маршрут, місцевість, 26 справи ворогів розвідують; річки на човнах і деревинах пере­пливають; найдрімучі ліси і бездоріжжя - які завгодно - дола­ють, оскільки легко озброєні; спрагу, голод і труди переносять, коли потрібно, і - загартовані злиднями - вони надзвичайно міцні». У всьому цьому козаки «інших майже усіх перевершу­ють». Як бачимо, перед нами яскравий образ допоміжних ірре­гулярних частин, фахівців з диверсійних і партизанських мето­дів ведення бойових дій^[166].

Останню, третю, характеристику козаків з твору, позначе­ного іменем Ґейденстейна, містить книга ХІ-а «Історії Поль­щі...» згаданого посмертного видання 1672 р. Вона прив’язана до оповіді про події 1595 р. - передодня гучної козацької війни під проводом С. Наливайка.

Автор акцентує на новизні тогочасної ситуації, коли «Коза­ки Низові обтяжливими для королівства почали ставати»^[167]. І це вже не через здавна відомі скарги та відплатні акції турків і татар - наразі йдеться про внутрішній суспільний конфлікт. Причому оповідач - у цьому контексті - відсилає читача до вищеописаного перебігу подій виступу К. Косинського з 1591- 1593 рр., зайвий раз підтверджуючи, що після 1590 р. козацтво вступило у новий етап свого існування^[168].

Це відчуття «зміни» у знаному явищі і є для автора приво­дом подати нову «уточнену» козацьку характеристику. Відкри­ває її аналіз самого терміна - «ім’я козацьке від персів або тур­ків походить». І первісний зміст слова «козаки», у тому таки турко-персидському просторіччі, «розбійники, котрі на офіцій­них шляхах грабують»^[169].

Судячи з того, що Гамберіні 1584 р. козацький «капітан» озвучив фольклорну версію походження імені козаків від пруд-

31

кої «кози», самі запорожці вже не пам ятали про тюркське походження слова і для цього вже треба було вченого-мово- знавця (такі були серед польських дипломатів турецької спеці­алізації, з якими цілком міг бути знайомий і Ґейденстейн, і Лубенський).

Фрагмент малюнку А. Вестерфельда 1651 р. з картушем, де козаки тримають шкуру кози

До речі, якщо автором цієї характеристики був таки Лубен­ський, то він міг позичити думку про тюркське походження терміна «козак» з видання Гваньїні 1611 р. («Слово ‘козак’ є татарським, але козаком називається русь. Це слово тлума­читься так: бідний пахолок, який шукає собі здобичі, але ніко­му не підлягає, служить за гроші тому, кому хоче»^{[170] [171]). Зауважу, що редактор цього друку гваньїнієвої хроніки - М. Пашков- ський - справді відомий своєю цікавістю до турецької мови та термінології (див. його словник-глосарій до «Історій турець­ких»).}

Далі в «уточненій» характеристиці з видання 1672 р. вже йде посилання на пам’ять вітчизняних «батьків і дідів». Вони ніби також згадують, що запорожцями ставали злочинці, «за­суджені на смерть, або з інших причин вигнанці». Останні «при низових місцях Борисфену з різних націй злилися було воєдино» і зайнялися розбоєм (найбільш шкідливим для татар і турків).

Як бачимо, відомі за аналізованими вище характеристиками мотиви - 1) лицарське походження козаків; 2) Запоріжжя як школа лицарства; 3) поповнення козацьких рядів за рахунок людей бідних, але поштивих - нове оповідання цілком ігнорує. Лишає воно саму тільки «розбійницьку» сутність козацтва (що знову натякає на вже післяґейденстейнівську редакцію тексту).

Найбільше зростання потуги Війська Запорізького оповідач пов’язує з кінцем (у 1583 р.) тривалої Лівонської війни^[172]. Бо «з війська розпущеного, тоді, як звичайно буває, немало з грабун­ку ворога жити звиклих, до праці [мирної] почасти неохочих, почасти незвичних, до них приєдналося»^[173] (насправді, Баторій, який планував війну з Туреччиною, хіба заохочував цей про- цес^[174]).

Цікаво, що на думку автора характеристики з видання 1672 р., лише з цього часу (=після 1583 р.) якоїсь слушності набули претензії сусідів щодо дій запорожців, скеровувані до уряду Речі Посполитої. Себто за своїх хай і демобілізованих вояків влада мала відповідати, а за попередніх козаків-розбій- ників - ні.

Як бачимо, із вступом козацтва у конфлікт із власною державою, у річпосполитській історіографії з’являється хіть до його цілковитої компрометації. Втім, заступити цілком «пози­тивні» попередні образи козака новий тренд ще явно не був спроможний. Це нам добре ілюструє наступна козацька харак­теристика - авторства Йоахима Бєльського - яка власне з- поміж текстів 1580-х - 1621 рр. зробила чи не найблискучішу літературну кар’єру.

Спадковий історик Йоахим Бєльський (бл. 1550 - 8.І.1599) продовжив батьківську справу виданням «Хроніки польської Мартина Бєльського, наново сином його виданої» (Краків, 1597). Через синівську повагу автором твору оголошений бать­ко, але то таки вже текст Йоахима (лише невелику частину праці складають вставки з «Хроніки всього світу» М. Бєль- ського). Виклад подій доведений до 1586 р. Літературні вартос­ті та полономовність «Хроніки» забезпечили їй широку попу­лярність (у т. ч. і на українських теренах).

Опис ознак українських козаків вміщений в останній 6-й книзі/частині твору. Він йде відразу після подій т. зв. «війни Івоні» 1574 р. в Молдові - добре знаній у вітчизняній традиції завдяки діянням напівлегендарного козацького гетьмана Івана Свірчовського (Свірговського) - та перед представленням обставин нової королівської елекції 1575 р. Докладність інфор­мації Бєльського зазвичай приписують його родинним зв’язкам з козацьким гетьманом Яном Оришовським (той згаданий у самому тексті «козацького» розділу), але був у історика і нара- тивний «авторитет» - латиномовний історико-географічний твір С. Сарницького «Опис давньої та нової Польщі» (Краків, 1585). Утім, порівняння легко демонструє «якісну» перевагу тексту Бєльського перед хаотично-принагідними міркуваннями з «Опису» Сарницького.

Наявність принаймні двох авторитетних джерел поставило перед Бєльським завдання творення синтези. Здається, цей річпосполитський історик уперше описує козацтво як досить добре відоме явище - з певною традицією вченого осмислення.

До речі, «козацький розділ» з Бєльського згодом цілком використав Мартин Пашковський^[175]. Власне на основі цього тексту останній у перевиданні-бестселері 1611 р. доповнював початковий латиномовний текст А. Гваньїні, уперше надруко­ваний у 1578 р. («Sarmatiae Europae descriptio»)^[176].

«Козацький розділ» Бєльського має лаконічну назву - «Про Козаків». Цікаво, що з перших рядків автор оповідає про козацтво як про «природне явище» - норму, а не відхилення- девіацію для здорового суспільства. Головним заняттям козаків є рибний промисел, а популярна у перших козацьких характе­ристиках теза про лупи-здобич як основну (чи навіть єдину) економічну підпору козаччини Бєльському не близька. Пові­домляє він також, що промисловий сезон переривається на зиму, коли козаки «розходяться у найближчі міста, а саме: в Київ, Черкаси та інші, човни свої поховавши на острові у без­печному місці на Дніпрі та кількасот чоловік там залишивши - на корені або, як вони кажуть, при стрільбі [=арматі]».

Тут таки читач починає розуміти, що йдеться про людей озброєних, причому зброю ті воїни звикли брати у бою. Як пи­ше Бєльський: «Вони мають і свої гарматки, які на турецьких замках набрали і в татар повіднімали».

Далі історик вирішує окреслити кількість козаків. Він зга­дує, що «спочатку» їх «не було так багато», але нині збирається «до кількох тисяч чоловік»^[177]. Причому, позитивна динаміка такого кількісного зростання досі лише покращувалася («особ­ливо останнім часом їх намножилося»).

Тому, твердить оповідач, збільшувалася і бойова потуга за­порожців: «Вони дуже часто завдають великої шкоди татарам і туркам: як ось вже кілька разів Очаків, Тягиню, Білгород та інші замки руйнували; і в полях немало брали худоби, так що вже не насмілюються ані турки, ані татари так далеко вівці та рогату худобу випасати, як то раніш було, також не випасають вони худоби на цьому [правому] боці Дніпра далі ніж за десять миль [від згаданих замків]». Як бачимо, вже сучасники Бєль- ського (кінець 1580-х - середина 1590-х рр.) відчули звуження контрольованих турками та татарами зон Дикого Поля і зв’яза­ли це із функціонуванням Запоріжжя^[178].

Зауважив історик і міжнародні ускладнення для Речі Поспо­литої, що супроводжували успіхи запорожців. Утім, у миро-

любність самих ображених козаками мусульманських сусідів

він не вірить.

На фото - краєвид берегів Дніпра між північним краєм острова Хортиці та сучасною греблею Дніпрогесу, на початку будівництва - влітку 1927 р. Кадр зроблений з правого берегу Дніпра. У лівій частині панорами - скеля Кохання, на місці котрої, сьогодні знаходиться сполучення греблі з будівлею Дніпрогес-1.

Натомість Бєльський виступає апологетом проекту козаць­кої реформи, хоча про конкретний її варіант 1590-1591 рр. тут і не йдеться (це дає непрямі аргументи для датування всієї цієї характеристики 1589-1590 рр., але говорити про це, напевно, не поспішатимемо). Історик пише: «Добре, щоб козаки були, але щоб в порядок приведені і платилося б їм: і нехай би вони там на Дніпрі постійно мешкали по виспах або островах, яких там є кілька дуже неприступних (придатних до оборони), таких, що якби на котромусь засіло кілька або кільканадцять сотень лю­дей, то хай і найбільше військо прийшло б, нічого б їм там не вчинило б». До речі, wyspa з польської так само острів. Не ви­ключено, що така подвійність, як і у вищому випадку з фразою «на корені або, як вони кажуть, при стрільбі», є наслідком спілкування з Я. Оришовським, який вживав «автентичну», ло- кально-«руську» термінологію.

Далі йде характеристика відомих козацьких островів-мисів. Тут Бєльському придалися матеріали Сарницького (гасла Ко­хане^[179], Хортиця та Томаківка). Причому не завжди його інтер­претація попередника є коректною. Так «Кохане» стало «остро­вом Кохання» саме у Бєльського, а «переправи Кременецьким та Кучманським бродами^[180]» саме через його таки редакцію стали згодом шукати на Дніпрі.

При описі Хортиці Бєльський розбудував пасаж Сарниць- кого про славнозвісного кн. Д. Вишневецького. Додав, що коли герой на цьому острові мешкав, то «татарам на великій пере­шкоді був, так що, за нього, не сміли вони так часто до нас удиратися»^[181]. А додане Бєльським міркування про Томаківку як острів, «на якому найбільше низові козаки мешкають», досі є найшанованішим аргументом на користь тези про існування Томаківської Січі (чому це не так див. далі про «запорозьке кочування» у М. Пашковського).

Зрештою, зауважив оповідач, є на нижньому Дніпрі й чима­ло інших придатних для оборони місць, «і коли б на них збудувати замки й міста осадити, не важилися б татари до нас так часто приходити»^[182]. Але, саркастично додав Бєльський, «ми у Самбора радше воліємо від них захищатись». Тут, може бути, маємо натяк на скандальну кампанію 1594 р., коли уря­дові війська Речі Посполитої, які зосереджувались під Самбо- ром, не зуміли перешкодити прориву кримських татар за Кар­пати, на терени Угорщини (хоча Самбір і раніше міг бути зна­ний як традиційне місце збору коронних військ). Це підважує датування цілого уривку з Бєльського 1589-1590 рр.

Явно не за Сарницьким змальовані тут дніпрові Пороги. На­туралізм опису козацького способу їх долання («але козаки так призвичаїлися до того, аби ті Пороги долати у своїх шкіряних човнах, які вони звуть чайками, по линвах спускаючись і так само по линвах же [човни] вгору витягаючи»), дуже вірогідно, є «слідом» свідчень саме Я. Оришовського^[183].

До речі, про використання шкіри для зміцнення конструкції чайок дивись також вище у «Книгах гетьманських» Сарниць- кого та нижче у хроніці Пясецького. А Е. Лясота згадував про використання козаками «маленьких татарських човників, пле­тених з лози й обтягнутих свіжою шкірою»^[184].

Новацією Бєльського є співставлення човнів козаків з фло­тиліями Київської Русі, на яке автора надихнула щойно переви­дана (1557 р.) праця візантійського хроніста І. Зонари. Заува­жив історик і доречність прикладів такого досвіду для сучас­них запорожців, і перманентну турецьку фобію з цього приво­ду, через яку «турки на тому стоять, аби тамтешні краї пустими були і люди там не множилися». Зрештою, історик «як у воду гледів» - до масштабного запорізького походу на Константино­поль дійшло 1624 р.^[185].

Далі Бєльський знов повертається до інформацій, почерпну­тих з Сарницького. Наступне гасло-параграф «Порт у Білгоро- ді» є дуже скороченою версією статті «Білгород» з «Опису давньої та нової Польщі». Утім наприкінці його Бєльський зно­ву повертається до популяризації тези про укріплення півден­ної України. Він зауважує, що «не лише на Дніпрі, але і на Тис- мениці^[186] й Оршаниці^[187] - річках менших - є таких островів до­сить, на яких замків потужних проти татар можна набудувати».

І знову за Сарницьким (хоча, можливо, і не лише з його інспірації) коротко згадано про одну з найочевидніших кан­дидатур на таке укріплення - занепалий надбужанський замок Балаклій (на нього раніше претендували Язловецькі, а 1585 р. річпосполитські люстратори радили уряду відбудувати цей стратегічно важливий замок^[188]). Вірогідно, за тим таки прикла­дом «Опису давньої та нової Польщі», Бєльський виділив у своєму тексті гасло-параграф «Шляхи татарські», але з яскра­вого матеріалу попередника практично не скористався.

Натомість він згадує про потребу збудувати «замок на Кре­менчуку (що його Король - Пан наш нинішній - доручив вже було Миколаєві Язловецькому, старості снятинському)». За­уважимо, що цей М. Язловецький був де-факто польним геть­маном коронним, відомий він також як зверхник українських козаків. У цьому пасажі Бєльського явно йдеться про реаліза­цію одного з положень вищезгаданої козацької реформи 1590­1591 рр. (з побудовою осідку козаків-реєстровців у наддніпрян­ському Кременчуці).

Далі маємо чергові елементи апології реформування україн­ського козацтва: «Якби це було в Німецьких річках або це мали Венеціанці, не були б вони так недбалі в цьому як ми. І якби лише ми козаків приладили, то легше до того прийшли, особливо Татарські упоминки на них [себто на утримання козаків] обернувши. І якби навіть кварти на жовнірів не вистачило б, адже через збільшені видатки [спеціальний] побір на якийсь час можна встановити, щоб там міста і замки, як то має бути, стали. Їх же було б з чого будувати, бо там деревини досить на тих островах, із камінням також не важко [себто за ним справа не стане]. Чим би ми разом отим вошам-татарам відняли силу, єдино, якби ми самі того хотіли». Принагідно зауважимо, що ідея фінансування програми укріплення при­кордоння коштами «татарських упоминків» (спадщина золото- ординської дані, сплачуваної за володіння «руськими» зем­лями) обговорювалася в Речі Посполитій постійно. Знали про те і самі козаки - 1596 р. те саме пропонував уряду і С. Нали­вайко^[189].

