РОМАН ВИННИЦЬКИЙ. Пропамятний день.

(В десяті роковини Берестейського договору).

Радісна, трівожно - надійна була осінь 1917 р. в Галичині.

За залізним муром східнього фронту центральних держав творилося щось, на згадку чого у кождого Українця скорійше билося серце, родилися опянюючі надії.

А »там«, прокочувалася бурхлива хвиля жовтневої революції. Із вікової тюрми виходили вільні народи, творилися нові дер­жавні організми, над Київом залунало могутнє >не пора!..«

І пішли вістки від міста до міста, від села до села, по всій галицькій землі,..

— Центральна Рада... українська армія... федерація... не­залежність...

Вістки були скупі, непевні, часто суперечні. Народ горячив- ся, старші похитували непевно головами, молодь, якої не вспіли ще встромити в австрійські однострої, рвалася туди, над Дніпро, у золотоверхий Київ.

Минали місяці у напруженні.

Дня 15 грудня 1917 р. принесли телеграми вістку про за- заключення перемиря між Центральними Державами та Росією.

Дня 22. грудня починалися мирові переговори між обома сторонами,

— А Україна?.. — неслися запити.

— Ніхто не находив відповіди. Говорено щось — про укра­їнського обсерватора підчас перемиря, про нерішеність укра­їнського уряду виступати самостійно і т. д.

Щойно нота Українського Генерального Секретаріяту до невтральних і воюючих держав з дня 24. грудня 1917 р., у якій закликувалося до негайного заключения мира поміж усіми воюючими державами на підставі самовизначення народів, про­яснила положення. Нота висказувала рівночасно різкий протест проти переговорів союзних держав виключно з російською Радою Народних Комісарів в справах, що торкають зами­рення рівнож на українськім фронті та зазначувала, що Укра­їнська Народня Республіка виступає самостійно у міжнародніх

Календар Червоної Калини — 1928 1 зносинах через свій уряд, який повинен брати участь у миро­вих переговорах, зїздах та конференціях нарівні з іншими державами.

Нота кінчилася такими словами: >Український Генеральний Секретаріат держиться твердо прінціпу загального народо- правного мира та змагає прискорити його заключения. При­знає велике значіння всіх змагань, щоби такий мир здійснити, уважає за необхідне, щоби його заступники брали участь у переговорах в Берестю і рівночасно бажає, щоб справу мира завершено на міжнароднім зїзді, на який український уряд запрошує всі воюючі держави».

Всім стало ясно, що український уряд рішив виступати са­мостійно, як рівноправний міжнародній чинник і з напружен­ням вичікувано дальшого ходу подій.

Нота Генерального Секретаріату стрінулася з негайним від­гуком Центральних Держав, які бажаючи за всяку ціну мира на східному фронті, відповіли телеграмою з 26. грудня 1927 р. такого змісту: «Нота Генерального Секретаріату Української Народпьої Республіки до всіх воюючих і невтральних держав означує як безумовно потрібне, щоби представники Українсь­кої ІІпродні.ої Республіки взяли участь в переговорах у Бе­ре» і іо Німеччини, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина при- нязуюгі. Iitip і It i і. до того, щоби зазначити, що вони готові попитати уііоііііопліїснеііііх представників Української Народ- ньої Річ публіки у мирових переговорах у Берестю.»

Таким чином Iiocпідупало офіціяльїіе визнання України со­юзними державами, перше ішзііаііня і перший виступ на полі міжнародньої полі гики.

Дня 31. грудня вечером, зелєктризуиала український Львів вістка, що у галицьку столицю загостила в переїзді до Бе­рестя українська мирова делегація. Були це: б. обсерватор в часі заключування перемпря Микола Л ю б и н с ь к и й, О л е к с а н д е р C е в р ю к, Микола Jl е в і т с ь к и й т а М. Полоз. Делегація не маючи змоги добитися побачення з львів­ськими Українцями виїхала досвітком 1. січня 1918 р. в дальшу дорогу до Берестя, де прибула-того дня вечером. В два дні пізнійше приїхали туди і інші члени української делегації зі секретарем для торговлі та промислу Всеволодом Голубовичем на чолі та цілим рядом політичних та економічних дорадни­ків, військових знавців, перекладників, телеграфістів і т.

