Розділ 1 1560-і - 1570-і. До привілею Баторія: де проводити «кордон»?

(М. Рей, Ф. Руджері, Я.-А. Красінський, С. Оржельський,

С. Сарницький, Б. Папроцький)

Феномен українського козацтва від початку свого існування турбував «впорядковане» (станове) суспільство Польського королівства.

Степовий кордон Поділля - ця «земля ні твоя, ні моя, а Бо­жа» (за висловом одного кримського хана^[8]) - був доволі розми­тим. Це дозволяло тривалий час сумніватися - а чи «дитятко» таки наше?^[9] Утім, в очах «цивілізованого» суспільства панів- козаків утворюються не лише за рахунок втікачів... з наших облас­тей, але і з втікачів з Московської землі, Волощини. і з усього світу») зустрічаємо у поляків принаймні з 1574 р., див.: IorgaN. Acte si fragmente cu privire la istoria romanilor adunate din depozitele de manuscrise ale Apusulu. - Vol. 1. - Bucuresti, 1895. - P. 116. Аби вже зовсім відцуратися тих клопітливих козаків, польські дипломати не­вдовзі зметикували додавати, що і частка «наших» - то злочинці-ба- ніти, яких дома нічого, крім страти, не чекає. Але наскільки цей сте - реотип «для чужих» транслювався «для власного вжитку» - питання (утім, у піснях-думах «безрідний» - звичайна характеристика козака).

Крім того, не зжите було і уявлення про козаків як про явище суто татарського світу. Ось наприклад, писаний 5.VIII.1564 р. і згодом кілька разів видаваний «Апокаліпсис» Я.-Д. Соліковського (довго приписуваний С. Оріховському) серед зовнішніх ворогів-сусідів Речі Посполитої називає і «Татар Козаків», див.: Sen na jawie albo Widowisko Stanislawa Orzechowskiego // Dziela w niektorych Przedmio- tach pisane Stanislawa Orzechowskiego.

Отже, свої козаки могли сприйматися просто як жовніри по- козацькі озброєні (вершники з недовгим списом-рогатиною, луком, шаблею + легкий захисний обладунок). Чужим одностроєм коронне військо було не здивувати - важкоозброєна гусарська формація також була технологічним запозиченням (з Сербії).

Утім, усе це міркування «коронних» інтелектуалів. Для їх «вели­кокняжих» колег питання чи козаки-запорожці «свої» практично не стояло (вони знали і своїх таки литовських татар-козаків і козаків- прикордонників по всьому кордону з Московським князівством- царством). І справді, з точки зору досвіду ВКЛ, Запоріжжя - то «клановий» проект одного з домів «княжат головних» (Вишневець - ких), які мали в очах суспільства свій запас удільної легітимності. Для них запорізька історія могла бути описана, наприклад, ось так: 1) Дмитро Вишневецький (Байда) - князь-сепаратист, 2) Михайло Вишневецький - князь-лоялист, 3) службовий князь Остафій Ружин- ський - підстароста черкаський з руки М. Вишневецького - молод­ший партнер і «рука клану» на місці, 4) наступне покоління запо­різьких гетьманів з Ружинських (Богдан, Михайло, Кирик) і 5) зять Ружинських - Криштоф Косинський, який вступив в конфлікт з формальним главою клану - Олександром Вишневецьким (зрештою, це наслідок втручання держави, яка спробувала забрати запорожців них внутрішніх районів країни підозріло виглядав будь-який подільсько-прикордонний мешканець (у 1545 р. озвучувалася навіть думка, що тут усі чоловіки - розбійники, а усі жінки - відьми). Тому унормування козацтва як соціального явища проходило мляво і загалом лише на місцевому, а не держав- •4 ному рівні.

Утім, Люблінська унія 1569 р. різко розширила простір «ко­ронної України» - і зв’язала Корону із дніпровськими козаками та Запоріжжям^{[10] [11]. Проблему «унормування» козацтва прийшло- ся вирішувати талановитому полюблінському поколінню дер­жавних діячів[12], які, щоправда, зберігали уявлення про козацтво як явище «малого формату»7.}

контролювати приплив на Запоріжжя нереєстрових ентузіастів козач­чини. З командного складу у реєстровців був гетьман або старший (на той час Валента Ольшовицький), якого обирали за згодою геть­мана коронного, і десятники. Запорожці тримали «стародавній оби- чай і порядок», судитись і керуватись власною старшиною.

Як наслідок Конституції 1571 р. державний уряд, котрий до того прагнув лише евакуації козаків із Запоріжжя (де вони провокували зіткнення з татарами), вже 29.Х.1571 р. питання про «козаків низо­вих», яким загрожують кримці, вписав до інструкції на варшавський сейм, див.: AGAD. - MK 110. - K. 198-209v.

1572 р. за наказом короля Сигізмунда-Августа гетьману корон­ному Ю. Язловецькому доручалося вибрати кращих з низовців на державну службу за жалування. Крім грошей, козакам обіцяли звільнення з-під юрисдикції прикордонних урядників (вони підпоряд­ковувалися просто коронному гетьману). Старшим (і суддею) над низовцями поставили білоцерківського шляхтича Яна Бадовського. Причому, прописали для нього комплекс привілеїв (до яких згодом прагнутимуть усі козаки): він 1) звільнявся від юрисдикції місцевих влад (крім випадків насилля і кривавих вчинків); 2) два будинки його у Білій Церкві (з огородами, ґрунтами і усіма приналежностями) виводилися з-під замкового і міщанського присудів (себто він не мав з них виконувати звичайні повинності чи сплачувати загальні подат- ки-збори); а також 3) отримав право утримувати у цих оселях вільний шинк меду, пива, горілки (без сплати встановленої капщизни та інших мит), див.: Кулиш П. История воссоединения Руси. - Т. 1. - СПб., 1874. - С. 71-72.

Про «роту» гетьмана низовців кн. Богдана Ружинського писав на початку 1575 р. Б. Папроцький (у «Паноші»). Напевно, ці ж 300 низо­вих козаків стояли, станом на 2.VI.1576 р., у подільському Барі, див.: Gorsky K. Historya jazdy polskiej.

⁷ Один з перших королівських універсалів з питання низових коза­ків (з 4.IV.1578 р.) адресований українно-прикордонним старостам, а особливо «Хмельницькому, барському, брацлавському, винницькому, білоцерківському, черкаському, канівському», див.: Кулиш П. А. Мате­риалы для истории воссоединения Руси. - Т. 1: 1578-1630. - Москва, 1877. - С. 2-3.

ється»». Аж 1587 р. до переліку загроз для Корони Польської (і то - на останньому місці) потрапила і така: «Козак Низовий радий би [нас] з Турком розсварити»^{[13] [14].}

Прагматичний уряд навіть було спробував радикально поз­бутися проблеми. І як шлях «задушити у колисці» можна ви­тлумачити гоніння на козаків кінця 1570-х рр.^[15].

Зрештою, лише оцінивши, що це «собі дорожче», почалося «приручення» дітей Дикого Поля. Уряд уводив їх до правової системи країни завдяки т. зв. привілею Стефана Баторія 1582 р. (ще приватно-королівського акту^[16]) та першої, справді загаль­нодержавної (обговореної на сеймі), козацької реформи 1590­1591 рр. (з побудовою осідку козаків-реєстровців вище Запо­ріжжя - у наддніпрянському Кременчуці^[17]).

«Національні» образи лицарів-вершників з книжки голландця Авраама Брейна (de-Bruyn) «Diversarum gentium armatura equestris» / «Різних народів озброєння вершників» (Кельн, 1577; Амстердам, 1617).

Зрозуміло, така амбівалентність позначалася і на наратив- них образах козацтва, які поволі, але напрацьовувала річпоспо- литська історіографічна традиція в 1560-і - 1570-і рр.^[18]. Піоне­рами тут стали «козацькі уривки» у творах Миколая Рея, Фульвіо Руджері, Яна-Анджея Красінського, Свентослава Ор- жельського, Станіслава Сарницького, Бартоша Папроцького та більш фрагментарні згадки Андрія Тарановського, Мартина Броневського, Мацея Стрийковського і Алесандро Гваньїні.

Перший у цьому списку - Миколай Рей (1505 - 1569).