На роль виконавця планів козацької реформи Й. Бєльський пропонує свого родича («стрийця мого») Яна Оришовського. Йому присвячене коротеньке гасло-параграф «Оришовський». «Досить мудрі мови» цього екс-гетьмана запорожців (1580-і рр.), добре «знайомого з тамтешніми місцями», чув сам автор. Зауважимо, що про зміст таких «мов», вірогідно, можна судити за згаданими переговорами 1584 р. дипломата з посольства Ватикану в Речі Посполитій К. Гамберіні з козацьким «капіта­ном», в якому вбачають саме Я. Оришовського. Зрештою, Бєльський вірить, що Оришовський «осилив би ту [справу] і став би її розумом» (твердження це не голослівне - ось і Гамберіні писав, що той капітан-гетьман має 23 роки вояцького стажу на Україні).

Аби вже цілком висвітлити тему «козацтва», наприкінці ці­лого уривку подано розлоге гасло-параграф «Козаки донські». Не виключено, що інформація про них - то також свідчення Оришовського. Бєльський каже, що то козаки «московські», себто підлеглі російському цареві, а донськими звуться від річки Дону. З неї донці, буває, переходять і до річки Волги, «чайки свої волоком через гору Переволоку перетягуючи» (ни­ні місце Волго-Донського каналу). Дончаки, як і запорожці, також «шкоди завдають» татарам, тому останні «звикли мсти- тися» Московському царству так само, як і Речі Посполитій. Знає Бєльський і про запорізько-донську співпрацю. Ось саме на Дону ховалися запорожці від репресій уряду Стефана Бато- рія (1577-1579 рр.). Цей король сприйняв те як «ще більшу небезпеку» і тому «дав їм спокій».

Утім, бездіяльність уряду в козацькому питанні Бєльський не схвалює. Через неї «сваволя» в козаків «тим більше пророс­ла - так, що дійшло до того, що замість користі, нам більше шкодять» (натяк на протистояння 1591-1596 рр.?)^[190]. Отож, за­вершує Бєльський свій розділ «Про Козаків» новим закликом до козацької реформи: «Треба, щоб в порядку були і сплачува­но їм, а [щоб] гетьмана від короля мали, а також аби сотники і отамани присягали: без сумніву була б [тоді державі] їх послу­га добра і безпечніше було б у тамтешніх краях із ними. Але я це комусь мудрішому в цій [справі] доручаю».

Отже, характеристика (середини 1590-х рр.?) Й. Бєльського є чи не найпослідовнішою у сприйнятті козацтва як «нормаль­ного» позитивного суспільного явища, яке, за необхідної уваги уряду, здатне надати значні послуги усьому суспільству. І ши­рока популяризація видання хроніки цього автора лише закріп­лювала таку точку зору як стереотип загальнорічпосполит- ського мислення.

Утім, Бєльський все ж не мав (поза Оришовським) особис­тих контактів з козаччиною. Інша справа Йосип Верещин- ський (1530 - 1598 або 1599), уродженець Холмщини, який досить випадково став католиком (був хитрістю охрещений родичем-католиком, бо планувалося, що його хреститимуть за сімейною традицією як православного), біскуп київський, клієнт Я. Замойського, симпатик руху С. Наливайка, критик українських королев’ят-олігархів (князів Острозьких) та полі­тичний публіцист-козакофіл.

Нагадаємо, що наприкінці XVI ст. цей войовничий прелат виніс на суд громадськості свої колоритні «українські» полі­тичні проекти (творення на Україні лицарських спільнот - за зразком Мальтійського ордену - спрямованих проти турецько- татарської і московської загрози тощо)^[191]. Утім, досі малозна- ним залишається його план створення реєстрового козацького полку 1594 р. Та й проект козацького уділу-анклаву на Ліво­бережжі 1596 р., у доволі несприятливий для української науки час вивчений Михайлом Антоновичем, потребує реактуалізації та певних уточнень^[192].

Власне, про козаків Верещинський висловився ще у листі з 24 серпня 1590 р.^[193]. То своєрідна репліка до обговорення ко­зацької реформи 1590-1591 рр. Пам’ятна вона ледь не римова- ним висловом - «доки не чувати було на Низі Козаків, не раз у тривозі від Татар був і сам Краків». Тут таки маємо перше уживання стійкого у Верещинського терміну «народ козаць­кий». Зауважений тут і процес перетікання (дослівно «скоза- чення»!) до лав козаків кадрових коронних жовнірів («жовнір­ських пахолків», яким нема куди вертатися додому через татарські руйнування). Зрештою, за словами автора, роль козацтва для Речі Посполитої є еквівалентом татарських васалів Османської імперії, а «Низ»-Запоріжжя - то дуельна пара для турецько-татарського форпосту в Очакові. Він також очікує, що козаки «побратаються» з пропольськими/антиту- рецькими волохами-молдованами.

Нещаслива історіографічна доля плану 1594 р. обумовлена мабуть тим, що лист Й. Верещинського до польного гетьмана С. Жолкевського, писаний у Новому Верещині (=Фастів під Києвом) 7 квітня 1594 р., опубліковано у досить далекій від українознавчої тематики збірці матеріалів з історії польської літератури^[194]. Історичні обставини постання листа 1594 р. по­в’язані із гучним рейдом кримських татар, які того року через українські землі Польської Корони прорвалися до Угорщини на допомогу турецькому війську. Полякам, які не змогли ані зустріти бусурман на кордоні, ані наздогнати їх у Карпатах, прийшлося тоді виправдовуватися перед усім християнським світом.

Лист Верещинського написаний якраз напередодні татар­ського походу і обстоює ефективність застосування - на по­стійній основі - козаків для охорони кордону від татар. Як ми знаємо, попередній урядовий проект 1590 р. щодо утримання 1-тисячного козацького реєстрового підрозділу у Кременчуці на той час зазнав краху - через несплату жалування, як визна­вали самі поляки^[195], козаки пішли на самочинні реквізиції^[196], зіштовхнулися з магнатами - зокрема, найбагатшим у регіоні родом князів Острозьких - і 1593 р. під проводом К. Косин- ського програли свою приватну війну. Об’єктивно це послаби­ло антитатарську оборону, отже проекти повернення запорож­ців на королівську службу 1594 р. були явно на часі^[197].

Зміст пропозиції Верещинського полягав у формуванні ко­зацького полку чисельністю у 500 вояків. Як бачимо з листа, київського біскупа явно не задовольнила каральна постанова сейму 1593 р. про низовців (їх за напади на панські маєтки ого­лошено ворогами вітчизни і державними злочинцями, а тих, хто їх переслідує, звільнено від судової відповідальності). Ве- рещинський волів (і ця воля знаходила підтримку і гетьмана великого коронного Яна Замойського, і гетьмана польного Ста­ніслава Жолкевського), аби козаків - бодай оцих 500 - поста­вили на державну службу та вирішили питання їх матеріаль­ного забезпечення. Санкцією для дій біскупа у цьому напрямку став щойно прибулий лист Жолкевського (польний гетьман тоді якраз збирався із кварцяними до Дніпра, аби перешкодити прориву татар^{[198] [199]).}

До справи планування Верещинський підійшов ґрунтовно. Так, спочатку він окреслив власні плани дніпрового козацтва на момент написання листа. Запорожці якраз збиралися йти на традиційний промисел («у річки і на Запоріжжя»), отже київ­ський біскуп квапив коронних гетьманів з прийняттям рішення - бо, мовляв, необхідні кадри розійдуться. Тому можемо заува­жити, що тодішній «козацький сезон» починався десь з середи­ни - кінця квітня.

З конкретних планів козаків Верещинський знав, що вони мають намір чатувати на караван турецьких купців, що «кіль­канадцять років» торгували у Москві. Цю ціль вони вважали найреальнішою, бо плани найму на службу австрійському ім­ператору («цесарські гроші») - тоді ще вважалися доволі при­марними (імперський посол Е. Лясота доїхав до Запоріжжя лише у червні 1594 р.). Мали також запорожці диверсійне зав­дання від московського царя - боронити татарам переправи че­рез Дніпро (здається, Верещинський вважав, що це зроблено також в інтересах австрійських союзників, бо, мовляв, і моско­витам відомо про план татар прориватися на угорський фронт через землі Польської корони). За це козакам на Запоріжжя прислана була царська «казна немала».

Щодо реалізації проекту набору полку Верещинський скар­житься, що запропонована козакам платня (5 злотих) замала і її вистачить хіба на зброю і боєприпаси - «на рушниці, на порох і на олово, а до губи не буде чого і покласти»^[200]. Біскуп, щоправ­да, додавав, що, крім платні, козаки-реєстровці дістануть сукно на однострої та стацію-харчове утримання у маєтностях київ­ських православних інституцій - він пропонував для цього, передусім, містечко Васильків, маєтність Києво-Печерського монастиря^[201]. Запорожці також отримають, за «рекламною» гад- кою-приманкою Верещинського, добру славу у короля і геть­манів - як такі громадяни, котрі не ухиляються від «послуг» державі.

Висловлював київський біскуп і власну думку щодо керів­ного складу планованого полку. Так, про «Верховського» - барського шляхтича Альберта (Войцеха) Верховського?^[202] - як пропонованого (Жолкевським?) полковника - Верещинський повідомляє, що той зараз дуже хворий на дизентерію. До того ж до цієї кандидатури є й інші претензії. Заступити його біскуп пропонує власним братом (знані два брати Верещинського - Зигмунт і Бартош), якого «люд рицерський українний» пова­жає і готовий із ним і голови покласти на королівській службі. Знає його заслуги і гетьман Замойський, що робить такого командувача ще більш прийнятнішою кандидатурою (на думку брата-прелата).

Мав уже на приміті київський біскуп і особи двох сотників для проектованого полку. Їх він окреслює як «emeriti milites» (тобто відставні військові, ветерани) «з народу козацького»^[203], за яких би і йому не соромно було. Також Верещинський зби­рався подбати і про «десятників»-молодших командирів з «чер- няками»-рядовими та просив уточнити як верховне команду­вання планує використовувати полк - як піхоту, як кінноту чи як змішаний підрозділ (служити «як хто може»).

Тут біскуп висловлює власну думку про специфіку козаць­кого військового мистецтва - цінну як свідчення очевидця. Ве­рещинський твердить, що жодний козак кінно в бою не б’ється з неприятелем. Навіть якщо ворог застав його верхи, то вояк зсідає з коня, робить собі табір (отже відгороджується лінією з худоби) або за табором з возів бій з неприятелем веде^[204]. При цьому найкраще, на думку Верещинського, аби бойових ска­кунів мали лише офіцери - полковник-поручник, сотники та десятники, а на кожний десяток було б по два кінних вози для припасів і для використання їх для будівництва табору^[205]. Тоді, мовляв, козаки будуть битися до останнього, складаючи свої голови у бою - бо не матимуть на чому втікати.

На цьому власне і закінчуються міркування Верещинського про козаків і проект козацького реєстрового полку. Біскуп лише нагадує Жолкевському, що їх спільний зверхник - коронний гетьман Займойський - звелів їм діяти у порозумінні і шукати розумні рішення місцевих проблем з обороною країни («щоб не все грошима, але і розумом» вирішувалось).

Отож, план Й. Верещинського з утворення реєстрового козацького полку 1594 р., хоч і писаний нашвидкуруч, демон­струє добру обізнаність автора із предметом, вповні підтверд­жуючи його «експертну» славу у цьому питанні. Цікаві мірку­вання біскупа-козакознавця про тактику бойових дій україн­ського козацтва, специфіку утримання загонів козаків, вису- нення на роль полкового центру містечка Василькова (згодом - у проекті 1596 р. - Верещинський «пересуне» центральний осередок козаччини на Лівобережжя, з гетьманською рези­денцією у Переяславі^{[206] [207]). Зрештою, примітне раннє для річпос- политських наративних практик уживання Верещинським тер­міну «народ козацький»668.}

Лист цей також проливає світло на питання, яке так турбу­вало річпосполитських істориків XVII ст. - як первісне баторі- анське лицарсько-шляхетське козацтво деградувало до «пле­бейського» стану? Як бачимо, корінь цього процесу не в «мо­ральному занепаді» Війська Запорізького, а в тому, що держава взялася (під претекстом «провин» за виступ К. Косинського) недоплачувати воякам-лицарям жалування, визначене за ко­зацькою реформою 1590 р. Набрати ж на урізані гроші «урод- зоних», а не «худопахолків» було явно проблематично.

Утім, вершиною козацької теми у творчості Й. Верещин- ського був вже згаданий рукописний проект 1596 р. (січень- початок лютого - ще перед каральною кампанією проти Нали­вайка). Дата цікава, бо сам автор пише про значення поперед­ніх молдовських походів (передусім кампанії 1595 р.) для сучасного йому стану козацтва. До речі, сили козаків задіяні на молдовсько-румунському фронті Верещинський обраховує на близько 20 тис.^[208]. Ясна річ, це «оптимістичний» обрахунок, але такий саме у плані оптимізму облік Лясоти 1594 р. оперував цифрою лише 6 тис. вояків (навіть кількість повстанців Косин - ського 1593 р. у Пекаліда не виходить за 10 тис.).

Отже, 2-річна війна в Молдові дала, справді, якісний стри­бок. До речі, вона таки дозволила спостерігачам усвідомити і внутрішні поділи козацтва - папський посланець хорват Олек­сандр Комулович 1594 р., після контактів з С. Наливайком, пи­сав, що є дніпрові козаки (li Cosachi di Boristene) та інші козаки (altri Cosachi).

Цікаво, що Верещинський за кілька років свого біскупства став цілком «київською» людиною, адже концепти про повер­нення Києву столичного блиску^[209], про колонізацію Лівобереж­жя та про змагання з Кримом і Московщиною - то саме місцеві «ідеали». Зрештою, його амбіція утворити союз церкви і коза­ків (за прикладом лицарсько-чернечих Орденів середньовіч- чя^[210]) мала блискучу перспективу. Ось лише «Наливайковою вірою» / «козацьким набоженством» стало православ’я, а не ка­толицизм (але приклад саме київського біскупа - власне най- наочніший для православної митрополії в тому ж таки Києві - цілком вірогідно і став першорушієм того зв’язку).

Титул проекту 1596 р. звучав - «Війська Запорізького ясне показання як з боку виховання, так і вічного забезпечення на Задніпров'ї». Задніпров’я тут - Дніпрове Лівобережжя, у якому явно проглядаються абриси давньої Сіверщини^[211].