Дня 6. січня 1918 відбулася окрема нарада української делегації з представниками Центральних Держав. Поява Укра­їнців в Берестю стрінулася з помітним вдоволенням делегатів почвірного союза, бо приїхали саме в час, коли переговори з большевиками незвичайно ускладнювались. Большевики, як виходило з їхньої поведінки, були знаменито поінформовані про скрутне положення Центральних Держав, знали, що у Відні були вже голодові демонстрації та старались всіми силами перетягнути переговори. Проречистим доказом боль- шевицької гри на проволоку була телеграма А. Йоффе з Пе­трограду з дня 3. січня 1918 р. до ген. Гофмана, у якій ра­дянський російський уряд предкладав Центральним Державам перенесення переговорів на невтральний ґрунт до Штокгольму. Очевидно, що таке предложения було не до приняття союз­никами, бо заповідало продовження переговорів у безконеч­ність. Маючи змогу переговорювати з Україною та довести хочби до сепаратного мира з нею, союзні держави шахували рівночасно большевиків та примушували їх піти на уступки.

На згаданій нараді, якій проводив властивий ініціятор берестейських переговорів, австрійський міністр закордонних справ О. Чернін, поставила українська делегація рішуче до­магання державам почвірного союза визнати Українську Ha- родню Республіку суверенною державою. Після коротких нараді заявили делегати почвірного союза, що вони готові визнати суверенність української держави, але тільки під та­кими трьома умовами: 1) Покінчення переговорів в Берестю без переношування їх до Штокгольму, 2) Визнання давних державних кордонів між Австро-Угорщиною і Україною 3) Невмішуванняся одної держави у внутрішні справи другої.

Перша з точок союзників була очевидно до приняття Українцями без довшої надуми. Натомісць друга і третя з огляду на західно - українські землі під Австрією ставили українську делегацію просто у безвихідне положення. Не­гайна відповідь з українського боку була немислима, тому наради перервано не добившися тим разом ніякого поро­зуміння. На всякий випадок’ делегаці ї вирішила не уступати від своїх домагань ні трохи без попереднього порозуміння з Київом та заінтересованими безпосередно галицькими Укра­їнцями.

Перші дні загальної мирової конференції почалися 9. січня 1918 р. у великій салі б. старшинського зібрання. За зеле­ними столами, що були розставлені буквою »П«, засіли по се­редині українська та російська делегації, на зовні делегати союзних держав. Головував німецький міністр закордонних справ Кільман. •

Першого дня спільної конференції українська делегація нарочно не порушувала справи офіціяльного визнання Укра­їни, готуючись добути те признання спершу від большевиків, на підставі їхніх власних агітаційних кличів. Після промови Троцького у перший день конференції, у якій цей больше- вицький провідник зазначив, що російський радянський уряд не хотячи бути виновником дальшої війни, погоджується примусово на продовження переговорів таки в Берестю, прий­шов 10. січня до голосу голова української делегації В. Го­лубович. Представивши українські мирові умови, зазначив В. Голубович, що Україна виступає на конференції як само­стійна держава. У відповідь на те Троцький, який у своїй промові з попереднього дня твердо обстоював право самови­значення народів, найшовся примушеним скласти на запит союзних делегатів, таку заяву відносно України: «Зважаючи на ноту Ґенерального Секретаріату Української Народньої Республіки, російська делегація заявляє зі свого боку, що вона в цілковитій згоді з засадничим признанням права кож­ної нації на самоозначення аж до цілковитого відокремлення та не бачить ніякої перешкоди для уча­сти української делегації у мирових переговорах».

В слід за тою заявою російської делегації поставили Укра­їнці у друге домагання на руки Черніна, в справі негайного визнання самостійности України, без ніяких застережень. На випадок непризнания, загрозила українська делегація перер- ванням переговорів та виїздом з Берестя.

Таке рішуче поставлення справи українською делегацією занепокоїло в першу чергу Черніна, що мабуть найкраще розумів вже тоді вагу заключения договору з Україною, ба­чив у ньому одинокий ратунок не тільки для Австрії, але й для цілого почвірного союза, якому загрожувала голодова кріза.

На підмогу закликано Черніном німецького Генерала Гоф­мана. Дня 14. січня запросив цей українську делегацію на довірочну нараду до себе і предложив їй компромісовий вихід з положення. На його думку слід було справу Cx. Галичини і Буковини полишити Австро-Угорщині для її внутрішнього полагодження, натомісць щодо Холмщини та Підляща обіцяв розвязку справи в повну користь України.

