ГАЛИНА ЖУРБА. Весна на Україні 1917 р.

Уривок із повісти «Дитиньство Дарки і Максима Паліїв*.

Таяв сніг.

Через замурзані шибки пестлива веселість на голівки дитячі. Ловили сонечко по стінах, на припічку, а воно тікало.

Доганяли його на скрині, підставляли лиця, очі жмурили, клали на руках голівки й просили: грійся, сонечко. Не тікай від нас.

Ласкотало промінням обличчя, стулювало вії, повзло золо­тим полиском зі стола на лаву, стелилось по долівці.

Тоді качалися по землі регочучи, що спіймали сонечко в пригорщі й заставили гратися з ними.

Пестило їх як мамині руки, голубило. Потім займалося чер­воною заполочею й лягало за подушками спати.

Сніг таяв.

По дорогах чорні калабані, попід тинами тічки. Пупянки на вишнях.

Тоді отруїлася сірниками Зєвякінова комінярова жінка, бо не хотіла дитини і приїздила до села комісія.

Стали тілитися корови, а хлопчики тровили собаками стару Побратимиху, як проходила вулицею.

— Вештається відьма, заглядає де молошна корова.

— Обкуріт, кумо, свяченою рутою, то не приступить.

Кури цокотіли по сінях. Мерли на шкарлятину діти. Ніхто не сказавби, що вже царя нема, що якасьто республіка настала.

Все чисто так як було, тільки в селі комітет, а замісць стражників — міліція.

Комітет збирався у волости, вечерами у Цукериша в шинку, в неділі біля церкви. Курив з газети грубезні цигарки й радив над усяким порядком.

— Як гадаєте, куме, чи то й мого Корнія випустять з тюрми?

— Повинніб, раз усім слобода...

— Авжеж, коли таких босяків повипускали. А мійже-ж за правду.

— Скількож то вже йому?

— А це після Великодня піде на четвертий.

— Диви! То вже три роки як нема старого Мащука. Як пропав бідняга.

— А хто йому винен? Найби був не чіпав. Яж йому ка­зав: Давай, по згоді. Не хотів. Моєї землі йому не треба.

Ходилиж ми у суд, чи ні? Суд присудив мені, бож моя, — всі знають. А він до мене з буком, битися, на мойому обійстю? То Корній, хоч і не рідний мені син, а не втерпів.

— Так йому і треба. Це за ваше.

— А тож. Землі моєї хоч? На. Я тобі не шкодую, [ж. Тільки Корній стільки висидівся, то жаль мені хлопця, хоч і не рід­ний; а Мащука й стілічко не шкода; бож земля моя, всяк знає.

Усі слухали мов уперше тієї пригоди з Мащуком та під- горлицею. Кивали головами.

Справа як на долоні. Добре зробив Корній. А тож як інакше? Цигарки курились димарями.

І пішло за землю. Коли то вже її мають наділяти? Не чутно щось. Чи то ще пани сіятимуть тієї весни, чи вже люде?

— Не так-то вони її і віддадуть зараз. Пожди-но.

— Мусять віддати як заставлять.

— Хто заставить?

— Временне правительство. Таж сам Керенський обіцявся.

— Хіба що такий закон вийде.

— А по моєму так: мають давати, най дають зараз. А ні, то самим займати тай вже.

— Пожди. Раз по-закону, то по-закону. Сказано, — бу­дуть наділяти, — пождемо.

Комітет радив. Спокійно, рядочком. Ціпки біля холяв, кру­тячи цигарки, циркаючи крізь зуби.

— Той Керенський десь добрий лис. Хочби не обдурив.

— Кажуть із Жидів.

— Отож не обдурив Миколу?

— Бо Микола дурний. «

— А ти думаєш мудріщий?

1 було на селі тихо. Ще тихійше як за царя. Ходив нічний обхід, сторож калаталом тарахкотів, погавкували собаки і ночі наставали тепліщі. Пахтіла цвілю земля.

Тільки далеко десь камінними вулицями, під електрику ішла революція.

Було тоді в газетах наших про »великий« нарід російсь­кий, »побратимчій« нарід, про його »чулу«, «демократичну» душу, про затаєну в ньому тугу та любов до рівности, волі і правди.

За всі одвічні кривди, за знищення й знущання над нашим народом, за море крови, за гори кісток падала вина на одних царів лишень. Виходив нарід московський з купелі революції невинний мов ягня, у білій сорочці. З усміхом херувима спі­ває світові — госанна.

Писалося теж про многотисячні маніфестації, про золоті — небесні прапори, що плили мов соняшні мушлі вулицями зо­лотоверхого міста.

Білобородий професор над тисячами голів з балькону.

Сліпуча, дурманяча ясність Волі. Зімняті клапті газети тремтіли в мозолистих пальцях.

Перебивало дух.

Був у цих річах нечуваний приваб новости і ще чогось,, що сліпило очі.

— Чуєте, Кондро, українське військо буде. Самі на фронті домагаються салдати.