Цікава перша «філологічна» асоціація класика польської літератури («Козаки їх звемо, але уважаємо за гриби, а гідні ж бо кореня кожного без хиби»). У модерні часи цей пасаж про­бували тлумачити некорисно для образу козаччини (козаки- грибок і паразит)^[20]. Але, гадаю, тут йдеться просто про проти­ставлення грибів взагалі (козаки - це звучить майже як назва виду грибів, козляків/підберезовиків) як того, що росте без коріння, «нормальним» рослинам - деревам-травам, які мають корінь. Причому, порівняння на користь поживного і смачного козака-підберезовика.

Взагалі, з тексту епіграми ясно, що автор симпатизує коза­кам - героям не за походженням, а за власним вибором (вони життям постійно ризикують, «в легкий шанець для своєї слави садяться»^[21]). Поет відкидає популярний уже за його часів погляд, що козацтво лише з грабунку живе. Такі міркування він уважає за результат банальної «заздрості»^[22].

Рей нагадує, що ті грабовані козаками татарські чабани^[23] самі для суспільства Корони є ще більшою загрозою^[24]. Ко­зацтво, таким чином, є чи не єдиним муром рідної Вітчизни²⁰. А хто цьому не йме віри, тому поет пропонує самому сиро-

s. 210-211). Про акінджи як турецьких козаків див. далі і у Сарниць- кого в «Книгах гетьманських» (1577).

¹⁹ Тут родич Рея, перемишлянин С. Оріховський-Роксолан, висло­вився ще прямолінійніше: вб’єш сусіда-співгромадянина - спокутува- тимеш провину, вб’єш татарина - хвалу матимеш; і далі: «у свого хто краде - злодій є, а хто у неприятеля - добрим козаком названий буде», ще й обгрунтовує це міркування посиланням на Ксенофонта (за ним, найпридатніші до військової служби саме особи схильні до насильства, небезпечні для співгромадян у мирний час), див.: Orze- ohowski S.

²⁰ Аналогічно міркував і М. Бєльський, який також у трьох видан­нях своєї хроніки (1551, 1554, 1564). увів окреме гасло «Kozactwo» до історії 1516 р. Тоді татари здійснили успішний похід на Україну, а хан у відповідь королю, котрий скаржився на порушення мирної угоди, відказав, що, мовляв, не зміг приборкати молодецьке юнацтво. Саме через це, за М. Бєльським, «наші» перестали довіряти догово­рам, а почали «служилих більше набирати і тримати на Поділлі: котрих зібравши того ж часу кількасот вирушали в козацтво під Білгород, захопивши здобич турецьку і татарську поверталися додому. Татари і турки наздогнали їх, билися з ними - перемогли їх наші і здобич захопили», див.: BielskiMarcin. Kronika wszytkiego swiata. - Krakow, 1551. - List 282 (зворот); Krakow, 1554. - List 297 (зворот); Krakow, 1564. - List 416 (зворот).

бувати вижити на Україні (тоді ж бо «побачиш, якщо той чабан хребта тобі не облупить»)^[25].

Тезу про козаків-захисників Вітчизни особливо відтіняють сусідні епіграми «Пусті замки прикордонні» та «Пусті поля Подільські». У першій - лише на Бога у автора надія у справі відбудови тих українних фортець; у другій - Рей радить від­дати землі Поділля тим, у кого «кров лицарська», бо так краще, аніж за нинішнього запустіння та роздолля для ворогів^[26].

Наступним в ряду осмислювачів козаччини згадаємо інозем­ця - італійця Фульвіо Руджері (Руджиєрі, пом. після 1572). Власне, римська папська курія претендувала на «всевідання» у рамках доступного християнам світу, тому не дивно, що цер­ковні дипломати охоче бралися описувати всілякі «новинки».

Отже, на момент написання свого рукописного «Опису Польщі» (1566 і 1572) Фульвіо Руджері вважався вже вельми досвідченою у справах Польського королівства особою і з ко­заками, ймовірно, стикався особисто (він, вірогідно, супровод­жував нунція Дж.-Ф. Коммендоні в подорожі Західною Украї­ною восени 1564 р.^[27]).

Цікавий нам «козацький уривок» вміщений не на початку твору, де є описи регіонів Польського королівства, в т. ч. і Русі- України, а наприкінці, де йдеться про армію і військову справу. Зауважимо, що така схема надалі буде постійно відтворювати­ся у вже цілком «вітчизняних» творах аналогічного жанру в Речі Посполитій.

Землянка запорізьких козаків. Серпень 1781 р. (малюнок Й.-Г. Мюнца).

Італієць відразу змоделював «народну» рамку для козаків (думка, що це лише рід вояцтва, йому в голову не прийшла). Перелічуючи загрози для українського прикордоння, Руджері згадує Волохів, Перекопських Татар і, на останок, Козаків. Оскільки останні цілком новий для читачів персонаж, то тут оповідач і представляє незнайомця докладніше (на відміну від знаних волохів і татар, згаданих просто за назвами). Руджері зве козаків «народом» («popolo»), який складається з різних націй («nationi») Польсько-литовської держави. Проте, заува­жує, що найбільшими донорами козацтва є Поділля, Волинь і Литва (ясно, тут у сенсі ВКЛ) - тобто, додамо-підсумуємо, «землі руські».

Основний ареал козаччини Руджері бачить на берегах Дніп­ра. Козаки тут живуть без міст і сіл, і навіть без найубогіших халуп - вони мешкають у лісі, немов на ярмарку (себто на бівуаку, з ночівлею під відкритим небом). Харчуються дичи­ною, яку полюванням собі здобудуть. Сплять під деревами, а взимку, коли найхолодніше, копають ями в землі (себто роб­лять землянки), у яких готують їжу і ховаються від морозу.

Козаки мають дружин у сусідніх поселеннях Поділля і Во­лині, які іноді відвідують^[28]. Своїх синів (дослівно - дітей чоло­вічої статі), із досягненням ними 10-річного віку, вони забира­ють із собою - аби призвичаїти до свого трибу життя^{[29] [30].}

Козаки роблять набіги за здобиччю в землі татар. Вони або ходять на того ворога війною, або захищають свої землі від нього. Козацтво є люд гордий і войовничий, за крадіжку не у своїх тут не карають, навпаки грабіжництво схвалюється і • 26

підвищує репутацію.

Козаки мешкають майже так само як і татари, мають таку таки зброю - а саме лук, шаблю і щит. Але більшість вояків- українців носять ще списи і булави (напевно, мова про попу­лярні тоді келепи-клевці або й примітивні маслаки - камінь закріплений на верхівці кістки-руків’я)^[31]. Вони б’ють з лука не гірше татар і так само мають звичай стріляти на повному скаку - обернувшись в сідлі - у ворога, який їх наганяє-переслідує.

Козаків багато в гарнізонах міст земель Поділля і Русі, що тримаються проти татар. І ці останні, побоюючись-поважаючи козацьких вояків, якщо не мають великих сил, не насмілю­ються переходити Дніпро. За це козаки мають жалування - щоправда наймізерніше - від королівського маєстату^{[32] [33].}

З «фігур умовчання» тексту Руджері цікавим є відсутність релігійного виміру образу козацтва. Ані тема протистояння ісламу і християнства, ані католицько-православні тертя пап­ським дипломатом тут ніяк не артикулюються. Відсутні ще у Руджері і образи козацької піхоти та мореплавства (може тому, що автор, знайомий з Поділлям і Волинню, Дніпра таки не бачив). Немає у цьому тексті і жодних проявів шляхетської зверхності-снобізму щодо козаків (трактувань їх як злочинців- вигнанців чи то як плебеїв-недолицарів).

Після поета і ватиканського дипломата прийшов час приди­витися до козаччини і в столиці держави. Вписати нового героя до загальніших загальнодержавних контекстів, зрозумілих і небайдужим іноземцям і тут визнали справою корисною. Це завдання виконав Ян-Анджей Красінський (14.VIII.1550 - 13.IV.1612) - людина свіжої «західної» освіти, автор першого друкованого географічно-політичного опису Речі Посполитої «Полонія» (Болонья, 1574)^[34].

«Козацький» уривок є складовою частиною розділу «Про спосіб війни у поляків, а також про найважливіші їх походи». Причому, зауважу, що, крім описів трьох видів кінноти (пан­церні, гусари і козаки), тут описана й польська піхота, але про козаків-піхотинців згадок ще немає^[35].

