Реформи Володимира Великого

Тепер звернімо увагу на події в історії Київської держави після загибелі князя Святослава під час повернення з другого дунайського походу в 972 р., коли на нього напала орда пе­ченігів біля дніпровських порогів і вщент розгромила його дру­жину.

Ідучи на Подунав’я, князь Святослав залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, який був народжений від першої його жінки — угорської князівни, яка мала слов’янське ім’я — Предслава, як говорять деякі джерела. На ті часи угорські володарі прийняли християнство, отже, жінка Святослава була християнкою. Деякі історики справедливо вважають і самого Ярополка християнином, адже його виховувала не ли­ше мати-християнка, але й християнка бабуся, княгиня Оль­га. Отож і виходить, що Ярополк був першим християнським князем (після Аскольда, звичайно) на київському княжому престолі.

Після загибелі батька Ярополкові дісталась велика й зруйно­вана Святославовими війнами держава. Вся діяльність Яро­полка, проте, займала невеликий проміжок часу і залишила в історії тільки окремі фрагменти. Ймовірно, що він змушений був відбивати печенізьку орду, яку нацькувала Візантія на кня­зя Святослава, від якої він загинув. Можливо, саме боротьбою з печенігами була викликана його спроба знову зв’язати поля- но-руську державу із західним світом, як це у свій час робила княгиня Ольга. Це тим більше було можливим, бо після воєн Святослава стосунки Русі з Візантією зіпсувались, і По­дніпровська держава одна протистояла ординському Степу і вселенській імперії.

Як відомо з наших та зарубіжних хронік, у 973 р. до столиці Священної Римської імперії, до Кведлінбурга, з Києва знову було відправлено спеціальне посольство. Ми не знаємо про на­слідки цього візиту.

Із цих фрагментів випливає, що Ярополк був речником християнської ідеології в язичницькій Київській державі.

У 978-980 рр. в країні спалахують міжкнязівські чвари. Ярополк і його менший брат Олег, якому ще Святослав віддав в управління землю деревлян, розпочали між собою боротьбу. Обидва Святославичі загинули в цій братовбивчій борні. Літо­писи повідомляють, що в цій громадянській війні підступну роль відіграли варязькі загони, зокрема, один із давніх варязь­ких керманичів у Києві, сумнозвісний Свенельд. Після загибелі обох Святославичів київський престол залишився вільним для третього сина Святослава — Володимира, народженого ключ­ницею княгині Ольги Малушею. Володимир за волею свого батька сидів у Новгороді разом зі своїм дядьком і вихователем Добринею, братом Малуші.

Варто нагадати, що деякі історики — і українські, і росій­ські — доводять, що Малуша та її брат Добриня були дітьми поверженого княгинею Ольгою деревлянського князя Маломи- ра (Мала) з древньої династії деревлянських князів Ніскиничів. Тож Володимир законно лишався спадкоємцем деревлянського князівства, а після загибелі своїх старших братів йому судило­ся вже без конкурентів зайняти київський стіл.

Володимир, а найперше Добриня, як старший і досвідчені­ший, дізнавшись про смерть старших синів Святослава, орга­нізував варязьку дружину і новгородську рать для походу на Київ. Вони підняли земські війська й дружини тих князівств, через які пролягав їхній шлях на Київ. Це землі Полоцького, Смоленського, Дрогобицького князівств, а також деревлян. Цей енергійно організований кидок допоміг підпорядкувати Володи­мирові ці землі-князівства.

Попередньо з’ясовано, що Малуша, ця полонянка війни, мала високе князівське походження, що, зрештою, і зробило князя Володимира уже не представником прийшлої узурпаторської династії, а суто слов’янським місцевим князем. Це мало вели­чезне моральне значення для утвердження самого Володимира в Київській державі й у всьому східнослов’янському світі. Це слов’янсько-деревлянське походження Володимира зробило його надзвичайно популярним у народі: його сприймали не як чужинця, а як свого рідного, слов’янина. А символ деревлянсь- кого князівського дому із зображенням на полотнищі кумира Дажбога, Ярила-сонця, став легендарним німбом самого князя Володимира. У народній творчості він дістав ласкаве прізвись­ко Володимир-Красне Сонечко.

Володимир прийшов у Київ з допомогою ратних військ і за моральної підтримки довколишніх слов’янських земель і в та­кий спосіб став ніби речником об’єднання багатьох племен східнослов’янського світу. Це змусило його задуматись над тим, як далі утримати за собою ці князівства.

