Епоха Ярослава Мудрого. Київська держава за Володимира Мономаха

Володимир залишив після себе міцно сформовану політичну структуру Київської держави, дещо розхитану громадянською війною після його смерті. На долю Ярослава Володимировича (1019— 1054) випало відновити її та завершити реформи Воло­димира блискучою просвітницько-культурною надбудовою.

Ярослав передусім змушений був знову збирати докупи всі землі, які внаслідок децентралістичних зусиль племінної арис­тократії після смерті Володимира відпали від Києва. Він при­єднав до своєї держави в 1022 р. Берестіє, в 1030 р. — Белз, в 1031 р.— червенські городи та ін. Крім того, в 1038 р. він ходив походом на ятвягів, в 1040 р.— на Литву, в 1041-1047 рр. — у Мазовецьку землю на допомогу Казимиру, який боровся за кня­жий стіл у Мазовецькому князівстві. Ярослав одружив із кра­ківським князем свою сестру Добронігу, а згодом — свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казимира — Гер­трудою.

Отже, першою європейською країною, з якою Ярослав вста­новлює тісні добросусідські державницькі стосунки, була поль­ська держава — Краківське князівство.

У 1030 р. київський володар здійснив похід на землі чуді, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр’їв, піз­ніший Дерпт (нині це місто Тарту в Естонії). Ярослав здійснив кілька походів у північно-східні землі, де жили племена в’яти­чів і радимичів та чимало неслов’янських племен, і знову підпо­рядкував їх владі Києва. Цей київський державець успішно за­вершив боротьбу своїх попередників із печенігами. У 1036 р. під Києвом він розгромив величезне скопище печенізьких орд, після чого вони покинули Придніпровські степи й пішли на Дунай. На місці битви Ярослав заклав і побудував величезний храм — собор святої Софії.

Ярослав продовжував політику миру із Візантійською імпе­рією. Проте в 1043 р. його син Володимир і новгородський по­садник Вишата, син Остромира, очолили похід русів на Кон­стантинополь.

Однією з особливостей зовнішньої політики Ярослава було встановлення родинних стосунків із найбільшими володарями Європи. Тісні взаємини княжий київський дім встановив із Ні­меччиною, з Генріхом III. Вони підтримувалися великими по­сольствами в 1040 і 1043 рр., шлюбними зв’язками. Один із синів Ярослава — Святослав — був одружений із сестрою трір- ського єпископа Бурхгарда. А один із синів Ярослава, ім’я якого до нас не дійшло, був одружений з дочкою саксонського марк­графа Оттона. Ще один із Ярославичів був одружений із доч­кою графа Штадтського — Одою.

Ярослав також підтримував тісні стосунки зі скандинавськи­ми країнами. Відомо, що варязька дружина князева в ці часи набиралась у Швеції й Норвегії. У київських князівських пала­цах перебували в недобрі для себе часи вигнані з батьківщини норвезький король Олаф II Святий і його син Магнус, який тут і виховувався. Сам Ярослав був одружений першим шлюбом з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною). Старша дочка Ярослава — Єлизавета — стала дружиною норвезького короля Гаральда, який, щоб мати згоду князя на це одружен­ня, зробився войовничим вікінгом.

Під час походу разом із Вільгельмом Завойовником до Англії Гаральд загинув у бою. Вдова Єлизавета згодом вийшла заміж за датського короля Свена Естрідсена.

Один із синів угорського короля Ласла Лисого, Андрій, був одружений із донькою Ярослава — Анастасією-Асмундою, що сприяло добрим сусідським стосункам між Київською та Угор­ською державами.