Зв’язати козацьке «товариство» із певною землею-уділом - то мета цілого проекту. Якщо у вищезгаданому листі з 1594 р. центром козаччини мав стати правобережний Васильків, то тепер лише Лівобережжя розглядається як придатний для кня­зівства козаків край. Власне, це не перший «лівобережний» проект Верещинського - вже 1594 р. (у «Публіці») він пропо­нував передати проектованим лицарям-хрестоносцям землі навколо Моровійська^[212] (вони де-юре належали київському біскупству, але де-факто тоді були захоплені московітами - отже, тому лицарству ще треба було б їх відбити)^[213].

Центром Козацького князівства і резиденцією їх князя мав стати Переяслав («з усіма хуторами» він навічно переходив у князівську власність). Власне, це місто «піднімалося» ледь не на очах біскупа, який перебував на Наддніпрянщині з 1589 р.^[214]. Старе розлоге Черкаське староство, де старостою був не дуже впливовий О. Вишневецький, тоді явно намагалися оптимізу- вати (крім Переяславського, вже 1594 р. з нього «вирізали» і Корсунське староство) і запорожці також мали свої претензії до черкаського старости.

Цікаво, що другим за значенням центром проектованого Верещинським Козацького князівства і резиденцією підлеглого князю гетьмана козаків мали стати Лубни - тоді це свіжона- бута тим таки О. Вишневецьким посульська маєтність. Річка Сула як південний рубіж Козацького князівства вказує на того­часну межу реального контролю Речі Посполитої на Лівобе- •76 режжі.

Далі кордон уділу козаків розвертається на північ і «другий полковник» має свій осідок у Пирятині. Себто козацький гетьман був у Лубнах і очільником першого полку (князівський «полк» у Переяславі Верещинський, напевно, уявляв позаран- говою гвардією).

Третій полк мав стати у місті Став’є (Stawie). М. Антонович вважає, що то назва перекручена і треба читати Старе (нині село Бориспільського р-ну). Утім, своя логіка є і в ототожненні Став’є з Яготином (де є найбільший в регіоні і дуже примітний «став»-озеро). Яготин якраз знаходиться десь посередині і на традиційному шляху між Пирятином і 4-м полковим центром у Борисполі (а якщо прийняти версію М. Антоновича, на якій він сам не дуже наполягав - то ця «струнка» лінія явно порушуєть­ся, причому таке «випадання з лінії» єдине у всьому проекті). У пізніші часи Яготин самотній в околиці Переяслава насе­лений пункт, що має статус міста-містечка (і в тому що якійсь полковий центр додатково прикривав би «столицю князівства» теж є своя логіка, у варіанті зі Старим - навпаки, радше сто- лиця-Переяслав його прикриває).

Далі проблем з ідентифікацією полкових центрів немає - 4-й Бориспіль, 5-й Остер, 6-й Любеч, 7-й Гомель, 8-й Чечерськ, ^[215] 9-й Пропойськ (нині Славгород), 10-Кричів, 11-й Мстиславль, 12-й Радовил (=Радомль^[216]). Цікаво, що Солониця під Лубнами дуже примітне в історії українського козацтва місце, а на Бориспіль Військо Запорізьке претендувало і згодом (у купі із більш знаним правобережним Трахтемировим).

Зрештою, саме питання передачі козакам Переяслава Вере- щинський вважає ключовим (принаймні, співмірним з надан­ням «усього іншого Задніпров’я»), Свої міркування щодо цього він розгортає у окремому параграфі під титулом «Звичай для оволодіння Переяславом», Тут Верещинський оповідає, що пе- реяславці, за наказом свого зверхника, воєводи київського кня­зя В,-К, Острозького, у своїх домах «підступним способом» вбили 500 козаків і як здобич-«луп» забрали майно побитих,

Історія ця не датована у тексті, але, напевно, йдеться про часи битви під П’яткою 1593 р, - протистояння запорожців К, Косинського з військами князів Острозьких, Козаки тоді спробували добитися справедливості юридичним шляхом і отримали від королівських комісарів (Якуб Претвич, Козаків- ський^[217], Оришовський^[218]) підтвердження слушності своїх пре­тензій до переяславців на суму понад 100 тис, злотих,

Цей документ-декрет з комісарськими підписами, як заува­жує Верещинський, у них досі зберігається у «скрині військо­вій» (цікаве свідчення існування архіву Війська Запорізького), Переяславці були налаштовані замиритися і зібрали для козаків гроші, Але князь Острозький, якому їх передали, не віддав ті кошти запорожцям, а привласнив усю суму, Власне за це, так би мовити за борги, козакам, на думку Верещинського, і можна законно передати контроль над Переяславом,

Наступний умовний параграф веде мову про спосіб передачі Війську Запорізькому «усього іншого Задніпров’я», Козацьке оволодіння цим останнім Верещинський тлумачить як винаго-

роду за походи до «Волох» (у румунські князівства). Причому, прямо заявляє, що «трудилися» (виставивши бл. 20 тис. вій­ська) і втрати поносили козаки на тій війні за закликом-«писан- ням» «коронного гетьмана» (=Я. Замойського) - отже, мають бути винагороджені («кожен слуга є гідний заплати своєї»). За приклад такої «гідної оплати», Верещинський наводить Сам- бірську королівську маєтність на Галичині, з якої живляться кварцяні жовніри.

За це Задніпров’я Корона Польська отримає собі 3-4 тис. постійного (реєстрового) козацького військового континген- ту^[219]. То цікавий пасаж Верещинського, бо козацька реформа 1590 р. оперувала цифрою лише 1 тис. реєстровців, а цифра 3 тис. не раз озвучувалася у планах вже з початку XVII ст. Отже, київський біскуп - один з перший прихильників-лобістів зростання козацького реєстру.

Дуже цікава думка Верещинського як треба поступити із лівобережними маєтностями шляхти, котрі опиняться в межах володінь Війська Запорізького. Їх треба або обміняти на інші - поза межами козацької території, або визначити, що з тих маєтностей власники-шляхтичі служитимуть разом і нарівні із козаками - під зверхністю їх командування («князя»). І нешля­хетне населення Задніпров’я також далі «служить» спільно із козацтвом (тобто або фактично покозачується, або просто обслуговує потреби Війська). Ще М. Антонович зауважив, що то просто взірець уявлень, які згодом озвучував і гетьман Б. Хмельницький.

Зрештою, закінчує свій проект Верещинський демонстра­цією, що він сам готовий пожертвувати «на благу справу». Текст перераховує низку прибутків київського біскупства, які автор-біскуп ладний відступити на потреби Війська Запорізь­кого. Щоправда, здебільшого це такі «проблемні активи», котрі взагалі реально відстояти хіба під загрозою застосування збройної сили козацтва (причому, таке «рейдерство» Верещин- ський планує здійснити переважно за рахунок київського воє­води князя В.-К. Острозького та його підлеглих).

Наприкінці тексту маємо вельми цікаву біблейську алюзію про Мойсея, який вивів євреїв з Єгипту - з ним і порівнює автор переселення козаків «за Дніпро» (алюзія «козаки - обра­ний народ» - ідея власне непересічна). Себе Верещинський «скромно» і бачить у ролі Мойсея (це непрямо свідчить, що і першим «князем» козацького Задніпров’я авантюрний біскуп таки бачив саме себе^[220]). Знову, звернемо увагу на пізніше вели­чання Б. Хмельницького київським православним духовенст­вом достоту як «Мойсея» (отже, в Києві добре запам’ятали ідею-образ з 1596 р.?).

Підпис під проектом також промовистий - «Порада/ план^[221] Йосипа Верещинського Біскупа Київського Козацького Зас­тупника». Причому, латинське «Kozacis porrectum» можна пе­рекласти і не коротко (як «Козацький Заступник»), а доклад­ніше - як «той, хто жертвує (собою) заради козацтва». Це також прозоро натякає на жадану «Мойсеєву іпостась» автора.

Цікаво, що близько того ж часу - у січні 1596 р. - свій козацький проект-«кондиції» подав королю і Семерій (Севе­рин) Наливайко (1560 - 11.IV.1597)^[222]. Він значно консерватив- ніший, порівняно із текстом Верещинського.

Наливайко вибудовує жорстку військову вертикаль. Пропо­нує прибрати подвійність військового командування в країні (окремі гетьмани для Корони, окремі для ВКЛ). Воно, мовляв, не личить єдиній державі - Речі Посполитій (та й дешевше держскарбниці буде).

Далі прожектер переходить вже власне до козаків. Нали­вайко пробує основну «точку опори» для козаччини знайти на Поділлі. Центр «запорізьких стаційних козаків» (стації - це про утримання від держави) він хотів би заснувати на Побужжі - збудувати замок на 20 миль нижче Брацлава. Гадаю, що йдеть­ся про невдовзі славну Бершадь^[223].

На Запоріжжі не має бути власного гетьмана, а лише пору­чик-заступник зверхника з Поділля. Кількісний склад Війська мусить визначити сам король. На оплату цих реєстрових коза­ків Наливайко пропонує витрачати гроші, які йдуть на упомин- ки-«подарунки» кримським татарам або на пенсії жовнірам- ветеранам (2 тис. осіб) плюс те, що на варту-сторожу виділя­ють. Харчі-«борошно» і спорядження козацький гетьман бажає отримувати «водою» (себто Дніпром) з Білорусі («Білої Русі»).

Наливайко обіцяє припинити практику вільного вступу до козацтва (окремо згадує заборону на прийом злочинців-бані- тів). Позареєстрові свавільні громади козаків він готовий гро­мити. Незаконним охочім до козацтва погрожує різати вуха та носи^[224].

Зрештою, Наливайко обіцяє служити з цим військом коро­леві на війні проти будь-якого ворога. Власним коштом обіцяє добувати «язиків» на кордоні та інформацію від шпигунів.

З останніх реакцій XVI ст. на феномен козаччини варто ще згадати Шимона Пекаліда (Пенкала, бл. 1567 - після 1616) - автора першого твору, де козацтво - то головний суперник шляхетських героїв. Мова про поему «De bello Ostrogiano ad Piantcos cum Nisoviis libri quattuor» / «Про Острозьку війну під П’яткою проти низовців, книг чотири» (Краків, 1600)^[225].

Про Пекаліда відомо небагато - він походив з Малопольщі (м. Олкуш), з родини, належної до міського патриціату (батько був райцею). 1585 р. хлопець вступив до Краківського універ­ситету (завершив навчання у 1589 р.). Згодом перебрався до Острога, на службу князів Острозьких (власне, був він «люди­ною» Януша Острозького^[226]). Є цікавий запис, що тут новий вчений князівський клієнт «став русином», отже його погляди - то міркування інтелектуала-неофіта «руського патріотизму». Крім Острозьких, мав Пекалід стосунки із іншим ідеологічним русином - «галичанином» Яном-Щасним Гербуртом (на шлюб якого із волинською княжною Єлизаветою Заславською 1601 р. письменник-острожанин видав у Львові панегіричний твір «Epithalamium»).

У «Війні Острозькій» описана кампанія 1593 р. проти коза- ків-повстанців К. Косинського (досить вірогідно, що рукопис постав невдовзі по тому, а не 1600 р., коли його надруковано). Основна увага тут приділена князям Острозьким, але є і кілька оригінальних мотивів для образу козаччини.

Насамперед Пекалід твердить, що козаки то «ворог гідний змагання». Перемога над ним - це велика слава.

Далі уводить цікаве протиставлення головних вождів - кня­зя Василя-Костянтина Острозького та Криштофа Косинського. Першого виведено в образі статечного «суворого судді», а дру­гого - як легковажного «сміливця-жартівника».

Пекалід окреслює таки і структуру Війська Запорізького - гетьманська резиденція в Трахтемирові + дніпровий острів Хортиця, з якого стартують морські походи вдовж берега Чор­ного моря (згадані різні пункти в Криму і навіть «Колхида»- передкавказьке узбережжя, а в інший бік від гирла Дніпра - Ольвія, під якою напевно ховається Очаків, та наддністровські Білгород і Тягиня-Бендери^[227]). Автор «Війни Острозької» заува­жує, що на своїх човнах запорожці (їх окреслено як «різнорідне плем’я») не бояться змагатися і з флотом турецьким. Сили Війська Запорізького Пекалід обраховує на 5 тисяч вояків (хоч на волості під час повстання 1593 р. це число подвоїлося).

З цікавинок - опис козацької ради. Вона, за Пекалідом, від­бувається у зібранні-колі, причому козаки не стоять, а сідають, склавши ноги (отже, поза козака Мамая - то не лише про від­починок). Зброю і стяги тримають в руках.

Стосунки з осілою волостю козаки Пекаліда визначають як гостювання у союзників. Тому відмова магнатів приймати таких лицарських гостей тлумачиться за образу^[228].

Козаки з «Війни Острозької» проголошують себе більшими лицарями, аніж осілі шляхтичі. Бо перші на бойовищах постій­но, а другі лише вряди-годи. Козаки окреслюються як дико- природні воїни - суворий одвіку рід («genus») з диких місць - Порогів^[229] (де холодно взимку, а влітку спека, і людей немає - сама лише звірина). Особливо пишаються вони своїми мор­ськими перемогами^[230].

З військових технологій козаків у творі автора-острожанина спеціально згаданий табір з возів. Саме з опорою на нього ви­суваються повстанці на поле бою під П’яткою. Навколо нього кружляє легка їх кіннота, яка маневрами і обстрілом пробує розпорошити шики супротивника. Пекалід ясно твердить, що козаки битися «навчені» татарами. Бойові прийоми їх хоч і оголошуються «підступними і злочинними», але визнаються за досить ефективні. Зрештою, у козаків є чимало артилерії, в т. ч. і 30 трофейних гармат з турецьких галер.

Цікаве також окреслення у «Війні Острозькій» прийнятного простору запорізької активності князем В.-К. Острозьким. Той заявляв, що краще б низовці на Балкани або на Дон і Перед- кавказзя походами ходили.

Далі знов звернемо увагу на «італійський погляд», бо італій­ці тоді ще задавали рамки і стандарти у суспільних науках. Йо­го представив папський нунцій у Польщі (з 1599 по 1607 рр.) Клаудіо Рангоні (1559 - 1621) у своєму трактаті «Реляція про Польське королівство» (1604)^[231].

Опис українських козаків в «Реляції» розміщено у розділі «Устрій війська польського». Як і багато інших спостерігачів, Рангоні не розрізняє підрозділи кінноти, спорядженої по-ко- зацькі, та власне козаків як верству-спільноту^[232]. Утім, сам про- цес компіляції ним різних звісток вартий уваги, бо свідчить, що автору уже було з чого обирати.

Отже, починає Рангоні з козаків як формації легкої кавалерії і у першу чергу описує їх спорядження та способи його вико­ристання - «Козаки мають сагайдаки з луками, шаблі, два довгі самопали завдовжки на два лікті - вони розміщені з обох боків сідла, а за паском мають ще два коротших [=пістолети]. За плечима носять стріли [=колчан зі стрілами]^[233]. Деякі до того ж захищають голову малим шоломом, а груди кірасою, але часті­ше сорочкою караценовою [=шкіряний дублет з набитими на нього залізними пластинами]. Сідла їх є вузькими і високими - так, що сидячи в них, можуть ставати на повний зріст у стреме­нах, розуміючи, що так вони є прудкіші у обертанні на всі боки^[234]. Під сідло кладуть шмат сукна, котрий їм вночі слугує за постіль^[235]. Водять по три і по чотири коні і їдуть то на одному, то на іншому по черзі і так через розподіл трудів коні довше витривають. Кажуть, що ті коні, навіть позбавлені вуздечки, ходять за своїми господарями, бо до того навчені».