У відповідь на те предложения заявила українська деле­гація, що по перше не має на те ніяких повновластей з Ки- їва, по друге мусить обовязково порозумітися із заінтересо­ваними тут галицькими та буковинськими Українцями. Про­хання української делегації до Черніна, щоби цей викликав для порозуміння до Берестя голову тодішної української пар­ламентарної репрезентації д-par Є. Петрушевича, стрінулося з відмовою австрійського міністра, який запропонував нато­місць тільки бар. Василька, на що з черги українська деле­гація не погодилась.

Серед таких умовин, вирішила українська делегація виї­хати за дальшими інструкціями до Київа. Рівночасно виїхали також до Відня ґр. Чернін, щоби в австрійських правлячих кругах представити хід подій та тверді домагання україн- скої делегації, та Троцький до Петрограду.

Українська делегація виїхала з Берестя до Київа на Львів, оставляючи в Бересті свойого члена М. Левитського. Делега­цію супроводили австро-цімецькі старшини. У Львові повелося делегації зайти з її сторожами нібито за книжками до кни­гарні Наук, т-ва ім. Шевченка і тут, підчас коли О. Севрю- кові вдалося заінтересувати австрійського старшину україн­ськими листівками, М. Любинський мав змогу порозумітися в задній крамниці з кількома визначними галицькими Укра­їнцями, яких наскоро закликано сюди. Галицькі Українці обіцяли виготовити до повороту делегації з Київа меморан­дум з вимогами гал- України.

В Київі тимчасом ставало положення щораз гірше.

Серед таких умовин проголосила Українська Центральна Рада дня 22. січня свій Четвертий Універсал про повну не­залежність Української Народньої Республіки.

Українська делегація приїхавши до Київа найшла його вже сильно загроженим большевицькою навалою. Українська армія була в розкладі. Говорити, радитися, було майже ні з ким. Всі потратили голови і одинокою відповіддю на запити делегації було: «Робіть мир як найшвидшеє.

Довшу конференцію довелося делегації мати тільки з проф. Грушевським. Проф. Грушевський жалував, що правдоподібно не вдасться включити до України деяких незначних частин Підляша, про що Гофман зі стратегічних причин не хотів нічого й чути, та погодився, що мир може бути заключении при умові створення зі Cx. Галичини та півн. Буковини ав­стрійського »Кронлянду«.

Тимчасом, підчас коли в Київі відбувалися наради деле­гації, «харківський большевицький совєт« звязався вже на добре з Москвою та Петроградом і по вказівкам петроград­ського совету вирішив перехрестити стежки українській де­легації. До Берестя вислано негайно двох «уповноважених[*] делегатів «українського радянського уряду« в особах голови харківського викон. комітету Е. Медведева та комісаря для справ війни В. Шахрая*).

Оба ті »делєґати« явилися у Берестю вже ЗО. січня, у два дні після повороту Черніна з Відня, який привіз звідси пред­ложения австрійського уряду відносно відокремлення Cx. Га­личини. На загальнім засіданню конференції тогож дня Троць- кий представив нових «українських делегатів», які заявили, що відтепер приймають спільну лінію з російською делегацією. Крім того підчеркнув Троцький, що вся влада на Україні пере­ходить вцілости на большевицькі совіти, так що мир, який бувби заключений з делегацією Української Центральної Ради не можна вважати миром з українською республікою. Поло ження оставшого члена української делегації М. Левитського було критичне і він обмежився тільки до заяви, що здержу­ється з відповідю до часу повороту повної української делегації.

Тимчасом українська делегація справді вертала. Вертала з численними перепонами по дорозі, через — вже больше- вицьку — Шепетівку Подільську на Львів. З членів делегації остав був в Київі голова В. Голубович так, що провід обняв О. Севрюк. Дня 31-го січня переїздила делегація через Львів, де на двірці чекав її вже гурток галицьких Українців. Ні­мецька сторожа не допускала нікого до делегації, але все таки, коли поїзд мав вже рушити з місця, натовп Українців в одну мить відштовхнув від плятформи нім. коменданта та делегації передано врешті обіцяний меморандум. Під радісні оклики та привіти присутніх рушив поїзд в дальшу дорогу привозячи делегацію на день і■ го лютого до Берестя.