Характерно, що козаки Красінського діють у «подільських степах». Отже, по кількох роках після Люблінської унії 1569 р., для автора-поляка Литовська Україна, з її дніпровськими «не­великими морськими загонами», описаними ще 1550 р. Миха- лоном Литвином^[36], залишається terra incognita^[37]. І це швидше «норма», ніж «виняток» (для столичної краківської публіки), адже те саме бачимо й у «Полонії» Мартина Кромера (писана між 1555 і 1573 рр.), тогочасного вченого «першої величини».

За Красінським, козаки як рід кінноти взоровані на татарські зразки^[38]. Це стосується як озброєння, так і способу ведення війни^[39]. Татари, твердить автор «Полонії», є їх природнім су­перником «у розлогих подільських степах». І тутешні «безлюд­ні пустища» виховали у козаків специфічну витривалість і розрахунок у справі виживання лише на себе та оточуючу природу.

Наступні річпосполитські автори вже відкривають для свого читача не лише подільське, але і дніпрове козацтво - «низов- ців». Цікаво, що то «відкриття» політиків-практиків - на кшталт Свентослава Оржельського (25.VII.1549 - ІІ або

ІІІ.1598). Зацікавлення історією у цього амбітного шляхтича- великополянина було прямо пов’язане з політичними пробле­мами сучасності, а основний твір - хроніки 1572-1576 рр. (закінчені не пізніше 1578 р.), що представили добу «першого безкоролів’я».

Уривок про козаків поміщено у тексті, що оповідає про події травня 1575 р. Зовнішнім контекстом для нього виступа­ють «україноцентричні» справи: вістки про нищівний татар­ський напад на Україну та справи турецького посольства А. Тарановського. Погляд С. Оржельського на козацтво позбав­лений особистісного забарвлення, можна сказати, що то голос немісцевого «парламентарія», якого цікавить загальнодержав­ний, а не вузькорегіональний аспект проблеми.

Для Оржельського «військо Низове» - то цілком нове для Речі Посполитої явище. Примітно, що він ніяк не співставляє низовців із подільськими козаками. До речі, цікавий тут і більш-менш синхронний погляд «з іншого боку» з «Опису європейської Сарматії» (Краків, 1578) Гваньїні. Той при описі Поділля^[40] зауважив: «Останнім часом тут з’явилися черкаси, які живуть по Бористену».

Не виключено, що на сумніви у «козацтві» запорожців могла впливати і їх самоназва - «запорозькі молодці»^[41]. Про варіативність назви запорожців у цей час говорить і згадка «ротмістра піших бористенських» у акті з 1580 р.^[42]. Можливо, реагуючи на такі «різночитання», перший козацький реєстр з 30 березня 1581 р. подає «повно-вичерпну» титулатуру - «коза­ки низові, запорізькі і річечні». Нещодавно С. Леп’явко заува­жував і відсутність терміну «козак» у програмових документах козацької реформи 1590-1591 рр. - сеймовій конституції від 19 квітня 1590 р. та «Ординації» від 25 липня 1591 р.^{[43] [44]. У Білорусі прикордонних козаків (зокрема полоцьких) XVI ст. також звали ще й «стрільцями».}

Якщо брати для козацтва за взірець характеристику Красін- ського, то запорожці і подільські козаки навіть належать до різних родів військ. Адже низовики Оржельського - це не кіннота (як подоляни), а піхота і моряки (автор навіть жодного разу не застосував до них термін «козаки»).

Особовий склад Війська Низового в «Абзаці про Низовців» - то «суміш різних народів», хоча «найбільше з-поміж них Русинів». Зауважимо відсутність у Оржельського пізнішого мотиву про те, що в низовики йдуть злочинці, вигнані/втеклі з батьківщини.

Найбільш вражають історика морські таланти козацтва (во­ни «будують дивно легкі морські човни, що здатні з легкістю витримувати хвилі морські. На тих човнах спускаються до Очакова, де Дніпро впадає в Чорне Море, і навіть далі за море [плавають]»). Основною базою низовців є Дніпро та його чис­ленні острови. Від місця перебування у низов’ях річки похо­дить і назва «низові» або «низовці». Цікаво, що на згаданих дніпрових островах козаки «гніздяться з дружинами і дітьми», отже, у Оржельського знову таки відсутній популярний мотив безжонства запорожців.

Сили Війська Низового історик обраховує на 8 тисяч вояків, а це - на середину 1570-х рр. - виглядає дещо завищено^[45].

⁴¹ Хоча, знаний і лист короля Стефана Баторія до султана з 12.ІХ.1578 р., де також згадано про 7-8 тис. «розбійників»-козаків у війську, яке водили І. Підкова та його брат Олександр. Така кількість, озвучена турецьким посланцем, дивувала самого короля. Баторій пише, що козаків (цього розбишацтва-лотрівства/«latrocinia») ніколи не було більше 7-8 сотень і вони жодного разу не виходили битись з регулярними підрозділами (як «дикі звірі», добре ховаючись від ко­ролівських жовнірів по лісах, болотах і водоймах). Збільшення коза­ків, король пояснював наслідками трьох останніх (за 1575-1578 рр.?) татарських набігів, які примусили розорених мешканців України по­датись козакувати, див.: Исторические связи народов СССР и Румы­нии в XV - начале XVIII в. Документы и материалы в 3-х тт. - Т. 1 (1408-1632). - Москва, 1965. - С. 165. Прийнятну для уряду чисель­ність козаків, яку король готовий був взяти на службу, на вересень 1578 р. визначено у 600 осіб, див.: Sprawy wojenne krola Stefana Bato- rcgo... - S. 144-145. Це явно просте «подвоєння» першого офіційного реєстру 1571 р. (300 низовців).

У листі до австрійського імператора від 5.V.1578 р. кількість козаків, які з братом Підкови ходили на Молдову, обрахована на 1200 вояків. Причому зазначено, що причина козацького походу - образа на короля за припинення виплати жалування (по 2 «злотих угорських»=червоних злотих-дукатів) і ув’язнення Підкови. За оповідачем, попри чисельну перевагу турецької сторони і загальну невдачу виправи козаки билися добре і тоді ж їх підтримав С. Зборов- ський, див.: Wiadomosci do dziejow Polskich z Archiwum Prowincyi Szlaskicj / zebral A. Mosbach. - Wroclaw, 1860. - S. 153. 2 угорських злотих (=3-4 злотих польських) стало стабільною місячною ставкою козаків-найманців на молдовський службі - таку саму платню бачимо і 1595 р. (стільки платити погоджувався господар Арон), див.: Антонович М. Студії з часів Наливайка. - Прага, 1941. - С. 41. На Вільшанській комісії 1617 р. козакам також пригадали, що розміри державної платні їм встановлені ще за Стефана Баторія і складають «по червінцю на кожного і по поставу сукна каразії на кожного» (каразія - то англійська шерстяна тканина), див.: Кулиш П. История воссоединения Руси. - Т. 2. - Москва, 1874. - С. 248. З «червінцем» не все ясно, бо Роставицька угода-1619 говорить про виплату у 1618 р. 10 тис. злотих на Військо Запорізьке (отже, по 10 злотих на рік на реєстровця?). Лжесултанчик Ахія 1624-1625 рр. пропонував Основне заняття низовиків - війна з татарами та турками, а здобич з цього - то чи не єдиний козацький прибуток^{* [46]. Відтак, Оржельський пише, що «скоріше можна би їх називати розбій­никами, хоча для Польщі є вони дуже корисні». Отже, для історика низовці - то радше капери, аніж пірати[47]. Його не дивує, що зі скаргами на козацькі напади турецький султан звертається до уряду Речі Посполитої.}

Холмщанин Станіслав Сарницький (бл. 1532 - 23.ІХ.1597) мав більше можливостей опукліше представити козацтво. До того ж він цікавився не лише історією, але й географією та вій­ськовою справою, що знайшло відбиток і в його козакознавчіх міркуваннях.

