Українські козаки та шляхта у Смоленській війні 1632-1634 рр.

Приниження, якого зазнала Московія на початку XVII ст., боляче вдарило по самолюбству її еліти. По мірі наближення кінця Деулінського перемир’я цар гарячково шукав можливості спроектувати переможну війну.

Зрештою, вірна своїй давній тактиці Москва спробувала створити п’яту колону в Речі Посполитій. Ставку зробила на протестантів, які вели вперту боротьбу за реальне урівняння у правах з католиками, а також на українських козаків. Військо Запорозьке, яке тоді запекло змагалося з Варшавою вже не тільки за свої станові права, а й за національно-релі­гійні інтереси всього українського світу, видавалося Москві природним союзником через одновірність. Радив цареві переманити на свій бік ко­зацтво і шведський посол Йоганн Мюллер. 25 липня 1631 р. радник швед­ського короля Якуб Руссель надіслав до Війська Запорозького посланця з пропозицією військового союзу. Разом з ним прибув московський по­сланець Григорій Гладкий, який передав царську грамоту із закликом слу­жити цареві проти Речі Посполитої.

Однак на Москву чекала холодна купіль. Козаки дали посланцеві відкоша, а грамоту відвезли до Варшави на знак своєї вірності королю. Вони взяли активну участь у війні на боці Речі Посполитої, хоча москов­ський патріарх Філарет запевняв у Москві турецького посла, що «запо­розькі черкаси всі хочуть служити і далі бути під їхньою государевою високою рукою навіки невідступно, а від литовських людей відійшли».

Однак перед тим, як вкотре продемонструвати на теренах Московії свою високу військову майстерність, українська шляхта та козаки спробу­вали витиснути з Варшави серію важливих поступок. Неабияк посприяло цьому безкоролів’я в Речі Посполитій, яке настало після смерті навесні 1632 р. Зигмунда III. У першій половині вересня московське військо ру­шило з Вязьми, Калуги, Севська і Володимира-на-Клязьмі. Маючи справу переважно із залогами міст, московити захопили Серпейськ, Мстислав, Кричев, Пропойськ, а на українській території - Новгород-Сіверський, Ста­родуб, Трубчевськ, Батурин, Ромни, Миргород, Борзну. У жовтні боярин Михайло Шеїн з 18348 піхотинцями та 5250 кіннотниками взяв в облогу Смоленськ, головну ціль Москви. Ця облога тривала 10 місяців.

Початок війни душе швидко відтінив наскільки Річ Посполита за­лежна від військової підтримки українських козаків. Шахуючи Варшаву своєю можливою неучастю, козаки у спілці з православною українською шляхтою вимагали від кандидата на королівський престол Владислава

Яцько Острянин

визнати київську правос­лавну митрополію, віднов­лену в 1620 р. за підтримки П. Сагайдачного й усього ко­зацтва, та на ділі урівняти становище православних, ка­толиків і протестантів. За­лежно від цього шляхта збиралася голосувати. Козаки теж жадали своєї участі у ви­борах нового короля, а також вирішення купи суто своїх питань. Враховуючи тради­ційну неспроможність Вар­шави протистояти Московії без козацького війська, така тактика була найдоцільні­шою. Новообраний король мусив задовольнити біль­шість релігійних вимог шляхти та козаків, а 6 грудня, не дочекавшись від козаків згоди на участь у Смоленській війні, листовно пообіцяв розв’язати ко­зацькі проблеми на найближчому сеймі.

Українські козаки розпочали активні дії проти московських військ вже в лютому 1633 р. на території Чернігово-Сіверщини. Наприкінці цього місяця кількадесят тисяч'козаків разом з військом князя Яреми Ви- шневецького та Лавріна Пісочинського штурмували Путивль. Однак мос­ковська залога вистояла. Так само невдало козаки штурмували Новгород-Сіверський. Але потім справи пішли на лад, і московитам до­бряче дісталося від козацької шаблі.

Вже в березні козаки розпочали методичні набіги на прикордонні московські землі й перегодом загін на чолі з Яцьком Острянином оволодів Валуйками. Там козаки вдалися до улюбленої тактики: хитрощі та рап­товий штурм. Московити чекали на них з боку Муравського шляху, звідки, зазвичай, приходили всі нападники. Але козацький загін перепра­вився через Сіверський Донець дуже далеко від Валуйок і йшов глуши­ною. Атака заскочила гарнізон зненацька. Козаки підпалили острог, і пожежа виявилася такою сильною, що навіть гармати плавилися на вежах. Після падіння фортеці грабували її також мешканці сусідніх міст, підібравши те, чим погребували козаки. Потяг до чужого майна виявився куди сильнішим за солідарність проти спільного ворога. Зокрема, білго- родці відігнали до себе 50 корів, осколяни - близько 200.

