РОМАН СУШКО. полк. С. С. Січові Стрільці за Центральної Ради[†]).

(Мої спомини про І. сотню С. С.)

І.

Ґрупа старшин, яка 21. жовтня 1916 р. попала в полон під Бережанами, докотилась під весну 1917 р. до міста Дубовки, під Царицином на Волзі.

Українців, старшин австр. армії, було в Дубовці до 60 душ, та контакт з ними наладжено щойно з вибухом революції. Тоді потворились гуртки з метою підготовки до активної участи в національній роботі на Великій Україні. По гуртках горячково виучувано російську мову, Географію, політичну економію Росії, а головно України (викладав Кучабський). Переложено також і впоряд російської армії на українську мову, зрівнуючи його з австрійським. Студіовано і партійне життя, словом ішла підготовка до громадської і військової роботи. Практично приступлено до праці в Царицині. Е. Koho- валець входить в звязки з цивільними і військовими Україн­цями і засновує Царицинську «Українську Раду«. Вже у вере­сні виїздить Е. Коновалець з українізованим полком на Укра­їну. З ним поїхав з Дубовки Чмола і перші інформації про життя та працю в столиці одержуємо ми від них. За той час уже навязала наша група звязок з другими таборами поло­нених (Донщина, Сибір), а проводилась одна думка скрізь:

Необхідність формування українського націо­нального війська.

Найблищою була ця ідея полоненим У. C. C., бо не стра­шні були їм пі «державна зрада« супроти Австрії, ні сепара­тизм під Росії.

Та дискусія пелась над питанням, чи стреміти до форму­вання окремих частин із галицьких Українців, чи поступати на службу до військових українізованих частин.

Так то У. С. С. і тут пішли на пробій. В таборах між Укра­їнцями почалась «революція». З Дубовського гуртка поступили на службу у російську ще тоді армію — хор. Андрух, Загаєвич[‡] і Кушнірук. Андрух став курінним писарем. Загаєвич «•капте­нармусом» в царицинському полку. Вкінці із Київа одержали ми відомість, що в листопаді почав формуватись «Галицько- Буковинський Курінь«. Нас попереджував Е. Коновалець, щоби готовитись в дорогу, бо наша присутність є бажаною. Ми дожидали Свят-вечера, в якім-то дні ми рішили утікати. Нічю нас одинайцять рушило на Царицин, звідки думали направитись у Київ.

Тоді у нас не ставилось ще питання, чи маємо визволяти Галичину з під Австрії, чи може будемо боронитись перед большевиками. Нам тільки одно було ясне: треба формувати українське національне військо.

Наша утеча з усіми пригодами, це в мініятурі наша піз- нійша діяльність на Великій Україні. Утікають: Мельник, Сушко, Кучабський, Матчак, Пасіка, Герчанівський, Козак, Колтунюк, Бурко, Савчин, Микуляк. Шлях на Царицин веде зимою по Волзі, але він для нас не був безпечний.

Не чув я, чи хто відповів йому на ці слова, — знаю тільки, що тепер вже 6 ох товаришів підняло Мельника на плечі і рванули вперед. Боролись з природою, що слала смерть. Не вільно було пристанути й на хвилину, бо вже дубів Мельник, а прочі тільки надмірним рухом поборювали си­бірський холод. Був це томент, — коли зникла надія дістатись у Київ, бо ратуючись перед смертю треба було знайти ста­ницю і наразитись на арештовання.

1 хто уявляє собі нашу радість на перший гавкіт стани­чних собак? Треба дивуватись, як зразу зникли всі недавні сумніви й зневіра, а знайшлось рішення: »Не має нам пово­роту в табор полонених. Хитрість мусить завести нас у Київ«. Ми сміливо увійшли в станицю. Через пів години, на розсвіті тієї страшної ночі 20. грудня 1917 р. ми вичерпані з останніх сил розбились на чвірки і кріпились горячим чаєм. Мельника відтерли і привели до памяти, а хитрість наша склонила ста­ничного сотника доставити нам 4 підводи і підвести нас до Ца­рицина. Станичного сотника ми обдурили. Хор. Козак «уда­вав» конвоя, він мав папаху і шинелю російську, а палиця під закиненою шинелею імітувала »вінтовку« тож, був схожий на революційного салдата..

І скільки-то разів доводилось нам вигадувати і уживати хитрощів в 1918 — 1919 р.?

Під вечір того дня були ми вже в бараках царицинського полку.

За добу були ми готові в дорогу на Київ. Одні передягнені за »салдатів«, другі за біженців з Галичини, а хор. Бурко, що мав добрий кожух і жалував його позбутись, побрив вуси і мав їхати як католицький біженець-священник до Київа.

При значній допомозі місцевих Українців, головно «вольно- опреділяющих* Студента Харченка (1919 р. служив старши­ною при C. C., ііізнійіпе у.Чапоріжі і.кій Дивізії), вибрались ми 29. грудня поїздом Царицин Нороіпж Курськ —Ко­нотоп до Київа.

Небезпечно було й ТІ Ч»СИ подорожувати серед божевіль­ної салдпкі.кої ігичії Нйкїіімпгизуїпітисі, до цього середовища було над IUHMnIIiio ййіКіні Доводилося бути не тільки свідками але й учні HiihiiMii діккуіій про «аграрную землю* і «желез­ную полі і Іч»м вую пня гформу», про українсько-большевицьку пійну, про ∙oι∣tπι котьолок і одну вош« і т. д. Доводилося бпчи ї и IiCHiJ сплдіѵгські самосуди, де подорожного запідозріного її крпдіжі 1 о-ги карбованців у подорожної баби кинуто під поїзд, а коли за хвилю баба найшла свої гроші, то і її скинуто за кару під поїзд.

1 серед такого хаосу кругом аж гуло в поїзді про сильну українську армію, про порядок в краю, добробут України, про всесильну «Центральну Раду» з дідом Грушівським на чолі, про завзяті бої, що нібито ведуть українські війська в обороні кордонів, про могутний український фронт. Як іскрились нам очі на думку, що от-от переїдемо кордон між Конотопом а Бах­мачем — поцілуємо рідну українську землю і всі віддамось на службу українському урядові.

Дня 4-5 січня залишили ми московські вагони, а перей­шовши 500-800 кроків по розібранім залізничім шляху, примі­стились у товарних возах українського поїзду, що мав завести нас у Київ.

Ми цілувалися тоді з радости. Та війська українського ми не бачили... Тільки на першій стації стояв у снігу скоростріл ніби готовий до стрілу, а оподалік один салдат лузав завзято на­сіння (»сімячка«) і плював на всі сторони. Ми приняли цей випадок за прикре непорозуміння. Одначе неспокій наш зростав з кождою дальшою стаціею. Ми бачили все, тільки не ба­чили ні війська, ні порядку...

Ось вже і Дарниця, а там видніє з далека Київ, (перший раз бачили ми Золотоверхий перед роком, коли нас везли силь­ні ескорти на Сибір). За годину маємо вступити в святі його мури.

II.

Ми на київському пасажирському двірці. Пройти ніяк. Хмара обвантаженої мішками салдатні, брудної і вошивої.. Всі вони товпяться, лаються — кудись пруть, кудись намага­ються проїхати. Оголомшені несподіваними вражіннями ми ле- дви добились до гімназії на вулиці Пирогівській, де зустріли нас — Черник, Чмола, Коновалець та Домарадський.

Ця памятна для нас зустріч сталася дня 5. січня 1918 р.

В гімназії був розташований тодішний »Галицько-Буко- винський Курінь*. А що гімназія не могла помістити напливу нових охотників, то переведено курінь до Духовної Семинарії на Вознесенському Спускові.

Під той час Курінь уявляв зі себе приблизно те саме, що- й другі частини на Україні. Прибувши, наша дванайцятка була вповні розчарована. Правда замітні були деякі завдатки, ща давали надію на краще. 10. І. відбувся перегляд куріня, який переводив ген. Греків (пізнійший міністр). Стрільці ■ були дуже невдоволені, що представник української влади говорив- по московськи промову. Отже ясним було, що національна, струнка була дуже голосна. З цього прийшлося починати. Але перше вражіння було застрашаюче, не тим, що праця тут була тяжка, а тим, що ми ніде не бачили дійсного війська.

Ось епізоди: нас старшин приміщено в одній кімнаті враз, із стрільцями. Це було дуже добре, бо ми зразу увійшли в жит­тя куріня. Ранком, після першої виспаної ночі, проходив я через кімнату і не зачинив дверий, що лучили сумежні кім­нати.

Я був заспаний і не зрозумів його зразу. Тоді він просто до мене: >3ачиняйте самі двері, бо вже минули ті часи, коли наш брат зачиняв двері за офіцерами«. Провокатор цілив на мене, як на старшину.

Такий несподіваний виступ заскочив мене неприємно.

Та я свідомо не виявив свойого зверхнього обурення на нахабство; я спокійно зачинив двері, потім запитав з усміш­кою провокатора, чи вже вдоволений. Він засоромлений почав щось несміливо казати, але в той час підступило до мене двох стрільців, давних У. С. С.-ів зі сотні котрою я команду­вав у 1915 р. і просили вибачення за інцідент. Тая направив їх, щоби зясувалй все із зачинщиком. Обурюватись не було вказаним.