У такий же спосіб склалися доброзичливі зв’язки між Київ­ською Руссю й далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла шлюб із королем Франції Генріхом І у 1049 р. Ще за життя чоловіка вона брала участь в управлінні французькою держа­вою, про що свідчать такі записи в деяких державних актах: “В присутності королеви Анни” або “За згодою моєї дружини”. Цікаво, що на деяких державних документах того часу зберіг­ся підпис королеви: “Анна реїна”. А король замість свого імені ставив хрестик, бо був неграмотним. Анна листувалася з папа­ми римськими — Миколаєм II і Григорієм VII. Вона будувала церкви на взірець київської Софії, зокрема у містечку Санлісі, резиденції французьких королів; як подарувала королівському храму в Реймсі “Євангеліє”, на котрому присягало багато фран­цузьких королів, сідаючи на трон. Назва Києва у західноєвро­пейських документах зустрічалась частіше, ніж назви міст ближ­чої Польщі.

Цікавий і такий факт. Сини вбитого в 1016 р. англійського короля Едмунд Залізний Бик та Едвард втікли спочатку до Швеції, а згодом — перебралися до Києва.

Княжий київський двір стає епіцентром європейського по­літичного життя.

У внутрішній політиці Ярослав провадив надзвичайно важ­ливі, багатогранні культурно-просвітницькі заходи на зміцнення і консолідацію внутрішнього становища. Як унікальний полі­тик з глибоким розумінням сутності справжнього державотво­рення, він розумів, що найліпшим цементуючим ферментом суспільства є розвиток культури, освіти, знань.

Передусім Ярослав почав розбудовувати свою столицю — Київ, яка мала уособлювати силу і красу його держави. Він зво­див нові храми і палаци, обніс стольний град новим укріплен­ням — валом зі стінами. Цей витвір оборонного будівництва явив собою найдосконаліший на ті часи взірець фортифікацій­ного будівництва.

Символом досконалості цього знаменитого Ярославового ва­лу стали так звані Золоті ворота, над якими була зведена диво­вижна золотоглава церковця Благовіщення. У 1037 р. було закладено будівництво знаменитого Софійського собору, що і нині є унікальним пам’ятником і Київській державі, і мудрості її державців.

Крім того, були збудовані монастирі Святого Георгія, Святої Ірини. Почав розбудовуватись Києво-Печерський монастир як центр літописання, освіти та книгописання. З’явилися Свято- гірський монастир, монастирі на Волині, в Чернігові, Переяс­лаві, у містах північно-східних земель, колонізованих русами. Тут також виникають нові міста, в яких будуються храми і мо­настирі, розпочинається літописання. Це міста Володимир, Ярослав, Переяслав, Галич та ін.

Усе це сприяло посиленню ролі церкви і церковної органі­зації, яка не тільки підтримувала владу київського володаря, а й поширювала освіту, знання, культуру. З’явився значний про­шарок освічених людей, імена яких називають літописи. Це перші літописці — письменники та історики східнослов’янсь­кого світу: Никон, Іларіон, Нестор. Визначним громадським та церковним діячем епохи Ярослава був митрополит Іларіон. Це перший русин-митрополит, якого Ярослав поставив на Київсь­ку митрополію замість грека-митрополита.

Усунення грека-митрополита й заміна його русином ліквіду­вали будь-який контроль над Києвом з боку Візантійської імперії. Це викликало неабияку напругу в стосунках між Киє­вом і Константинополем. Візантія не хотіла ні за яку ціну ви­пускати з рук оцей ланцюжок впливу на життя в Київській державі, не хотіла втрачати й джерело збагачення, що надхо­дило через церковні канали до Константинопольської патріар­шої скарбниці.

Іларіон, який був поставлений князем Ярославом у 1051 р. Київським митрополитом, створив один із цікавих богословсь­ких, філософсько-історичних творів, що звеличують українсь­ко-руський народ і проводять гуманістичну концепцію загаль­нолюдської історії. Це — “Слово про закон і благодать”.