Білгородцям, однак, не поталанило по-справжньому насолодитися злодійським щастям. Невдовзі вони стали наступною жертвою козаків, які після успіху завернули саме в «білгородськімісця». 4 квітня козацький загін розгромив бєлгородську станицю Сидора Маслова на р. Боровій, на­ступного дня роз’їзд козаків напав на військову команду Данила Везеніна, а в червні Яцько Острянин спробував оволодіти Білгородом.

Після того, як українські козаки в 1612 р. спалили Білгород, місто було відбудоване на новому місці й мало дерев’яну фортецю висотою понад 3,5 метрів з 9-ма вежами. Із заходу її прикривала річка, зі сходу - бо­лота. До двох кутових веж прилягав ще один трикутний дубовий острог з 15-ма вежами, який упирався в болото. Суходолом місто оточував рів.

Облога Білгорода затягнулася на цілий місяць. Козакам протистояло 2050 оборонців, які захищалися винахідливо, час від часу роблячи дошкульні вилазки. 20 липня відбувся генеральний штурм, який не приніс перемоги. Роздратовані козаки відійшли від міста й унівеч спустошили околиці.

Перед облогою Білгорода 20 тис. козаків на чолі з гетьманом До- рошем Куцковичем у травні брали участь в облозі Путивля, єдиної кам’яної фортеці на Чернігово-Сіверщині. Крім них, у війську налічува­лося до. 10 тис. інших вояків. 14 травня польсько-козацьке військо пі­дійшло під мури Путивля. У фортеці перебувало близько 20 тис. чол., добре підготовлених до оборонних дій. Основний тягар облоги винесли на собі козаки. Вони провели всі підготовчі роботи (викопали шанці, збу­дували тури), робили підкопи під мури, намагалися підпалити острог, стріляли з гармат запальними ядрами та гарматними стрілами. Однак гар­нізон вміло оборонявся, вчасно гасячи підпали. Козаки зазнали чималих втрат. Загинули полковники Сорока й Самоук.

Наприкінці травня козакам було наказано перебратися під Смоленськ. Та вони воліли залишатися й, обравши замість Дороша Куцковича новим гетьманом Яцька Острянина, знялися з позицій і відійшли до Переяслава.

У липні козаки разом зі шляхетським військом дали бій московитам при селі Петрушки неподалік Чернігова й зупинили ворога. Інший козаць­кий загін чисельністю 2 тис. душ під командуванням Я. Острянина, пол­ковників Пирського та Оверка 26 серпня атакував Курськ. Бій тривав з четвертої години ранку до самого вечора. Але місцевий гарнізон вистояв, хоча козакам вдалося спалити Стрілецьку вежу.

У липні ж козацька рада ухвалила рішення про похід на допомогу основному війську короля Владислава IV під Смоленськ, де мала виріши­тися доля війни. Київський митрополит Петро Могила благословив козаків. 19 вересня 20-тисячне військо на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком з’єдналося з основними силами Речі Посполитої. Про те, наскільки багато для Варшави важила присутність козаків під Смоленськом, свідчать коро­лівські листи до них зі слізним проханням, аби «охоче знову повернулися й виступили на неприятеля, і мужністю і відвагою, повні слави своєї, випра­вили помилку».

Після появи козацького війська Владислав IV став почувати себе на­багато впевненіше й розпорядився розблокувати Смоленськ. Козаки виправ­дали сподівання. Вони затято воювали за Покровську гору, відбивали атаки царського воєводи Прозоровского, брали участь в оточенні обозів військ Прозоровского та д’Еберта, прикривали марш польського війська до нового табору. Словом, козацтво надзвичайно багато зробило для того, щоб на по­чатку жовтня 1633 р. М. Шеїн зняв облогу Смоленська.

Традиційно козаки тішили своєю винахідливістю. Один з них «пе­реплив річку й лежав у воді при берегу, аж прийшов до води москвитин». Тоді козак миттю «його за волосся порвав і вкинув у воду, й так з ним при­плив назад».

Після відходу з-під Смоленська московська армія М. Шеїна засіла в глухій обороні. Подальший успіх королівського війська залежав від того, наскільки надійно вдасться відрізати її від зовнішнього світу. І рух­ливі козацькі загони були тут просто незамінними. Кілька тисяч козаків входили до складу корпусу О. Пісочинського, спорядженого королем 7 жовтня на дорогобузький шлях для руйнування комунікацій против­ника. Інша частина вирушила під Ржев, третя - під Калугу.

Одночасно інші козацькі загони були задіяні в надзвичайно важли­вих справах на Чернігово-Сіверщині та в суміжних районах. Козаки при­кривали українські землі від наступів ворожих частин, брали участь у наступальних операціях, тероризували населення московського прикор­доння. Без козацьких підрозділів годі було сподіватися на успіх. Пред­ставники короля не могли згромадити достатню кількість вояків для відсічі ворогові. Проте тут і козаків не вистачало, оскільки основні їхні сили перебували під Смоленськом. Тому московським військам вдавалося завдавати потужних ударів. Вони й ставили на це, прагнучи відволікти час­тину польсько-козацьких сил з-під Смоленська.