Тут хотілося б спеціально зупинитися на характеристиці козаків, яку містить ранній твір Сарницького - «Книги геть­манські з історій лицарських усіх віків зібрані і практикою або досвідом гетьманів найяснішого Сигізмунда Старого - короля польського, а також ще й імператора Карла V та Сулеймана турецького..., пояснені для освіти молодих людей нації нашої польської» (1577). Це власне своєрідний підручник-довідник для найвищого командного складу Речі Посполитої (короля і гетьманів), який (з міркувань втаємничення?) так і лишився у рукописі^[48]. Причому, написаний з позиції «мешканця Русі» та за підсумками боротьби з кількома татарськими набігами 1575­1577 рр. (які автору і сивини додали)^[49]. На думку сучасного видавця, Сарницький редагував цей текст аж до 1580 р.^[50]. Що­правда, ніяких слідів фактів, які можна було б датувати часом, пізнішим за 1577 р., у авторських міркуваннях про козаків не­має, отже, гадаю, це фрагменти не додані, а написані із самого початку.

Свою характеристику «Козаків Низових» Сарницький по­містив до розділу «Про піратів спосіб пустошення». Він почи­нається загальними міркуваннями про явище піратства, причо­му у центрі уваги тут турецькі пірати-бербери із гучновідомим адміралом Гайреддіном Барбаросою (1478 - 1546) на чолі (в іншому місці твору їх, до речі, названо «Козаки морські»). А далі переходить до запорожців - на берегах сторінки зроблене і окреме гасло «Козаки Низові у піратстві вправляються, котрих польські королі для тих таки причин що і турки [своїх піратів]

47 тримають».

Гадаю, безпосереднім приводом для обговорення Сарниць- ким запорізької теми став великий татарський набіг восени 1575 р.^{[51] [52] та відплатна акція козаків влітку 1576 р. із здобуттям і знищенням Іслам-Кермена. Цікаво, що для сучасника дії ни- зовців мали саме «піратський» смак (оригінальних тогочасних реляцій не маємо, лише принагідні згадки в інших джерелах, отже текст Сарницького, ймовірно, «ключ» до справжньої бар­ви подій, непрямо підтверджений і в хронологічно близьких Оржельського та Гваньїні).}

Сарницький дає собі звіт, що козаки передусім «річкові» (річково-лиманні), а не «морські» пірати^[53]. Утім, для нього Дніпро тим самим просто дорівнявся до великих історичних річок - Нілу та Євфрату, які також були знайомі з проявами піратства^[54]. Низовці займаються таким річковим піратством - з виходами до морських лиманів - «здавна»^[55]. Їх головні цілі - то Очаків та татарські кочовища, основний спосіб - нічні напади^[56].

Дніпровий Лиман (за картою 1775 р.). Перший «морський фронт» запорожців.

Як приклад-взірець подано «минулорічний» набіг на Очаків, коли козаки вночі запалили це місто в кількох місцях - «аби їм видно було» - і спустошили все до чого дотягнулися. І в першу чергу «Красний городок». Це загадковий топонім. Вважаю, тут ми маємо справу з опискою - мало бути Іслам-Кермен (у того­часному правописі Аслан-городок, отже вірогідність «поправ­лення» Аслан на Красний велика). Не можна також виключати, що в оригінальному тексті йдеться про відоме явище подвій­них татарсько-руських назв на прикордонні - тоді, Сарницький єдиний, хто доніс до нас руську назву Іслам-Кермена - Крас- ний-городок.

Якщо цей хід міркувань вірний, то можемо додати дещо до усталеного образу походу Б. Ружинського на Іслам-Кермен 1576 р. Власне те, що не свіжозбудований і навряд чи дуже ба­гатий Іслам-Кермен був кінцевою метою цієї виправи, а давній Очаків, передмістя якого пограбували тоді запорожці^[57].

Далі вперше маємо коротку характеристику козацьких чов­нів. Сарницький знає, що їх чайками називають (це важливо для датування появи терміну)^[58]. Назву цю автор виводить від «чаяти» (козаки «чають», що на тих плавзасобах підкрадуться до ворога та, коли треба, втечуть від нього).

За описом, це правильної (або гарної) форми човни. Їх пле­туть з лози, як напівкошики, та обтягують (ніби хутром підби-

вають) зсередини сиром’ятною шкірою^[59]. На таких човнах козаки і в море на розвідку виходять. Сарницький знайшов чайкам і латинську назву-відповідник «mioparon».

Власне, перші згадки про чайки містить ще 3-я книга твору - «Про арсенал, про школу лицарську і про скарб для військових потреб». Тут є дрібне гасло «Чайка або човен, що його можна тихо провезти з собою, і не зрозуміє ніхто, що то є човен». У ньому йдеться про розбірні човни, які можна перево­зити по частинах, потаємно, а потім зібрати, використовуючи шкіру і ремені, а також змазану смолою або воском тканину, аби прикрити з середини щілини та забезпечити водонепро­никність. З зовнішнього боку також покривають змащеною тканиною, як захист від «вологи водної»^[60].

Малюнок розбірної версії човна-чайки

(з двох копій рукопису «Книг гетьманських» С. Сарницького)

Ті човни Сарницьких хотів би мати у морських арсеналах королівства, яких він проектує два - головний у Гданську на Балтиці, а менший на Дніпрі у Києві. У останньому мають зберігатися веслові судна, у т. ч. і «чайки козацькі», а також інше військово-морське спорядження, як то є за кордоном - на Дунаї^[61]. Він пише: «Бо ж козаки дніпрові не іншу професію на собі несуть як же ж єдино моряцьку, бо їх справа і дисципліна від піратів морських не відрізняється. І коли б той орден^[62] жовнірів низових був у свої карби вправлений, тоді б Очаків наш був - коли б ми лише забажали^[63].

Козацькі човни, гравюра з паризького видання 1693 р.^[64].

Тут особливо виразно проглядає спорідненість річково-лиманних чайок запорожців із каяками-байдарками⁶.

У іншій частині свого твору - книзі 9-й «Про звичай мор­ської битви» - автор ще трохи дописав про чайку-міопарон. Там, зокрема, додано, що човен нагадує плетені колиски, у яких русь дітей колише. Він плететься з лози і прутів і підбива­ється як сиром’ятною шкірою, так і навощеним (просмоле­ним?) матеріалом (тканиною?)^{[65] [66].}

Маємо тут також і першу появу в описах специфічного козацького одягу - сірм’яг-сіряків («сірих сукеньок»)^{[67] [68]. Їх 64}

козаки, як і татари, використовують із маскувальною метою (сіре не так легко роздивитись). Ось, так само, зауважив Сар- ницький, і мисливці, аби не сполохати птаха, вбираються у сіре^[69].

Далі йде коротенький абзац із назвою (на березі сторінки) «Дисципліна низових [козаків]». Він про внутрішню організа­цію запорожців. Сарницький знає, що у них є свій старший^[70]. На той момент - як вже йшлося, опис скоріше за все 1577 р. - ним був Шах^{[71] [72] (те що немає мови про Підкову лише утверджує таке датування). Порядок-дисципліну низовців Сарницький зве «теж піратським». Ілюструє цю тезу звичайним козацьким покаранням для тих, хто непристойно поводиться. Таким насипали піску за пазуху і топили-відпускали в Дніпрі.}

Насамкінець Сарницький додає свіжу інформацію, яка його турбувала. Між козаками стали з’являтись московити. Останні, таким чином, пізнавали-розвідували терен (острови, урочища, шляхи), що було потенційною загрозою. Як закінчив Сар­ницький - «Про Київ йдеться!». Отже, він явно вважає, що контроль над Запоріжжям - то і над стратегічним Києвом 68 контроль.

Додам тут цікаву синхронну і схожу відозву про запорожців у Алесандро Гваньїні (1534 - 1614)^[73] в його знаному історико- географічному творі «Опис європейської Сарматії» (Краків, 1578). У ньому також з’явилася згадка козацької піхоти (при описі подій Лівонської війни, що відбулися 18 січня 1568 р. на Вітебщині, де відзначився козак Біруля зі своїм десятком^[74]) як вояків-мореплавців. Зокрема автор-італійський найманець за­уважив, що «тих, кого у просторіччі звуть козаками, себто тими, хто звик атакувати ворога потайки і несподівано, італійці корсарами, а німці фрайбітерами^[75] звуть - вони на морі розбій ведуть, але русини таких козаками звуть».