Далі йде пасаж про бойові якості козацтва, що, гадаю, є ва- ріантом-запозиченням з Ґейденстейна: «Козаки вирізняються вмінням знаходити шляхи і орієнтуватись на місцевості, роз­пізнавати дії супротивника, форсувати річки вплав або на малих човнах і деревинах, долати труднощі на переправах вузьких і незручних, зносити голод, неспання та інші незруч­ності».

Наступний допис-абзац вже явно стосується козацтва-верст- ви, а не жовнірів у козацьких одностроях. Він також, схоже, є новою редакцією давніших характеристик (інтернаціональний склад, прикордонне мешкання на пустельних місцях, човни- однодеревки, грабунок турків і татар, добре володіння вогне­пальною зброєю). Рангоні пише тут: «Між ними знаходяться люди різних народів - поляки, русини, литвини, далматійці, серби, угорці, волохи, німці та інші, навіть татари. Мешкають вони на пограниччі Королівства Польського - між Дунаєм і Дніпром - у місцях багнистих і низьких, званих Низ, при скальних виступах на річці, званих Порогами. Тими водами плавають козаки на малих човнах, збудованих з одного стовбу­ра дерева, що мають боки з очерету. Довкола там поля пусті і необроблені, довгі і широкі - вони достачають козакам звірину для прогодування. Тут козаки постійно воюють з турками і татарами, нападають і грабують товари, які везуть з Туреччини до Москви або на Волощину, наступають на прикордонні турецькі фортеці на берегах Дунаю і здобувають їх, маючи до

⁹⁷ Здається, і будівництво мостів з підручних засобів було вмінням запорожця. Ось 1621 р. під Хотином пахолок Кирик «з Литви» (з Білорусі?), який «в Запорогах або в краях руських» здобував бойовий досвід і знайомий був з наддніпрянськими конструкціями осетрових єзів (загородок з дерева для риболовлі) збудував для війська гетьмана Я.-К. Ходкевича з того, що трапилося на місці, міст на козлах через річку («на кшталт кладки»; на Дністрі такий спосіб будівництва був тоді дуже рідкісний), див.: Warsuchtig [Warzachtig] Fridrich. Diariusz ekspediciey Korony Polskiey przeciw Osmanowi r. 1621 pod Chocimem odrawioney. - B.m.dr., 1640 (Арк. F).

того ж великий достаток артилерії, з якою вміють досконало поводитись».

Цікаво обговорює Рангоні свіжу на той час тему порівняння запорожців із мальтійськими лицарями. Він пише: «Деякі гада­ють, що козаки є колонією Мальтійських кавалерів, осаджену тут для постійного непокоєння турок і татар, але то цілком не відповідає істині. Та людність не має жодного права, мають, •98...

утім, певні устави, ними самими написані, яких чітко і вірно тримаються. Звуться зазвичай або запорожцями, або низовими козаками, тобто тими, хто мешкає за порогами чи то на Низу, що означає, як мовилося, низькі місця». Далі доданий пасаж, здається, з початкового опису козацької кінноти (там би він був більше на місці) - «Вони не дбають про оздобу коней, як гуса­ри, але тільки вплітають їм стрічку шовкову, що йде від вудил під кінське вухо; стремена та іншу збрую кінську мають дере­в’яні».

Наступний абзац оповідає історію розвитку козацтва як вій­ськової формації. Містить вона і явну відсилку до тоді ще свіжоспеченої «Баторієвої легенди»: «Спочатку вони зазвичай не билися [в правильних битвах], але лише плюндрували не- приятельські краї, а здобич до табору польського [=коронної армії] приносили на продаж; утім, король Стефан допустив їх до військової служби. Мають зараз власного гетьмана і осібні військові права, а також і таких самих офіцерів, що і гусари, 99 але жалування отримують менше».

Далі Рангоні описує піхотні формації коронної армії - гай­дуків (наймані угорські підрозділи), польську (вибранецьку)

⁹⁸ Вірніше було б «звичаї, ними складені». Італієць Рангоні пере­оцінює рівень поширеності письмового права серед козаків.

⁹⁹ З 1600 р. знані сеймові рахунки про виплату жалування козакам. На 2032 особи за квартал виплатили 15 698 злотих, плюс 12 640 зло­тих сукнами за цей рік. У т. ч. 200 злотих старшому Війська, 8 оса­вулам - 200 злотих, обозному - 30, 20 сотникам - 300, 4 хорунжим - 32, див.: Korzon T. Dzieje wojen i wojskowosci w Polsce. - T. II. - S. 299-300. Про цей корпус 1601 р. (коли пішли до Інфлянт) відомо, що він поділявся на 4 полки - отже десь по 500 вояків на полк (модель знана ще за Верещинським).

піхоту та піхоту козацьку; плюс ще невеликі піхотні почти ба­гатшої шляхти. Гайдуцькі загони італієць лічить найкращою піхотою Корони. Цікаво також, що і гайдуки, і польські виб- ранці описані як привілейовані групи (не шляхта, але і від селян вони дистанційовані). Як ми знаємо, саме небажання визнавати подібні привілеї щодо козаків стане ґрунтом для козацьких повстань першої половини XVII ст.

Конкретно козацькій піхоті Рангоні присвячує один, але вельми оригінальний абзац. Він пише: «Козацька піхота ціну­ється більше за польську, а це тому, що вона неустанно зайнята війною проти турків, татар і московитів». Себто, вишкіл-бойо- вий досвід козака зазвичай вищий за пересічного вибранця^[236]. Далі у Рангоні йде й інша нетипова для інших козацьких описів інформація - «Бо вони вторгаються до прикордонних країн, на­віть замирених [з Короною], чинять дуже великі шкоди, а спи­раються вони на певну домовленість між польським королем і тими замиреними країнами, де йдеться, що вони не мають вва­жати за порушення миру, якщо число нападаючих козаків не перевищує двох тисяч»^[237]. Ясно, що мова про опис неофіційної практики, що в актах не згадується, тим цікавіше її фіксація оповідачем-іноземцем.

Трохи інформації про козаків додає і наступний параграф «Як здійснює військо польське похід на неприятельський край». Легкоозброєна козацька кавалерія тут згадана як корис­ний елемент сторож довкола армії під час руху (такі вершники чатують в авангарді та на крилах-флангах похідного війська). Зрештою, параграф «Як поляки шикуються і б’ються» також згадує козаків як учасників авангардних герців перед загаль­ною битвою та як летючі загони на флангах армії, які обстрі­лом неприятеля, змушують його розпорошити-зламати свої 102 шики.

Насамкінець зауважу, що характеристика Рангоні вельми зичлива до козаччини. Остання постає в «Реляції»-1604 як цілком легітимне і позитивне явище з життя Речі Посполитої, причому, уже із чималою історією. Текст італійця прояснює купу взаємозалежностей, що потребують для розв’язання саме козаків. Чужинець також проговорює деякі «опції за замов­чанням» (толерування прикордонної вендети і т. ін.), які при­таманні українському козацтву на рубежі XVI і XVII ст.

Мартин Пашковський (бл. 1570 - після 1621) являв собою популярний тип письменника-ветерана - досвідченого жовніра, який знайшов собі місце в столиці (Кракові). Він мав доступ до столичних бібліотек (в т. ч. і дипломатів «турецького напрям- ^[238] ку»), практику редактора-дописувача загальної історії країни (самотужки готував розширене польськомовне видання хроні­ки Гваньїні з 1611 р.) і спілкування із численними заїжджими очевидцями-інформаторами безпосередньо з козацьких «фрон­тів»^[239]. Родзинкою його козакознавчої творчості є віршований компендіум «Історії турецькі і сутички козацькі з татарами. Тут також і про народ, звичаї, релігію, господарство і лицар­ство і т. д. тих поган [=бусурман] - до відома людям різного стану корисне. Доданий до того Словник турецької мови і Дис- путація про віру християнську і забобони бусурманські і т. д. Мартином Пашковським на чотири книги розділено, описано і видано» (Краків, 1615).

Руїни мавзолію XIV-XV ст. на Кінських Водах. Малюнок 1769 р.

Опис Запоріжжя 1590-1591 рр. зроблений у творі зі слів- споминів реального очевидця - рядового запорожця Якуба Ки- миковського. Той потрапив до татарського полону під час набі­гу 1589 р. Цілий рік випасав коней та овець при ногайських «сараях» (себто будинках-зимових ставках татарської знаті)^[240]. Далі той юнак утік на Запоріжжя, де і прожив з козаками три чверті року. Оповідання про цей період життя Кимиковського і є найцікавішим для сучасного українського читача. Адже ін­ших картин життя Запоріжжя 1590-1591 рр. та ще й креслених з перспективи простого козака далебі не існує.

Запорожцям Кимиковський став у нагоді передусім як про­відник, який, зі свіжого досвіду полоняника, міг вказати шляхи до найбагатших татарських улусів^[241]. Тут і стикаємося з окрес­ленням «оперативного простору» тогочасних низовців. Почи­нається він на Лівобережжі:

З одного боку над рікою там Сут-су прозиваною, а по-руські Молочною^[242], а другою ж стороною у Волових Курганів, в Кінській Перебійні^[243], що здавна звуть Кінською Водою - із мужнім гетьма­ном, хоробрим Богданом Микошинським^[244]. Там, де за давніх літ пишався своєю свободою князь Місей^[245] у Маяків. І ті-то Маяки, звуться в щирому полю козацькими знаками. Котрі було той князь Місей колись поставив і тим вічну пам’ятку поштивим молодцям уславив. І при Білій Криниці^[246] чинив свої засідки, де мав козак з татари часто криваві зіткнення. І у Кам’яного Затону^[247] мав свої приводи на татар і великі там чинив їм шкоди.

Як бачимо, на лівобережжі запорожці на 1590-1591 рр. «тримали» доволі вузький фронт, віссю якого була р. Кін­ська^[248]. Далі у Кимиковського-Пашковського описаний «мор­ський фронт» низовців:

Той же з козаками ходив і на Чорне море, де не один караван турецький воду поре. А насамперед під Білгород^[249], де з користю великою взяли судно турецьке із арматою всілякою. Турків чимало побили. Від Білгорода ж занесла їх погодним вітром морська вода на один острів, котрий простою мовою Гадячів-острів по-руські від давніх літ звуть. Той острів так звуть не без причини Гадячим островом^[250]: бо там є чимало гадичини. І диковинок морських^[251] і розмаїтої комашні, також і птаства до моря звиклого, котрого і тут і там угорі безліч літає і дуже ядучий сморід від них долітає. Бабами^[252] їх там звуть, за лебедів більші, а морякам той острів є великою перепоною. Там же з Татарської землі, з міста прозиваного Козлов^[253], прийшло дві галери, на яких нашого люду, добірних бранців до тисячі було, а жінок з дітьми вісімсот, ті й не лічилися. Турків також понад півтори тисячі, і нічого більше^[254]. Там козаки приспівши щонайшвидше до отих двох галер турків висікли, в’язнів звільнили та велику отримали здобич, з якою до своїх Порогів повернулися і оті набутки між себе розділили.

Турецька галера. З малюнку 1777р.

Як бачимо, слова «воду поре» досить влучний образ.

Знову таки відзначимо скромність акваторії, на якій оперу­ють запорізькі пірати літньо-осінньої кампанії 1590 р. Це лише каботажна траса від Євпаторії до Білгорода-Дністровського.

Зрештою оповідач обертається до Правобережжя, для якого низовці є власне сторожами, а не нападниками. Описує він також і внутрішньозапорізькі угіддя понад самим Дніпром.

А оскільки знав перескоки і потаємні знаки - Кучманські, Волоські, ба і Чорні шляхи^[255], то тих прудких Поган Кимиковський тоді не раз займав, зі своїм козацтвом перебуваючи. Знав і їх перевози, де це дике плем’я через Дніпро переправляється в плодючу Руську землю. У острова Хортиці, між Порогами і між Червоними з давніх літ горами. Ось і у Бургуна^[256], ось також і у Ольхова^[257] (нині тамте місце Стрелицею кличуть), що здавна часто буває славна поразкою на переправі татар від козаків^[258], котрі тамто свій звичай утримують такий - взявши певну звістку, що татари мають там тоді йти в Руський край, відтак і сідають у засідки в очереті по островах: одні згори річки, другі ж знизу. Вже там це не без шкоди Поганам, хіба що їм допомоги додадуть галери, котрі під той час від турків прибувають. Бо знає цар татарський, що на нього завжди чигають козаки, отже також має свою сторожу на галерах. Але це тільки на той час, коли йдуть в набіг Погани на Руські краї. Але коли повертаються і [бранці вже] не мають на жодний порятунок надії, у той час татарин, з полоном йдучи, обмирає, бо в нього козак і полон відбирає, і багато їх йдуть туди, де Харон^[259] ложе їм стелить. Бо коли сто козаків з рушницями буде, то тисячам татар шию намилять повсюдно. Як то раз по раз часто-густо траплялося, що йшло до Харона Поган немало. Трапилося це раз і за Микошинського, котрий при собі мав того Кимиковського. Велику силу біля Бургуна татар потопили, багато в’язнів набрали, полон увесь відбили^[260].

Тут в оповідь вплетений фольклорний переказ про річки Дніпро і Кінську Воду (нині ширше відомі близькі за сюжетом оповідання про Дніпро та Десну^[261]). За течією Кінської Води оповідач і проводить читача аж до моря.

Руська історія про Кінську Воду та про Дніпро. Дніпро там звуть Славутою, тобто Рікою славною^[262]. Є і на Кінській Воді перевози їх здавна. Бо Кінська Вода з Дніпром аж до моря плине, про що така оповідка руська здавна слине: Колись собі Кінська Вода з Дніпром розмовляла і так Дніпрові та річка сміливо казала, що я через тебе перебіжу, але не горою^[263], а посередині. І пустила відразу крука через Дніпро самою серединою на другу сторону. Який, як скоро перелетить, мав до неї озватись. Вона, його почувши, мала течію свою перекинути. Тим часом Дніпро розгніваний випустив відразу сокола, котрий навперейми [злетів] і посеред Дніпра на крука вдарив потужно. І так там крук закаркав. А вона також мужньо течію свою серединою Дніпра швидкого вкинула і своїм трибом у Московську сторону побігла. Окруживши Домантів^{[264] [265] і Переяслав знову, бігла 129 татарською стороною шукаючи поживи.}

Поріг Ненаситець. 31.VIII. 1781 р.? (малюнок Й.-Г. Мюнца).

Спеціально оповідач зупинився і на дніпрових Порогах.