Тогож дня був другий інцідент в нашій кімнаті і знову таки зі мною. В кімнаті були стрільці з двох чет. Наш приїзд був широко обговорюваний стрільцями. Загал був проти «старо- режимцівне за страх а за совість«.

В той спосіб і та провокація не повелась, бо мене скоро виручили в праці знову-же таки У. С. С.-и, кілька душ але гарних, а один із них заявив, що не дозволить, щоби його бувший командант підмітав кімнату; кождому — мовляв — приписана служба і мітла не належить старшині. Тут і за­велась балачка між противними таборами.

У. C. C., кілька душ, але гарних стали в обороні старшин і за старою організацією війська; другі доказували користи »свободи« в армії. Ми-ж тим часом студіювали цей фермент.

І того вже дня старшини новоприбувші з Дубовки і дав- нійші Черник, Чмола, Домарадський і студент Семець[§]) відбули нараду, на якій рішили приступити до організаційної праці, бо хвиля несла несподіванки. Труди і перепони були нам ясні, та всеж таки ми рішили стати вище всього і працею перемогти всі перепони.

Поділено працю і найближчі «Курінні Збори» були дуже цікаві. На збори прибув офіційний представник >Bceyκp. Ради Військ. Депутатів». Найперше обговорювано політичну ситуацію, підраховано ворогів, а коли стало ясним, що офіційний пред­ставник веде комуністичну пропаганду, то його вдалось по просто викинути. (За »обиду« перепрошував потім командант куріня «Раду Всеукр. Війск. Депутатів»). На командні посади вибрано всіх бувших У. С. С.-ких старшин, а недостаток до­повнено іншими. Треба було радіти що так сталось, бо це був кінець демагогії.

Збори були надзвичайно бурливі, грозила бійка, бо малося.до діла з товпою дуже поганога характеру. В обороні військо- вости і регулярности виступили бесідники: Мельник Чмола, Черник, Кучабський, Сушко, Гладкий, підстар. У. С. С. Кизима та другі.

Дашкевич і Kypax — боронили ^виборного начала». Тому вирішення мусіло бути компромісове, а до цього зумів довести Кучабський у кінцевій, дуже палкій, але річевій промові. І так допущено виборність у куріни, але вибрано людей, які були того свідомі, що до слідуючих виборів, себто до розвалу допустити не сміють.

Хвиля вимагала, щоби чимскорше зробити курінь боє­здатним. Та чисельність його не була без значіння. Тому рівночасно із акцією вербунковою, мусів піти вишкіл. В тій ціли поставлено на чолі куріня Е. Коновальця на місце к-та Лисенка (c-p.), помічником вибрано Мельника, кур. адютантом М. Матчака. Штаб куріня ділився роботою. Загальну органі­заційну і політичну діяльність (це часи, де кожда частина мусіла заступати якусь політичну лінію) вів Е. Коновалець, а чисто військову, організаційну роботу Мельник. У важнійших справах політичної натури, всі старшини радили спільно і рі­шали справу не голосуванням, тільки обмінювались думками, а Коновалець реасумував і підводив під спільний знаменник всі напрямки, що звичайно приймалось одноголосно як обо- вязуюче всіх рішення.

Курінь розділено на дві піші сотні (Сушко, Чмола). Одна сотня піших гарматників — (Дашкевич) і одна сотня скоро- стрілів (Черник).

Чисельність сотень була зразу нестійна. Зголошувались нові і виступали невдоволені. Але це трівало не довго.

1-ща сотня числила 200 стр. Більшість — це були полонені австрійської армії (66%), дальше біженці з Галичини (15%), студенти (15%), а (810%) старі У. С. С. теж з полонених. У тій сотні почались найскорше муштрові навчання, з по вною систематичністю. Стрільці бачили поступ і успоко- їлись. Але треба було на початку ужити ріжних підступів, щоби їх заставити до муштри. Правда, це були більшістю бувші вояки, тільки ріжних вишколів, здеморалізовані в по­лоні, так, що годі було часто пізнати, хто бувший військовий а хто ні. Колиж старі вояки протестували проти муштрових навчань, бо »це тільки парада, а не революційне військо», то найлекше було доказати неправду тим, що на вправах наказувано деяким командувати роєм, або четою, а що це їм не йшло, то не лаяти, а впевнити треба було їх, що вони самі знають діло, хоч за них робив наглядаючий старшина. Та не сліпі були стрільці, які бачили, що — інакше іде вико­нання під рукою вміючого старшини, а зовсім не йде під ру­кою компромітуючогося крикуна. Так само приборкувано к-тів чет, які були завдяки своїй демагогії вибрані на підрядні ста­новища, з чого явно не були вдоволені.

Також незвичайно важко було встановити внутрішнє життя і порядок. Новий клич »воля« розуміло військо як »самоволя«. Обмеження виходу з касарень, примушування спати в касарнях а не по приватних мешканнях, (так робив весь Гарнізон тоді) рівнялося >реформі«, що грозила розігнанням куріня. Приклад других частин, де була ота самоволя, заражував і нас. Приму­сити стрільців виходити в місто поза службою без кріса, скорострільної ленти, шаблюки і кінджала, це було «новатор­ство» і »старорежімність< рівночасно.

Нове командування стало не популярним, але не попустило дисціпліни, бо попущення рівналося давній безшабашности, а щоби осягнути головну ціль і творити дисціпліноване військо, старшини не потураючи забаганкам юрби кинули клич: Старшини мусять вести перед власним при- міром на кождому кроці і в к о ж д і й обстановці!

Та не легко це вдалось. Треба було дійсного самовідре­чення старшин. Почались тоді виклади, реферати на ріжні теми біжучого моменту, теоретичні навчання, військові бесіди та боєва військова пісня. Старшини день і ніч в касарнях при стрільцях. Не було часу зайти навіть до кравця скоротити казьонну шинелю шиту не на куцих Галичан.

Зате стрільці були вже одягнені прилично.

Серед такої праці за тиждень І-ша сотня не була вже подібною до того гуртка, який ще не давно зі себе уявляла. Своєю незрівнаною працею зискали команданти вже довіря. Тепер черговим завданням було »вразумить< стрільців, що кождий наказ мусить бути виконаний точно й негайно, не може бути дускутований, а вже ніяк не сміє бути відки­нений як не підходячий.

III.

Десь 20. січня припинено навчання сотні. Сотня дістала наказ виступити в плотський і лебединський район, у роз­порядження комісарів районів Нестеренка і Нещиретного, які розпоряджували також Вільними Козаками і при нашій допомозі мали перевести обезброєння населення.

В цілому Київі заряджено також обезброєння, як поперед­ження місцевого большевицького виступу, готованого у підмогу Муравйому і Коцюбинському. Належить підчеркнути, що вже тут виявилась висока цінність нового стрілецького війська. Стрільці робили обшук солідно і коректно, але по дводневій практиці я відмовився від співпраці з Вільними Козаками. Ці Вільні Козаки, (звичайно не всі, були і високо ідейні, однак ті не мали переважаючого впливу), що ми їх тоді бачили, це не знати, що то було: військо ні, міліція теж ні — всуміш старі і молоді, військові і студенти, що не знали, як обходитись з рушницею. Такі були вони і по одягові і по збруї. В службі робили всякі надужиття.,

Одначе Січові Стрільці думали вже не так! Вчинки Вільних Козаків їх обурювали і вони доповідали мені про це.

Тоді ми побачили, шо в правлячих кругах повна лихорад- ність, непевність і безпляновість роботи. Відібрану збрую зно­сили стрільці до комісаріяту на плечах, бо не доставлено під- вод, зате Вільні Козаки просто розносили її по домах, або по знайомих. Значиться, переливано з пустого в порожне, причому нерви успокоювано горілкою, якої у комісаріяті був значний запас. Тут »подвизався« найбільше бувший пристав, нині помішник комісаря. Коли-ж він став заохочувати до пиття також і «молодцов Галичан*, я відмовився від співпраці з таким «блюстителем публичного порядку«, докладаючи про це комісареві Нестеренкові, який виказував богато доброї

Українська мирова делєґація в Берестю, 9. 11. 1917.

В середині М. Любинський, на право М. Левітський і О. Севрюк.

Перо, яким вписано мировий договір в Українську Державну Грамоту дня 9. лютого 1918 р.

з посвідкою, підписаною українськими делегатами О. Севрюком, М. Любинським і М. Левітським.

Берестейський мир.

Голова української делегації М. Любинський відповідає делегатові большевиків Троцькому. М. Любинський з папером В руках, на ліво Троцький і ґен. Гофман, напроти них за столом болгарський делегат Радославов і австр. ґр. Чернін.

Уповноважнений II. австр.-угор. армії пор. Бабин з білим прапором та сурмачем на мості в селі Івахові над Серетом переговорює з большеви­ками в справі переїзду української мирової делегації на мирові перего­вори до Берестя.

Ген. Гофман, один з творців Берестейського мира, пом. в липні 1927 р.

Штаб корпусу київських Січових Стрільців.

Памятник Хмельницького в Київі.

волі, але був безсильний. Вкінці вечером другого дня тієї нашої «операції®, комісаріят дістав звідомлення, що місцеві большевики виступили проти Ц. Ради, а якась артилерійська частина на Печерську направила на комісаріят гармати. Цього було досить, щоб настала повна паніка і ростіч Вільних Коза­ків. Почалась стрілянина по вулицях; свої стріляли по своїх. С. Стрільці не зорієнтовані ще в ситуації, не були спосібні проявити ініціятиви, тому одержавши формальний дозвіл від комісаря, відійшли і долучили до свого куріня.