Передусім Володимир, сівши на київський стіл (980-1015), зіткнувся із нестабільною внутрішньою ситуацією. Країна була виснажена численними війнами Святослава, відпливом матеріа­льних і людських сил у завойовані регіони. До того ж варязь­ка дружина, яка з ним прийшла із Новгорода, раптом заявила, що хоче Києвом володіти, що пограбує місто. Літописець пише: “По сім ріша варязі Володимиру: се град наш. Ми прияхо ім да хощем і мати одкуп од них по дві гривні од чоловіка”.

І “варязьке питання” було остаточно вирішене.

Другим важливим завданням Володимира було знайти спо­сіб утримати біля себе підпорядковані ним під час походу на Київ слов’янські князівства. Таке рішення знайшов Володими­ром. Це була перша релігійна реформа київського князя, коли він запровадив “шестибожжя”.

На Перуновому пагорбі у Києві, поряд із київським полянсь- ким кумиром Перуном, постали кумири ще п’яти східнослов’ян­ських князівств, які допомогли Володимиру під час походу на Київ. Це новгородський бог вогню — Xopc (давньослов’янське “Кьрс”, від цього похідне: кремінь, кресало та ін. — вмістили­ще вогню); це смоленська покровителька родючості й багатства Мокоша; це полоцький кумир Стрибог; це кумир лісових дре­говичів, людина-вовк Сімаргл; і нарешті, це покровитель рід­ної землі його матері Малуші і дядька Добрині — Дажбог, Ярило-сонце. Всі вони стали поряд із Перуном як рівні кумири- божества. Через возвеличення на священному пагорбі усіх шес­ти кумирів найбільших князівств Володимир стверджував єд­ність східнослов’янського регіону. Цей пантеон — шестибожжя перше прагнув закріпити єдність земель східнослов’янського світу під егідою Києва, який їх захищав від ворогів і урівню- вав у політичному становищі.

Звідси така величезна популярність Володимира у народній творчості на всьому терені східного слов’янства — у численних казках, переказах, билинах, обрядових піснях.

Між іншим, ця реформа Володимира, це “шестибожжя” (Пе­рун, Хоре, Мокоша, Стрибог, Сімаргл, Дажбог) підтверджує думку деяких істориків XIX ст., зокрема М. Костомарова, що політична структура Київської держави не була унітарною, що це була первісної форми конфедерація основних східнослов’ян­ських держав-князівств.

Та “шестибожжям” тільки розпочиналися реформи Володи­мира.

Ставши керманичем величезної країни, князь Володимир мусив зміцнювати рубежі своєї держави й відбиватись від сусідів, що прагнули розшматувати ту чи іншу її частину. Во­лодимир продовжував закріплювати території своїх володінь, які підбив під свій меч його батько — князь Святослав. Так 981-982 рр. він здійснює походи для остаточного підпорядку­вання в’ятичів, а також радимичів, на яких наклав податок на плуг. Здійснює походи проти литовського племені ятвягів на північному заході.

Зміцнивши свої порубіжні володіння, Володимир запрова­джує важливу адміністративну реформу. Він ліквідовує пле­мінні княжіння й замінює місцевих князів та представників могутніх боярських кланів своїми намісниками. Всю територію країни він ділить на вісім волостей, на чолі яких поставив своїх управителів — волостелів. Пізніше на чолі кожної во­лості були поставлені його сини.

Надзвичайно важливою реформою стала військова реформа Володимира. Вона була спрямована на зміцнення оборонної сили держави, на ліквідацію ролі племінної верхівки в обороні своєї землі та заміну її загальнодержавною системою оборони. Раніше згадувалось про те, що Володимир, щоб позбутися впливу варягів у Києві, був змушений давати варязьким ватаж­кам землі. Цю ж систему наділення землею за службу, за за­хист кордонів своєї держави він продовжує й далі. Усім, хто бажав боронити кордони Київської держави, він давав землю. Це викликало великий приплив на військову службу нових сил із середовища народних низів. Нова група служилих землевлас­ників стала опорою Володимира. Вони потіснили стару боярсь­ку еліту, бо не були зв’язані з місцевим князівсько-боярським підложжям і стали вірними захисниками не лише кордонів, а й влади самого князя.