Зрештою, про козаків є ще дрібні інформації у багатьох підрозділах «Книг гетьманських» Сарницького. Ось взагалі перша згадка низових козаків у з’являється у цьому творі в параграфі про різновиди солдат-жовнірів. Тут серед піхотних формацій згадані і три осередки «особливих стрільців», які фундував «небіжчик король» - тобто Сигізмунд-Август (у ви­падку запорожців під фундацією, напевно, ховається конститу­ція Ю. Язловецького 1571 р.). Це «у Бару череміса^[76], у Дніпра - низові і у Тикоцина^[77]». На думку Сарницького, з тих людей за короткий час можна мати навчену шикам піхоту не гірше іс­панської та італійської, рівну також і угорським гайдукам. Він пропонує зібрати «козаків низових, черкасів руських^[78], підгір­ських драбів з гір» і готувати з них піхотинців - за прикладом римських легіонів. Тоді і наймати угорців («по гайдуки слати») вже не прийдеться^[79].

Згадав Сарницький і про кінноту, споряджену по-козацьки (себто легкокінних). За найкращих коней для таких вершників, визнаються скакуни волоські (молдовські) і подільські. Про них автор зауважує, що волохи тим коням пробивають ніздрі, аби їм в грудях легше дихалося (більше повітря заходило). То дуже спокійні і тихі тварини, що вельми зручно, коли підкра­даєшся. Та й у шиках вони не полохаються, що теж плюс. Зрештою, порода та невибаглива у їжі і розпорядку життя (як і самі козаки)^[80].

Тут таки додав Сарницький і про козацькі сідла. Їх він зве «ярчаки» (це явно те саме, що і кульбака запорожців). Каже, що італійці сміються як чують про дерев’яні стремена, але козаку то все зручно, аби стріляти з лука (до того ж ярчак дешевший за сідло-кріселко). Вуздечка козацька також дуже проста, не рве рота тварині і не заважає їй їсти траву^{[81] [82].}

До цієї теми допасовані і спостереження Сарницького про луки. Там, зокрема, він записав, що коли «танок свій козаки чи татари починають і хмару стріл догори випускають, що і сонця не побачиш, буває то дуже страшно». Українці уходили за най­кращих лучників Речі Посполитої - бо переповідає тут Сар­ницький й історію, якої був очевидцем (можливо, це 1554 чи 1558 рр.) - «панята волинські» в Бресті на очах короля ковпак догори в небо підкидали і влучали в нього, не даючи йому «добру хвилину» впасти на землю. Цьому дивувалися чужо- •78 земці.

До речі, про руську стрілецьку хитрість є ще запис Сарниць- кого при описі артилерії. Там згадано, що «в Русі на кордоні, де гармат не мають, коли хочуть татар відстрашити, тоді розтруб^[83] на кінець пищалі^[84] вкладають, аби грім йшов з неї як з гармати»^[85]. Козаків тут згадано і в підрозділі про порох і вогняні суміші. Серед останніх оповідається про «жибуру козацьку»^[86] - запалювальну суміш на основі смоли (жибура - то щось брудне-намішане, каламуть).

У міркуваннях про організацію сторожи на степовому кордоні Сарницький оповідає, що сторожові пости зручно робити на курганах-могилах. А на Поділлі таких могил сила- силенна. Сторожують на них так - коня лишають внизу на припоні, вартовий нагорі. Як хоче спуститися, кидає шапку, щоб спостерігачу здалося, що то птах злетів, а сам тихо спускається.

Сторожу навчають дивитися як блисне де світло вночі, а вдень - чи диму бува де не видно. Птахи як сполохані, то теж може бути знаком, що там люди з’явилися. Русини (Сарниць- кий пише «Русаки» - ймовірно, це спроба спопуляризувати варіант імені схожий на «Поляки») також за рухом звіру в по­лях біля сіл домислюють чи йде «люд великий» - ті, хто і спо­лохав тварин з лісу. Кажуть також дивитися по росі на шляху (в смислі - її немає як люди пройшли), а також на бродах (де видно сліди того, хто переходив). Радять ще і прихиляти голо­ву до землі («роси») - бо так можна відчути далекий тупіт чи звук голосу. Адже ж, як «хитро» сторожа стереже, так «хитро» і ворог стережеться, аби не помітили. Ось - щоб вогню і диму видно не було - його розводять в низинах («долках»).

Нападники не люблять червоного або білого («ясної барви») вбрання. Аби бути непомітними вони носять сірі шати (як мисливці, щоб їх птах не побачив). Власне, так само, зауважує Сарницький, і пірати на морі уживають паруса сірого кольору (його навіть «Венеційським кольором» звуть). Зрештою, як на­падників мало, вони по багнюці («на болотах») кількаразово проходять - аби за числом слідів подумали, що їх багато. І усе те, має знати сторожа, щоб правдиві звістки гетьману поста- 83 чати.

Далі є ще згадка і про шпигунів. Серед їх прийомів - пере­вдягання «у польські строї». Згадує Сарницький і свіжу роль татарських бранців (утримуваних по прикордонним замкам) і циган (=бродяг) у набігах кримців (1575-1577 рр.?)^{[87] [88].}

Цікаво, що присягу на шаблі Сарницький вважає татар­ським звичаєм. Саме татари на оголену шаблю ллють воду та промовляють клятву-закляття^[89]. Від них і «поляки» (тут йдеть­ся про мешканців Корони Польської загалом, включно з українцями) той спосіб перейняли^[90].

У підрозділі про військові знаки звертає на себе увагу згадка «гетьманського барабану»^[91]. Вона свідчить, що високий статус цього клейноду (у татар він був частиною церемоніалу зведення на престол кримського хану представником турець­кого султана, у козаків - це теж загальновійськова інсигнія) мав поширення по всій Речі Посполитій.

Про булаву цікаво, що її Сарницький вважає гетьманським атрибутом вітчизняного (загальнорічпосполитського) формату. Її носять у чохлі і добувають, аби подати знак вступити в бій (як ось це гетьман Я. Тарновський робив). До речі, у «татар» і «Москви» аналогом булави Сарницький зве канчук-«плеть»^[92].

З огляду на уживання античного терміну «веліти» як відпо­відника козаків у творах Петриція і Старовольського (див. далі), згадаю як окреслює тих велітів і Сарницький. Для нього то середньоозброєні вояки - стрільці з лука та іншої дистанцій­ної зброї^[93].

Про козаків Сарницький згадує при описі «легкоозброє­них». Їх він окреслює у порівнянні з важкоозброєними. Мов­ляв, оті з легкою зброєю і спис коротший носять і щит менший (як ось волоські щитки-«тарчики»). А інші «напівспис» мають, який «у козаків буває, котрі за собою його волочуть» (=сулиця- дротик?)^[94].

Далі у Сарницького є згадка античних кочовиків, які прак­тикували їзду одвукінь. Їх спадкоємцями він вважає «козаків подільських» і татар. Хоча, додає-міркує автор «Книг гетьман­ських», те можна мовити і про «нас» усіх (ймовірно, це натяк на сарматизм - де поляк=сармат)^[95].

Є в тексті і «побутові» козацькі згадки. Ось у параграфі про солдатське харчування Сарницький оповів, що козаки вирішу­ють проблему нездорової води під Києвом^[96] заїдаючи її часни­ком^[97]. Він додавав і що всі русини також возять із собою бурдюки-боклаги^[98] горілки - то напій дешевший за вино, а діє як своєрідний дезінфектор (як пише автор - «що вода засту­дить, то горілка відігріє»). Татари ж, коли ведуть бранців, поять їх юшкою, що лишилася після варення м’яса. А про морську воду Сарницький зауважив, що як просочити її через пісок, то вона вже не так шкодить^{[99] [100].}

А у параграфі про солдатський одяг-однострій є зауважен­ня, як діє козак, аби йому мороз ніг не відморозив. Тут знову корисна горілка, котру і випивають для зігріву, і зовні ноги 96 нею розтирають.

У параграфі про похідний порядок війська є запис, що нині турки з татарами мають своїх козаків, яких звуть акінджи («akonizie»)^[101] і фаталі («fatales», гадаю, то від фат-Алі - у пере­кладі «перемога Алі»)^[102]. Їх використовують для попередньої розвідки та прокладання (включно із дрібним ремонтом) шля­хів для головного війська^[103]. У австрійського імператора на ко­зацько-розвідницькому місці перебувають гусари-угорці. На морі козаки - то пірати, яких також уживають до розвідувать-

100

них Дій.

