Котигорошко: неочікуваний козацький проект (замість передмови)
Річ Посполита - слов’янська калька антично-римського «res publica» (загальна справа, справа народу). Ця назва на землях, де вона колись панувала, досі вільно уживається як еквівалент поняття держави взагалі.
Отже, то був проект «ідеалу».Як справжній «ренесансний проект», Річ Посполита позначилася типовою для Ренесансу наївністю, завищеними очікуваннями та комплексом титана-першопрохідця[1]. Там, дійсно, чимало було на виріст, тому річпосполитські шати ще не раз виявлялися впору черговому поколінню все модерніших на- щадків[2].
В українській перспективі найбільш цікавим феноменом доби Речі Посполитої є козацтво. Адже, цьому «молодшому сину» - цілком за народною фольклорною традицією українців - дістається і хата батьківська, і подвиг недокінчений.
Адже старшим «сином коронним» була шляхта. Вона започаткувала річпосполитський проект на початку XVI ст., але Шляхетська модернізаційна революція вже десь з 1570-х років почала гальмувати, а після поразки рокошу 1606-1608 рр. явно пішла на спад. Але «революційний прапор» підхопила «молодша братія» шляхти - козацтво[3].
Описом козацьких діянь вітчизняного читача не здивувати. Але тема як уявляла собі козаків Річ Посполита, як і коли корегувала собі їх образ і на яких стереотипах, зрештою, уперлася, ще й досі подається украй невиразно[4]. Отже, спробую на сторінках нової книжки показати і окремі атоми-цеглинки, і способи конструювання та запам’ятання-стереопизації вигляду козацтва на конкретних тогочасних текстах-наративах.
До цієї теми я звернувся ще 2005 р., коли вийшла моя невеличка праця «„Дискурс про козаків’ (характеристики українського козацтва в річпосполитській історіографії остатньої третини XVI - середини XVII ст.)». 2008 р. вона стала основою одного з розділів у ширшій книжці «Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.)» (вона мала розлогі додатки джерел).
Утім, з того часу вдалося суттєво розширити-доповнити джерельну базу дослідження, зробити чимало свіжих спостережень та уточнити старі дані.
Тому й нове видання, сфокусоване винятково на «козацькому сюжеті», гадаю, вже доречне. Тим паче, що як давні помилки істориків часів Модерну, так і вал постмодерних «фейкових» тверджень на цю тему, досі відчутно впливають на стан представлення козаччини як в сучасній історичній науці, так і в позанаукових середовищах України і світу.Хронологічні рамки дослідження доволі природні - від початку опрацювання козацького феномену в історичному письменстві Речі Посполитої (1560-і рр.) до часу, коли у наслідок Козацької революції тема українського козацтва перестає бути внутрішньою (вітчизняною) для річпосполитських авторів (початок 1650-х рр.). Це доба, коли саме тут продуковані найкращі і найпроникливіші тексти щодо козаччини - час беззаперечного дослідницького прогресу. Ті твори ставали настільки «класичними», що згодом навіть стримували подальшу зацікавленість цією темою в пізній Речі Посполитій (мовляв, усе вже написане до нас).
Змістовно я зосередився на малознаних вітчизняній історіографічній традиції текстах XVI-XVII ст. Тому ось - добре вивчені істориками сюжети про праці Е. Лясоти та Г. Боплана представлені тут хіба як тло для формулювання-побутування певних уявлень, без виділення для них спеціальних підрозділів. Прояви оригінального і формування стереотипного особливо вабили мою дослідницьку увагу.
Структурно праця поділена на чотири розділи, які представляють різні генерації дослідників і продуковані ними тексти про козаччину (з увагою до формування стереотипу та проявів новацій). Найбільш оригінальні персони і твори мають окрему презентацію (як певний структурний скелет уявлень)[5], яку до- повнюють-прояснюють-прикрашають автори і міркування, які мали більш принагідний чи фотографічно-миттєвий характер[6].