Пороги козацькі. А що до Запоріжжя, де сім порогів славних стоять за милю один по одному з віків стародавніх. Кодак, Ворон, Богатир^[266], Сурський і Забора^[267], і Байдак^[268], а сьомого, через те, що звідти ж не вчора, не може згадати, той хто мені оповідав. Я також не знаю, бо між козаками не сидів, але дізнався потім від когось іншого - Ненаситець є назва Порога сьомого^[269]. Отже тамта Кінська Вода, через усі Пороги йшла з Дніпром своїм берегом. Потім, у бридкі поля татарські удавшися, аж до Кам’яного Затону йшла осібно. А у місця того знову ж з широким Дніпром покумалася і з ним спільно своїм берегом татарським бігла аж під Біле озеро^[270]. Туди ж прибігши і запально знову із Дніпром розсварившись, від Білого Озера вела шлях свій швидкий своїм окремим перебігом під Червоні гори^[271]. Звідти ж тієї зухвалої Кінської-річки вода йшла вперед своєю течією аж до Іслам-города^[272].

Далі згадані місця свіжої бойової слави запорожців - Іслам- Кермен та знову - перевіз у Бургуна. Завершує представлення «запорізького світу» дніпровий «Лиман».

Іслам-город - замок татарський князь Ружинський зруйнував. Той Іслам-город колись був то замок сильний у дикому полі татар - ському. І дуже помічний тим Поганам на наших, але нині тільки сліди його. Зруйнував його князь Ружинський з мужніми козаками^[273]. Місце у Бургуна де татари гинуть. Звідти же аж під Бургун своїм берегом бігла, де на перевозі гине татар чимало. Там вже повз Перекоп полями татарськими, де солоний Лиман біжить течіями тихими. Коло своє до Чорного моря обернула, там впавши всіх своїх танців закінчила. У це ж море за чверть милі Дніпро до Лиману впадає, але кожна [з тих двох річок] осібно своєю течією володіє.

Зрештою, оповідач знайомить читача і з резиденцією запо­рожців - тим що згодом стало прийнято називати Січчю^[274].

Де козаки влітку, а де взимку мешкають. А якщо хочемо знати, де перебувають козаки в певні часи і де спочивають - у Шабельниковій Вітці¹³⁹, або на Зборовського¹⁴⁰ або на Ружинського¹⁴¹ станах зиму­ють. Навесні, оскільки ж бо швидко води великі встають, тоді до Нор­ми усталив Куруків-1625 - 1626 р. козаки на сеймі просили для неї окремого постачання харчів і боєприпасів); 3) евакуація Чортомлиць- кої Січі 1630 р. в зв’язку із Переяславською козацькою війною і загрозою вторгнення турків відразу після неї (до речі, за Дортеллі д’Асколі, сусідній татарський Крим близько того часу постраждав від чуми, холоду, сарани і падежу худоби); 4) 1632-1634 рр. через Смо­ленську війну потреби у потужному січовому осідку не існувало; 5) 1635 р. - перший Кодак спробував «замкнути» козацьке Запоріжжя (а облога І. Сулими на «дніпровому острові» показала ще одну запо­різьку вразливість - за записами Ф.-К. Обуховича, повстанці видали ватажка, коли дрова на опалення закінчилися); 6) далі теж до роз­будови Січі «руки не доходили» - 1636 р. служба кримському хану; 1637-1641 рр. Азовське сидіння, 1637-1638 рр. нова козацька війна на волості; 1639 р. будівництво 2-го Кодака, після якого укріплення Січі було б сприйняте урядом як украй недружній крок (дуже характерно, що Боплан місцем збору і ради козаків зве урочище Романів нижче р. Домоткань - себто не доходячи до Кодака); 1641-1645 рр. - новий голод через засухи і сарану в Криму; 7) 1648 р. ліквідація Кодацької загрози і повернення до розбудови Чортомлицької Січі (власне, навіть коли у XVIII ст. Січ перейшла на інше місце, то лише осідок на Чортомлику згадується як «Стара Січ», жодних інших таких назв на Запоріжжі не відомо).

¹³⁹ Шабельна Вітка відома за «Реєстром річок і прикмет, які ли­шаються з обох боків річки Дніпра, починаючи від міста Переволоч- ної» від 24.ХІ.1697 р., див.: Величко С. В. Літопис. Т. 2. - Київ, 1991. - Розділ 38. Пекалід повідомляв, що у битві під П’яткою 1593 р. на боці повстанців Косинського загинув завзятий Шебельтук (Sebeltuc).

¹⁴⁰ Район Чортомлика? Саме там 1579 р. містився табір Самуеля/ Самійла Зборовського. Перелік запорізьких топонімів 1697 р. знає Косу Зборовську (над лиманом), Зборовський Кут, Вітку Прогній Зборовський, Луг Зборовського - над лиманом. Назва «Кут Зборов­ського» наприкінці XVIII ст. трансформувалась у Збур’ївськ, нині Стара Збур 'ївка - село в Голопристанському р-ні Херсонської обл.

¹⁴¹ Йдеться про табір або Богдана Ружинського, гетьмана запо­рожців у 1575-1576 рр., або Михайла Ружинського, гетьмана у 1585­1588 рр., або Кирика (Кирила) Ружинського - гетьмана 1588-1590 рр. томлика звідти втікають або до Базавлука^[275]. А здобич свою і коні на Томаківці мають, бо там бої не бувають. Звідти ж, коли робацтво^[276] встає - відходять на літо у свої звичайні краї - до Хортиці, на скелю велику. А як скоро осінь прийде, натомість відходить чимало до Червоних гір^[277]. І так як місця свої знають, так теж на них у певний час переносяться.]

Як бачимо, постійної Січі на Запоріжжі на 1590-1591 рр. не існує і власне тут ми маємо єдиний на сьогодні опис т. зв. «кочовища» запорожців^[278] (без топографічного розшифруван­ня, цей термін не рідкість в актах кінця XVI ст.). Зрештою, остаточно завершує Пашковський свій опис Запоріжжя заува­женнями про раціон козацького харчування (за прикладом уже знаного нам А. Тарановського? де також згадується саламаха) та їх житла-курені.

Пожива їх саламаха^[279] і горіхи водні^[280]. До того звір розмаїтий, риби багатоплідні. Табори козаки звуть куренями^[281]. Від яких як веп­рі у своїх таборах криються, бо і взимку, і влітку над водами живуть. У тих тоді урочищах облаштованих перебував Кимиковський у фор­тунах змінних.

Подальший сюжет «Турецьких історій» вже полишає Запо­ріжжя. Адже десь навесні 1591 р. Кимиковський знов потрапив у татарський полон, був проданий до Туреччини, звідки повер­тався довго і дуже кружним маршрутом.

На останок, згадаємо, що у словничку турецької мови, який Пашковський додав до своєї книжки (нагадаю, 1615 р. видан­ня), є і «переклад» слова козаки (на стор. 138/395). Він оригі­нальний - «Lewentlary». Мова тут про відомих турецьких «ле- вендів», яких на українському Поділлі згодом адаптували до «левенців». Цим терміном у Туреччині позначали місцеві збройні міліційні формування, здебільшого з селян (левенди щойно тоді стали кістяком для повстання джелялі в Анатолії 1595-1609 рр.).

Дуже своєрідною пам’яткою історіописання того часу ста­ла «Poloneutychia albo Polskiego Krolestwa szczcsie» / «Полоне- євтихія^[282] або Польського королівства щастя» (1616) Анджея

Любенецького (бл. 1551 - 1623)^[283]. Автор цього розлогого ру­копису походив з Люблінщини (і, що цікаво, мав власний укра- їнний досвід). Чільний протестант, у молоді роки він користу­вався протекцією Я. Замойського.

Історія належала до постійних зацікавлень Любенецького, а написана у 1613-1616 рр. «Полонеєвтихія» стала вершиною йо­го історіографічного таланту. Праця мала виразний історіософ­ський характер, прагнула з’ясувати витоки та ґенезу «щастя» Польського Королівства, яке робило сучасних автору громадян Речі Посполитої справжнім «обраним народом».

Утім, тут представимо лише міркування Любенецького про козацтво. Вони розпорошені за кінцевими розділами твору - від королювання Сигізмунда І Старого (1506 - 1548) до 1613 р.

Перше козацтво, яке знає Любенецький, то «козацтво та­тарське». Воно дошкуляло на українському кордоні за королю­вання Сигізмунда Старого (нападало «разів 16»^[284]), не зважаю­чи на добрі стосунки цього монарха як з турецькими султана­ми, так і ханами кримськими.

Бо козаки-татари, за Любенецьким, слабко контрольований елемент. Як він каже: «Козацтво татарське голодне, котре і у полум’ї вогняному хліба шукає»^[285]. Але шкоди від них у мас­штабах королівства були відносно невеликі. Ще й Б. Претвич сильно виснажив локальні татарські сили, особливо, коли 1541 р. гнав їх аж до Очакова, де «намордував» навіть умовно цивільних - жінок і дітей татар^[286].

Вітчизняне «козацтво» Любенецький згадує уперше при виправі 1 тис. «охотників» на Очаків 1529 р. Тоді, через зраду на переговорах, у полон потрапили Юрій Язловецький, Ми- колай Сенявський і Януш Латальський^[287].

Дуже цікава згадка козацтва при описі курячої війни піді Львовом 1537 р. Там мала місце спроба олігархічної контрре­волюції проти шляхетських революціонерів-демократів. Про­понувалося - за чеським взірцем - роздвоїти шляхту як стан на «значніші доми» і нижчих-убогих шляхтичів. Спроба провали­лася, бо вельмож покинули шляхетні слуги - а, як каже Лю- бенецький, ані, «козацтва», ані «гайдуків» наші пани тоді ще не знали^[288]. Отже, козаки для автора «Польськощастія» то ще й такі собі штрейкбрехери, яких магнати-олігархи здатні вико­ристати проти «шляхетського народу».

Наступний «козацький» пасаж у творі маємо вже при описі королювання Сигізмунда-Августа. Він прив’язаний до теми стосунків Речі Посполитої з татарами. Любенецький пише:

«Татари за королювання Августового жодних великих шкод у землі його не чинили. А якщо колись козацтво їх в Україну увір­веться, тоді і там биті були. Навіть коли з Москви йшли з користю великою, столицю московську спаливши і військо їх [=московитів] поразивши, зайшов їм на зустріч за Київ з людьми своїми гетьман Язловецький - для того аби вони землі королівської не займали і не шкодили^[289]. Татари і в страху були, і упоминки великі гетьманові дали, і в сторону свою повернули. А передтим роки за три Ольбрихт Ласький ходив з військом під Очаків^[290] і такі великі шкоди у татар починив, що мусили за море втікати. І частіше наші в Поля татарські ходили в козацтво, аніж татари до нас. Мали Руські краї охочої молоді гречної багато за короля Августа, з котрою мали щось робити татари, відганяючи їх. Як ось були Сенявські, Струсі, Гербурти, Претвич, Станіслав Замойський, Потоцький, Влодек, князі Вишне- вецькі, Збаразькі, Заславські, Корецькі, Ружинські та інших зі значної шляхти немало, котрі рідко з Піль виходили. І за мисливство то собі мали - або самим в Поля ходити, або челядь і підданих своїх виряджати. Через що і спокій був від татар»^{[291] [292].}

В описі першого безкоролів’я до козацької теми дотичний колоритний пасаж про татар. Любенецький твердить, що ті неприятелі сильні, готові до війни і прудкі. І їм залежить, «аби принаймні з України здобичі діставати могли». Вони діють як ті, хто хоча і не за Вітчизну, але за Економію чи Фільварок Руські краї мають, і так їх і між собою називають; і кажуть, що навіть із самим турком билися б за Руські, Подільські і Литов- •• 159

ські краї».

Далі кілька згадок про козаків є в описі Московської війни Стефана Баторія 1579-1582 рр. (здебільшого як вояків авангар­ду та автономних рейдерів). Цікаво, що і в перелік кращих полководців цього короля потрапили «вожді козацькі» - Мики­та, Бірута і Сука^[293].

Наступний козацький епізод Любенецький пригадав уже за королювання Сигізмунда ІІІ Вази. Йдеться про війну з румун­ським героєм - господарем Міхаєм Витязем, який об’єднав Во­лоське і Молдавське воєводства плюс Трансильванське князів­ство, і спробував 1600 р. стати прапором православних Корони (Любенецький пише, що «усе поспольство Руське виглядало його охочіше, аніж євреї Месію»). Йому тоді служили і козаки Війська Запорізького, причому, за Любенецьким «їм попи їх казали, що той [господар] їх грецьку віру, що на землі лежить, мав на ноги поставити». Отже, автор «Полонеєвтихії» бачить ідеологічні «руські» мотиви у службі запорожців Міхаю.

Утім, коли коронна армія під проводом гетьмана Я. Замой- ського вступила до Молдови, військо «низових козаків» пере­йшло на його бік^[294]. Після того Міхая швидко розгромили^[295].

Далі Любенецький оповів і про Наливайківщину. Хроноло­гічно тут маємо порушення, але у автора, схоже, інша логіка. За його рейтингом - спочатку проблеми, які вирішує великий гетьман коронний Я. Замойський, а потім вже діяння його підлеглого - польного гетьмана С. Жолкевського.

Були й інші сюжетні міркування. Для Любенецького «до­мові неспокої» - то диявольські підступи, що завадили повно­му щастю Польського королівства. Їх лінія простяглася від вис­тупу К. Косинського і аж до жовнірських заворушень 1612 р., які завадили полякам цілком опанувати Московське царство. Отже, спочатку Косинський 1591-1593 рр., потім Наливайко 1594-1596 рр., а далі рокош Зебжидовського 1606-1608 рр. і вже конфедерати 1612-1613 рр.

Ось зацитую фрагмент про перші антидержавні виступи козаків:

«...спочатку Косинський, а потім Наливайко збирали на гультяй­ство великі козацькі війська, до котрих щодень прибувало [людей], бо слуги з кіньми і піддані від панів втікали до них^[296]. І так усі кутки Польські і Литовські було дуже потривожили, бо усім здавалося, що до них те негідництво має завернути - і так [гадали] з обох боків [себто як з Корони Польської, так і з ВКЛ]. Але король, його милість, з благословення Божого війська їх своїми людьми побив і розгромив, і обидва вожді загинули. Косинський забитий, потім і Наливайко пійманий і страчений. І та справа у турків і татар велику славу учинила королю і Речі Посполитій, бо вони сильно турбуються за козаків, які і їм теж часто докучають. А піддані короля, його милості, по обидва боки [себто як з Корони Польської, так і з ВКЛ] були заспокоєні від тривог, будучи від того негодяйства звільнені»^[297].

Оповідаючи далі про заслуги короля Сигізмунда ІІІ, Любе- нецький згадав і українську колонізацію. Мовляв, «від того часу як король, його милість, у Польщі [себто з 1587 р.], Укра­їна наша Київська, Брацлавська і Подільська, коли король, його милість, урочища в Полях диких людям вельможним порозда­вав, так осіла і розбудувалася - де недавно кілка в землю вби­того не було видно, тепер стоїть ніби великий мур від татар; і виглядає так, якби король, його милість, декілька провінцій до Корони прилучив. А що то приєднання і Речі Посполитої, і багатьох панів Руських країв [себто зроблене як державою, так і магнатами], бачать це і діти наші»^[298].

