Рейд гетьмана Петра Сагайдачного на Москву 1618 р.

Після відновлення в Московії царської влади, держава продовжувала перебувати в хаосі. Частині території перебувала під контролем Речі По­сполитої, скрізь бродили загони вільних козаків з учорашніх селян та міщан, частина еліти не сприймала Михайла Романова, вважаючи його ко­зацьким царем за те, що саме донські козаки на Земському соборі 1613 р.

поб ’ємо, або з Литвою з 'єд­наємося й добиватися свого будемо... Три тижні тому цар Muxojiko на лобному місці клав посох, резигнуючи з цар­ства, бо бачив велику нехіть проти себе бояр, які царем гидують, як козаками поса­дженим, і доводяться коза­кам головними неприятеля­ми, говорячи, що ми без цар­ства (обійдемося. - Авт.) чи то від королевича, чи деінде можемо (своє - Авт.) мати без клопоту і такого галасу. Тому Москва була замкнена десять днів. Жодного ані впускали, ані випускали. Цар не володарює, керують ним як хочуть, не слухають його, бо зневажають».

Відтак не дивно, що у Варшаві не вигасала ідея таки посадити на московський стіл королевича, яка й вилилася у похід Владис­лава на Москву 1617-1618 рр. Рішення про виправу ухвалив сейм Речі По­сполитої 1616 р. У рамках походу відбувся карколомний рейд 20-ти тисяч козаків на чолі з видатним полководцем, гетьманом Петром Сагайдачним, який став найколоритнішою сторінкою козацьких дій на території Московії.

Ще влітку 1617 р. один із козацьких загонів здійснив рейд по при­кордонню Московії. Козаки оволоділи Осколом, підступалися до Воро­нежа та Білгорода.

Слід гадати, козаки підкралися до Оскола вночі та якимось чином об­вели вартових навколо пальця. Швидше за все, вони майстерно видали себе за московське військо, як під Кафою - за турецьку флотилію. Вартові відкрили ворота. А далі все було справою техніки. Наостанок козаки пустили червоного півня й попрямували до Валуйок. Але там їм, як згодом і під Воронежом, не пощастило. Не спокушуючи долю далі, загін повернувся в Україну.

У червні 1618 р. на Московщину посунули основні сили - 20 тис. козаків на чолі з Петром Сагайдачним. Для королевича ця новина стала справжнім рятівним кругом: наступ його 8-тисячного війська захлинувся ще в грудні попереднього року, а зимівля в чужому краї виснажила вій­сько до неможливого. Деякі підрозділи, так і не дочекавшись обіцяної платні, «зробили ноги». Королевич сушив голову над тим, як відновити боєздатність війська. Звістка про те, що така сила козаків вирушила на поміч, надала усім другого дихання. Як писав сучасник, «Ніхто не спо­дівався і всі не чули себе від радощів, бо знудженому війську Владислава допомога прийшла ніби з неба». Збадьорений Владислав розпочав наступ на Москву. Слід сказати, що й безпосередньо у його війську ще з квітня 1617 р. вже перебувало до тисячі українських козаків.

Для Московії долучення до воєнних дій козацтва мало катастро­фічні наслідки. П. Сагайдачний розпочав свій знаменитий рейд зі зни­щення Лівен, «головного прикордонного міста». Козаки оволоділи ним після штурму 9 липня. Вони «воєвод князя Микиту Черкаського на ви­лазці взяли, а Петра Данилова вбили йлівенців, яких у місті та в острозі застали, всіх побили».

Далі козаки накидалися почергово на всі міста, які траплялися на їхньому шляху. Не встояло жодне. Першим упав Єлець, попри те, що мав потужні мури й чисельну залогу. П. Сагайдачний взяв його хитрістю. Гетьман залишив більшу частину свого війська неподалік у ліску, а з реш­тою підійшов до міста. Тутешні воєводи Андрій Полєв та Іван Хрущов вирішили, що це всі нападники, й самовпевнено наказали своєму війську виходити за мури. Козаки ще трохи подалися назад, і тоді вже з укриття вискочили основні сили. Оточені московити були розбиті вщент. Решта сховалися в острозі, який козаки «з турами всю ніч штурмували». Залога тричі відбивала атаки, проте на зорі нападникам вдалося увірватися в ос­трог. Налаштовані вони були дуже рішуче, бо на ворота «по своїх вбитих залізли». Оборонці не витримали й кинулися навтьоки. Козаки в бою «двадцять тисяч люду військового висікли». Багато хто втопився в річці. Наклав головою й необачний воєвода І. Хрущов.

Рейд Петра Сагайдачного на Москву

До обіду все вщухло, а до П. Сагайдачного вийшли місцеві свяще­ники й почали умовляти, «щоб їх не побили й церкви не спалили», обі­цяючи за це видати московських і татарських послів, які саме перебували в Єльці й мали при собі данину, яку везли з Москви для кримського хана. Гетьман погодився. Козаки відразу ж відпустили усіх полонених. Однак московські посли Степан Хрущов і Семен Бредихін нізащо не хотіли роз­лучатися зі своїми скарбами. Тоді козаки навели вагоміші аргументи - піддали непокірних тортурам («вогнем палили, і пупи волочили, й ребра ламали»). Нарешті посли піддалися. П. Сагайдачний наказав міцно зв’язати С. Хрущова та С. Бредихіна й забрав їх із собою в похід. Пізніше він пе­редасть їх королевичу Владиславу.

За Єльцем невтішний жереб випав Ярославу, Данкову, Лебедяні, Ско­пину, Шацьку, Касимову, Михайлову, Романову. У такий спосіб П. Сагай­дачний позбавив московського царя можливості отримати підкріплення з Рязанщини.