Гірко було ділитись вражіннями з к-том куріня Е. Koho- вальцем про спостережені мною неїіорядки. Єдиною розрадою було те, що сотня наша показалась вже споєною і відпор- ною на посторонні впливи. Подібне йомічено і у других сот­нях куріня, а це очевидно заохочувало нас ще до більш напруженої праці. Дивно, що нашої молодої енергії і завзяття вистарчило на те, щоби тоді, коли кругом люди зневірювались і попадали в апатію, ми навпаки здвоювали свою енергію і поспіх організації, немовби хотіли надолужити те, що другі тратили.

IV.

Систематичні навчання сотні трівали тільки до 28. січня. Тогож дня вечером наказано сотні маршове поготівля. Разом з к-том куріня поїхав я у штаб «Лівобережного Коща« за оперативним наї-азом. Штаб містився в гостинниці »Ермітаж< при Фундуклєївській улиці. Тут вперше побачив я працю укра­їнського штабу і виніс сумне вражіння. Крутилось там бо­гато людей. З Отаманом Коша поводились штабовці надто фаміліярно. Отамана Коша Петлюру приняв я зразу як попа. Він був у френчі без відзнак, і я представився тільки сотни­кові ген. Штабу Удовиченкові. Удовиченко поінформував нас про боєву ситуацію на полтавськім фронті, а після цього в ота­мана Петлюри попросив директив для мене.

Я дістав устний наказ завагонувати сотню на Лукіянів- ському двірці і чимскорше їхати в розпорядження п-ка Захар­чука, начальника бойового відтинка на ст. Яготин.

З виявленої начальником штабу ситуації виходило, що конечний тут як найбільший поспіх. Тому цієї ночі я вже не спав перевірюючи приготовання до походу. Курінь залишився в Київі. Тільки 1-ша сотня виступила на Лівобереже. Переді- мною стояла співпраця з невідомими людьми, в нових зовсім обставинах, проти нового ворога. Належало заздалегідь все обдумати і приготовитись на всі «революційні можливости.<

Точно в наказаній годині 5.45 1-ша сотня була вже на Лукіянівській стації. Та на велике моє горе — я розумів вагу поспіху і був прямо в роспуці — ешелон, що застав я на стації, не був приготований для нашої сотні, тільки для за­гону «Чорних Гайдамаків®, про котрих ніхто ні слова не зга­дував мені у штабі. Став я наводити справки. Телефоном Календар Червоної Калини — 1928 2 звязатись з Кошем мені не удалось, післанець висланий з доне­сенням, не повертав; я переговорив з атаманом «Чорних Гай­дамаків», осаулом Блаватним. У нього завдання оперативне було подібне до мойого. Тому впросився я. у його ешелон і після обіду виїхали ми разом на Дарницю.

З «Чорними Гайдамаками[**] ми відразу заприязнились. Це була дійсно «юнацька школа«. Дисципліна у них була повна. Носили «Чорні Гайдамаки* на ковнірі шинелі чорний трикут­ник як відзнаку частини, а старшини білі опаски на рукаві. Це було не то, що ми бачили по інших частинах київського гарнізону.

Натомісць дисципліна і постава нашої сотні, що нагадувала регулярне військо, імпонували дуже »юнакам«. Непопулярність *Австрияків« скоро зникла, бо кожний військовий витає радо в біді надійного союзника. А коли Стрільці заспівали україн­ських пісень, то гурти Стрільців і юнаків змішались і насту­пило відразу обопільне довіря.

Але вже на стації Дарниця ешелон застряг; не було паротягу, бо не було кому подати палива. Начальник стації бігав, кри­чав, просив, але даремно; а кругом тьма робітників. Аж піз- нійше зрозумів я, що це був саботаж. Тоді ми ще не визна­вались... Вкінці запропонував я осаулові Блаватному, що паливо подадуть стрільці самі. Так і сталося, а під вечір рушили ми на Яготин.

Досвіта ми докотились на ст. Переяславську і найшли штаб на стації. Полк. Захарчук остав всього щось зі 17-тьома козаками і справив нас до полк. Капкана. Про нього чув я ще в полоні, але перед відправкою з Київа у штабі мені нічого про нього не згадували. Наша сотня числила 179 бо- євиків. Така чисельна сотня здивувала всіх. Капкан приняв мене чомусь то не дуже радо, аж осаул Блаватний мусів «реко­мендувати* Січовиків. Таке приняття мене навіть обидило, та скоро я зрозумів, що — не міг Капкан довіряти невідо мим йому людям, коли зазнав розчаровання таки від своїх Богданівців.

З підходом нашего ешелону, Капкан рішився ліквідувати большевиків, які були на ст. Кононівка. Тому наказав най- звичайнійший >обхват« ст. Кононівки. З авангардом мав я вислати одну чету, а решта сотні мала рушити з головною кольоною ранком. Настрій у всіх, а в мене зокрема був бадьорий. До боїв привик я і був як у себе дома. Це не те, що діло з незрозумілим тоді «саботажем*.

Одначе радість наша тревала коротко. O півночі, Капкан дав сотні наказ негайно від’їхати окремим ешелоном через Дарницю на ст. Бобрик, (бахмачський напрям), в розпоряджен­ня от. Петлюри*), а що перша чета вже виступила на Ko- нонівку, то належало залишити її тут. Отже вже сотню руй­новано — декомплєтовано, а чета не була спосібна до само­стійних ділань. Потішав я себе хіба тим, що співпраця з «Чорними Гайдамаками» не розложить чети так скоро. Та наказ є наказом! Досвіта ешелон від'їхав. Повне поготівля, скоростріли виставлені у дверях возів, бо ми хоч і були у своїм запіллю, але серед збольшевичілих частин і населення. Вечером вже осягнув ешелон ст. Бобрик, а заразом доставив у штаб Дівоб. Коша одного підривника з Наливайківського полку, роз­ташованого в Броварах, який на ст. Броварі щось маніпу­лював під нашим ешелоном з ручними гранатами, стрільним порохом і запальним шнурком. Стрільці його приловили й арештували. Мені зізнав він, що дійсно був висланий- з полку «взорвать* ешелон.

Я зразу не зрозумів того всього та після зізнань арешто­ваного у штабі »Гайд. Коша* 1-шу сотню післано назад на ст. Броварі з завданням обезброїти Наливайківський полк.

Цікава була ситуація на Лівобережжі: Муравйов і Коцю­бинський напирають на бахмачськім і полтавськім напрямку на Київ, і стоять вже від нього на два переходи. Йому засту­пив дорогу на Яготині і Бобрику Лівобережний Кіш Гайдама­ків під командою Петлюри і готовиться до контр-атаки. Та київські большевики вирішили, в поміч Муравйову, підняти в столиці виступ проти Ц. Ради. В тій ціли пильнують Нали­вайківського полку в Броварах, щоби долучився до них і вда­рив на зади Гайдамацького Коша, по перше, щоби тим улекши- ти наступ Муравйова, по друге, щоби забезпечити себе в Київі перед можливою відсічю столиці частинами того Коша.

Наливайківський полк числив 1200—1400 багнетів при двох батеріях небоєздатних, як показалось потім, і 75 скорострілах. А обезброїти його мала 1-ша сотня CC. при 140 багнетах, бо одна її чета лишилася в Яготині. От і завдання... Д о того треба обезброїти не чужий, а свій таки український полк! З такого рода «операціями» я був зовсім незнайомий. Надобавок, цей полк розташований не в ка- сарні, а по кватирах у цілому місточку по 3 — 5 осіб... Як їх визбирати?

Я повинен був відмовитися від виконання того завдання, бо це виглядало на авантуру. 1 колиб не привичка в викону­ванні завдань «неможливих до переведення*.ще на службі в УСС-ів, яких австрійське командування (політика гр. Ляме- з ана) нераз посилало на карколомні підприняття, щоби сві­домо їх знищити, то я мусів би зложити відповідаль­ність за виконання. Та стара привичка УСС-івська стала і тут у пригоді. Всеж таки випросив я у штабі бодай 10 душ Ѵервоних Гайдамаків, щоб їх ужити для переговорів, бо ми-ж ярко відбивали нашим галицьким діялєктом. О год. 4. рано 1-ша сотня була вже на ст. Броварі. Скоро обезброєно і арештовано стаційну варту Наливайківського полку, яка по- 2* ставлена була тут, щоби перешкодити вигружатись військо­вим частинам на »броварській републиці«. Після цього рушила сотня на Броварі, але за той час я вже збігав у мі­стечко до команданта полку, щоби з ним обговорити спрйву. Показалось із того, що к-т. полку Мацюк (член. Ц. Ради), сам був тієї думки, що полк треба обезброїти, бо старшини не можуть йому дати ради, і що полковий мітінґ вирішив виступити проти військ Ц. Ради. Цікаво, що стар­шина полку не повідомила вищого командування про ці події і якби не випадок з отим підривником, полк слідуючого дня був би вже нас мабуть не пустив у Київ.

