Д. ДОНЦОВ Мазепинський мир. (1918-1928)

В 1928 році минає десять літ від підписання Берестейського мира між Україною з одної сторони, Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Туреччиною і Болгарією — з другої.

На перший погляд тяжко відріжнити цей мир від інших, що закінчили світову війну: від Версальського, Сен Жермен- ського, Севрського чи Тріянонського.

Та хто захоче зазирнути глибше в цю подію, той побачить, що вона була симптомом далекосяглої зміни в уложенню полі­тичних сил Середної та Східної Европи; що значіння цієї події, хоч і як важне для самої України, виходить далеко поза її межі, та що вагу Берестейського мира відчувати ме ціле XX. століття на землях, де тепер панують Москва, Польща, Чехія та Румунія.

Два моменти в Берестейському договорі треба розріжняти, з яких кождий має свій глибокий, укритий зміст: по перше самих контрагентів, по друге — зміст договору.

Обставина, яка надає особливої ваги мирному тракта­тові, є та, що одним з його контрагентів була держава, яка в новітних часах не зявлялася самостійною на міжнародній арені. Вперше по Мазепі і Орлику вступила туг Україна на арену міждержавних зносин як рівнорядна і рівноправна сила, з якою договорювалися інші про її ролю й становище серед сусідів. Коли про подібніж річи договорювалася, скажім, Франція з Німеччиною, коли диктувала їй волю переможця, то, яка-б тяжка ця воля й не була, Версальський мир лишався епізо­дом у віковічній боротьбі двох противників, в якій що кілька- десять літ спускалися політичні терези то одного, то друго­го вділ. Але трактат, який заключили центральні держави з Україною, змушуючи рівночасно Росію помиритися зі своїм південним сусідом, визнаючи його рівнорядною державою, мав інше значіння: Берестейський мир був миром з вчорашним мерцем, з народом, в якого тіло вбивали свої граничні стовпи дві сусідні імперії, вбивали, здавалось, на завше,— щоби в 1918 році засісти з представниками цього народу при однім столі »як рівний з рівним, як вільний з вільним®!...

Тим >>novum< було воскресения Тризуба, воскресения дер­жави Володимира, хоч і без її сили, але з її аспіраціями: на Чорне море, на незалежність від півночі, на »червленські го­роди*... Ми обходимо 22. січня роковини IV універсалу Цен­тральної Ради, як свято української державности, і маємо повну рацію робити це; але не треба забувати, що IV універ­сал був в сути річи лише деклярацією нашої незалежноти, та що аж Берестейський мир надав тому декларативному ак­тов і— санкцію доконаного факту. В Берестю Україну, як окрему державу, признали фактично, як таку, центра­льні держави і Росія. Щой-но в цім невеличкім поліськім мі­стечку, став універсал ребелянтів(бунтівників) — маніфестом вільної нації, що звістувала своє народження, і що змусила і інших з тим фактом числитися...

Коли ми так дивитимемось на мир в Берестю, як на фак­тичне осягнення суверенности, то цей факт набере тим біль­шого значіння через те, що серед окраїн бувшої Росії Україна перша вступила на цей шлях, на шлях не тільки декля- ративного, але й фактичного виділення в самостійний держав­ний організм. Її першу як державу признали інші — бо ство­рену центральними державами Конгресівку й самі Поляки не уважали за суверенну, — і цей факт показує, що не в хвості якогось загального руху плелася Україна, лише проломлювала нові стежки, вказуючи дорогу іншим, зачинаючи нову гру в політичній еволюції Східної Ецропи.

Вступаючи на шлях фактичної незалежности, Україна пі­шла ним так, як того вимагали конкретні обставини: разом з арміями центральних держав українська армія зачала фак­тичну війну з російськими військовими силами на Україні. Що українських військ було не богато, що з головною робо­тою при очищенню України від Росіян упоралися союзники—це мало мілітарне значіння, але ні трішечки не ослаблювало політичної ваги самого факту.

Коли сам факт заключения мира Україною свідчив про народження нового політичного повноправного осередку в Ки­їв!, то зміст того мирного договору показує нам, якою си­лою могла би бути на європейськім сході дійсно суверенна, скріплена в середині Україна.