З літописів, із переказів і билин ми знаємо таких відданих князеві й своїй вітчизні захисників, як Ян Усмошвець, Олекса Попович, Ілля Муромець. Вони були вихідцями із селян, ремі­сників, духовенства.

Ця реформа створила могутню земську армію, яка міцно тримала оборону країни. Вона мала велику підтримку серед широких верств населення, про що свідчать народні пісні й пе­рекази. Пізніше подібну реформу провадив у московській дер­жаві Іван Грозний, який створив нову земельну аристокра­тію — служиле дворянство.

Ось ця нова земельна й військова аристократія і стала опо­рою влади князя Володимира. При ньому гуртується тісне коло однодумців, що виконувало роль дорадчого органу, де були і бояри, і селяни, і ремісники, котрі брали участь в обговореннях княжих справ на княжих учтах — “пирах ”. Ці наближені й довірені люди визначали основні напрямки всієї державної по­літики Києва. До цього варто додати, що князь, розгромивши степові орди торків, берендеїв, чорних клобуків та ін., підпо­рядкував їх своїй владі й розселив на південному порубіжжі Київської держави. Багато століть ці осілі племена несли військову прикордонну службу — першими приймали на себе удари нових кочівників: печенізьких орд, пізніше — половець­ких та інших. І лише монголо-татарська навала змела їхні військові заслони і городки на Сулі, Трубежі та інших територі­ях сучасної Полтавщини та Переяславщини.

Складовою частиною військової реформи Володимира було будівництво фортець. Це Білгород — на Ірпені, Василів на — Стугні, Берестове — на південній околиці Києва та інші укрі­плення.

Крім того, Володимир, уже після прийняття християнства, провів судову реформу. Внаслідок цього відбулося розмежуван- ня градського суду та єпископського. Доказом цього є церков­ний статут. Спроба запровадити смертну кару, як вважає М. Брайчевський, зазнала невдачі. Русь була єдиною в Європі державою, де не було узаконеного вбивства.

Через сім років після запровадження шестибожжя Володи­мир був змушений провести нову релігійну реформу. Шести­божжя не виправдовувало себе. Об’єднання князівств під рукою Володимира не було міцним. Князь, між тим, бачив поряд зі своєю державою інші країни, де були єдині для всіх релігії, в яких через те центральна влада була сильною і реальною. Це були християнські Візантія, Болгарія Дунайська, мусульмансь­ка Булгарія на Волзі й Камі, ще тримались рештки іудейської Хазарії на Волзі. Володимир ретельно знайомиться з різними віровченнями та доходить висновку, що найбажаніші наслідки для ідеологічного зміцнення його держави може дати христи­янство.

Проте, як мудрий політичний діяч, він розумів, що Візан­тійська імперія, яка залюбки дає, а то й нав’язує християнство своїм сусідам, намагається водночас підпорядкувати ці країни і народи від своєї політики не лише в релігійному відношенні, але й у політичному. Звичайно ж, така ситуація не подобалась амбітному київському володареві, і він змушений був шукати способів прийняти нову віру таким чином, щоб країна зберегла свою повну незалежність від імперії.

Такий вдалий момент з’явився в середині 80-х років, коли у Східно-Римській імперії — Візантії — спалахнула громадянсь­ка війна.

Це був складний період у долі двох константинопольських братів-імператорів — Василія II і Костянтина VIII. Вони ледве не втратили корону імперії. Візантійський хроніст Лев Диякон писав, що в ті часи імперію розхитували “страшні заколоти, на­шестя народів, міжусобні брані, переселення міст і сторін, хо­лод і морові язви, жахливі струси і майже суцільна загибель Ромейської імперії”.

Тяжкого удару Візантії завдає Дунайська Болгарія, яка під­няла голову після попереднього погрому під час походів Святос­лава й почала відроджувати свою державність. Саме тоді київ­ський князь Володимир робить переможний похід на Дунай. Про цей похід яскраво оповідає наш літопис.

Утім через неточність літописних повідомлень вітчизняні історики вважали, що цей похід Володимир робить на Волзьку Булгарію. Відомий сучасний український історик М. Брайчев- ський, уважно досліджуючи літопис, ствердив, що йдеться в літописі саме про похід на Дунайську Болгарію. Він звертає увагу, що в літопису точно повідомляється про традиційний шлях цього походу: “Іде Володимир в лодіях, а торки — бере­гом приведе на конях. І тако побіди булгари”. Ясна річ, у лодіях Дніпром пливла дружина князева до Руського (Чорного) моря, а берегом Дніпра ішли спільники русичів — торки та інші ор­динці. Це був здавна відомий полянам-русам шлях до Болгарії Дунайської та Візантії. До Волги ж плисти на лодіях із Києва неможливо так само, як і йти “берегом” кіньми.