Після обговореного пляну з к-том полку Мацюком сотня окружила штаб полку і арештувала полкову раду. Скорострі- лами потайки обсаджено роздоріжжа, що вели на площу збору полку, а тоді наказано полковому сурмачеві затрубіти на збірку. До зібраного полку посипались промови, а коли большевики стали брати верх, виступили дві четі СС-ів, ареш­тували ораторів, витягнули з укриття скоростріли і окруже- ному полкові наказали здати збрую. Вагалися Наливайківці виконати цей наказ, але команданти чет для постраху дали під­готовчі прикази до стрілу і це помогло. Два куріні, що були на збірці при крісах, зложили збрую, а третий курінь зніс її »добровільно« з хат. Винесено з »цейхгавзу« скоростріли і решту збруї. За годину сотня СС-ів охороняла більш 2.500 крісів, 75 скорострілів, а біля батерій стояла стрілецька сто­рожа. Для погрузки майна визвано з Дарниці 5 вагонів, а полкова канцелярія видавала спішно демобілізаційні карти обезброєним.

Стрільці хоч і раділи з самого переведення, то гірко відчували цю трагедію народу. Дикі Азіяти з Муравйовим тиснули на Київ, а український полк так гарно вінований доводилося обезбро­їти. За велика була у них несвідомість. Не дивно, що нас приняли Наливайківці за Чехословаків. Бо деж-то? В той час, коли »воля« панувала на Україні, являється сотня дисци­плінована слухняна, з поняттям порядку, споєна одним духом, без жадоби грабунку і насильства! Це не могли бути Українці в поняттю місцевого населення: це мусіли бути тільки — чужинці.

Трапився ще такий випадок в ₄цей день: Коли полк був уже обезброєний, большевицький повстанчий штаб із Сло­бідки Нікольської телефоном запитував полкову раду, чи полк готовий до виступу гроти військ. Ц. Ради. Господар полку підп-к. Есаул «докладав* хитро, нібито як член полкової ради, що в полку почалися вагання і треба, щоби чим скорше приїхали представники штабу на мітінґ, який якраз відбувався. Захотілося нам піймати штабовців, а що нам було потрібне авто, то підп-к Есаул радив обовязково делегації спішити автом. Удався нам підступ. За пів години вже січова застава заарештувала прибувших автом »ораторів«. Були це два сту- центи Жиди, один студент кацап і один робітник кацап. З них один Жид пробував утекти, та його наші догонили і живого доставили у наш штаб.

На моє донесення штабові Лів. Коша про виконання наказу, наспів під вечір наказ забрати всю збрую, або знищити її, а зі сотнею рушити негайно в Дарницю, де ждати приїзду Штабу Коша. Зразу думав я, що це помилка, або підступ, тому зажадав до апарату старшину, котрого знав по го­лосі, щоби впевнитись, чи це не підступ ворога. На жаль наказ був правдивий: Війська Ц. Ради залишили JIi- вобережжа і спішили на відсіч Киї в а, де під­нялося повстання проти Ц. Ради...

Сумно після північної години залишила сотня Броварі. Часть забраної збруї прийшлося знищити, бо не можна було забрати її зі собою. З нами вийшла з Броварів старшина обезброєного полку, около 60 душ і кількох козаків, яким збрую залишено. Вони сформували з полкових коний кінний відділ і в Дарниці увійшли в склад кінного дивізіону полк. Капкана.

V.

Дня 2. II. 1918 р. була така ситуація: Київ в руках боль- шевиків, що опанували арсенал і всі передмістя. Центральну Раду боронять тільки 2 сотні CC. куріня і кінний відділ Гордієнка під к-дою полк. В. Петрова. Решта гарнізону сто­лиці, коли не з большевиками, то обявила невтральність.

Муравйов здержаний Лівобережним Кошем під проводом С. В. Петлюри, та з огляду на події в Київі, Кіш нищить тільки комунікацію і не залишивши навіть прикриття спі­шиться на відсіч столиці. Тому, що Муравйов був у віддалі 2—3 дневного переходу, треба було спішитися з лікві­дацією місцевого постання.

На нараді начальників у Дарниці рішено наступати двома кольонами, з метою захопити арсенал, а звідти розвивати даль­ші операції для очищення Київа. Права кольона під командою Петлюри, через Ник. Слобідку і Миколаївський міст, ліва з осаулом Блаватним через залізничий міст, мають атакувати »обхватом« з півдня арсенал. Наша права кольона в складі: курінь Дорошенківців, к-т Матуляк—курінь Червоних Гайда­маків к-т Волох, — 1 сотня СС-ів, к-т сот. Сушко (177 баг­нетів, 1-ша чета вже долучила в Дарниці), батерія Гайдамаць­кого Коша, 2 гарм. і 1 автопанцирник; мав ще долучити і кінний відділ Капкана, зложений більшістю зі старшин, з к том Міляшевським, бо Капкан не захотів.

Згідно з відомостями Штабу Коша ворог зі своїми пере­довими відділами був у лісах, між Дарницею і Слобідкою, та закріпився на Миколаївському мості. З огляду на поспіх, кольона рушила з місця бойовим порядком, готова в кож- дій хвилі приняти бій. В передній лінії наступають: праворуч шоси Червоні Гайдамаки, ліворуч Дорошенківський Курінь, 1 сотня CC. як запас; там і батерія та автопанцирник, який на 3-тій верстві нашого руху попсувався і вийшов зі строю. На горбах півтора верстви на полуд, схід, від Ник. Слобідки, кольона попала на передовий ворожий відділ і по короткім бою відкинула його на Слобідку, та продовжувала наступ. Вже в цьому бою введено в бій 1 чету сотні CC., задля неви­держки Дорошенківців. Очистивши місцевість від ворога, ко­льона підходить до моста, який лучить Слобідки, Печер- ську і Нікольську. Витиснений з Ник. Слобідки, ворог перейшов на західну окраїну С л. Передмостної, де закріпився. Завдан­ням його було обороняти переправу через міст тому, що Дніпро не замерз і переправа була можлива тільки мостом. Для цього ворог побудував по обох сторонах моста барикади і держав їх під сильним скорострільним вогнем.

Черговим завданням кольони було сфорсувати міст і це наказано Дорошенківцям та Гайдамакам. Ворог боронився дуже вперто, завдяки свойому вигідному положенню, через що наступаючі частини залягли і зачали перестрілку, яка могла спричинити небажаний затяжний бій. До осяг­нення остаточної ціли — взяття арсеналу — оставалося фор­сувати ще властивий міст, а також узгіря Печерська. Для прискорення руху кольони і своєчасного прибуття на місце спільних ділань з лівою кольоною, сотня CC. будучи в резерві, з власної ініціятиви її к-та, переходить в наступ; 4 скоро- стріли СС-ів завязують двобій з ворожими скорострілами, а сотня використовуючи момент, смілим і рішучим ударом, бере міст та приступом вскакує в село. Ворог залишивши біля моста ЗО вбитих і ранених, панічно відступає на Київ, або розбігається по Слобідці.

В бою цім захоплено 33 полонених, 8 скоростр. »Максима«, 13 »Люїсів«, 4 гармати і богато гарматнього майна. З нашого боку було 4 убитих і 8 ранених СС-ів, а біля 20 убитих і ранених з інших частин. Ці великі відносно втрати, після завзятого бою, мали своїм наслідком повний розгром ворога, що боронив вступу в Київ і не встиг ставити опору ні на головному мості, ні на Печерську. Геройська постава 1-ої сотні СС-ів виріжнюється тим більше, що названі частини — крім сотні CC. — зложені з людий хоробрих, але настроєвих, неспосібних до затяжного, впертого бою. Присутність знач­ного числа старшин в козацьких рядах, спричинювала вічеве керування, а не командування в бою. В порівнанню до 1 сотні CC., яку в той час вже можна було назвати військовою організацією (її постава в Броварах), останні уявляли зі себе тільки імпровізацію.

Коли частина правої кольони збиралась і упорядковувалась після бою до дальшого руху, долучив до неї відділ кінноти (Міляшевський,) який був задньою охороною в Дарниці.

О год. 17-ій кольона, маючи в авангарді прибувшу кінноту, продовжує рух через міст і підходить по серпентині Нікольська

Слобідка, Московська вулиця, під арсенал з метою добути його ще цього вечора. Для охорони моста і Набережної вулиці залишається 4-та чета 1-ої сотні CC. під проводом поручника Домарадського. Здобута в бою важка батерія обслугувана Гайдамаками стає на позицію у Печер. Слобідці для обстрілу арсеналу. Кольона очікувала на вихідному бойовому стано­вищі аж десь до півночі, а не навязавши до цього часу звязку з лівою кольоною сама наступу не починала, з огляду на неясність ситуації (брак звязку як з лівою кольоною, так і з центром Київа, нічний наступ на город) та відійшла на спо­чинок до Слобідки Печер. Охорону моста- держали через ніч чета СС-ів і Гайдамаки.

Відпочинок для сподіваних вуличних боїв був дійсно необ­хідний. Недіспані ночі, безнастанне поготівля під загрозою сподіваного зі всіх сторін ворога, нічний бій чети під Koho- нівкою, нервова діяльність при обезброєнню в Броварах і знову нічний перехід на Дарницю, а вкінці добуття моста приступом — виснажили сотню, а головно старшин.