Зрештою, завершується козацька тема у Любенецького спо­стереженнями часів російської Смути. Цікаво, що автор «Поло- неєвтихії» вважав, що жовніри-ветерани московських кампаній до 1612 р. стали про себе дуже високої думки. Вони казали, що гідні тепер битися будь з ким, крім Господа Бога^[299].

Любенецький твердив, що якби Московське царство 1612 р. вдалося утримати під владою польського короля, то далі і Крим завоювали б (татари мусили б або покинути його, або стати васалами короля), і на Чорному морі донські і запорізькі козаки запанували б, і польсько-турецький кордон відсунули б до Дунаю. Отже, він явно був переконаний, що після Москви, дійде черга і до переможної війни з турками (і тут він з коза­ками українськими мислив в унісон).

1612 р. відновилася і боротьба за Молдову. Тут також згада­но 4 тис. козаків, волонтерів-союзників кн. Михайла Вишне- вецького та Стефана Потоцького, які пішли повертати престол своєму родичу господарю Костянтину Могилі^[300]. Закінчилося все поразкою 19 липня 1612 р. під Яссами, вельми дошкульною для мілітарної слави поляків^[301].

Кримці також здивували - на початку серпня 1612 р. «цари­ки татарські» (=ханські родичі) організували похід 15-тисяч­ного війська «комонників» (напевно, йдеться про татар, спо­ряджених удвуконь). Виправа здійснювалася за новаторським планом - 1) нападники прийшли Кучманським шляхом, 2) до­сить глибоко увійшли на коронну територію, причому ніде не закладали кошу і не розпускали малих загонів, 3) далі «колом пішли» і перейшли на Чорний шлях і ним із кордонів Корони вийшли - заскочивши і попаливши чимало міст на Київській, Брацлавській і Подільській Україні. Сили українної оборони тоді цілком провалилися, татар не наздогнали - дозволили вийти зовсім без втрат (лише одного татарина - старого і п’я­ного, який заснув на шляху, упіймали)^[302].

І далі напади кримців сильно почастішали^[303]. Отже, пожвав­лення походів запорожців (починаючи з 1613 р.) марно пред­ставляти як «нову сваволю»^[304]. Елемент «відплатності» там мав велике значення.

Дуже цікавим сюжетом, який висвітлив Любенецький, є жовнірські конфедерації 1612-1613 рр. Він представляє як армії несплачених жовнірів-конфедератів поділили Річ Посполиту і почали викачувати земські прибутки^[305]. Козакам тоді дісталися терени, куди великим жовнірським корпусам було незручно іти^[306]. Спочатку козацькі війська, коли конфедерати пішли з Москви на початку 1612 р., рушили на Київщину і Наддніпрян­ську Білорусь. Отже, схоже, що амбіції вважати усю Наддніп­рянщину «козацькою базою» («своїм» простором) часи конфе­дерації 1612-1613 рр. суттєво зміцнили^[307].

Ось як те описує Любенецький:

«А спочатку було велике військо козаків, що в Москві волочило­ся. І коли конфедерати зі столиці вийшли до Литви, ті побачили, що там вже нема чого чекати, вийшли з Москви і великі шкоди по Украї­ні - Литовській, Польській^[308] і Київській - чинили. Як вовки зголод­нілі, випавши між вівцями - а казали, що заплати за службу чекають. Інші також у кількох полках збиралися до Москви, почувши, що туди король іде. Але і ці забезпечувалися домашньою здобиччю і луплен­ням своїх, де тільки могли - не доходячи до Москви, почувши, що король, його милість, повернув назад. Деякі з тих, щоправда, ходили до Москви, і зібралося їх близько 12 000, а інші оповідають, що і 14 000. І ті, недовго там бувши, вийшли на Білу Русь. І там з півроку мешкаючи, великі спустошення вчинили. А потім до князівств Слуцького і Несвіжського витяглися, і там, згідно своєї думки, розло- жилися - аж на п’ять литовських воєводств списалися^[309]. І до купи збиралися - аж тільки у листопаді [1612 р.] до Полісся дійшли. Але, хоча і пішли, Слуцьк спалили, бурмістра і кілька райців, які їх відразу до міста не пустили, порубали. А потім пану [Лукашу] Сапезі в Чорнобиль в’їхали і злупили його дощенту. Того ж року також кілька полків козаків вибралися було до Угорців - на допомогу Баторію, воєводі семигородському^[310]. Але коли почули, що Баторій загинув, то валандалися по Підгір’ю і Покуттю довго - великі шкоди чинячи. Того ж року у листопаді увійшло 7 000 козаків-українців до князів­ства Корецького - і великі шкоди чинили. Аж Волинське воєводство і люди пана краківського [=князя Януша Острозького, краківського каштеляна] на них рушили - тож відступили на Полісся. [Утім,] і там не байдикували»^[311].

Любенецький також згадав, що козаки, спільно з кварцяним військом і українськими магнатами наприкінці 1612 р. борони­ли Поділля від татар. Хоча, зауважував він, від того вояцтва оборонного (стояло за чотири милі від Кам’янця-Подільського) спустошення було може і більше^[312].

До речі, Любенецький не схильний всі біди списувати на козаків. Він прямо каже, що з появою козацьких підрозділів на

волості, їх активно і охоче почали використовувати місцеві шляхтичі (як силову підтримку у своїх внутрішніх справах)^[313].

Цікаво, що Любенецький вважає, що з 1614 р. і а 1616 р. ситуація в країні покращилася. Навіть напади татарського «ко­зацтва» він вважає локально-українською, а не загальнодер­жавною проблемою^[314].

Гострозлободенним публіцистичним твором з козацького питання ми зобов’язані Криштофу Пальчовському (бл. 1568 - 1627). Це був більш-менш «столичний» інтелектуал. За народ­женням і кар’єрою він пов’язаний з околицею Кракова (район Освенцима). Походив з кальвіністської родини. Отримав добру освіту - навчався за кордоном, у Лейпцигу в 1592 р. Трохи по­їздив замолоду по чуженецьким дворам (вроцлавського єпис­копа, саксонського курфюрста)^[315]. Може бути, вже тоді пере­йшов з кальвінізму на католицизм. З поверненням на батьків­щину, пішов служити до війська (вступив до гусарської роти). 1615 р. став писарем земським заторським і освенцимським.

Явно під враженням Бушського миру Речі Посполитої з Османською імперією (вересень 1617 р.), який вимагав від ко­ролівського уряду приборкати козаків і не допускати їх нападів на турецькі володіння, перед самим сеймом 1618 р. (передмова датована 1 лютого 1618 р.) написав невеличку (24 стор.) публі­цистичну брошурку «О Kozakach, jesli ich zniesc czy nie: Dis- kurs» / «Про козаків, якщо їх знести чи ні: Дискурс» (Краків, 1618 - мала два видання за рік, що може свідчити про певну популярність)^[316]. Не ясно, чи володів Пальчовський інформа­цією про Вільшанську козацьку комісію гетьмана коронного С. Жолкевського у жовтні 1617 р. (яка відповіла на задане тво­ром питання - козаків «не знесли»).

Особистого козацького досвіду автор не мав, тому він охоче «втікає» до вчених джерел - античних алюзій (згадує Плутар­ха, Овідія, Гомера та ін.) та польських хронік (свіжої Гваніні- Пашковського - за виданням 1611 р.?). Про сучасну дискусію - чи не знести козацтво? - Пальчовський зауважує, що вона ве­деться активно («часті промови і консультації бувають»).

Причому, автор «Дискурсу» згадує, що то питання з істо­рією - ще за часів короля Стефана Баторія воно поставлене на державний порядок денний. Пальчовський радить для розв’я­зання цієї проблеми вдаватися не до «меча» Олександра Маке­донського (як у справі з Гордієвим вузлом), не до сили Аякса, а до мудрості Соломона.

Цікаво, що починає автор «Дискурсу» з міжнародного ас­пекту справи. На його думку, «Річпосполита Українна» вже так гучна у світі, що зносити її є сором перед християнами. Паль- човський згадує свої закордонні вояжі замолоду (1592­1593 рр.?) - і каже, що добру думку про козаків чув і у Вроц- лаві (при дворі єпископа) і в Прусії (на дворі курфюрста). Там їх за «єдину башту і оборону Королівства нашого почитають».

Козацьку історію Пальчовський вважає доволі тривалою. Козаки «мало не сто років вже засіли» на своїх місцях. Це також говорить на їх користь - бо погано давнину руйнувати.

Твердження турків, що, як Річ Посполита знесе козаків, вони утримають татар від нападів на неї, Пальчовський оцінює скептично. Каже, що іслам - войовнича релігія, вона вимагає від мусульманина війни з «гяурами»-невірними.

Козаки - то «пси», котрі захищають «овець» від «вовків». І якраз там, де козацтва не було - у Персії, Греції, у володіннях Венеції, в Угорщині - османи і святкували свої перемоги. Навіть з Польщею турки і татари - до появи козаків - воювали успішно.

Він перераховує історичні приклади: 1) 1478 р. турки укла­дали вічний мир з королем Казимиром і при тому був посол від «перекопського царя» - угоди не дотримали; 2) турок «поно­вив» ту ж справу з «королем Августом» (=Сигізмундом-Авгус- том) - слова не дотримав; 3) поновив теж і в міжкоролів’я, по смерті Сигізмунда-Августа - прохаючи «нас» обрати француза Генріха за короля, вічний мир обіцяв і посилав вимоги трима­тися мирно і васалам - Перекопському царю і до Волоського (=Молдовського) і Мультянського воєвод; але вже невдовзі ве­лике військо татарське на Русь напало, шкоди незмірні почини­ло і полоном з молдовським воєводою Петрилом ділилося^[317]; 4) далі окремо про татар - на початку королювання Сигізмунда Старого (себто після 1506 р.) той монарх домовився про мир з кримським ханом - 15 тис. злотих король виплачувати обіцяв - але кримці того ж року після укладення угоди зробили набіг на українські землі; 5) 1512 р. той таки хан уклав новий мир з королем і сина свого «Джаладина» заручником послав, але як той син помер - відразу мирову угоду порушив; 6) 1516 р. ко­роль просив допомоги у кримського хана проти Москви і упо­минки послав, але татари і від «нас» і від московітів упоминки взяли і з 40 тис. війська на королівські українські землі вда­рили.

Зрештою, завершує Пальчовський, таких прикладів і більше у хроніках знайдеш. І підсумовує - «турецькі і татарські обіт­ниці на вітрі і воді писані».

Отже, козаки певніша річ, аніж мир турків. Від козацтва і безумовні користі знані. Ось невільників християнських козаки постійно звільняють. Вони і турецькі замки - Очаків, Білгород, Тегиню-Бендери брали. Усі гармати козацькі - то трофеї з боїв із турками. І татарські степові володіння козаки пустошать - того ворога знесилюють.

Пальчовський риторично запитує - хіба то не користь, що татари і турки, які раніше вільно випасали понад дніпровими берегами худобу, тепер «на кільканадцять миль» (200-300 км?) «тамтою стороною Дніпра» того робити не насмілюються (цікаво, що це повтор міркування Лясоти з 1594 р. - отже, це, гадаю, «масове» уявлення). А сусідство з козаками - у будь- якому разі краще за сусідство з турками і татарами, підсумовує думку автор «Дискурсу».

Далі Пальчовський знову звертається до хронік і зауважує, що «Русь» (тут мова про Київську Русь), «у таких самих човнах як нинішні козаки», ще за часів Візантії «грецьким цесарям» давалася взнаки своїми нападами - у т. ч. і на Константино­поль. Про це є свідчення «в писаннях грецьких істориків», за­уважує автор «Дискурсу» (власне, цей аргумент спопуляризу­вала для публіки хроніка Й. Бєльського, а гетьман коронний С. Жолкевський його і на перемовинах щодо Бушського миру- 1617 туркам представив).

Через козаків, твердить Пальчовський, турки татар вже не на Сандомир, Опатів і Завіхвост (землі внутрішньопольські), а лише до подільського Бару або до волинського Кременця поси­лають у мало не щорічні набіги. Як «настали козаки» - немає відтоді таких глибоких рейдів на польські території. Бо то най- певніша оборона, коли є сили, які вдарять ворогу в тил, у той час як він на тебе воювати піде - каже автор «Дискурсу».

Туркам, за словами Пальчовського, як схочуть воювати, треба роздвоювати свою армію - проти «нас» і проти козаків. А то ускладнює завдання на війні.

Зрештою, тим, хто каже, що не було досі від козаків жодної допомоги державі, Пальчовський, схоже знову за хроніками, нагадує історичні факти. Ось, мовляв, 1) 1508 р. «козак По- лус» зробив послугу королю Сигізмунду Старому, коли погро­мив татар і відбив у них здобич. 2) Тому ж королю послужив Предслав Лянцкоронський, коли захопив турецькі і татарські стада під Білгородом і розгромив під Овідієвим («Бідовим») озером погоню, яка пішла за ним. 3) А за часів міжкоролів’я по смерті Сигізмунда-Августа, козаки пустилися «в чайках» річ­кою Дніпро і під проводом київського воєводи (=Б.- К. Острозький) татар погромили (схоже, мова про епізод з 1572 р.). 4) Невдовзі по тому, «з вождем своїм Богданком» за Перекоп вторгнулися і великі шкоди татарам починили - били, палили, нікого живим не пускали у помсту за «кривди і шкоди наші» (мова про Б. Ружинського та його відплату за татарський набіг у жовтні 1575 р.). 5) Також і на війні з Москвою за короля Стефана Баторія була від них послуга, коли були з вождями своїми Микулою (=Микита) і Бірулею (=козак з Білорусі^[318]). 6) Там само козаки відзначилися і за панування нинішнього короля - Сигізмунда ІІІ (мова про війни часів російської Сму­ти). 7) А також «нині проти Скіндер-баші вони стали досить близько від війська нашого» (це цікавий факт - бо модерні іс­торики зазвичай пишуть, що козаки не взяли участь у кампанії коронного війська на Дністрі 1617 р., яка закінчилася без битви підписанням Бушського миру^[319]). 8) Зрештою, козаки постійно інформують уряд про нові небезпеки.

Далі Пальчовський окремо згадав факт з власної біографії, коли він на власні очі бачив козаків. Шляхтич був послом свого повіту і виконував якісь доручення короля, коли до Си- гізмунда ІІІ (король резидував не в Кракові, бо тоді у місті гуляла пошесть - отже, можливо йдеться про 1599 р.) прибули козацькі посли. Бони оголосили про готовність козаків до пос­луг монархові (а напідпитку казали, що і завойовувати Швецію для нього підуть - тема повернення шведського престолу Ба­зам також схиляє до датування події 1599 р.).

Наприкінці мотиву зисків від козаків Пальчовський заува­жує - а хоч би і не було від них постійної користі. Ось же маємо приклад з кримським ханом - той як «явний неприя­тель» королівству знаний. Але була від нього кілька разів вели­ка поміч проти Москви. Для прикладу згадує автор «Дискурсу» випадок з часів Сигізмунда Старого, коли, якби не кримці, дістався би білоруський Вітебськ московітам. Так що - і ворог може стати в нагоді (тут подані приклади такого роду з біблей­ської і світової історії).