Тут визначається місце Київської держави серед інших дер­жав світу як провідної. Іларіон говорить про те, що країна Русь, яка прийняла християнство від Візантії, є рівною з усіма інши­ми християнськими державами, тобто, він заперечує імперську зверхність вселенської держави. Більше того, тут стверджується, виходячи з філософії нового віровчення, що “хто був останнім, той буде першим”. Тобто, оскільки Київська держава пізніше за інших прийняла віру в Христа, то, пророкує він, їй уготова­на в майбутньому перша роль в історичному поступі. У зна­менитому своєму “Слові” Іларіон апологетизує діяльність кня­зя Володимира, показує бурхливу просвітницьку працю його сина Ярослава, якого сучасники прозвали Мудрим і заявляє, що Київська держава тепер відома й почута усіма кінцями землі”.

Проте напружені стосунки між Києвом і Константинополем у боротьбі за Київську митрополію закінчилися поразкою Ярос­лава. До Києва був присланий із Візантії новий митропо­лит — грек Феопемпт. Іларіон змушений був таємно зник­нути, бо новий владика розшукував його, щоб покарати на смерть. Подальша доля Іларіона невідома, проте деякі істори­ки XIX ст., приміром М. Присьолков, вважають, оскільки Іла- ріон був підданий анафемі (прокляттю) новим митрополитом і був приречений на знищення, тому заховався у Києво-Печер­ському монастирі, прийняв схиму й нове ім’я — Никон. Там він провадив просвітницьку працю, навчав учнів, вів літописи тощо.

Православна русько-українська церква, підтримувана Яро­славом Мудрим і Києво-Печерським монастирем, продовжувала політику незалежності від Візантії. Київські вчені, літописці, державні діячі вимагали канонізації (тобто возведения у ранг святих) подвижників християнського віровчення серед русів.

Тривала багаторічна боротьба за канонізацію видатних русь­ко-українських діячів все ж завершилась перемогою: на­прикінці 70-х років XI ст. було висвячено двох руських свя­тих — Бориса і Гліба. Вони швидко завоювали серця віруючих в усьому християнському світі. Згодом вже були висвячені і князь Володимир, і княгиня Ольга, а також і сам Іларіон (під ім’ям Іларіона Святителя).

За Ярослава Мудрого з’являється багато оригінальних лі­тературних та історичних творів — “Повість врем’яних літ”, “Читання про Бориса і Гліба”, збірник-кодифікація юридичних законів “Руська Правда” та низка інших, що свідчило про ви­соку політичну зрілість тодішнього суспільства. Особливо вели­ке значення мала “Руська Правда” та її продовження “Правда Ярославичів”, що на багато століть залишались основним юри­дичним збірником законів, за якими жила ранньофеодальна держава русів-українців, а також пізніше князівства північно- східних та західних регіонів.

Ярослав залишив після себе могутню й розвинену державу. Але відходячи у світ пращурів (1054), Ярослав Мудрий своїм заповітом розділив Київську державу між трьома старшими си­нами: Ізяславом, якому віддав Київське князівство, Святосла­вом, котрому дісталась Чернігівська земля, і Всеволодом, що давно вже осів у Переяславському південному порубіжжі. Таким чином витворилась нова форма політичного управління: замість єдиного самовладця — три рівноправних правителі, тріумвірат Ярославичів.

Ці три князі збирали на спільні ради, визначали нові напрям­ки внутрішньої та зовнішньої політики. Але мир між князями- братами тривав недовго.

Тріумвірат Ярославичів невдовзі розпався. Початок цьому поклала драматична подія в історії Київської держави: навала нового степового агресора — половецьких орд. Це був 1068 рік. Половецькі орди розгромили військо князів, князі повтікали з поля бою та залишили напризволяще населення, селища, міста і ниви.