Переконливою є думка цього дослідника щодо Дунайської Болгарії висловлена в літопису: “... рече Добриня Володимиру, сгляда колодник: “І суть всі в сапозіх. Сим дані нам не даяти. Поїдем шукати лапотників”. У “сапозіх” — у чоботях — ходи­ли в ті часи у Візантії та в Болгарії Дунайській. “Лапотників” же можна було знайти саме в протилежних сторонах, скажімо, у Поволжі.

Як свідчить наш літопис, Володимир і болгари уклали між собою угоду про тривалий мир, який образно ствердили таки­ми словами: “Толи не буде мира межи нами, оли вже камінь зачне плавати, а хміль грязнути”.

Переможний похід Володимира на Подунав’я показав Візан­тії, що в особі київського князя вона має могутню й реальну силу, з якою краще дружити, ніж ворогувати. Союз країни Русі і Болгарії був для Візантії небезпечним. А з другого боку, в тяжкі дні, коли проти імператорів постало два колишніх пол­ководці — Варда Фока і Варда Склір — лише Країна Русі мог­ла стати спільником і опорою імператорської корони.

Через те десь із кінця 987 р. й розпочинаються переговори візантійського двору з Києвом щодо надання імператорам вій­ськової допомоги. Саме під час цих переговорів у Володимира з’явилась думка відновити добрі стосунки з Візантією, до чого прагнула ще княгиня Ольга, а водночас і закріпити їх прийнят­тям християнства. Але щоб Візантія не трактувала київського князя неповноцінним партнером, Володимир зажадав, щоб йому в жони дали сестру імператорів — Анну.

Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із воло­дарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій II відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його си­на Роберта з однією з принцес імператорського двору. І рап­том — рішуча вимога Володимира!

Звернімо увагу на традиційну позицію вітчизняної історіо­графії щодо епізоду сватання Володимира. Наші історики одно­значно твердять, що для Володимира, як для бастарда, тобто незаконно народженого сина Святослава, було надто почесним отаке одруження з константинопольською царівною. Раніше вже пояснювали цю ситуацію. Володимир був законним сином князя-язичника Святослава, бо всі діти князів-язичників від своїх жінок тоді визнавалися законними. Та наші історики не можуть звільнитися від впливу пізнішої християнської моралі, що володар мусить мати одну жінку, з якою мусить обвінчати­ся, і лише діти від неї вважаються законними спадкоємцями. В язичницькому суспільстві мораль була іншою, і це відомо з усіх документів тієї доби: усі діти князя-язичника були рівно­правними і законними. Тому вважати Володимира “бастардом”, тобто незаконнонародженим — не можна ніяк.

Одруження Володимира з константинопольською царівною було потрібним Володимирові не для власного самостверджен­ня, а з політичних мотивів: воно давало київському керманичу міцний династичний союз з могутньою державою й стверджу­вало ті мирні стосунки, яких добивались перед тим і княгиня Ольга, і її попередники, починаючи від Аскольда. У такий спо­сіб князь Володимир діставав значні зовнішньополітичні пере­ваги, хоча не виключались і власні честолюбні мотиви, коли ще врахувати, що імперія відмовила дати невісту для батька Володимирового — Святослава, що завдало великого удару че­столюбству і княгині Ольги, і самого Святослава.

Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не хри­стиянином, а “поганином”. Ось саме це й стало потрібного зачі­пкою для київського володаря: він негайно ж погодився при­йняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залеж­ного чи неповноцінного правителя.

Домагання Володимира про одруження з царівною виклика­ли спротив братів-імператорів. Адже потрібно було ламати ус­талену традицію імператорського двору задля цього “поганина” і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько-слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: “А ще єя (Анну) не дасте; за мя, то сотворю граду (тоб­

то Константинополю.— Aem.), яко і сьому сотворив”. Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до сто­лиці. Імператорський трон хитався і ось-ось мав впасти. Імпе­ратори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хре­щення Володимира.