Отже, хоча б «теорії» Пальчовський допустив козацьку незалежність. Причому, зауважив, що і то не катастрофа - і від того Річ Посполита може мати свої зиски.

Далі нагадує Пальчовський і попередній прецедент із рада­ми про знесення козацтва - епізод часів королювання Стефана Баторія (бл. 1578 р.). Той монарх готувався до Московської війни і хотів, аби з боку Туреччини ніяких зачіпок не було (бо воювати на два фронти складно). Але, хоча тоді козаків значно менше було, Баторій таки не наважився їх нищити.

Але поляки, за Пальчовським, таки здатні поконати козаків

- ось німців-хрестоносців вони ж таки здолали (хай і 200 років битися прийшлося). Тільки тоді треба дати собі звіт, що і тут буде важка війна та готуватися до труднощів-втрат.

А турків протистояння поляків з козаками лише порадує. Вони під це діло і кордони свої зможуть розширити.

Тому кращий варіант - реформа-упорядкування козацького війська. Серед реформаторських пропозицій від Пальчовського маємо - 1) щоб гетьмана козакам монарх призначав; 2) а той гетьман зі своїми «ротмістрами» нехай присягає на вірність королю і Речі Посполитій; 3) щоб ніяких справ не починали без санкції монарха або коронного сейму.

А платити реформованим козакам за службу автор «Дискур­су» пропонує з кварцяних грошей, а також і кошти, що татарам на упоминки ідуть, на те обернути. Але і того буде мало, пев­ний Пальчовський, тому він нагадує про справу екзекуціоністів

- пропонує продовжити ревізію-люстрацію державного майна (юридичною підставою для чого є сеймова конституція 1562 р.

- часів короля Сигізмунда-Августа, яка збиралася проводити такі ревізії щоп’ять років). Отже, як бачимо, козацька справа давала шанс шляхетським революціонерам, прихильникам ек­зекуційної програми, нарешті домогтися свого - провести «ек­зекуцію» не обмежено, а на теренах усієї Речі Посполитої^[320].

Далі Пальчовський звертається до аргументу, що проти тур­ків жодна держава самотужки не вистоїть. І твердить, що то думка помилкова - ось, наприклад, Персія (про яку книжки з географії-космографії подають інформацію, що вона не більша за Річ Посполиту) здатна битися з Туреччиною. Та й угорські королі (Владислав і Матяш) туркам досадили. І Скандербег- албанець на те був здатний (його наступальним боєм жодного разу не поразили і від одного його імені турки тікали). Та й Стефан, молдовський воєвода османцям досадив добре (кілька разів перемагав їх військо). Ось ще й Івоню, молдовського воєводу згадаймо (гучна справа бойових дій 1574 р.).

І ті, хто кажуть, що ті неприятелі турків або самі голови склали, або держави свої втратили - неправі. Не з усіма так сталося. Ось Владислава Варненчика лише необдуманість влас­них дій згубила - почекав би трохи та стягнув усі війська, то міг би цілу Грецію від турків звільнити. А Івоню хотинський «староста» Єремія зрадив.

Зрештою, Пальчовський твердить, що Річ Посполита - вели­ка держава - королівство «широке і людне». Воно здатне і без загальної мобілізації (посполитого рушення) тримати до 30 тис. війська. І гроші на нього - не проблема^[321]. Ті кілька мільйонів, що «конфедерати»^[322] витиснули з країни - вже в минулому («загоїлася» та бюджетна рана).

Отже, каже Пальчовський, і людей гідних до бою маємо вдосталь і король у нас могутній і досвідчений. Справа лише за «нами самими» - як слухатимемо добрих рад і виконуватимемо накази - буде і успіх.

В останніх рядках книжки Пальчовський вирішив зайвий раз акцентувати на своїй об’єктивності-безсторонності. Він, мовляв, сам ніколи козаком не був і з ними і ніякого зв’язку - знайомості не має. Навіть замолоду, коли з освітніх мандрів за кордоном повернувся - то служив в армії «по-гусарські», а не «по-козацьки» (це цікава обмовка - отже, всі, хто ніс службу у відділах, споряджених як легка кіннота, на козацький манір, сприймалися у Речі Посполитій 1618 р. «близькими» до коза­ків).

«Гусари» - то середовище людей «зацних», пише Пальчов­ський. Але, додає, і «козацька служба» тих, хто у ній пристой­но розбирається - «честі не губить, бо зовсім без людей легко­го озброєння військо бути не може».

Завершується книжка Пальчовського добрими побажаннями рідній державі. Нехай вона квітне і «кордони свої щодень розширяє».

Утім, як би не подобався нам сьогодні живий опис-репор­таж Пашковського та публіцистичний запал Пальчовського, але ранньомодерна європейська публіка найбільш поціновува­ла виважено-аналітичні латиномовні трактати. І в цьому шано­ваному жанрі на ниві козакознавства відзначився Станіслав Лубенський (1573 - 6.IV.1640), брат голови (примаса) като­лицької церкви у Польському королівстві.

Про нього вже була згадка як про редактора-дописувача текстів Ґейденстейна. Лубенський зробив кар’єру церковного ієрарха (єпископа) та керівника королівської канцелярії (під- канцлера). Отже, то була вельми поінформована особа і це сприяло високому рівню історичних праць, які вчений прелат писав протягом цілого життя. Надруковані вони були вже по смерті Лубенського у зразковому латиномовному виданні в Антверпені 1643 р.^[323].

З тих праць історика власне козакознавцям цікавий твір «Оцінка помилок твору Юлія Беллі „Лавровий вінок австрій­ців’» (1630?^[324]). У ньому Лубенський полемізує з Юліушем Белліці (Bellus) - гаданим італійцем з Капо д’Істрія, секрета­рем кардинала Франциска Дітрихштейна (губернатор Моравії та важливий прихильник Габсбургів), автором розлогої (880 стор.) та розкішно виданої праці «Лавровий вінок австрій­ців, себто коментар стану держав наших часів, або війни Ні­мецької з тієї причини між Маттіасом [=Матвієм Габсбургом] та Фердінандом ІІ Римськими Імператорами, а також курфюр­стом Фрідріхом V. Книг ХІІ» (Франкфурт, 1627). У тому «Він­ку» йшлося про початкову фазу - власне 1617-1626 рр. - Трид­цятилітньої війни 1618-1648 рр.

41 фрагмент у праці Белліці-Лундорпа стосувався Речі Пос­политої, а шість - безпосередньо були присвячені козакам, причому чимало з тверджень «італійця» були неточними і такими, що явно дискредитували Польщу та її порядки. Помір­кований і виважений стиль критики Лубенського робить з його характеристики українського козацтва корисне і, що важливо, досі практично незнане джерело з історії козаччини кінця 1610- х - 1620-х рр. (характеристика у тексті прив’язана до подій 1617 р..)^[325].

Свої погляди на козацтво річпосполитський історик виклав у двох параграфах (вступному і основному) під назвами «Який то рід людський Козаки і де їх обійстя містяться» та «Козаки звідки низовими звуться». Їх особливістю є міркування про «нове» явище з позицій цілої християнської (власне західно - християнської) спільноти.

У першому з цих параграфів сформульована причина, яка змусила автора взятися за перо («Необізнані взагалі, що то за рід, нападають з наклепами, плутаючи Козаків Польських [з кимось іншим]»). Окреслені також природні місця перебування козаків - турецько-татарський і почасти московський кордон Корони Польської. Сформульоване їх основне значення для суспільства - порятунок християнських бранців. Акцентовано, зрештою, і на головному запорізькому «бренді» - морській славі козацтва.

Другий параграф є своєрідним «розгортанням тез». Лубен­ський знову, вже докладніше пише про основне місце пере­бування козаків - острови Дніпра (про останній для іноземців зауважено, що він є «найзначнішою європейською річкою»). Сувора природа ускладнює завдання полководця, який хотів би опанувати Запоріжжя, але справжньою непереборною пробле­мою для нього є саме запорожці. Як пише Лубенський, заво­йовника «не слава тих земель (насправді багатих худобою, дичиною та рибою вдосталь наповнених), але [слава] Низових [козаків], себто немов Острівних, від стародавніх Греків так названих, про можливість капітуляції задуматися покличе». Досить ймовірно, що тут маємо справу із «спартанською» алю­зією (стародавню Спарту не стіни захищали, а груди її воїнів- громадян)^[326].

Нетривіальне зауваження про знайомість козаків ще антич­ним грекам оповідач пояснює посиланням на літературні авто­ритети: «Давні письменники записали, із багаторазовим нага­дуванням, про рід людський малих кімврів, яких окремі загони, що мали не більше сорока воїнів, вийшовши через гирла Дніп­ра, висаджувались на Малоазійському та Фракійському узбе­режжях, нападами руйнуючи міста та розорюючи поселення; і на саме Царське місто Константинополь вони неодноразово жах наганяли, що й оспівали роки, зберігши ті декілька фактів, що є відомі»^[327]. Зауважимо, що Лубенський, поряд зі Старо- вольським (про що див. нижче), уперше творить для козацтва чітку античну рамку, яка була необхідною умовою для респек­табельності будь-якого історичного явища в очах європейської вченості.

Варто також окремо зупинитись на згаданих у цьому місці «малих кімврах». Найвірогідніше, «кімври» сюди «заблукали» з подачі славного міфотворця С. Сарницького, який у статті про м. Черкаси^[328] оповів про самих «черкас» таке: «Черкаси, твердять, є залишками давніх Кімврів, яких Гомер Кіммерій­цями зве»^[329]. Утім, не можна виключати й власної «творчості» Лубенського (адже про мореплавні подвиги кімврів-черкас Сарницький мовчить). Для нього «кімври» могли бути загаль- ним означником давніх германців, і згадані походи вчений прелат міг прив’язати або до морських походів готів середини ІІІ ст., або, що вірогідніше, до діяльності русів давньоруських часів. Але якщо прийняти варіант помилки у слові (мало б бути не «cymbris», а «cymbis»), то фраза звучатиме: «...цього роду [племені] людського малі суденця, яких команди не більше со­рока воїнів мають... »^[330].

Утім, перейдемо до наступних міркувань прелата-історика. Вже на явний літературний штамп тягне пасаж: «Цей рід людський строкатий, з різних націй, але більшість там слов’ян гуртується: іноді ж і турки, і татари, волохи, угорці до них переходять»^[331]. Примітним є хіба що явне «розжовування» для європейського читача-невігласа - звичайних русинів-русь замі­нено більш знаними у Європі «слов’янами», а склад поповнен­ня запорожців з інших народів докладно розшифровується (турки, татари, волохи, угорці).

Так само стереотипною на той час є теза про Запоріжжя як притулок-сховок для злочинців-вигнанців із сусідніх земель. Натомість новим стало окреслення релігійної приналежності

запорожців^{[332] [333] (потреба у цьому, можливо, пов’язана якраз із відмовою від термінів «русь-русини», які здавна мали ще й конфесійно-ідентифікуюче значення). Можливо, це також по­в’язане з тим, що Лубенський, між уже згаданими річпоспо- литськими козакознавцями (не рахуючи італійців-папських дипломатів), є першою виразною людиною «від церкви». Але, вірогідно, що на час появи нової характеристики козацтво по­просту уже міцно асоціювалося із боротьбою за права право- ■> 200}

слав я.

Лубенський-історик чітко окреслює верховного (міжнарод­ного) церковного зверхника для козаків - «вселенський кон­стантинопольський патріарх схизматичного обряду». Він під­креслює відданість козаків своїй Церкві та те, що вони допус­кають співпрацю з католиками лише «у випадках, не пов’яза­них із релігією».

Дуже цікавим є тут взагалі перша і єдина у річпосполит- ській історіографії характеристика запорожців як «безжон- ців»^[334]. Гадаю, що визначення «неодружені» взагалі могло прилипнути до запорожців (порівняй автентичні терміни «мо­лодці», «юнаки») у зв’язку із дослівним перекладом турецького «азеби» - слова, яким Османи позначали вояків легкої піхоти, а також військових моряків^[335].

До нових, порівняно із XVI ст., елементів козацького образу від Лубенського належить і окреслення «офіційної мови» Запо­ріжжя. За ним, «слов’янською мовою там усі розмовляють».

Далі прелат-аналітик видає бажане за дійсне, заявляючи: «вірність Королю та Речі Посполитій незмінно вони завжди зберігають». Замовчуючи козацько-урядові конфлікти, історик, вірогідно, прагнув не давати зайвих козирів різномастим між- 203 народним провокаторам.

Утім, повністю Лубенський цієї дражливої справи не обми­нає. Власне, останні «сорок років» - а отже, період з кінця 1580-х до кінця 1620-х рр. - Лубенський виділяє окремо. Це взагалі найбільш славний для козаків час, коли «кількістю і щастям їх, азійських лупів нагромаджено вдосталь; здобич, а також і обійстя, вони у містах королівських та шляхетських тримати почали, в яких і дружин та цінні речі переховують» (згадка козацьких дружин зайвий раз свідчить, що безжонцями Лубенський вважав лише козаків, які безпосередньо мешкали на Запоріжжі^{[336] [337]). Тоді ж то склалася ситуація, коли «і місця Божі [церкви/католицькі інституції], і королівські старости в повне рабство обернути їх бажають; і часто озлоблюють цих зухвальців: тако-от, породжені сваволею та жадібністю приват­них людей, чвари декілька разів стримувались народними військовими силами [=посполитим рушенням], з потребою витрат на їх утримання». Як бачимо, у конфлікті з місцевими урядовцями симпатії Лубенського радше на козацькому боці (вони в його описі - жертви).}

Далі йде вже формальна характеристика запорожців як воя­ків, з описом основного бойового прийому - битви з опорою на укріплений табір: «Рід вояцтва їх переважно піхота, кожен окремо рушницею довгою та списом озброєний; табором - який возами і потім великими мотузками вздовж фронту зв’я­заний, і тим шляхом боки [війська] захищає, рухливість під­тримує, пильнує вози та складні військові шикування - вони до ворога підходять, і в той самий час, якщо обставини дозволя­ють, дозрівши, [низовці] приступають до битви на стоянці^[338]».

Тут, власне, і закінчує Лубенський мовити саме про запо­рожців, зауваживши, що про «Козаків тих довга буде заведена розмова, якщо мати за мету оповісти все» (це цікаво! - для самого автора повний «річпосполитський наратив» про козацт­во уявлявся тоді вже значно багатшим за його принагідний нарис). Далі він переходить до з’ясування стосунку до козацтва формувань лісовчиків - «поляків», які, прийшовши на службу імператору-Габсбургу, «в Австрії Козаками назвалися»^[339].

На думку Лубенського, Белліці-Лундорп не розуміє різниці між цими двома козацькими формаціями^[340]. Річпосполитський історик пише про лісовчиків: «інший це рід вояцтва - легкокін- ного озброєння, загальновживаного у нас; він переважно проти Московітів і Татар, загоном, що кружляє [діє по колу, мова про т. зв. татарський танок], б’ється, то відходячи, то наскакуючи, рухливістю [маневром] допомагаючи [у бою]»^[341].