— То десь Ригір таки правду казав, що тая Україна буде?

Довго, до пізна йшли балачки, міркування. Розбирали, до­гадувалися, жадно заглядали в газету і за кожним словом притакували головами.

І щось помалу-помалесеньку розсвітлювалося, осяювало не­тямущі очі. Червоною жариною займалося в грудях.

До села раз-у-раз прибивався хтось новий. Росли чутки, новинки, все неймовірнійші, цікавійші.

Село вихилювало їх мов келіхи дурману. Пяніло.

— Німець хоче миритися, а Керенський каже: Ні. До по- бідного кінця. Щоб наша таки зверха.

З фронту приїздили на відпустку салдати та не дуже зби­ралися вертати назад до своїх частин.

— Яка там війна? Хто тепер дурний воювати? Німець теж не хоче. Вони до нас в окопи, а ми до них. Горілку прино­сять. Люде такі як ми. То Миколка хотів воювати. Тепер нема дурних.

— А Керенський хоче.

— То най сам воює як такий розумний.

Настрій проти війни зростав. Охляла утома повисла на раменах. Пересит кровю. Нестерпуча огида до смерти.

Все, що у людях людяного лишилось, збожеволілим криком; хапалося проти війни. Очі з огидою відвертались від фронту.

Зомлілі, тремтючі руки, що довго з натуженням тримали кріс, раптом опустилися. Не хотіли більше стріляти.

По фронті мітінґи, збори, наради.

Білі прапори над траншеями. Братання.

На селі дошкуляв недостаток. Скрута перед новим хлібом. Раз-у-раз доводилося йти до двора, за грішми або зерном брати навідробок.

Продавали жидам майбутній врожай, залазили у панські лабети.

Тоді приїхав з позицій Григір. 1 зараз селом війнуло, роз­мелося по цілім кутку.

— Чув? Палій приїхав.

Найшло народу повна хата. Пообсідали лави, попід стінами поставали.

— Щож то, мойку, за той якісь Зїзд, що ти їдеш?

— Всеукраїнський національний Конгрес.

— Га? Конгрес? Всеукраїнський?

Наївні, витріщені здивовані очі. Напів розімкнені роти. Розповідав.

Слухали про той Зїзд великий, що скликався з цілої на­шої землі з усіх кутків — закутків, зі степів, балок, з лісів, трісовин поліських до Київа. Збиралася Україна раду радити, яку долю собі вибирати.

Переказував зворушено і з німим зворушенням слухали.

Обступили тісним обручем. Один через одного питаннями закидали.

— А колиж вона вже буде?

Найби вже наставала. Найби...

...Україна.

— Га? Чуєш таке слово? Що воно означає? Звідки взя­лося й загуло геть світами.

Сила така.

Обвіяла вітром села, степи, хутори, лісові перелоги.

Війнула в мертві очі. Ударила в груди, оживила все.

І все потяглося за нею, як за сонцем потоптана травиця. Пішло розспіване з тріюмфальним окликом життя, готове на смерть во імя її, за ню.

— Ми теж за Україною. Або то ми хто? Най буде, най буде. Загуло, покотилося морем долів. Війнуло різким, рвучим віт­ром. Аж дух запирало, смагало в обличчя.

Вогка весняна свіжість.

За фронт, за революцію, за землю. За те, що в газетах. Аж ласка примеркла.

Розходилися очаділі від тієї сили нового, такого небу­валого, нечуваного досі.

А як провожали Григора юрбою за ворота, то приказували: Ти вже там, мойку, добре за цю Україну і за землю роз­відай. Чи то вже хутко має вийти якийсь порядок з панами.

Геть провожали аж за коловоріт, суголовами до самої ча- гунки.

Розблискувалася весняність. Земля помалу стряхала й чор­ніла пухкими, родючи грудьми. Сонце припадало до них жа­гучими губами. Тільки по ровах, ярами лежали ще білі смуги, як рубці обпалої сорочки.

Чинився одвічний, в безконечність повторений шлюб.

— А пани таки сіють.

— Сіють, — сказ на їх душу!

— Най сіють. Побачимо, хто буде збирати.

А як земля віддалася сонцю і в лоні її зародилось нове, то зеленими, квітчастими обгорнулася хустками, закосичилася маєм і замріявся їй сон про волю й братерство людей.

Химерний, молодий сон.

Комітет став збиратися рідше.

Дядьки клали на віз плуг, борону та їхали в поле.

Чорні рушники свіжої ріллі стелилися по горбах, долинах.

Сипалися золоті дощі на десятини. Ячмінні, гречані. Садили городи.

Були вкачані ремінні дороги, поля неначе віником позамі­тані, небо підведене лазуром.

Повітря пахтіло щойно покачаним шматям і мерехтіло теп­лими парами.

По вулицях калюжилися діти. Босі в позаголюваних соро­чинах, обляпані по очі.

Після Благовіщення зовсім зробилося тепло.

На стару клуню спустився бузько, а баба Лукія в підти­каній спідниці з палицею й торбами подалася на мандри.