Всі мемуаристи цих часів однозгідно стверджують, як дуже залежало центральним державам на цім мирі. На коронній раді у Відні, де ґр. Чернін здавав звіт з Берестейських пере­говорів (оповідає в споминах ген. А р ц), австрійський премієр д-р. Зайдлєр домагався негайного замирення з Україною, бо становище людности монархії було катастрофальне, бо Brot- frieden був Невідкличною конечністю. У великій потребі Австрія згодилася навіть на такі точки договору, які нарушували суве­ренність тисячлітньої імперії над її землями (обіцянка авто­номії Галичини) і перекреслювали довголітню лінію її поль­ської політики, в якій особисто була заінтересована дина­стія (уступлення Україні Холмшини), —так був їй потрібний мир з Україною! Для цього мира поробила вона уступки, яких не добилаоб від неї й Росія, колиб зважилася на сепаратний мир в 1917 році... І ці уступки вирвала від наддунайської монархії Україна, ще не сконсолідована, щойно повстала, що змушена була на другий день від тої самої Австрії просити допомоги..

Ці міркування можуть дати поняття про значіння й між- народню силу України, яку завдяки своїм богатствам і числові своєї людности, моглаб осягнути дійсно сконсолідована в мі­цний державний організм Україна; про значіння дійсно суве­ренної й міжнародньо сильної України для здійснення собор- ницької програми, для долі наших окрсамо, коли згадаємо собі, що деякі точки Берестей­ського трактату (я назвавби їх «жовтоводськими»)наступили по 1772 і 1793, і по відвороті 1920 року від Київа, то й це свід­читиме не про епізод, а про якусь сталу лінію, яка не для нас заломлюється вділ.

Берестейський мир, коли дивитися на нього з ідеї точки погляду, виходить в своїм значінню поза межі української справи. Він був величезним кроком наперід в дезаґреґації тих двох монолітів (правда, не рівної ваги,) які колись оспо­рювали собі панування на європейськім Сході і які тепер му­сять числитися з волею нового, третого чинника. Ведучи до цілковито нового регульованим східноєвропейської проблеми, рвучи з усталеною від трьох віків традицією, Берестейський договір виходить далеко поза границі чисто льокального пи­тання, стає подією європейського значіння. Такою, як були перші спроби Росії стати європейською потугою, або як поява Собіського під Віднем, тільки — в якраз протилежнім на­прямку...

Цей трактат — як фактичне узнаним і виступ на полі­тичну арену нової державної ідеї, цей трактат — як нагляд­ний доказ величезної ваги державної суверенности для собор- ницької ідеї; і нарешті — як початок нового регульованим політичного укладу в східній Европі, неревідованого від майже трьох сот років, — ось значіння, яке має цей мир 1918 року!

Але... І тут наступає велике »але«. Обєктивне значіння цього мира не йшло на жаль в парі з субєктивним зрозумін­ням його нашими відповідальними чинниками, і в цім є друге, трагічне значіння для нас Берестейського мира, як і зрештою ^цілого останнього національного зриву.

До Берестя українські політики поїхали напів змушені до того обставинами. Богато промовців Цен.

Та це вже належить до трагедії цілої нашої революції: до діспропорції між (яскравою) обєктивною і (кволою) субєк- тивною революційністю української ідеї, яка так намацально далася відчути в ті памятні роки. Брак цеї субєктивної рево- люційности (в головах провідників) можуть знищити лише тверді факти життя, а одним з таких твердих фактів, створе­них самочинно життям, був якраз Берестейський трактат. Він був підсумком і виявом того величезного здвигу, який наступив і в нашій народній психіці, і у взаїмовідношенню трьох головних акторів на сході Европи, і який завдячує своє істнування наглому вибухові вулькана, довго не чинного на наддніпрянських степах, якого досі вгасити не вдалося й морю пролятої крови.

9-го лютого 1918 року був початком нової ери для нашої половини контіненту; він лишиться вихідною точкою для укра­їнського Київа, а для інших — memento⅛, пригадкою, що тепе- рішний уклад Східної Европи — не є вічний.