Взагалі, козацькі риси у Сарницького хибно розглядати у відриві від характеристики татар. Їй він приділив кілька доволі розлогих параграфів у книзі 8-й «Про пустошення, про воюван­ня землі».

Ротмістр татарський.

Графічна промальовка для книжки Т. Корзона з картини 1660 р.

Починається сюжет з витлумачення імені «татари», зроб­леного у характерній для Сарницького манері - за співзвучніс­тю слів^{[104] [105]. Адже він гадає, що історично татари походять від античних скіфів[106]. То народ кінних стрільців з лука, звідки їх, мовляв, згодом і прозвали латинським терміном tarentinos/ta- rentini (тарентці), як то було і з мешканцями південноіталій- ського Таренту - теж добрими лучниками[107] [108]. Тут цікаво, що апокаліптична середньовічна слава татар (людей з Тартару- пекла) Сарницьким вже забута - вони прості і зрозумілі стрільці з луків. Гадаю, це йому потрібно, аби далі протистави­ти лінію татарської простоти-примітивності образу польської складності-досконалості.}

З тих лучників і слава давньої татарської доблесті. Але як винайшли рушниці у західних краях, а також і військова організація-дисципліна новочасна поширилася, то татарина стали мати (і то насправді так є - додає Сарницький) за легкого

104 супротивника.

Автор зверхньо заявляє, що ось кожний, хто побачить на конях поляка і татарина, зауважить - перший виглядатиме як вправний споряджений лицар, а другий - як мавпа-блазень з сагайдаком^[109]. Як поглянути на вбрання татар, пише Сарниць- кий, то люд той не щититься добрим озброєнням - шабелька, кістень, сідельце нікчемне, коник приземистий, стремена дерев’яні, без шпор-острог. І непідготовленої збиранини у них багато на полі бою^[110]. Сарницький риторично дивується як таке вояцтво могло перемагати фалангістів Олександра Македон­ського та давніх римлян, від чиїх легіонів тремтів світ.

Далі оповідач згадує про харчування татар. На його думку, вони їдять «покорми козацькі» (це, напевно, у сенсі - усе що трапиться або те, що не треба довго готувати) і гидке недова­рене м’ясо з котлів. Ці котли - колоритна риска татарського війська, бо до кожного прив’язаний цілий підрозділ («рота»)^[111]. Відтак, якщо знаєш кількість котлів - то і число вояків легко обрахуєш.

Сарницький «чув» - татари мало того, що непідготовлених («халастру») в стрій ставлять, але й ще і імітують вершників - «тіні в ковпаках» на коней садять. Всаджують також і бранців верхи - у своїх сірмязі і ковпаку - а самі у легкому кафтані- тілогрійці («telej») їдуть, в шапці-магерці того таки бранця. А то для того, щоб на вигляд їх більше здавалося.

Як сам хан-«цар» або син ханський в похід іде, то з невеликих труб трублять негучно, а радше джизчать («як мухи рояться») чи як хлопці, коли навчаються на сопілках грати^[112]. Це для того, щоб не сполохати людність, на яку нападають. Як каже Сарницький - «для злодійського вояцтва злодійське і трубіння мусить бути».

До розбійницьких речей пристосоване і все татарське військове спорядження - кінь, шати, корогва (замість неї у татар кінський хвіст з китицею на кінці), сідло, сурма- трубка^[113]. Нічого там показного на вигляд чи гучного на звук не знайдеш - усе найпростіше і найскромніше. Ось навіть вудила і вуздечка зроблені так, аби, не знімаючи їх, кінь міг їсти смачну травку під копитами.

Татари мають добру розвідку. Звістки їм постачають їх «побратими» серед циган, євреїв і вірмен. Але до того ще - для певності - нападники пускають попереду кількатисячний загін. Той авангард, вступивши у коронні кордони, тихцем перевіряє інформацію, а також сіє дезінформацію - що татари прийшли на допомогу за закликом короля; що йдуть походом на Москву або теж - на Угорщину, за наказом турецького султана (а тут просто повз проходять); що у них в землі голод чи їх пограбу- вали-спустошили козаки; що зараз мор-епідемія і т. ін.

Захоплених людей швидко відпускають і явних шкод не чинять. Але розпитують, що там король поробляє і пани-уряд­ники, де військові підрозділи стоять, а чи близько кордону? Якщо чують, що військо готове до оборони, то можуть і відсту­пити швидко, хіба кільканадцять сіл прикордонних пограбу­вавши. Утім, як дізнаються, що армії-сторожі на Україні немає, то дають хану звістку, щоб посилав за ними інші орди або і сам їхав, бо зараз час слушний.

А коли прибуде велике військо, то воно вже має все «зрейстрованим» - обрахованим і розвіданим силами наперед висланого авангарду. Знають чого побоюватись, куди варто ру­хатись, як далеко можна зайти без тривоги, де кіш розложити, в котрі боки чамбули розпустити і через який час ті загони треба повернути назад. Усе оце вони виписаним, ба ледь не вимальованим наперед отримують. Інформаторами виступають почасти бранці, а почасти євреї і цигани.

Навіть коли раптом почують, що на них йде військо, встигнуть відступити-ухилитися бою. І десь в полях перечі­кують загрозу - подоляни кажуть на це, що «татари западли» (пропали-зачаїлися). А вже як люди повірять, що вони до себе назад повернулися або на Москву пішли, то з тих піль вночі вирушають у новий наскок в бік лісів, які від Бару починають­ся. Бо, пише Сарницький, і місяць просто неба попрактикувати життя-настанови давніх лакомоденян ті нападники здатні (це зрівняння татар зі спартанцями вельми цікаве^[114], бо згодом і козаків з тими античними войовниками порівнювали).

За «двадцять миль» (себто десь за понад 120 км) від межі, яка визначена за край, куди сягне набіг, закладають табір-кіш. Його татари вже «нашим звичаєм», себто за прикладом корон­ної армії, почали і валом обкопувати. А до того лише мішками- паками і сідлами-«ярчаками» обкладали. Ханові-командувачу копчик-узвишшя насипають. А з повсті ставлять намет-юрту чи кибитку (бо кибитка з повсті - то їх «доми» в землі їхній).

Заклавши цей кіш, виряджають одвукінь загони, які за добу на двадцять міль (=понад 120 км) віддаляються. Це прав­дива інформація - зауважує Сарницький (бо для польського та ширше європейського читача, такі рекорди були незвичні і викликали сумнів). Але це лише швидкість для отих загончиків - так би мовити, на час надзвичайних обставин. Щодня такої прудкості не покажеш, якби навіть залізні коні мав.

Загончики йдуть на це, аби обігнати звістку про напад і захопити побільше людей «на подушці» чи то зненацька. Вони діють ніби як крила неводу, як охоплють-загоняють здобич у матню-мішок.

Зрештою, підсумовує Сарницький, то і є вся «сума вояцтва і хитрості поганської», про яку він чув. Цікаво, що автор «Книг гетьманських» підмітив, що подібним способом і пірати діють (це ще одна ниточка, що єднає татарський і козацький нарати- ви). Насамкінець Сарницький зауважує, що така технологія набігу не пристосована до того, аби глибоко заходити на тери­торію супротивника - лише швиденько пограбувавши, відско­чити назад, як вовк до ями-лігва.

Як бачимо, ознаки «легкого», «хитрого», «злодійського» війська виглядають украй знайомо для козакознавця. І навіть сам Сарницький неодноразово уживає до татар і козаків одні й ті самі слова і теми. Згодом такий підхід тільки поширювати­меться.

Після цього «загального огляду» Сарницький приділяє увагу і деяким окремим сюжетам. Зокрема, докладно оповідає про «татарські шляхи», котрі їм слугують для набігів на Ко­рону Польську. Тут особливо цікаве, що власне старими татар­ськими шляхами Сарницький лічить тільки Кучманський (най­зручніший) і Чорний (зручний для менших сил). 3-й, Волось­кий шлях, він вважає новим - низові козаки перекрили Запо­ріжжя^[115] і татари вимушені переправлятися лише зовсім внизу Дніпра і йти на молдовську Тягиню-Бендери, а вже звідти організовувати набіги на коронну Україну^[116]. Цікава також згадка «старих козаків», яких Сарницький просить поправити, як він десь в описі помилився (отже, козацькі експерти тоді вже знані).