Одначе утомлені були не лиш СС-и, тільки, що другі час­тини не так переймались подіями; не так грали у них нерви, бо СС-и (тоді виключно уроженці Галичини) надто болюче від­чували відповідальність і розуміння своєї служби. Також брак піддержки й розуміння у місцевого населення, яке в той важний мент було, коли не проти нас, то невтральне, — пригноблювали стрільців. В тому відношенні то і стрільці і старшини думали однаково. Але ради не находили ні одні ні другі.

Слідуючого дня (3. !1. с. р.) в 7. год. вранці вся відпочи­ваюча кольона продовжує своє завдання.

Сотня Січовиків наступає прямо через Печерську Лавру, по осягненю котрої стає в запасі біля казарми. Прочі частини ведуть вуличні бої по Московській вул. та доходять, до па­мятника Іскри і Кочубея, де їх ворог стримує. В поміч їм підходить 1-ша сотня CC. і під вечір куріні гайдамацького лівобережного Коша і СС-и вриваються в арсенал, але з огляду на тем-ноту ночі не витримують нічного рукопашного бою. Через ніч частини Гайдам. Лівобер. Коша держать арсенал в обсаді, а сотні СС-ів наказано стати в резерві у Печерській Лаврі, де умістився також штаб Коша.

В тих уличних боях приймають участь тільки три четі 1-ої сотні, бо четверта чета під проводом Домарадського оставала й на дальше біля Миколаївського мосту, для його охорони і забезпечення задів наступаючих на арсенал частин з обох напрямків Набережної вулиці.

Бій за арсенал був незвичайно важкий. Необученість в уличних боях частин, повний брак технічних відділів та взагалі технічних засобів, брак гармати, а вкінці дуже мале число багнетів, спричинювали дуже великі втрати в людях, найбільше у Гайдамаків, завдяки їх. мало пляновій, безси­стемній та горячковій акції.

В той самий час сотня CC. виконувала своє завдання з меншим успіхом, але зі значно меншими втратами завдяки тому, що к-т сотні держав весь час тільки в своїх одних руках провід, через що не було того хаосу, що в других частинах. Сотня CC. посувалася вперед повільнійше, бо треба було витягати з підвалів, знімати з вікон і дахів повставших робітників, що стріляли по задах наступаючих вперед відділів, але зате вона твердо держала в руках здобуті обєкти при порівнюючи малих втратах.

Щодо браку матеріяльних засобів, то технічне майно і гармати з набоями, навіть з кіньми, можна було дістати на місці. На жаль не було людий охочих. Для приміру наводжу ось такий епізод:

Близько памятника Іскри і Кочубея стояла боєздатна важка батерія, а яких триста кроків від неї велика кількість набоїв і тутже ціла гурма гарматників, але на наше горе невтральних. Ніякі погрози, ніякі прохання не могли заставити їх відкрити вогонь на арсенал. Навести гармату ще може найшлисяби »спортовці«, але піднести ящики з набоями, всі відмовлялися. Зробити це нашим боевикам було неможливо задля малої кількости багнетів у нашому такому складному зав­данні. Випадково знайшовся на місци добрий знавець салдат- ської маси, старий відомий артилерійський генерал Кирей[††]). Він сам підніс собі ящик амуніції, сам навів гармату і віддав перші стріли. На вид того — товпа невтральних гарматників з подвійною енергією береться до обслуги гармат і прямою наводкою обстрілює арсенал, чим рішає дальший бій за арсенал в нашу користь.

4. 11. біля 7. год. наказано сотні вийти з Лаври в район »Понтонного Баталіона» для остаточної ліквідації ворога в тому районі тому, що уже були звідомлення про капітуляцію арсеналу нічю з 3 на 4. II.

Приводжу цікавий епізод, що яскраво малює тодішні від­носини до ворога. Під касарнею, на вулиці, товпа людий числом коло 500 чол. Салдати, робітники, дівчата, жінки, підростки, видно і Жидів. Вони покалічені ранами і побоями, обдерті і розхрістані, кричать і плачуть. їх окружили Червоні Гайда­маки під к-ою »батька« Волоха і успокоюють побоями. Волох велить поставити на бульварчику чотири скоростріли, щоби розстріляти цю товпу. Це поконаний ворог скапітульованого арсеналу. Під цей момент надходить 1-ша сотня СС-ів. На те видовище і в старшин і у стрільців помітний рух невдоволен­ня. Командант сотні підходить до Штабу Лівоб. Коша, який тутже на місци (Отаман С. В. Петлюра, Нач. Штабу А. І. Удо­виченко зі своїм братом) і заговоривши про »негуманність масового розстрілу безборонних, про Европу ітд.« просить, щоби не дозволено Волохові розстрілювати без розбору винних і невинних. От. Петлюра вповні погоджується з тим, що не слід допускати масакри, але каже: «Волох не послухає наказу, все одно своє зробить». Тоді к-т сотні біжить до Волоха і пробує його вговорити Та Волох своє: »Ну гаразд, зразу розстріляємо, потім розберемо». Дрібний випадок впев­нює к-та сотні, що в товпі є неповинні люди, бо він завважує в товпі двоє дівчат, підростків, що рівночасно зі сотнею підійшли під арсенал і серед загальної суматохи нагло опи­нились між капітульовангми.

Жадні переконання не промовляли до от. Волоха, аж грізна постава к-та сотні і підхід якогось нагло появившогося віддбіу кінноти, перешкодили розстрілові. Полонених відведено на печерську »гавптваху«. Охорону переняли СС-и, але вечером змінив їх якийсь відділ Вільних Козаків, а коли другого дня Гайдамаки опускали ці райони, то арештовані зуміли озброї­тися і виступити знову...

VI.

В уличних боях при здобуванні арсеналу сотня СС-ів (три чети) втрат вбитими не мала. Всього чотирох ранених. Завдячити це можна тому, що хоробрість і рішучість, а ще більше інтелігентна підприємчивість, звинність і швидкість ру­хів малих відділів, які ділати мусять самостійно, тільки у тісній співпраці із сусідами, — це все, а не кількість, має рішаючий вплив у вуличних боях. Справний скоростріл у руках певного наводчика і ручна граната кинута у вікно, чи за вугол вулиці, охоронять перед ворожим ручним вогнем і заступлять власну гармату.¹

Біля 2-ої год. тогож дня сотня одержує два накази: а) Штаб Гайдамацького Коша Лівобережної України наказує сотні виступити негайно через Слобідку на Дарницю, де самочинно має організувати оборону проти Муравйова і Коцюбинського, які вже рушили на Київ з Бобрики і Гребінки, б) К-т куріня СС-ів наказує негайно долучити до куріня на Старокиївський участок... Такі два протилежні накази вийшли наслідком того, що властивого звязку і орієнтації в ситуації між обома окремо ділаючими Групами ще не було, а брак частин спричинював те, що одним частинам приходилося виконувати ріжні непо­сильні завдання.

Тому, хоч як недобре було ділити сотню, а довелось зро­бити все можливе для виконання обох наказів. На Дарницю для організації вислано 4-ту чету сотні, яка до тепер охоро­няла міст Миколаївський, а решту чет направлено у розпо­рядження к-та куріня CC. для підмоги куріневи, що ще стояв в боях у центрі міста Київа і біля 14 год. вони долучують до куріня в Миколаївському Монастирі.

Тут задержимося, та згадаємо про 4-ту. чету, яка весь час була окремо від сотні:

Її завданням було охороняти” міст, забезпечувати від задів оперуючу ґрупу під арсеналом, та перехоплювати утікачів арсеналівців на випадок його здачі. Перший день боїв під арсеналом пройшов для чети без важнійших подій. Другий день т. є. 3. лютого чета забрала біля сотні арсеналівців, які після їх зізнань — з причини сподіваного упадку арсеналу утікали з його, з метою пробратись на Слобідки і звідтам почати акцію на задах наступаючої на арсенал групи, щоби в той спосіб оставшим в арсеналі допомогти й дати спромогу продержатись аж до підходу Мурайова. Крім тих полоне­них чета задержала ще понад сотню поодиноких групок узбро- єних людий, які називали себе Українцями, але »невтральними«. Полонені складались переважно з Жидів, а »невтральні« з ко­заків українізованих численних полків київського гарнізону, які в момент виступу місцевих большевиків оголосилися нев- тральними і бажаючи ухилитись від небезпеки боїв, старалися покинути Київ, аби переждати небезпечну хвилю. Чета ці­кавилась полоненими і утікачами настільки, що обезброювала їх і випитувала, а опісля перебирав їх відділ кінних Гай­дамаків на приказ полк. Капкана чи Міляшевського. (Цей відділ кінноти весь час боїв за арсенал перебував між Сло­бідками і Київом з невідомо якими наказами. Перебраних полонених Гайдамаки — частину розстріляли, частину «охре­стили» в Дніпрі, а невтральних »шомполами« і нагаями «украї­нізували» та направляли назад у Київ.)

Чета СС-ів (Галичани виключно) придивлялась, дивувалась і училась, яка то жорстока горожанська війна. Без тих ви­падків булиби стрільці ніколи не повірили, що матроси Mypa- вйового розстрілювали по приході в столицю на вулицях ґім- зистів »білоручок«.

Метою висилки 4-ої чети на Дарницю було поставити там передовий відділ проти наближаючихся військ Мурайова, до часу підходу частин Лівобережного Коша і СС-сів, які після ліквідації повстання мали вийти знову на стрічу Муравйова.