Натомість у кінці вересня - на початку жовтня козацькі полки на чолі з Лавринком та Пирським відбивали разом з польськими хоругвами напад царського війська на Миргород й не дали ворогові взяти місто. Утім московити оволоділи основним острогом, спалили фортечні стіни, вежі, передмістя та довколишні села. На допомогу оборонцям з Лубен виру­шили козаки полковників Турського, Матяша Царенка та підрозділи лу­бенського урядника Позлатовського. 1 вересня відбувся кривавий бій за 10 км від Миргорода. Проте й у ньому перемогу святкували московити. Вони гнали козаків понад три кілометри, захопили прапори, убили пол­ковників Пирського й Турського.

У 1634 р. козакам і шляхетському війську нарешті вдалося опану­вати ситуацію на Чернігово-Сіверщині та суміжних територіях. Через це московський цар був позбавлений можливості перекинути звідси свої сили до Смоленська. Отож 1 березня військо князя Яреми Вишневецького, в якому, крім інших вояків, перебувало кілька тисяч козаків, несподівано з’явилося під Севськом. Облога міста тривала майже два тижні. 5 березня розпочався штурм. Наступного дня Я. Вишневецький вислав до міста по­сланців з пропозицією добровільно скласти зброю. Та даремно. 7 березня відбувся-вирішальний штурм, але московитам вдалося його відбити, а 12 березня під час стрімкої вилазки - ліквідувати підкоп. Невдовзі облога була припинена. У квітні Я. Острянину не вдалося оволодіти Курськом.

Останню жирну крапку у воєнних діях на цьому напрямку було поставлено в червні, вже після підписання «вічного миру» між Mocko- вією та Річчю Посполитою. O 4 годині ранку 8 червня 7 тис. козаків на чолі з Яцьком Острянином та лубенським полковником Оверком неспо­дівано з’явилося під Білгородом й розпочало штурм. На 17 годину основ­ний острог було захоплено і спалено. Гарнізон, який початково налічував 1547 чол., зосередився на обороні замку. Спроби оволодіти містом три­вали до 12 червня. Залога вистояла, але Білгород зазнав страшенних руй­націй. Згоріли митниця, Рождественський монастир, 5 церков та, на радість злочинцям, в’язниця. Козаки попалили більшість навколишніх сіл, захопили в полон і вивели в Україну велику кількість людей.

Капітуляція московського війська під Смоленськом

Не дивно, що такі активні дії українських козаків під час Смоленсь­кої війни, ганебно програної Московією, викликали величезне роздратування московського царя. Якщо перед війною він сподівався, що козаки стануть під його стяги, то тепер у гніві зараховував їх до своїх «споконвіку вічних ворогів». Таке ставлення до козацтва відверто, як ніщо інше, підсумову­вало півторастолітній досвід козацько-московських стосунків.

Тим часом на основному смоленському театрі воєнних дій оточене з кінця жовтня 1633 р. військо М. Шеїна 25 лютого 1634 р. капітулювало, що означало цілковиту поразку Московії. Переговори про мир завершилися 14 червня 1634 р. в урочищі біля річки Полянівка. Цього разу було підписано «вічний мир», який підтвердив суверенітет Речі Посполитої над Чернігово- Сіверщиною та Смоленщиною. Мав відбутися обмін полоненими, а Вла­дислав IV погодився зректися претензій на царський трон, за що Москва була змушена заплатити відшкодування в 20 тис. рублів.

Смоленська війна надзвичайно випукло продемонструвала, що Москва не могла нічого протиставити, якщо проти себе мала об’єднану по­тугу України, Литви та Польщі. Зв’язувальною ланкою у цьому східноєв­ропейському тріо була Україна. Саме перебування її у складі Речі Посполитої забезпечувало тій спроможність домінувати у Східній Європі та гамувати територіальні апетити Московії. Це добре розуміли сучасники.

6-16-697

Пізніше, у 1657 р., московський посол А. Нестеров так передав на свій лад слова віленського воєводи Павла Сапіги: «При кому, государ, черкаси, (українські козаки. - Авт.) будутъ служити, при тому і Корона Польська буде». Крім того, війна продемонструвала величезне значення українсь­кого козацтва як військової потуги. Без козаків, які могли виставити до 40 тис. вояків, уже не сила було уявити війська Речі Посполитої. Тому й вимушений був зашантажований козаками король Владислав IV піти на поступки перейнятий тим, що не побачить Війська Запорозького на театрі воєнних дій. І Богдан Хмельницький зовсім не перебільшуватиме, коли в 1649 р. говоритиме московському посланцеві Григорію Унков- ському: «Без нашого Війська Запорозького, скрізь вони, поляки і Литва, будуть немічні».