Далі є два оригінальні параграфи з описом поведінки загонів татар, розпущених для пустошення України, а також індивідуальні способи русинів-українців уникнути-пом’якшити шкоди під час такого «зататаровання». Вінчає сюжет останній підрозділ «Поради проти наїздів татарських»^[117], де знову маємо згадки козаків.

До речі, про план використання для оборони кордону озброєних цивільних - селян і міщан - цей текст говорить окремо. Тут Сарницький згадує досвід Угорщини, яка заохочу­вала стрілецькі навички у простолюду. Але ставити знак рів­ності між озброєними цивільними і козаками він не поспішає.

Для Сарницького «низові козаки» - то окремий «цех». Отже - вони ремісники війни, люди, котрі оволоділи її мистецтвом. Їх треба «замножити» у країні. Для цього, за т. зв. «претвичевою порадою» (отже, за міркуваннями ще з 1550-х років), слід надавати запорожцям «боярства» - бояри (замкові та інші) тоді були фактично нижчим щаблем привілейованого лицарського стану^[118]. Плюс козакам треба «на шаблю» дати те, що татарам дають^[119] - отже, переспрямувати кошти татарських упоминків (то такі собі відкупні, релікт данини^[120]) на тих, хто боронить від ординців.

До потреб України Сарницький пропонує ужити й «іспан­ський» рецепт. Бо тогочасні іспанці були постійно загрожені від нападів маврів з моря. Тому вони розбудували на узбереж­жі лінію укріплень та сигнальних постів, які димом подають сигнали у глиб країни.

Таку лінію Сарницький пропонує створити між Дніпром і Дністром. Каже, що ось ще Б. Претвич вказав тут місця зручні для будівництва замків^[121]. А щоб полегшити завдання будів­никам, той таки барський герой пропонував у лісах під Баром робити заготівки, а потім розбирати, вантажити на кілька тисяч возів і завозити на обране місце.

Сарницький згадує приклад росіян, які річкою доставляли так розібрані замки під час успішної війни з Казанським хан­ством (мова явно про Свіяжськ, який став опорою взяття Ка­зані 1552 р.). Тому він пропонує «модифікувати» план Претви- ча - аби не возити возами, сплавляти плотами Дніпром «у Києва зроблені і розібрані» замки, щоб на місці лише поволі дахи поробити. Сарницький також пише, що і німецький спосіб земляних укріплень - «валів і окопів» - також цілком ефектив­не рішення. Так, можна відновити купу українських руїн зам­ків, які вже чимало років лежать спустошені.

Цікаво, що тактику «випаленої землі» Сарницькій пов’язав не зі скіфами («скіфська війна» модерної військової літерату­ри), а зі свіжим прикладом війни французького короля Фран- циська з імператором Карлом V. Тут таки згадана і порада з Поділля, де полонений татарський мурза казав місцевим - за­побігайте татарським нападам шляхом випалення трави в степу перед нападниками.

Згадав Сарницький і поради з розряду очевидних. Мова про ідею тримати на кордоні постійне військо («жовнірів певний почет»). За автором «Книг гетьманських», то «старих панів порада» (себто давно відома).

Ну і зрештою, навів Сарницький і так само «очевидну» пораду хана Хаджи-Гірея - засновника Кримського ханства. Той на схилку життя (себто перед 1466 р.) радив королю Казимиру допомагати укріпленню замків на Поділлі і Волині. Бо навіть назва замок (arces) від стримування ворогів (arcendo hostes) походить.

Вінцем зусиль першого річпосполитського покоління коза- кознавців була творчість Бартоша Папроцького (1543 -

27.ХІІ.1614). Хоча цей співець Поділля мав чимало приводів для занять козаччиною^[122] і його погляди на неї сформувалися саме у 1570-і рр., безпосереднім стимулом для підсумування своїх знань для нього стала характеристика козаків з 1596 р. Її німецький історик-журналіст Міхаель Янсоніус (Jansonius або Isselt, 1530/40-1597) вмістив до видання-випуску міжнародної латиномовної квазігазетної хроніки «Меркурій Галло-Бельгій­ський або Справи з Галлії та Бельгії переважно, а також... Польщі... від липня 1594 р. аж до 1596 р....» (Кельн, 1596).

З цієї книги Папроцький широко черпав інформацію і ци­тати для свого «Саду королівського» (Прага, 1599)^[123]. Але саме козацький уривок, який, до речі, у «Меркурії» майже дослівно повторює Ґейденстейна (про нього див. далі), його не задоволь­нив. Папроцький цей матеріал цілком переробив. Причому, за інформативністю текст від того явно виграв.

Розпочинає оповідь про козаків Папроцький з географічної локалізації їх місць перебування. Це острови у широких місцях на Дніпрі, «що більше в татарських, аніж Подільських, поль­ському королеві підлеглих, країнах розташовані». Зауважимо - аби винести Запоріжжя за кордони Речі Посполитої у Папроць- кого був певний інтерес, бо якраз тоді австрійський імперський уряд пробував залучити козаків на службу імператору. А оскільки польський король дозволу на вербунок своїх підданих не давав, то, зацікавленим у запорожцях, було вигідно вважати їх непідлеглими Короні.

Тут таки слід враховувати і певні контексти козацької війни 1591-1593 рр. Зокрема, убивця К. Косинського кн. О. Вишне- вецький 23 травня 1593 р. заявляв, що цей козацький ватажок присягнув на вірність московському великому князю, який, мовляв, вже титулується (у листі до тих таки запорожців) «ца-

120 рем запорозьким, черкаським і низовим».

Папроцький далі зауважує, що Військо Запорізьке - то яви­ще ще досить свіже, бо на Запоріжжя, «ледве не за нашої па­м’яті, заїжджати почав люд лицарський, аби з поганими татара­ми щастя своє випробувати». Причому, злочинці-вигнанці ста­ли прибувати сюди вже потім^{[124] [125]. Отже, як бачимо, за Папроць- ким, засновники Війська Запорізького - лицарі, а не злодії[126].}

Відзначив оповідач і дуже динамічне зростання із часом кількості запорожців. Він пише, що, «коли їх спочатку було кілька сотень і то багато здавалось, а наразі їх вже і по кілька­надцять тисяч знаходиться» (у пізнішому чеськомовному пере­виданні цього тексту - у «Діадоху» з 1602 р. - мова не про «кільканадцять» тисяч, а просто про «тисячі» - мовляв, лік вже не на сотні, а на тисячі). Не виключено, що початково Пап- роцький свідомо завищував кількість запорожців, аби більше зацікавити влади імперії^[127].

Більшість козаків - то «худі пахолки», себто люд не родови­тий. Але і їх оповідач уважає за «поштивих», себто людей гідних. Зауважимо, що визначення «худі пахолки» було, на­певно, вельми популярне, бо використане також і у Гваньїні видання 1611 р., де в параграфі «Що означає ‘козак’» міститься твердження: «Слово ‘козак’ є татарським, але козаком назива­ється русь. Це слово тлумачиться так: бідний пахолок, який шукає собі здобичі, але нікому не підлягає^[128], служить за гроші тому, кому хоче [підкрес. - Д. В.]»^[129]. Утім, у випадку Гваньїні- 1611 могло йтися і про пряме запозичення з Папроцького.

Не виключено також, що характеристика «худі пахолки» для запорожців стала популярною у зв’язку із справою Збо- ровських 1583-1584 рр. Адже відома іронічна характеристика дому Зборовських як «кухні худопахолків» (лист Криштофа Зборовського до брата Самуеля від 17.VII.1583 р.)^[130].

Але повернемося до розбору тексту Папроцького. Автори­тет низовців як вояків був високий, адже «для вправляння у лицарських справах туди їздять, і з панят руських, подільських та польських до них немало заїжджає, бо між них добре вив­читься можна в порядку і в чуйності лицарській».