Тому 1068 року у Києві вибухнуло велике народне повстан­ня. Кияни вигнали свого князя Ізяслава Ярославича, витягли з поруба полоненого князями раніше полоцького князя Всесла- ва Брячиславича, військо якого перед тим тріумвіри-князі роз­громили. Всеслав був одним із нащадків князів по лінії першої жони Володимира — Рогніди. Він був улюбленцем народу, його називали чародієм (волхвом). Пізніше його поетично оспівав автор безсмертного “Слова о полку Ігоревім”. Втім, Всеслав не жадав князювати у Києві. Через 7 місяців він утікає зі столиці.

У Київській державі розпочинається смуга міжусобиць, чвар, повстань. Вона триває довго. Кожен із Ярославичів по черзі за­хоплює Київ і недовго урядує в ньому. Вже після смерті третьо­го Ярославича — Всеволода (1093) —до Києва був запрошений боярами й ченцями Києво-Печерського монастиря старший у роді — син Ізяслава Ярославича, Святополк.

Це був маленький, малопомітний князьок, що сидів у Турові (південна білоруська земля, тодішня земля дреговичів). Свято­полк не відзначався ніякими державницькими обдарування­ми — ні розумом, ані честолюбством, ані військовими таланта­ми. Це був розбещений, розгульний чоловічок, сріблолюбець, п’яниця. Але традиція вимагала, щоб він узяв кермо влади в державі як старший нащадок правлячої династії.

Святополк сидів на київському столі близько 20 років. Цей правитель не зміг провести жодної внутрішньої реформи, яка б зміцнила державу чи вивела її з міжусобиць. Нічого не робилося й для того, щоб припинити похолоплення ремісничого населен­ня, яке спонукали київські лихварі та купці саме за підтримки князя. Внутрішня діяльність Святополка була спрямована на власне збагачення. Він продав за велику кількість срібла право на соляні торги в Києві купцям Жидівської слободи, яка ви­никла ще в часи Святослава і Володимира після розгрому Xa- зарії (звідти й переселилась до Києва зі столиці цієї держави чимала кількість купецтва як іудейського, так і мусульмансь­кого віровизнання. У старовину, як і нині в Європі, слово “євреї” не було в обігу документів, як і в мові народів. Тому й торгова слобода в Києві називалась Жидівською. Літопис ще згадує Жидівські ворота, які зруйнувала пізніше монголо-та- тарська навала в 1240 р. і які вже не відродили).

Віддавши монополію на торгівлю сіллю купцям Жидівської слободи, Святополк призвів до того, що вони підняли ціни на сіль, а також збільшили лихву (процент на позичені гроші) на купу. Купа — це 5 гривень, що становило на той час досить ве­лику суму грошей (Одна київська гривня — це злиток срібла вагою 160 грамів і дорівнювала 25 кунам, 20 ногатам, 50 різа- нам). Тих, хто брав купу гривень, називали закупами. Якщо закуп не міг віддати боргу, він ставав холопом — рабом.

У Києві за Святополка швидко зростає лихварство й похо­лоплення людності. Холопів купці продавали як рабів полов­цям, грецьким, мусульманським та іншим купцям; безкінечні натовпи пов’язаних вірьовками за шиї холопів почали виводи­ти з Києва.

Через те, коли 17 квітня 1113 р. раптово помер Святополк, у Києві вибухнуло величезне народне повстання. Запалала Жи­дівська слобода, боярські та купецькі двори. Бояри змушені були вдатись до запрошення нового князя. Таким князем, хто вже давно, ще до Святополка, претендував на княжий стіл, був син Всеволода Ярославича, онук Ярослава Мудрого — князь Володимир, прозваний Мономахом. Саме він за князювання бездарного Святополка вміло обороняв Київську державу від половецьких орд. Саме цей освічений князь, князь-письмен- ник, доклав багато зусиль, щоб за Святополка пригасити міжу­собні князівські чвари. Володимира Мономаха боялися київські бояри та опиралися його бажанню посісти київський стіл по смерті його батька Всеволода.

Тепер же, перелякані вибухом народної розправи, ці бояри запросили Володимира Мономаха на князювання (1113-1125).