Він приймає хрещення там само, у Корсуні, певно, у церкві святого Якова, де відбувалося, мабуть, і його вінчання, як га­дає М. Брайчевський. Князь повертається до Києва з жоною-ца- рівною, з награбованими багатствами, зі священиками слов’яно- руського походження, котрі приєднались до нього у Корсуні. Володимир прихопив із собою й одну з найбагатших прикрас Херсонеса — бронзову статую чотирьох коней (творіння язич­ницької доби античності). Згодом цей витвір мистецтва, що по­лонив своєю красою серце язичника-християнина, прикрашав центр Києва, площу так званого Бабиного торжка (приблизно там, де сучасна Михайлівська площа). А шеститисячний вій­ськовий загін русів був відісланий князем на допомогу візантій­ським імператорам. Уже в жовтні наступного 989 р. під Xpn- сополем, поблизу Константинополя, він брав участь у битві із заколотниками. Війська збунтованих полководців були повністю розгромлені — імператорський трон порятовано.

Від цього часу розпочинається стабільне існування імперії протягом тривалого періоду. А Київська держава, як бачимо, дістала християнство як рівноправна доброзичлива сусідка і со­юзниця Візантії, про що мріяли і до чого прагнули попередні володарі русів.

Прибувши до Києва, Володимир розпочав приготування для хрещення киян і всієї держави. Він дає наказ усім мешканцям Києва прибути до річки Почайни та зайти у воду. Наказ був достатньо грізний і рішучий. Князь погрожував: хто не послу­хається його, хай це буде “багатий чи бідний, жебрак чи раб”, і не з’явиться біля Почайни — “противник мені да буде”. Як бачимо, хрещення відбувалось під тиском Володимирової вла­ди і сили. Хоча за традицією вся церковна література твердить, ніби всі кияни з великою радістю приймали це хрещення. Да­лебі, ні.

Це була драматична ситуація як для киян, так і для бага­тьох східнослов’янських міст. Прадавні захисники полян-русів — кумир Перун бог-громовержець, та інші статуї були стягнуті зі священного пагорба. Володимир наказав прив’язати Перуна до коней, а далі приставив, як оповідає літописець, до нього два­надцять мужів, які бігли слідом за Перуном, били його “же- лєзієм”. Це робилося “на поруганіє бісу”, який нібито через Перуна намагався “прельстити” людей.

Люди бігли слідом за дерев’яною колодою, на якій був ви­січений образ Перуна, плакали, рвали на собі волосся. І коли цей дерев’яний кумир був скинутий у Дніпро, він довго плив на хвилях, а люди все бігли берегом і кричали: “Видибай! Ви­дибай!” — тобто випірни, випірни. І скоро хвилі Дніпра вики­нули дерев’яного кумира на рінь — на мілину — поблизу су­часного Видубицького монастиря. Колись ця місцевість, певно, називалась Видибичі, тобто місце, де “видибав”, за літописом, Перун. І тут, напевно, таємно було відроджене капище цьому богові.

Як установив академік Б. Рибаков, згодом християнська церква завжди ставила свої храми на місці колишніх язичниць­ких требищ, щоб утвердити свою перемогу над поганською ві­рою. Тож згодом на місці, де “видибав” Перун і виріс Виду- бицький (ймовірно, первісне Видибицький) монастир.

Поступово хрещення поширюється на всю територію Київсь­кої держави. Дядько Володимира Добриня хрестив силою меча Новгород. Нова віра повільно входить у свідомість, поступово вживається в попередній світогляд слов’янського населення, переплітається з ним і співіснує. Цей багатовіковий процес призвів до витворення своєрідного двовір’я, коли поряд із язич­ницькими уявленнями про світ, поряд із старими звичаями і традиціями населення переймало й церковні християнські об­ряди. Це було унікальним і своєрідним явищем у духовному житті слов’янських племен, що входили до складу Київської держави, яке збереглось і до наших днів.

Прийняття Володимиром християнства мало надзвичайно велике значення як для внутрішнього, так і для зовнішньопо­літичного розвитку України-Русі. Передусім християнство вно­сило в життя суспільства високу культуру, ввібрало з древ- ньосхідного та античного світів. Християнський світогляд змінював саму людину. Якщо язичництво культивувало за­лежність людини від сил природи, страх перед нею, то хрис­тиянський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння силам землі, води, неба, підносив її дух, робив господарем землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом. Людина ніби діставала тепер захист від Всевишнього за свою трудову діяльність, за сміливе втручання й освоєння сил землі. Це сприяло посиленню трудової активності людини, зростанню продуктивності праці й, у цілому, економічному поступу сус­пільства.