Тут зауважимо, що на Запоріжжя фактично перейшов дав­ній образ Русі як військової школи, «гімназії справжньої доб­лесті», який подибуємо, наприклад, у творчості С. Оріховсько- го-Роксолана (див. «Напучення польському королеві Сигізмун- ду-Августу», першодрук 1543 р.). Еразм Глічнер (1535 - 1603) у трактаті «Про виховання дітей» (Краків, 1558) подібно писав про Поділля (див. параграф «Школи подібні Поділлю», де твер­дилося «школи або колегії великою мірою подібні жовнірству або козацтву - біля котрої справи пораються на Поділлі або на Україні поштиві і визнані люди»; акцентувалося, що саме козаками стоїть у країні оборона від татар; серед героїв козач­чини назвивалися Б. Претвич, князь Вишневецький - йдеться явно про Дмитра-Байду та «Прокоп» - напевно, то брат корон­ного гетьмана і стольник львівський П. Сенявський, який по­мер у 1566 р.)^[131].

Цікавиться Папроцький і термінологією. Про своїх героїв • *

він зауважує, що «русаки звуть їх козаками запорозькими». Знає історик й інший термін - «Низові Козаки». Він просто і зрозуміло пояснює походження обох назв: перша - від дніпров­ських Порогів, про які оповідач «Саду королівського» відає, що їх дев’ять (у «Гербах» з 1584 р. Папроцький згадував про 12 порогів) і вони обмежують можливості судноплавства по Дніпру для морських суден; друга - від того, що запорожці «низько на кінці ріки Дніпра мешкають».

Знає Папроцький і про головну зброю, що забезпечила успіх Війська Запорізького - то «Стрільба» (вогнепальна зброя). Її у запорожців «багато», і її береже-охороняє постійна сторожа на островах. До речі, це, власне, новий - «запорізький» - козаць­кий мотив; раніші «подільські» образи - вони про козаків-вер- шників-лучників.

Взагалі респектабельність Війська Запорізького Папроцький явно виопуклює. Воно 1) багате (за рахунок здобичі). До речі, цікаво, що у ранішому описі поїздки С. Зборовського на Запо­ріжжя 1579 р. Папроцький згадував і місцеву «нужду» та «не­достатки», а тут про це автор воліє мовчати. Далі за текстом йдеться про те, що Запоріжжя 2) грізне сусідам (татарам і мос­ковитам). Зрештою, воно і 3) самодостатнє і може саме забез­печувати себе харчами (дичиною і рибою).

Зауважив Папроцький і специфічне братство запорожців, коли багатим є передусім спільнота-Військо, а не окрема лю- дина^[132]. Хоча, знає він, що є у козаків і особиста власність.

Зрештою, згадує Папроцький і про сезонний характер коза­кування - коли запорожці «на зиму по містечках і по селах Подільських та Волинських розходяться і на весну чекають». А «потім знову сходяться на свій острів і з нього в краї поганські або де їм любо буде йдуть». До речі, обмовка про єдиний (центральний?) «острів» цікава, оскільки у своїх «Гербах» Пап­роцький досить докладно описав головний осідок запорожців 1579 р. - острів Томаківку. Останній «є так широкий, що можуть на ньому сховатись 20 тисяч чоловік і немало коней». При тому острові «є озеро велике і дуже рибне». Щоправда, далі, за тим таки оповіданням з «Гербів», Військо низовців, на чолі із С. Зборовським, якось швидко перебралося на Чортомлик.

Таким чином, «козацький сюжет» закоренився у річпоспо- литській літературі з середини XVI ст. Зауважимо, що згадани­ми авторами гурт тогочасних річпосполитських «козакознав- ців» не вичерпується, утім інтерес інших істориків і письмен­ників до цієї тематики був більш «принагідним».

Ось, для наочності, кілька прикладів. Маємо сусідні-взаємо- пов’язані гасла «Низові козаки» та «Татари козаків бояться» у відомому латиномовному трактаті Мартина Броневського (пом. 1593) «Опис Татарії» (1579; ширше відомий став вже після друку в Кельні 1595 р.). Він претендує на «погляд оче­видця», бо написаний за особистими враженнями автора від посольств до Криму 1578 і 1579 рр.^[133].

Тут маємо такий текст: «Бо особливо від козаків низових - наших людей, які вниз течією річки на човнах туди забрідають, звідти і назва тих стрільців-мушкетерів, котрі навесні-влітку і восени Бористеном на човнах великих та малих безперервно блукають, раптово і руйнівно на тих [татар] набіги роблять, які дуже [того] бояться»^[134]. До речі, про подільських «козаків» - які, як і татари, «в полях безперервно блукають», де на них чи­гають смертельні «битви та небезпеки, коли їх, буває, оточу­ють нерівні сили» - Броневський мовить окремо.

Не зайве додати, що Броневський починав як підлеглий галичанина Андрія (Анджея) Тарановського (пом. після 1579), глави посольства до Туреччини 1569 р. Польські посли тоді з Константинополя рушили слідом за турецьким експедиційним корпусом, який мав, спільно з кримцями, штурмувати підросій­ську Астрахань. Опис цієї виправи Тарановським був виданий німецькою мовою (Нюрнберг, 1571); відомим є також і полоно- мовний рукопис (з нього оповідання видане у середині ХІХ ст.^[135] та, зі скороченнями, століттям по тому^[136]). Окремі пасажі з цього твору (здебільшого ілюстрації степового побу­ту) також не раз уживали річпосполитські «козакознавці».

Варто наголосити, що якійсь час цілий «козацький сюжет» був прив’язаний до Поділля. І надалі ця подільська призма зберігала важливість для сприйняття-освоєння образу козаччи­ни історіографією Речі Посполитої (наприклад, перенесення на Запоріжжя русько-подільського мотиву «військової школи»).

Як свідчить уривок з Оржельського, траплялися навіть ва­гання щодо поширення терміну «козаки» на запорожців-«ни- зовців». Взагалі поняття «та-порогу» та «низу» дуже символіч­но підходили для акцентування на маргінальності козаччини у річпосполитському суспільстві та на ваганнях Вітчизни щодо визнання спорідненості із цими своїми занадто орієнталізова- ними, «потатареними» дітьми.

Тому автори, які почали вдивлятися у деталі, були схильні шукати «екзотику» - і знайшли її, передусім, в козацькому мореплавстві. Козак-пірат - це нова риска образу низовця з кінця 1570-х рр. (причому, вельми респектабельна, для євро­пейця доби Великих географічних відкриттів^[137]). Вона, до речі, акцентувала на новизні явища (козаки - то «відповідь» Сигізмунда-Августа на турецьких берберів-піратів Сулеймана Пишного).

Новий (розширено-інтегрований) погляд на козаччину, здається, поширюється з творів Мацея Стрийковського (напи­сані між серединою 1570-х і 1582 рр.)^[138]. Тут козацтво пред­ставлене як явище «одвічне» для литовсько-руського суспіль­ства, рід легкоозброєного вояцтва - органічна частина зброй­них сил ВКЛ (у долюблінських кордонах). Адже термін «ко­заки» повсюдно уживаний як на сторінках «Хроніки» Стрий­ковського (хронологічно доведеної лише до 1506 р.), так і у його ж віршованому описі битви з росіянами на Улі 1564 р.^[139].

Зрештою, спостерігачами - від самого початку осмислення нового явища - усвідомлювався конкурентний потенціал ко­зацтва щодо шляхетства. Утім, не відкидалася можливість інтеграції першого із другим (за лінією: козаки=вояки → вояки=лицарі → лицарі=шляхта).

Життя козаків з грабунку вже трохи бридило сноба-шлях­тича (який волів війни для слави). Та, оскільки грабувався зовнішній ворог країни, шляхетське суспільство готове було виявляти тут терплячість (бо ж мав місце і свіжопосталий мос­ковський конкурент, який також претендував на те, аби очолити християнський натиск на ісламський Степ та викорис­тати прикордонне козацтво).

Таким чином, у перших «річпосполитських» літературних осмисленнях козаччини з 1560-х - 1570-х рр. її позитиви від­чутно переважували негативи. І тут письменники були солідар­ні з урядом, який конституцією-постановою коронного геть­мана Ю. Язловецького 1571 р., приватно-королівським приві­леєм Стефана Баторія 1582 р. та сеймовою козацькою рефор­мою 1590-1591 рр. фактично легітимізував козаків як соціальну верству річпосполитського суспільства.

Poznan, 2010. - 122 s.; Дзярнович О. И. Поэма Матея Стрыйковского «Битва под Улой» (1564 г.): образный ряд и событийная конкретика // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana = Петербургские славянские и балканские исследования. - СПб., 2010. - № 2 (8). - С. 127-134.