Приїзд української делегації очевидячки сильно збентежив Троцького, а союзників здивував. Треба було ділити скоро і рішучо. І Іевідрадно положення па Україні вимагало'довести якиайгкорКІпн' до зик лишения мира, щоби могти від так всі сили звернути проти бо л і. шеи и к І іь ()6∣ і авини до того були для укрпїнгі.кої дічшіііцГі псе ще пригожі. ^tIepnin приїхав з ІІІдим в IipriioriiiiOMy Iincrpok). Положення н Австрії гіршало з дня пи день, мирено голоду стояло перед дверима. На ко­ронній раді, що відбутії я ?.!. іічіія у Бідні при співучасти ції при, IiIiiitno PiiiieiiiHi підокремп ги Галичину та створити CiiMoCtIIIiiY IiinipilIibKy ііроніїїціїо зі Cx. Галичини та Буко­вини. 'Iepiilii мав ніж на горлі та мимо своїх симпатій до Поляків мусів на те погодитися, ба навіть оборонювати перед Мадярами цю платформу. Чернін не помилявся тоді, коли сказав: «Die Ukrainer Verhandeln nicht mehr, sie diktieren≠c (Українці вже не переговорюють, а диктують.) Для голодую чої Австрії та Німеччини був одцн ратунок: український хліб.

Серед таких обставин відбулося 1-го лютого 1918 р. ві­доме історичне пленарне засідання конференції На тому засі­данні Українці закомунікували Четвертий Універсал Централь­ної Ради й на тому засіданні Центральні Держави офіціяльно визнали незалежність України на ультимативне домагання української делегації.

Не обійшлося тут очевидно також без різких випадів Троцького, який обстоював вперто за визнанням харківської большевицької «делегації». Знамениту відповідь дав йому на те М. Любинський освітлюючи ярко всю руїнницьку роботу большевиків. прямуючу не до замирення, але до світової ре­волюції, вказуючи на небезпеку з цього боку не тільки для України, але й для почвірного союза.

Після акту офіціального визнання Української Держави переговори пішли скорійшим ходом. Українська делегація сві­дома того, що до дальших уступок не в силі покищо приму­сити Австрію, тимбільше що події в Київі наказували як найскорійше добитися мира, погодилася на відокремлення Галичини з Буковиною резиґнуючи одночасно, під неперемож­ним напором хвилі, з домагання плебісциту на Закарпатській Україні, якому рішучо спротивився представник Угорщини граф Чакі. Справу прилучення Холмщини та Підляща до Укра­їни поставила українська делегація як безапеляційну умову мира.

Дня 3. лютого виїхав граф Чернін з Кільманом до Бер­ліна для оконечного устійнення лінії поступовання союзників, а 6-го були вже оба дипльомати з поворотом, одержавши з окрема від своїх урядів доручення, заключити чим скорійше мир на відомих умовах. Чернін просив лише, щоби справа з Галичиною була обговорена в окремім договорі з огляду на внутрішню політику Австрії.

До праці приступила тепер юридична комісія для устій­нення договору. Українським делегатом від України був М. Левітський, союзній комісії проводив директор юрид. де­партаменту — Криге.

В часі укладання акту договору наспіли до Берестя зане- покоюючі вісти про хід подій на Україні. Чернін став непо­коїтися та придумувати, чи не зірвати в час договору. Його вагання скріпив ще Троцький, який 8. лютого показав йому телеграму з Петрограду про упадок Центральної Ради та предложив вислати комісію з трьох делегатів, українського, російського та австрійського до Київа для перевірки. Чернін звернувся заразже до української делегації з тим предло­жениям, на що вони негайно погодилися Приймаючи предло­жения Черніна - Троцького, українська делегація знала, що нічого не ризикує, бо на випадок не заключения негайного мира, мало надії було, щоби він міг бути заключений пізнійше. Чернін не входив мабуть у ті причини, бо заспокоєний зате­лефонував Троцькому, що українська делегація погоджується на негайне вислання комісії. Та відповідь Українців збенте­жила відай також Троцького який мабуть не був певний своїх інформацій, бо відповів, що російський делегат покищо виїхати не може.

Вагання Черніна були зломані й тоїж же ночі — 9. лю­того, о 2. годині ранку — мировий договір між союзними державами і Україною був підписаний.