У Москві рейд П. Сагайдачного викликав справжній шок. Цар кинув проти козаків військо князя Д. Пожарського, героя другого опол­чення. Планували не дати козакам переправитися через Оку. Та Д. По- жарський не ризикнув стати до бою проти П. Сагайдачного й удав, що нібито захворів. Змінив Д. Пожарського інший князь, Григорій Волкон­ський. Як виявилося - на свою голову. Не знаючи куди перше підуть ко­заки, той розпорошив військо між Коломною, Каширою та Зарайськом. Цим гетьман і скористався. 1 вересня козаки двічі штурмували Зарайськ. Над вечір сюди підійшли московити, прислані Г. Волконським. За кілька кілометрів до міста вони зав’язали переможний бій з невеличким козаць­ким загоном чисельністю 50 чол. Розпалені перемогою, московити зали­шили полонених у Зарайську, а самі знову подалися шукати вояцького щастя. Це рішення стало для них фатальним. Наспів інший козацький загін. Козаки «розігнали їх і топтали до острога й утоптали в острог, і багато козаків до острога увійшли». Лише ціною неймовірних зусиль залозі вдалося вибити сміливців з міста.

Без сумніву, П. Сагайдачний продовжував би штурмувати Зарайськ, якби 3 вересня не отримав королівського листа з проханням негайно пря­мувати до Москви. Не гаючи часу на облоги Зарайська й Кашири, гетьман поспішив переправитися через Оку й вирушити до ворожої столиці.

6 жовтня козаки підійшли до Москви й заклали свій табір неподалік Донського монастиря. З-за мурів саме вийшло військо під орудою Михайла Бутурліна, яке мало йти проти Владислава. Та П. Сагайдачний не дав про­тивникові цього шансу. Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі в задоволенні позмагатися з московитами в герцях - індивідуальних поєдинках, які практикувалися перед основним боєм.

8 жовтня козаки гонорово підійшли до табору Владислава під Ту­шино, де їх зустріли з великим ентузіазмом. Ще коли з-під Коломни П. Сагайдачний надіслав до королевича послів Михайла Дорошенка (дід знаменитого гетьмана Петра Дорошенка) та Богдана Коншу, там усіх «огорнула величезна радість». Тепер і поготів. Козаки вручили Владис­лаву свої традиційні подарунки - полоняників-татар. Наміри П. Сагай­дачного стосовно Москви були дуже рішучими, що видно з тексту його листа до Владислава, надісланого раніше, 24 вересня: «Аби Пан Бог все­могутній у досягненні задуму цього до удостоєння призначеного вашій королевичевій милості царства щастив і благословив, а той народ впер­тий під ноги маєстату свого підбити сприяв».

Однак слова П. Сагайдачного не виявилися пророчими. Генераль­ний штурм Москви 10-11 жовтня захлинувся, хоча часами здавалося, що шальки терезів схиляться на користь польсько-козацького війська. Пере­годом розпочалися затяжні перемовини, які тривали майже місяць. Ко­заки тим часом відійшли до Калуги, де чекали на їхнє завершення. Довго не нудьгували й «людей усіх висікли, й місто спалили». Потім кинулися пустошити околиці, а далі й величезну територію від Дорогобужа до Шацька. Це зробило московських представників на переговорах зговір­ливішими. 11 грудня в селі Деуліно було підписано перемир’я, хоча Вла­дислав противився як міг, сподіваючись таки дотиснути московитів та здобути жадану царську корону. Не в захваті від замирення був і П. Са­гайдачний. Він відкрито виступав за те, щоб продовжувати кампанію й оволодіти Москвою, приславши з цією пропозицією до Владислава свого посланця полковника Путивльця. Але 1 січня 1619 р.

Обставини підготовки та перебіг цього блискучого походу вкотре ви­разно продемонстрували, якими очима козаки дивилися на Московію та як намагалися використати фактор Московської війни на свою користь. Ко­заки оволоділи майже десятком фортець і переможно долучилися до вій­ська королевича Владислава під Москвою, переломивши хід війни на його користь. П. Сагайдачний був натхненником штурму міста й палав бажан­ням звершити війну повною перемогою над ворогом. До всього гетьман Петро Сагайдачний активно брав у полон московитів. Під Тушино разом з козацьким військом йшла «більша половина московитів полонеників, мужиків і хлопців, і жінок, і дівок». А повертаючись назад, козаки П. Са­гайдачного полонили багатьох мешканців Калуги. Як повідомляли запо­рожці, згодом гетьман відпустив на волю понад 2000 чол. Проте поща­стило не всім - «інший полон з собою повели, а скільки того полону з собою повели, того не відають».

Підписане в Деуліно перемир’я підсумовувало чотирнадцятирічну війну, яка закінчилася великою поразкою Московії. Договір передбачав тишу на 14 років і 6 місяців. Москва повертала завойовані Чернігово-Сі- верщину та Смоленщину. Цар Михайло Федорович позбавлявся права уживати титул «князь інфляндський, смоленський, та чернігівський». Крім того, і це було дуже важливим, визнавалися претензії Владислава на московський стіл. Було навіть застережено, що Річ Посполита не ве­личає Михайла Федоровича царем.

У такий спосіб предковічна українська Чернігово-Сіверщина була визволена з московської неволі й прилучена до ядра українських земель. Війна показала різке зростання значення козацького війська. Козацтво вже було спроможне виставити до 40 тис. вправних вояків, здатних на стрімкі рейди та успішні штурми фортець. Без української шляхти, а особливо без козаків успіхи Речі Посполитої були просто неможливі. І якби не грубі політичні помилки короля Зигмунда III, який у сухому за­лишку переграв сам себе, зоря Московської держави закотилася б уже на початку XVII ст., й українська історія, та й і вся східноєвропейська, по­точилася б у зовсім іншому напрямку.

3.5.