Повна ліквідація повстання в столиці передбачалась до ве­чора дня 4 лютого. Та сталось» не так, як гадалось. Больше- вицьке повстання в Київі здавлено добуттям арсеналу і очи­щенням столиці, тільки на зверх. Довести ліквідацію до повного' кінця, було річю неможливою при такій мінімальній кількости активних українських частин, за такий короткий час і коли вже загрожували полчища Муравйового.

З тих причин частини СС-ів не могли перейти в Дарницю, тому й 4-та чета не могла там довго остати. Із приходом в Дар­ницю не застала вона там жадних наших відділів, тільки переля­каних залізничників. Від них то наслухалась про ріжні стра­хіття ворожої навали, між іншим, що вже десь на 8 верстов від Дарниці машерує нібито 3000 шабель кінноти. Звичайно цим переборщеним донесенням к-т чети не дав віри, але вислав дві розвідчі стежі в напрямках на Баришпіль Княжичі,, та виста- вив застави на обох головних напрямках. Начальникові стації доручено приготовити все до швидкої евакуації стації, зокрема відправку ешелонів з важнійшим військовим майном.

Приблизно о год. 10.30 одержано звідомлення від стежі, яка вийшла в напрямі на Баришпіль, що вона наткнулась на ворожий кінний віддділ около 50 шабель, 10 верств від стації Дарниця. Скоро прийшло донесення від другої стежі, напра­вленої на Княжичі, що там ворога не стрінуто, але є відо­мосте що в Баришпіль прибули більші ворожі сили. К-т чети приспішує евакуацію, а сам зі своєю горсткою готується зустріти переважаючого ворога і то в нічнім бою. Чета не має ні одного скоростріла. Спроби звязатись з Київом не вдаються, також обіцяні сотні не надходять, але чета відби­ває ворожий кінний відділ. До 4-ої год. рано відправлене всі важнійші ешелони з військовим майном; більше переванта­жений Київ не приймає.

Під безпосередною загрозою окружения чета над раном залишає Дарницю і по залізниці відходить на Київ, де бере під охорону залізничий міст, який остав тепер без охорони.

Досвіта закипіли знову бої в столиці (5.11.). Кругом стрілянина — з рушниць, скорострілів, гармат. Товарна стація попадає в перехресний вогонь наших і ворожих гармат. Повна незорієнтованість. Звязку жадного і навязати його годі. На стації не то війська, але цивільних людей не найдеш. Нака­зів жадних. К-нт чети рішає пробиватись в город на злуку зі своїми. Знайомий шлях це на арсенал, де надіється найти свої частини, або навязати звязок. Чета прямує забезпече­ним маршем. Біля арсеналу страшне побоєвище. По вулицях валяються від трьох днів трупи людей і коней, камениці роз­биті Гранатами; ніде цілого вікна, двері і брами порубані, чи просто посічені скорострілами; ні одної цілої деревини. На вулицях ні живої людини. Все завмерло. Комунікація не мож­лива: вулиці затарасовані розвалинами мурів, поломаною дере­виною, а ті перегороди немов спутані пірваними телеграфічними дротами. Утомлені стрільці не можуть відсвіжитися водою, бо водопровід не працює. Нічого не питати про електричне світло. А памятники культури?! Годі описати боєвище цих вуличних боїв. Під самим арсеналом к-нт чети одержує пові­домлення від своїх розвідників, що І-ша сотня на Подолі бере участь в боях. Але й без того було вже ясно, що головні бої тепер ідуть на Подолі. Чета направлюється тоді на Мико­лаївський монастир, а відси на »Андреївський спуск« до Духов­ної Семинарії, де находить свою сотню, що якраз покінчила очищувати Поділ. Сотня дістала наказ »чимскорше спочати«, бо знову жде робота.

Слідуючий день приніс вияснення загальної обстановки, але не в нашу користь. Вдержати столицю ще було можна, але виступити проти Муравйова, хочби з метою задержат и його довший час — не було кому. Вже 6. лютого по обіді І-іиій сотні наказано виступити з Київа на Святошин як аван­гард куріня зі завданням очистити цей район від ворожих і невтральних частин. Невтральні в той час були більш не­безпечні чим ворог, бо всюди була їх велика кількість, і їхний виступ на задах грозив нам повною ліквідацією.

Сотня виконує своє завдання, а в ночі зосереджується в Святошині цілий курінь C. C., що веде розвідку в напрямі Поста Волинського, щоби нічю з цієї сторони ударити на ст. Київ Товарний, куди по відомостям підійшов уже Мурав- йов. Мета була часово стримати Муравйова. Своє завдання з обезброєнням місцевих відділів (авіяц. парк) сотня виконала до приходу куріня, але справа з автопанцирним дивізіоном Бельгійців, які тут перебували, не була ясна. Вони оголосили »невтралітет«, але такий »строгий«, що спротивились навіть залишенню в їхньому районі звязкового нашого старшини, котрому очевидно наказано пильнувати »невтральних«. Не знали ми чия вина в тому, що така в той час значна бойова одиниця не була використана нами в вуличних боях. Оста­точно Бельгійці заявили к-тові сотні повні симпатії, але орієнтувались на поступовання Чехословацьких Легіонів.

Тоїж ночі переїздить до Святошина частина членів Цен­тральної Ради, бо вирішено залишити Київ і перейти до Жито- міра. Правительство з Грушевським на чолі, під охороною скоро­стрільної сотні і роя студентів нашої І-шої сотні, т. зв. «за­лізної бригади», подалось другого дня на село Юрову, що на шляху Київ-Житомір.

ViI.

І-ша сотня о І-шій год. ночі дня 7. II. вирушила в напрямі на Житомір по житомірській шосі і пізним вечером 8. II. ося­гнула без перешкод, але при надзвичайному напруженні Юрово- Надзвичайний характер горожанської війни у незнаних су­спільних відносинах (сотня виключно Галичани) виснажили її фізично, а залишення Київа і рух в напрямі збольшевиче- ного фронту не міг бадьорити стрільців. При тім форсовний перехід з огляду на завдання роложене на курінь C. C., після якого той курінь був одиноким і безпосередним прикрит­тям правительства, яке на автах і звичайних возах спішило в Житомір, пригнав сотню у с. Юрово майже нездібною до дальшого руху. Вправді як старшини так і стрільці були свідомі вимог, які ставила до них хвиля, алеж нелегко про­явити активність мимо повної саможертви, коли безсонниця валить з ніг, а ноги покровавлені від безнастанних маршів.

В с. Юрово сотня стає на нічліг. Одна виспана ніч додає їй сили і гарту. Рівночасно радісна телеграма про підписання Берестейського Мира, а ще більше привіт по прямому проводі Львів-Київ, підписаний добре відомим і улюбленим У. С. С-ми сотником Дмитром Вітовським (пізнійший державний секре­тар військових справ) з нагоди підписання цього договору, підносить настрій стрільців до тої степени, що стрільці знову нічним маршем з 8-9. II, осягають Житомір, очікувані нетер­пеливо правительством.

Та не довелось спочати на »ґарнізоновій« службі в м. Жи- томірі. »Цент. Рада* мусіла залишити Житомір на жадання — мійської ради (sic!). Вже дня 16.11. сотні наказано погрузи- тись в ешелон і вирушити авангардом куріня C. C ів для очищення і забезпечення шляху Житомір-Коростень-Сарни. Сюди мало приїхати правительство, сюди мали приїхати перші німецькі війська, звідси мали знову початись нові операції з Німцями — для очищення України. В хвилі одержання наказу про похід на Коростень сотня числила 180 багнетів при трох скорострілах під командою сот. Р. Сушка. Четами командували пор. А. Домарадський, Черниш, Вудкевич і Олій­ник. Завдання сотні було настільки широке, що повний успіх важко було передбачити. Загальна ситуація точно невідома. Частини, які були в Житомірі, не мали до себе довіря. Тут сотня стрінулась з отаманією, гіршою Волохівської. Сотня в назначену наказом годину явилась для погрузки, але ешелон був поданий тільки на протязі цілої ночі, аж за особистою інтервенцією військового міністра Жуковського, хоч грузився там відділ Віденка, який мав мабуть дуже секретне завдання, бо ніяк не хотів к-нтови сотні навіть приблизно, »зрадити« свого напрямку від'їзду, не кажучи про можливе співділання.

Не вірила одна частина другій.

Найблищим завданням сотні було опанувати власними силами Коростенський вузол й забезпечити його для підїзду дальших військових ешелонів разом з правительством. Коростень був виставлений на велику небезпеку; переходив раз у раз то в руки ворога, то в наші. »Наші< це були залізнодорожний комісар Ц. Ради і повітовий командант, оба без реальної сили. Збольшевичені фронтові російські частини цілою навалою сунули ешелонами в напрямі Шепетівка-Звягель, та зі Сарн через Коро­стень; одні на Овруч, другі на Київ. Найбільшу погрозу уявляв собою відкритий шлях на Коростень із Київа, де сидів Mypa- вйов. Найповажнійшої і фактичної небезпеки,— місцевого пов­стання залізничників (коростенське депо) тоді не передбачалось.