Договір, — у який входила також окрема, обговорена щойно в останніх днях, таємна клявзуля про військову допо­могу союзних держав Україні — заключував такі мирові точки:

1. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з од' ного боку і Українська Народня Республіка з другого боку заявляють, що воєнний стан між ними скінчився. Заключаючі договір сторони рішили на далі жити між собою у мирі та приязні.

II. 1) Між Австро-Угорщиною з одного боку і Українською Нар. Республікою з другого боку, як далеко ті держави ме­жують між собою, лишаються ті межі, які були перед вій­ною між Австро-Угорщиною і Росією, 2) Далі на північ йде границя Української Нар. Республіки, починаючи від Тарно- городу в загальних рисах по лінії Відгорай — Щебрешин — Красностав — Пугачів — Радин — Межиріче — Сарнаки — Мельник — Високе Литовське — Каменець Литовський — Пру- жани — Вигоновське озеро. В подробицях сю границю зазна­чить мішана комісія, беручи під увагу етнографічні відносини й жадання населення. 3) На випадок, колиб Українська Нар. Республіка мусіла мати спільну межу з якоюсь іншою з дер­жав почвірного союзу, застерігається окремі умови.

ПІ. Опущення окупованих теренів почнеться негайно після ратифікації мирового договору. Спосіб евакуації та передання опущених країв означать уповноважнені заінтересованих країв.

IV. Дипльоматичні й конзулярні відносини між сторонами, що заключають договір, відновляться негайно після ратифі­кації мирового договору. Що до найдальше йдучого допу­щення конзулів з обох боків застережено окремі умови.

V. Заключаючі договір сторони відмовляються обопільно від заплати коштів війни, себто від державних видатків на ведення війни, а також від покриття воєнних шкід, себто шкід, завданих державам та їх горожанам на воєнних полях шляхом військових операцій, включаючи сюди всі переведені у ворожій державі реквізиції.

VI. Воєнних полонених відпуститься з обох боків до дому, о скільки вони не захочуть дістати дозволу лишитися в чу­жій державі, або податися до якоїсь іншої держави. Полагода получених із тим питань відбувається шляхом окремих до­говорів, зазначених в VIII. статті.

VII. В цій статті згадується про усталення будучих госпо­дарських взаємин між державами почвірного союза та Укра­їнською Нар. Республікою на таких основах:

На час до 31. липня 1918 р. обовязуються сторони, що заключають договір, постачати обопільно надвижки хлібо­робських та промислових продуктів. До заключения остаточ­ного торговельного договору, а на всякий випадок по упливі 6 місяців від заключения загального мира, обопільні торго­вельні зносини управильнить провізорична умова, яку можна виповісти протягом 6 місяців числячи від ЗО червня 1919 р. Ця провізорична умова усталює обопільні договірні мита, які мали силу до вибуху війни в торговельнім русі між Австро- Угорщиною і Росією, також для зносин між монархією. В ній є також всі важнійші точки старого торговельного договору з Росією, наскільки вони відносяться до України. Крім того забезпечено центральним державам вільний перевіз до Азії, в першу чергу до Персії, який передше замикала Росія.

VIII. Усталення публичних та приватно-правних взаємин, виміна полонених та цивільних інтернованих, справа амнестії, а також справа захоплених контрагентом торговельних ко­раблів— все те буде устійнене окремими договорами з Укра­їнською Нар. Республікою, які творять значну частину тепе­рішнього мирового договору й наскільки це можливе — з ним вступають у силу.

IX. Умови, заключені цим мировим договором, творять одну нероздільну цілість.

Такий був історичний хід подій, які довели до Берестей­ського Мира, цієї так важної дати в нашій історії.

Тут ще раз усміхнулась до нас ласкава судьба, неначе в казці. Всі обставини складались. Та повернулося колесо історії України зі всім прокляттям давно минулого: Україна «окрадена і розбуджена в огні« не вспіла захистити своєї молодої державности. Власні перевертні за підшептом Москви розбурхавши несвідому товпу, втопили Її волю й самостійність у ріках братньої крови.

Всеж таки пропамятний день 9. лютого 1918 р. — остане по віки вічні на сторінках книги великих подій у життю народів. Берестейський Мир привернув Україні право на са­мостійне, суверенне істнування, якого вже ніхто заперечити не зможе.