У державно-історичному плані важливим здобутком від прийняття християнства для Країни Русі було те, що князівсь­ка влада тепер мала підтримку й освячення своєї діяльності від нової ідеології. Це посилювало владу київського князя на ши­роких теренах Подніпровсько-Київської держави, зміцнювало централізм. У нових місцях виростають опорні пункти цент­рального управління, постають нові городи й монастирі. Нові території включаються в єдиний політичний державний про­цес. З другого боку, християнське віровчення згладжувало со­ціальні конфлікти, стверджуючи, що перед Богом усі рівні — багаті і бідні, а багаті, які визискують бідних, будуть покарані Божим судом і не треба хапатись негайно самому за сокиру, щоб розправитись із своїм гнобителем.

У міжнародному плані прийняття християнства вивело Київ­ську поляно-руську державу на рівень добрих і плідних відно­син з такими великими й процвітаючими християнськими країнами, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччи­на. Між Руссю і Сходом та Заходом віднині налагоджуються постійні культурні та торговельні зв’язки. Київська держава активно включається в загальноєвропейський політичний та торгово-економічний процес. Вона стає невід’ємною реалією європейського історичного життя.

Утім, діяльність Володимира Великого, як його потім про­звали історики, чи Володимира Хрестителя, не в усьому була непомильною. На схилі свого владарювання цей далекоглядний державець допустився політичного прорахунку. Залишаючи дер­жаву в спадщину своїм синам, він не визначив чітко, кому з дванадцятьох його синів мала належати першість у державно­му урядуванні. І цим він порушив традицію стабільного успад­кування престолу, за яким княжий стіл мав передаватись стар­шому в роді.

Це й призвело після завершення його владарювання до дра­матичних подій.

Старшим у сім’ї Володимира вважався Святополк, якому князь став батьком, хоча насправді був його вітчимом. Свято­полк був сином старшого брата Володимирового — Ярополка, одруженого з красунею-грекинею, імені якої ми не знаємо. Коли Ярополк загинув, а Володимир зайняв київський стіл, ця дружина Ярополка уже була вагітною, і, за законами того часу, Володимир мав узяти її собі в жони. Коли народився Свято­полк, Володимир вважався його батьком. Святополк був стар­шим від інших синів Володимира, яких він мав від Рогніди та від царівни Анни.

Тепер виходило, що й за походженням (син старшого брата Володимирового — Ярополка) і за народженням (старший се­ред синів) Святополк мав право бути спадкоємцем Київської держави. І він вирішив цим правом скористатись, хоча князь Володимир мав намір передати кермо влади у своїй країні іншим своїм нащадкам, зокрема, синам від царівни Анни — Борису чи Глібу.

Святополк, певно, знаючи про це, організував змову проти батька-князя. Довідавшись про неї, Володимир велів кинути Святополка у поруб (підземелля), викликав із далекого Росто­ва сина Бориса, а сам поселився у Видубицькому монастирі. Коли Борис наблизився до Києва, дорогу йому перетнули союз­ні Святополку орди печенігів. Борис зіткнувся з ними на річці Альті. Та в цей час князь Володимир, не залишивши ніякого розпорядження щодо престолу, помер. Це сталося 15 липня 1015 р.

Наближені до Святополка бояри звільнили його з поруба й проголосили князем. Дізнавшись про це, Борис відмовився йти на Київ, бо зрозумів: влада до престолу мала пролягти через кров його зведеного брата. Але цю його нерішучість використав Святополк: він таємно підіслав своїх людей у табір до Бориса, і ті його вбили. Далі Святополк так само позбувся і ще одного суперника, Гліба, також народженого царівною Анною, який прибув з дружиною на допомогу Борису, але й Гліб таємно був убитий. У боротьбу проти Святополка за київський стіл вступа­ють інші сини Володимира. Кривава боротьба між братами про­довжується до 1019 р., доки Святополка і його польських союз­ників не розгромив остаточно Ярослав, син Володимира від Рогніди полоцької, який княжив у Новгороді.

Ярослав Володимирович і завершив реформаторську діяль­ність свого великого батька, остаточно перетворивши Київську державу в могутню державу європейського середньовіччя.