З прибуттям на Коростень, з огляду на те, що сподіваний з усіх сторін (крім Житомирського напрямку) ворог став на­сувати від Звягля, і готовився рушити також із Київа, рішено вислати два відділи для знищення залізничого шляху і для застав на обох тих напрямках. В напрямі Сарн вислано стежу. Дня 18.11. прибула сотня в Коростень коло полудня. Стація була вільна. Стояв там ешелон якоїсь обезброєної фронтової ча­стини. Залізничий комісар перестерігав перед револьтою залі- зничих робітників, що по наказу з Київа готовились опа­нувати стацію.

К-т сотні наказує: 4-й четі з скорострілом виїхати в на­прямі Київа і на 20-ій верстві знищити шлях. До вечора по­кінчити працю і вертати. 1-й і 2-й четі дано таке саме завдання на Звягельському напрямку. Вечером очікуваний був сліду­ючий ешелон СС-ів на Коростень, а сотня 1-а мала рушити на Сарни.

4-а чета сідає на летучку (паротяг і один вагон і дві пло­щадки) забравши потрібне знаряддя для нищення залізничого шляху та на протязі 4¹∕₂ годин зриває біля 2 верств шин, забираючи їх на площадки. Працю проводили 3 рої, а один зі скорострілом творив заставу. Коло години 5-ої працю за­становлено, завдання виконано, чета мала вертати на Коро­стень. В той якраз момент зауважено ешелон, що повною парою йшов із Коростеня. Вгадати хто не легко! Можливости ріжні: міг бути ешелон фронтової частини, що наскочила на оставшу в Коростені чету, ліквідувала її і з невідомо яким наміром направлялася до 4-ої чети, — могли бути і свої, якась допомога для основного нищення шляху. Міг ще бути якийсь »невтральний« ешелон, задержаний на Коростені, що само­чинно, використавши якесь хвилеве замішання »утікав< перед небезпекою, поставивши на паротяг свойого машиніста, по власній »путєвій«, не думаючи про очевидну небезпеку зуда- рення поїздів. Та міг бути також і »порожняк« пущений з роз­мислом, аби знищити нашу летучку. А пустити такого неспо­діваного гостя було кому тоді! Такі випадки вже в той (і пізнійші часи) случались часто, бо головні боєві сутички відбувались на залізницях. Це пускання паротягів практику­валось головно там*де треба було пригвоздити ворожі еше­лони і катастрофою улекшити собі без втрат завдання. З огляду на те чета робить засідку. З наближенням ешелона стало ясним, що їдуть не свої, а ворог і то значно перева­жаючої кількости. Про явний опір не могло бути і думки, вже хоч би тому, що затягнений нічний бій унеможливив би четі її безпосереднє завдання.

На щастя виявилось становище: це ешелон обезброєних фронтовиків скористав з замішання, що повстало в Коро­стені через виступ робітників залізнодорожного депо проти 1-ої сотні, рушив самовільно уа Київ і тут натрафив на ле­тучку. Хмара «товаришів» (так тоді називано розбольшеви- чених салдатів) вискочила з ешелону і подалась в напрямі летучки, але тільки з кулаками. Рушниць мало. 'Годі к-т чети з одним роєм вийшов напроти товпи, держучи на по­зиції решту чети і скорострілів. Стріча к-та з товпою була досить рисковна. Юрба з лайкою і проклонами домагалася справлення розібраного шляху і пропущення на Київ. Прий- шлось скорострілом »заганяти« їх назад до вагонів і силою завертати назад до Коростеня, аби не справили шляху і тим самим не відкрили знову Коростеня від сторони Київа.

Цей випадок при певній нерішучости к-та чети задер­жав чету з поворотом на Коростень на дві годині, а ще де­яке опізнення булоби мало катастрофальні наслідки, бо пов- ставші робітники могли захватити правительство, яке під цю пору приїздило на Коростень.

Тут тимчасом склалося таке: з виїздом 4-ої чети виру­шила також 1-ша і 3-та чета під командою хорунж. Будке­вича в напрямі на Звягель. їм треба було проїхати ст. Коро­стень Подільський, де також мусіли запастись потрібним зна­ряддям для розбивання шин. Однак цей відділ стрінувся з опором робітників. Завдяки нерішучости к-та чети, який замісць ужити сили, пішов у переговори з робітниками із депо, ввів одну чету в депо, чим дався окружити робітникам, що на його очах розбирали зброю, заговорюючи тимчасом стрільців. Робітники напали на чету, двох стрільців вбито, чотирох ранено, а решта попала в полон крім кількох, які встигли вирватись. Далі робітники вдарили на другу чету, що задержалась перед депо і чета змушена була відступити під огнем скорострілів, які робітники уставили на тендері паро­воза (рід імпровізованого панцирника). Таким чином виправа цеї півсотні скінчилась повною невдачею; шлях звягельський був відкритий, стація Коростень-Подільський в руках робіт­ників, а на ст. Коростень-Правобережний була тільки одна чета, бо відступаюча чета чет. Олійника відійшла в безпо­рядку, розбита імпровізованим панцирником.

Становище тоді на Коростені-Правобережнім було дуже скрутне. Відомостей про очікуваний боєвий ешелон не було; стягнути 4-ту чету було неможливо, а переривати начате ви­конання наказу являлось недоцільним. Тимчасом чет. Олійник, що остав зі своїми розбитками проти депо, докладає, що ро­бітники готовляться до наступу на ст.. Правобережну- Не оставало нічого, як увести в бій весь »резерв«. Запасна чета скріплює тоді, чету Олійника і здержує наступ робітників, в той час надходить вже і 4-та чета, що завернула ешелон утікаючих невтральних. Робітники приймають їх за значну нашу поміч. До того ще надходить з Житомира ешелон з ева- куованим артилерійським майном і це також помогло нам, бо робітники приняли його за нову гарматну частину. Рівно­часно зголошено підхід ешелона з членами правительства.

Щоби спасати положення сотник пробує хитрощів. Викли­кає до телефону представника виконавчого комітету з депо і диктує »ультімат«. »...Негайно стягнути з позиції повстав­ших в депо, щоби оминути проливу крови, зложити всю зброю і одним вагоном привести на ст. Правобережну на протязі ¹∕₂ години. Негайно видати полонених, вбитих і ра­нених. Арештувати і видати ініціяторів повстання. Невико­нання цього »ультіматума« потягне за собою безпощадне знищення ст. Подільської гарматним вогнем, та вирізання Гайдамаками всіх робітників без ріжниці чи винен чи не ви­нен. До 15 хвилин Штаб Коша (ультімат ставить нібито ■отоман Коша) чекає в означенім місци заложників щодо повного виконання наказу*...

Тим поставлено послідну ставку. »Ультімат« був просто хитрістю, та підперти його погрози абсолютно не було чим. Сотня після невдачі стала горсткою перестрашених незвичай­ними обставинами людей, не було ні одної боєздатної гар­мати, не то щоб можна було здемолювати депо. Тільки для замасковання нашої сили вислано два задержані на стації вози з кіньми, які їздили з гуком по полі біля розстрільної і тим маркували нібито уставлювання гармат. Та рішив нашу виграну мабуть ешелон з членами Центральної Ради, під при­криттям »3алізничого Куріня«. Збунтовані приняли його оче­видно за нову »силу«, що йшла нам на поміч, ультімат ще раз був повторений вже не знаю якимсь комісарем нашим, потім пішли інші торги, але наслідок був той, що робітники здали зброю і вернули полонених. Команду над Коростенем переняли підїзжаючі частини, а І ша сотня коло півночі без хвильки спочинку, здекомплєтована рушила вже далі по шля­ху на Сарни продовжувати виконування свого наказу. Тут долучив до нас відділ »партизанів« залізничників і поштовців, коло 18 чоловік, що під Сарнами нам багато помогли знан­ням місцевих відносин та особистими звязками з залізнич­никами і поштовцями сарненського вузла.

Завдання сотні після забезпечення Коростеня було іти авангардом в напрямі ст. Сарни, забезпечити рух дальших ешелонів, і осягнути Сарни, а головно опанувати міст на р. Случі і не допустити до його знищення, бо це головний щлях, куди повинні були прийти Німці. Сотня при можливій осторожности з найбільшим поспіхом їхала туди.

VlII.

Досвіта 19.II. сотня осягнула ст. Охотниково, залишила сторожу коло кольосальних військових складів, які розтя­гались населенням безсумлінно, а в полуднє осягнула без пе­решкод ст. Класово. Тут була вістка, що стація і місто Сарни заняті фронтовими большовицькими частинами, в тім числі ні­бито і Кексгольмським (?) полком — словом, ворога на Сарнах обчислювано на тисячі. В виду • великої скупченности ворога, зростаючого весь час підходячими з фронту новими відділами, к-т сотні звідомляючи про ситуацію жадає підтягнення ре­зерв та гармат, без яких приняти бій неможливо. За той час сотня просувається на перестанок Страшево і захвачує міст на р. Случі. Пішла лихорадочна праця над укріпленням мостового причілка, при чому належало в ніякім разі не зра­дити ворогові нашої присутности під самими Сарнами, щоби не спровокувати нерівного бою, до підходу дальших частин.