Під час повстання 17 квітня 1113 р. новий київський князь Володимир Мономах змушений був видати “Статут” (доданий згодом до “Руської Правди”), який мав полегшити становище міських низів і знедолених холопів та закупів, принижених і задушених лихварями та феодалами.

З іменем цього князя пов’язаний нетривалий період єдності Київської держави. Володимир Мономах став організатором ак­тивної боротьби проти половецької навали. Практично він при­боркав половецьких ханів, відтіснивши їхні орди до Причорно­мор’я і Приазов’я. І слава про ці великі перемоги пішла “... до всіх країв далеких... до греків, і угрів, і ляхів, і чехів, допоки й до Риму не прийшла...” — з гордістю розповідає літописець. Його ім’ям половчанки лякали дітей. У той же час він поклав початок політиці шлюбного родичання з половецькими ханами, що призвело до широкої участі половецької верхівки в князів­ських чварах. Деякі історики повідомляють, що сам він був од­ружений удруге з половчанкою куманського племені; свого наймолодшого сина — Юрія — одружив з донькою половець­кого хана Аєпи (це був той самий Юрій Долгорукий, який зго­дом з ординською захланністю обдирав Київ і київський люд).

Володимир Мономах мав велику армію, з допомогою якої підпорядкував Києву ряд князівств, що відпали від нього. Так, із великою жорстокістю була приєднана Турово-Пінська во­лость, він забрав Мінську волость, відібрав у Святополкового сина Ярослава його спадщину — Волинь, розгромив коаліцію військ із чехів, угорців, поляків, яку організував Ярослав Свя- тополчич, що й сам загинув під час цієї боротьби. В руках Во­лодимира Мономаха зібралась майже вся територія країни Русі і її колишніх володінь. До того ж він розширив свої надбання й на північно-східних кордонах київської імперії Рюриковичів: посадив князем у Ростово-Суздальську землю, яка була населе­на муромою, вессю, мерею, свого найменшого сина — Юрія. Це був перший князь, який залишився жити в цих володіннях і який почав розбудовувати цю землю. Як повідомляв В. Тати­щев, Юрій “почав будувати в області своїй... многі гради, з тими ж іменами, як у Русі суть, бажаючи тим утолити печаль свою, що позбувся великого княжіння Руського”.

Київська держава за Володимира Мономаха та його сина й спадкоємця Мстислава знову набула великого авторитету серед європейських країн. Про це свідчать династичні шлюби його дітей: старший син Мстислав був одружений із дочкою шведсь­кого короля Інгвара — Христиною; цікаво, що після її смерті Мстислав одружився з донькою новгородського посадника За- видича. Друга дочка Мономаха — Євфимія — була одружена з угорським принцом Коломаном. Мстислав Великий Мономахо- вич також поєднав свою родину з представниками правлячих європейських династій: одну з дочок — Інгеборгу — він одружив із датським принцом Канутом II, королем ободритів, другу — Малфрідь — із королем Данії Еріком-Едмуном, а після його смерті — з норвезьким королем Сігурдом. Син останньої — Вольдемар Великий, прославлений король Данії — одружився пізніше із Софією, онукою старшого сина Мстислава — Всево­лода. Ще одна дочка Мстислава — Ірина — стала дружиною грецького царевича Андроніка, четверта дочка — Єфросинія — вийшла заміж за короля угорського Гейзу II. Сини Мстислава також були поєднані з родинами правлячих династій. Один із них — Ізяслав — одружився з польською князівною, другий — Святополк — з дочкою короля Оттона II, моравською принцесою.

Як і за Ярослава Мудрого, ці зв’язки київського князівсько­го дому свідчили про авторитет Київської держави серед єв­ропейських володарів, про великі торговельні зв’язки Київ­ської Русі з далекими й близькими країнами цивілізованого світу.

Та по смерті Мстислава І (1132) Київська держава почала швидко дробитися на окремі князівства.