Тут таки Лубенський коротенько переповідає про подвиги лісовчиків на війні в Московії. Він пише, що коли, із укла­денням миру (=Деулінського перемир’я 1618 р.), те життя для

них скінчилося, «лісовчики (а саме тут оцю назву - в пам’ять -ι-> Ч ∙ ∙209

Вождя свого - проголосити надумали), часом свавільні, наказів розпуститись не послухавшись, в Імперію попрямува­ли»^{[342] [343]. Як зауважує Лубенський, на це рішення вплинула чис­ленність злочинців у шерегах цього формування, виконання вироків над якими призупинялося лише на час військових дій. Отже, лісовчики «спочатку в Угорщину вторгнулися, невдовзі - через Сілезію і потім Моравію - аж до Відня промандрува­ли», самовільно проголошуючи себе імператорськими вояками (зрештою, оті діяння 10-тисячного корпусу «лісовчиків» на австрійській службі, поруч із морською активністю запорож­ців, були однією з причин загострення польсько-турецьких стосунків, яке розв’язала лише Хотинська війна 1621 р.).}

Таким чином, козацька характеристика Лубенського містить чимало нових смислових елементів (віра, мова, безжонство тощо) і свідчить про розширення обріїв наративного образу козацтва у річпосполитській історіографії у 1620-х рр. У ній окреслюється і вирізнення із загального поняття «козаки» двох окремих військових формацій: низовці-запорожці (піхота і флот, комплектовані більш простонародними елементами) та лісовчики (легка кіннота, де головну роль відіграють шляхтичі). Така спеціалізація свідчить на користь гадки про подальше ускладнення козацтва як явища. Утім, що цікаво, саме у запо­рожцях Лубенський воліє бачити «справжніх» козаків.

Ці настанови колеги поділяв і Ян-Іноцентій Петрицій (27.XII.1592 - 31.V.1641), який представив свій опис козацьких ознак на тлі найбільшого (на час його написання) тріумфу ко­зацтва - Хотинської війни 1621 р. Цей лікар-історик мав пре­тензію на «вчену об’єктивність». Він відзначився твором «Істо­рія справ у Польщі славного року 1620», написаним 1620 р. і виданим бл. 1622. Оповідала ця праця про події 1620 р. (пере­важно Цецорська війна). Згодом її текст був доопрацьований і доповнений описом діянь 1621 р. (зокрема, використано діарі- уш Якуба Собеського), а відтак оновлений твір виданий-пере- виданий у 1637 р.

Представлення читачам козаків з’являється вже на сторін­ках 1-го видання бл. 1622 р. Його автор помістив перед викла­дом причин війни з турками. У доповненому виданні 1637 р. цей опис зазнав лише незначних стилістичних змін - помітні смислові доповнення зроблені хіба що у викладі проблеми по­ходження козацтва. Новинкою 2-го видання були також харак­теристики козацьких вождів - Я. Бородавки та П. Сагайдачного - подані поміж оповіддю про перебіг бойових дій під Хотином 1621 р.

Отже, починає тему козаччини Петрицій із гасла-параграфа «Роди козаків. Лісовчики», де з’ясовує злободенне для 1620-х рр. (див. міркування Лубенського) питання розрізнення козаць­ких і псевдокозацьких формувань. Автор «Історії» вважає, що «родів» козаків лише два - запорожці та донці, а лісовчиків дехто помилково до козаків відносить (хоча вони подібні коза­кам за озброєнням і бойовими прийомами).

Далі історик подає короткі відомості про історію формації лісовчиків. Тут столично-польському читачеві нарешті пояс­нюється, чому лісовчики - то «наше військо», а запорожці - ні. Для Петриція козаки - то квазінезалежний військово-політич­ний гравець, який сам обирає поле своєї діяльності. Пасаж про те, що вони «часткою землі ніби для жалування володіють; ані законам, ані королям не підвладні», далебі слід тлумачити як згадку про власну козацьку юрисдикцію «на волості» (Трахте- мирів та ін.), хоча, за бажання, його не складно було інтерпре­тувати і як розуміння існування «удільної» козацької квазідер- жави.

Цікаво, що натомість лісовчики Петриція - люд неосілий, перекотиполе, а це для традиційного суспільства негативна риса. Козаки-землевласники (чи то їх Військо - колективний землевласник), на тлі тих «гулящих», мають в очах такого соціуму виграшнішу позицію.

Про донців Петрицій фактично лише згадав (інформація про те, що вони живуть на Дону і підпорядковані Росії-Московії). Інша справа запорожці, яким присвячені 12 наступних гасел- параграфів.

Перше з тих гасел - «Запорожці. Запорожців осідки» - роз­починається з географічної прив’язки - герої «виводяться» з низов’їв Дніпра-Борисфена. Стереотипно згадано про характер місцевих степових ландшафтів («Пустельне там усе і ніби без кінця дикі поля тягнуться до обрію»). У Дикому степу і народ живе, зрозуміло, «дикий» і хижий. Він для Петриція, так би мо­вити, антицивілізаційна (варварська) сила - бродяги (люд «з місць навколо Києва зібраний, там бродить, під іменем козаків згуртований»). І з тих гулящих людей ніхто зайнятися рільниц­твом на цих родючих землях не спокушається - переймаються вони лише грабунком «усіх, хто є довкола». Це, зрештою, зава­жає залюдненню того краю.

Утім, головними жертвами козаків є стереотипні кочовики - татари. Про перманентну війну з ними оповідає гасло «З тата­рами війна». Остання для запорожців - «джерело грабунку і слави». Як зауважує Петрицій, Запоріжжя вже тривалий час прославляється «у найближчих сусідів» як «відкрита земля і воля». Сюди плине величезний потік добровольців, причому не лише черні, але й шляхтичів - молоді, для якої це школа вій­ськового мистецтва; плюс ще злочинці-вигнанці. Знає Петри- цій і про сезонний характер козакування. Як бачимо, автор фактично спростовує своє попереднє твердження про те, що запорожці заважають освоєнню краю (хіба що він не вважав уходництво за повноцінну колонізацію^[344]).

Гасло «Поселення Трахтемирів» згадує про цю головну маєтність Війська Запорізького «на волості». Петрицій вказує, що Трахтемирів під Києвом надав ще король Стефан Бато- рій^{[345] [346]. Здається, це взагалі перший в історичній літературі Речі Посполитої слід добре відомої «баторіанської легенди» україн- 213 ського козацтва.}

Петрицій у наступному гаслі «Острови Дніпрові займають» дещо помиляється, вважаючи, що, вже по наданню Трахтеми- рова, козаки опанували запорізькі дніпрові острови. Але у ціка- вих автору рамках колонізаційного натиску («оскільки звіду­сіль татари витіснялися») на півдні України, це твердження таки відбиває загальний напрямок козацької Конкісти^[347].

Гасло «Між островами Томаківка» характеризує цей острів як «особливо корисний» і такий, «на якому роду [козаків] ко­рінь»^[348]. Однак, тут зауважено, що й інші острови, «може на­віть гарніші, часто, утім, використовуються» запорожцями. Свідчення Петриція про Томаківку, за бажання, може бути прийняте на користь тези, що вона, як козацький осередок, легко відродилася після татарського погрому 1593 р. (може бути, той випадок зайвий раз спопуляризував Томаківку, хоча у Петриція згадка цього острову, ймовірно, просто продовження традиції Сарницького-Бєльського-Пашковського)^[349].

Наступне гасло «Там місце куренів мають», можна сказати, присвячене питанню Січі. Останнього терміна Петрицій, як і всі інші річпосполитські історики, не знає - його запорожці живуть на цілому сузір’ї островів, утворюючи «невелике, через тісноту місця, але необлаштоване дике місто^[350], що від небез­пек віддалене-захищене, крім іншого, відвагою [оборонців]». Останній пасаж, вірогідно, навіяний, як і у Лубенського, спар­танськими аналогіями (Спарта не мала стін, бо вважала за кра­щу оборону груди мужніх своїх громадян).

Тут принагідно акцентуємо на згаданій множинності запо­різьких осідків у Петриція. Нагадаю, що у його сучасника, М. Пашковського, в «Історіях турецьких» про це сказано ще виразніше. Постійного центру, як у Пашковського, так і у Пет- риція, на Запоріжжі нема. Отже, дві «перших» Січі - Томаків- ська та Базавлуцька - то модерний історіографічний міф^[351].

Далі у хроніста йде гасло «Інші по укріплених поселеннях розсіюються», яке оповідає про постійне зростання чисельнос­ті козацтва на «волості». Тут таки Петрицій мовить як відбу­вається збір козаків для походу чи інших загальних справ («Щораз задля чогось нашвидкуруч зібрані або на ворогів ви­правляючись, вони радяться та видають наказ до них стіка- тись»). Після виправи, запорожці «на відпочинок знову до своїх якихось осідків повертаються, а наймужніші та найвойов- ничіші на Томаківку відходять». А взагалі, каже Петрицій, козаки «цінують такі місця, де турків і татар володіння є при­леглі - неважко [там] прославитися: бо сама загроза небезпеки нападу, [останньому] ніби подібна, та й інша лінь усувається».

Потім маємо стереотипно-географічне гасло «Дніпровські Катаракти». При ньому є згадка, що за порогами річка плине «до Хортиці - укріпленого поселення доблесного колись і осід­ку Вишневецького славнозвісного [мова про кн. Д. Вишне- вецького-Байду], потім до Томаківки-острову». Його продов­жує гасло «Пороги», де Петрицій згадує, що саме від цього тер­міна йде прозивання козаків запорізькими. Вчений історик по­відомляє, що слово Пороги має аналогічний зміст із латин­ським «Катаракти», а взагалі порогів на Дніпрі є дев’ять.

Тему козацького імені продовжують і гасла «Запорожців іноді низовцями кличуть» та «Далекою Волинню Низ зветься». Перше містить доволі стереотипне пояснення Низ ∙½ низовці, а друге - то цілком унікальне у річпосполитській історичній літературі твердження, «що внаслідок тієї самої причини дале­кою Волинню [кличуть], через здатність козаків до поширення [себто колонізації з Волині-центру околиць-«Низу»], утім Ни­зом навіть від більшості зветься». Цим Петрицій хоче і завер­шити тему «походження та осідків» козаків. Додам лише, що з доволі рідкісним згаданим тут терміном «Далека/нижня Во­линь», можливо, пов’язана поява на французькій мапі Речі Посполитої^[352], позначки «Havte et Basse Volhynie»: де «Havte» («Верхня») - то територія власне Волинського воєводства, а «Basse» («Нижня») - Київського воєводства. Кордон тієї Ниж­ньої Волині правим берегом Дніпра доведений на карті аж до Чорного моря.

Наступне гасло «Козацька дисципліна» присвячене якісним змінам, що їх переживало сучасне історику козацтво як вій­ськова формація^[353]. Як пише Петрицій, його сучасники най­більше дивуються тому, що «багато тепер між ними дисцип­ліни та майстерності виявляється: за загонами [пішими] та хоругвами кінними організовані, вони ставлять на чолі найдоб- лесніших, слухають старших, знають шикування, розуміються на швидкому маневруванні, свої закони та своїх урядників ма- ють»^[354]. Іншими словами, козаки - це вже не лише іррегулярні партизани, але готове до «правильної битви» Військо^[355].

Така професіоналізація позначилася й на тому, що запо­рожців годі схилити, «аби поля обробляли, землю засівали, огороджували, поливали»^{222 [356] - у них кожен живе зі здобичі, хоча «у злиднях» і ручної праці не цураються. Як підсумовує Петрицій, «лінь їм... з землею цілий рік надриватися, як звід­кись можна швидко кровопролиттям нажитись»[357]. Наступне гасло «Виправи на Понт» якраз і оповідає про найактуальні­ший і найприбутковіший промисел запорожців - піратство на Чорному морі.}

Далі Петрицій вже повертається до основної оповіді про велику війну між Османською імперією та Річчю Посполитою. Проте, мовлячи про ескалацію конфлікту, згадує (неоригіналь- но) він і про велике значення тут козацької карти.

У підсумку зауважимо, що характеристика козаків Петриція важлива передусім для «вченого» освоєння-розбудови теми. Як офіційний історіограф Краківського університету, її автор без­перечно уходив за «законодавця моди». Та й два видання його книги говорять про певний «читацький успіх». На користь авторської популярності Петриція промовляє і те, що уперше окреслені у нього сюжети про Трахтемирів і «баторіанську легенду», а також «козацьку дисципліну» мали, як переконає­мося у наступному розділі, і продовжувачів. Цікаве також порівняння краківським інтелектуалом лісовчиків і запорожців, яке виглядає зовсім не на користь шляхетського жовнірства^[358].

Так у творчості авторів 1580-х - 1620-х рр. тема козаччини виходить на новий якісний рівень^[359]. Все більше уваги приділя­ється козацтву як внутрішньому явищу в житті Речі Посполи­тої, історики креслять програми інтеграції козаків до річпоспо- литського суспільства, причому не відкидають і можливостей надання/збереження їм певних автономістських прав.

З’являються і важливі для наукових процедур довіри-пере- вірки фактів очевидці (гетьман Оришовський у Бєльського і Гамберіні, козак Кимиковський у Пашковського, сам собі очевидець Верещинський, а Пекалід міг і Наливайка за інфор­матора мати^[360]). Розгортається дискусія із «уведеними в оману» іноземцями (Лубенський та ін.).

До речі, тоді ж фіксується перший паросток хозаризму - типологічно близької до сарматизму історичної (етногенетич- ної) концепції, яка основну кар’єру зробила наприкінці XVII і у XVIII ст. Адже міркування про хозарське походження козаків маємо у Яна-Щасного Гербурта (1567 - 1616) в рукописній реляції «Victoriae Kozakorum Nisoviorum de Tartaris Tauricanis in anno 1608 narratio Herburthi» / «Перемога козаків низових над татарами таврійськими року 1608, описана Гербуртом» (160 8)^[361].

Особливий інтерес у письменників викликає процес усклад­нення козацького феномену. Він вже породжує і наслідувачів- спойлерів - лісовчиків. Накопичення якісних змін у військово­му мистецтві запорожців, перетворення їх із нечисленних допоміжних підрозділів на повномасштабну армію робить з них реального конкурента як збройних сил сусідніх держав, так і самого коронного війська. У мирний час до того ж додається козацько-шляхетська конкуренція при колонізації українських Диких піль^[362].

Утім, особливої ворожості щодо цього у спостерігачів-су- часників не відчувається - виявляється вона хіба ситуаційно (скажімо, при описі козацьких повстань, які, до речі, зовсім нерідко знаходять в інтелектуалів цього часу розуміння і навіть підтримку). З’являється тема релігійної осібності козацтва (православні), яка, утім, ще не сприймається як вододіл і при­від для невиконання обов’язків: 1) громадянських - щодо Речі Посполитої та 2) загальнохристиянських - щодо християнсько­го європейського світу.