Напруження у стрільців було значне. Вечером залишено на мості півсотні зі скорострілами, решта відпочивала. На телеграфічних апаратах сиділи поштовці-партизани, що услів- ною мовою весь час порозумівалися зі своїми знакомими залізничниками в Сарнах. Ми мали тому безпосередні і вірні

Гербовий знак України

Малий герб Української Ha- родньої Республіки, принятий Центральною Радою, ухвалою 22/Ш. 1918 р.

Українські гроші.

(Рисунки Г. Нарбута.)

Перші українські гроші, 100 карбованців, пущених в обіг за Центральної Ради в 1917 р.

100 гривень, пущених в обіг 1918 р.

інформації про ворога і своєчасно звідомляли штаб на Коро­стені. Коростень заповів нам висилку бронепоїзду з гарма­тами і одної батерії, значиться, виграти на часі до їх при­буття треба було за всяку ціну. Наше напруження дійшло до найвищої точки, коли зі Сарн повідомлено, що лаштується відділ для відправки на міст з метою зірвати його. До пізної ночі ворог не відкрив ще нашої присутности, але тепер було неминучим, що тайна відкриється... І тут виручає нас щасли­вий випадок. Командант півсотні пор. Домарадський, що стояв на мості, вислав коло півночі ‘в напрямі Сарн стежу, з на­казом пройти як можна блище під Сарни і стежити за во­рогом, але скрито, щоб не зрадити своєї присутности. Стежа в силі 3-ох стрільців під проводом ройового Андрія Дупака, старого підстаршини У.С.С., з »хлопським розумом» і стрільців Сютрика та Крета, підійшла непомітно аж під семафор. Тут на­проти виїхав ешелон у напрямі моста. Стежа памятаючи наказ залягла в рові, щоб не зрадитись; інакше скритись вже було пізно. Нещастя хоче, що ешелон задержується якраз в тім самім місци, де лежить стежа. Це цілий технічний поїзд з двома паровозами, що задержувався для якихсь маніпуляцій при зворотницях (стрілках) і семафорі. Крізь відкриті двері паде смуга світла на стежу: Ворог відкрив їх!.. Тікати, ніколи!

Щож робить вістун Дупак?

Треба подивляти неправдоподібну підприємчивість, відвагу і рішучість того чоловіка. Замісць відповідати ворогові на його запити він — зі стрільцями одним скоком, під стрілами ворога вскакує на паротяг, що в хвості поїзду і заставляє машиніста повною парою рушити в сторону моста, а обом стрільцям наказує скорим огнем стріляти з дверей паротяга вздовж ешелона по обох його сторонах. Сміливий плян і ви­конання його скоре. Машиніст згаданого паровоза-товкача пхає поїзд в напрямі моста, незорієнтована команда і передній паровіз дають трівожні сигнали, але здержати поїзду не мо­жуть. До того весь час коло кождого вагона і то по обох сторонах свистять кулі: виходить, що ешелон попав несподі­вано у ворожу засідку¹.. Отже в поїзді паніка!.. Салдати на бігу вискакують у розпуці з возів, бо це безпечнійше, чим бути розірваним з цілим поїздом вибуховим матеріалом, який заго­товлено на зрив моста на Случі.

Вістун Дупак »здобув« тим Сарни. На міст до­котив він в порядку ремонтний поїзд, повний обо­рудования, який дійсно виправлений був зі завданням знищити міст. В поїзді лишились полонені, що не¹ встигли вискочити на ходу, коло ЗО душ з командантом, які дають точні відо­мосте про ворога.

Раділи та дивувались Стрільці вчинкові вістуна Дупака і обох його товаришів. І це признання товариства було всім трьом єдиною нагородою, бо молода ще Республіка не знала, як нагороджувати своїх дійсних героїв. Дупак дістав »на па- Календар Червоної Калини — 1928 З піроси« 200 карб, від к-ра сотні, а його товариші по 100 карб. Тільки й всього! Натомісць тойже вістун Дупак в боях під Бердичевом 1919 року, як командант чети 1 п. п. C. C., дока­зував чудес хоробрости, аж поки смертельно поранений не опустив кріса і славного товариства.

Подія з захопленням технічного поїзду найшла відзив τaκ₄ у Сарнах як і в нас, на перестанку Страшево. Тим була ви­крита наша присутність під Сарнами і на мості. Очевидно в Сарнах ніхто не сподівався, що захвачення поїзду доконало всего трьох стрільців. Як нам передавали телеграфісти, ворог в Сарнах вдарив на трівогу. З ремонтного поїзду виріс зі страху бронепоїзд. Погашено світла на стації. Настала паніка...

Натомість в нас певности прибуває. З найблищої стації заповідають приїзд нашого панцирника і батерії. К-т сотні заохочений успіхом »ультіматума« на Коростені, повторює ту саму історію. Визиває до апарату большевицького коміса­ри зі Сарн, а як той не являється, передає наказ начальникові стації для передачі йому: «Негайно освітити.стацію і місто Сарни. Висадити частини ешелонів, зложити зброю і чекати дальших розпоряджень. Очистити головні тори, а порожняки- ешелони витягнути на лінію Сарни-Лунінець і Сарни-Рівне, для погрузки наших частин, що з заняттям Сарн направля­ються туди«. Наказ »підписаний« отаманом «Слобідського Сі­чового КошаПрибувші Німці (один курінь як авангард) зробили надзвичайно приємне вра- жіння на нас. І вони зустрівшись з С. С-ами не виходили з подиву, що українське військо (С. С-и в той час виключно Галичани) «навіть* по німецьки говорять. Але вже того вечора добрий обсерватор міг замітити, що на революційній Україні і Німцям не здобрувати.

Біля стації були величезні військові харчові магазини. Хоч Німцям ніхто не боронив консерв — їх ще трактовано як гостей — вони вечером »тягли« зі складу пачку за пачкою з консервами. Ніхто їм не жалував того, хіба жартом ко­трий Стрілець полохав Німця. Та це не довго трівало, що З Німці рахували українські склади за чужі, а те все і вико­пало їм яму.

В міру того, як прибували Німці, С. С-и могли спочити. Перші дні постою в Сарнах використано на реорганізацію куріня.

Загально під кінець постою в Сарнах 1-а сотня перейшла стадію з імпровізованого військового відділу і стала дійсною військовою частиною. Моральна її сила була дуже висока. Стрільці зрозуміли, яку важну ролю відіграли вони за по- слідний місяць у визвольній боротьбі. Вони винесли на своїх плечах головний тягар удару являючися в найкритич- нійший час носіями й представниками україн­ської державної думки. І це почуття було для них імпульсом до дальшої інтенсивної праці.

З вирішенням загально-політичної ситуації правительство Ц. Ради підпринимає наступ на Київ спільно з Німцями.

По шляху C арни-Коростень-Київ направляють курінь С. С-ів. який на Коростені лучиться зі Слобідським Гайдамацьким Кошем. 1-а сотня знову іде авангардом куріня в безпосередній співпраці з Гайдамаками. Треба сказати, що війна йшла тут по залізниці. Штаб Слоб. Гайд. Коша дуже спішився, щоби першим підійти під Київ. Тяжких боїв не було. Наші опера­ції обмежувались головним чином до того, щоби з наскоку^за- хвачувати поодинокі стації, не дозволяючи ворогові нищити комунікації. Ворог знаючи про те, що за нами йдуть Німці, не думав про поважний опір, але обмежувався до нищення шляху. Ми захвачували значну к'лькість полонених і рвались вперед, на переміну 1-а сотня С. С-ів з курінем Червоних Гайдамаків (к-т Волох), як старі знакомі з Лівобережа і київських боїв. Більший опір поставив нам ворог на Ірпені Дня 2.1П. Гайдамаки форсують перехід через ріку. 1-а сотня С. С-ів і тут рішила побіду. Ворог повів контрнаступ на Гайдамаків і випер їх назад за ріку. С. С-и, що були в за­пасі, рукопашним боєм вдарили на ворога і сфорсували пере­хід. Це був послідний бій сотні в цьому періоді. Він виказав повну боєздатність сотні, яка не тільки видержує, сильний обстріл важких і далекострільн*іх гармат, але і рукопашний бій. Генерал Кірей (помічник — отамана Гайд. Коша) став з того часу великим приятелем С. С-ів, бо »вони зуміли в той час зорганізувати майже регулярну військову частину».

З одержанням відомостей, що група Ген. Присовського і Натієва підходить під Київ з Бердичівського напрямку по Житомирському шоссе, Штаб Гайд. Коша рішає захопити Київ з боку передмістя Куренівки. В авангарді і тут I a сотня. Коло 4-ої години 3 березня входить вона в Київ.

Ранком 4.111. на Софійській площі робив отаман Гайда­мацького Коша, Петлюра, перегляд вступивших у Київ україн­ських частин. Хвиля була незвичайно радісна. Вільний Київ витав визволителів цвітами. Курінь С. Стрільців був у першій хвилі принятий за Німців. Бо вони мали скромний одностайний одяг, вишколення не російське, а У. С. С-ське (австрійське), на привіт і похвалу отамана Коша не відповідали, а мовчки проходили грізним муром. Та оце непорозуміння скоро виясни­лось і Стрільців закидали цвітами.

Тут закінчується перший період 1-ої сотні. Січові Стрільці остають в Київі як гарнізон. З куріня формується полк, а 1-а сотня переходить в гімназію на Терещенківську вул. і стає завязкой 1-го куріня Tro п. п. С. С-ів[‡‡]).