Київська держава в XII—XIII ст. Особливості державницької історії

Можна вважати, що з середини XII ст. починається період феодальної роздрібненості в історичному поступі державницько­го існування подніпровського населення. Це був закономірний процес політичного та економічного розвитку, характерний і для інших країн Сходу та Західної Європи.

Територіальні простори Київської держави, яку здобули ки­ївські князі, починаючи від Святослава, не сприяли зміцненню її внутрішньої економіки та політичної стабільності. У цій дер­жаві були об’єднані різні за соціальним та культурно-психоло­гічним рівнем розвитку етноси й території. І єдності цієї Київ­ської держави практично не могло бути. Через те панівна серед російських істориків-державників (Соловйов, Кавелін, Чиче- рін) думка про державну централізацію в епоху Київської Русі, про політичну, економічну та культурну її монолітність не має під собою історико-фактологічного підложжя. Більше того, цей історіографічний міф призвів до недооцінки федералістської системи організації східнослов’янського суспільства, яким була Київська Русь, імперія Рюриковичів.

У свою чергу це викликало гальмування у вивченні правди­вої історії державницько-політичного розвитку нашого краю та взагалі історичного процесу в східноєвропейському регіоні.

Факти історичного буття давньої держави полян-русів пока­зують, що політична єдність київських володінь під егідою київ­ських володарів у великій мірі була номінальною. Відомо, що юридичне підпорядковані Києву землі в’ятичів, радимичів, землі Новгорода, Полоцького, Турівського та ряду інших князівств в основному жили своїм осібним етнічним і політич­ним життям. У київські справи тамтешня еліта практично не втручалась, за винятком окремих випадків щодо новгородської боярської олігархії.

Тож безмежні простори східноєвропейської рівнини, коло­нізовані полянами й русами, були слабко пов’язані поміж со­бою — і економічно, і політично. Недостатньо відчувалася на місцях і влада центру — Києва. Але цей величезний масив, за­селений не лише слов’янами, а ще в більшій мірі (особливо на сході) численними угро-фінськими племенами, що жили на приєднаних “сторонах” і стояли на нижчому соціальному та культурному рівні від русів-полян Подніпров’я, відтягував ма­теріальні та людські ресурси від центрального державного ядра Київської Русі. Відтак зменшувалась його економічна, військо­ва, культурна міць.

Жодна європейська держава не мала таких умов для свого розширення, як те мала Київська Русь. Через те соціально-еко­номічні та культурні процеси в країнах Західної Європи розви­вались не в ширину, а в глибину й висоту, зміцнюючи могуття центрального ядра держави. На терені ж Київської Русі істо­ричний поступ розсіювався на значні обшири імперії Рюрико- вичів, ослаблюючи в цілому саму метрополію.

Другою важливою особливістю в соціально-політичному роз­витку державності на Подніпров’ї було розташування цієї держа­ви на межі між осілим землеробським населенням Східної Євро­пи і кочовим Степом. Ординські навали постійно загрожували існуванню Київської держави. Гуни, авари, хозари, угри, пече­ніги, половці, монголо-татарські орди завдавали постійного ни­щення виробничим силам цього регіону. Від нападів зникали городи з їхнім ремісництвом, торгівлею, храмобудівництвом, гинули розорані ниви. Іцев той час, коли країни західноєвро­пейського регіону були зайняті лише власними справами за спиною у східних слов’ян... Таке враження, ніби історія при­рекла східне слов’янство бути оплотом для процвітання Захід­ної Європи, брати на себе нескінченні удари кочового Степу й тим берегти європейську цивілізацію.

Ще однією особливістю розвитку державності полян-русів було те, що державно-політичні традиції східнослов’янського регіону вироблялись у двох напрямках: перший — напрямок зв’язку з високоцивілізованими європейськими державами, зокрема зі Східно-Римською імперією — Візантією, а також Німеччиною, Болгарією та ін. Другий — зв’язок з азіатськими державами і кочовим ординським Степом. Це збагачувало державницьку традицію Київської держави, бо змушувало її володарів виробляти динамічніш! й гнучкіші методи управ­ління. Вироблявся своєрідний, не схожий на інші держави досвід.

Але з певністю можна сказати, що подібне надбання дава­лось подніпровцям великою кров’ю та величезними втратами, чого не знала Західна Європа. Цим же й зумовлювалося відста­вання східноєвропейської цивілізації від західноєвропейської.

До середини XII ст. Київська Русь досягла значних вершин. Її торгівля, ремесла, літописи, храми, городи вражали тодіш­ню Європу. Найбільшим і найвеличнішим містом був Київ. За словами Тітмара Мерзебурзького, у Києві в 1018 р. було понад 400 церков, а під час пожежі 1124 року тут згоріло, повідом­ляє літописець, більше 600 храмів. Після монголо-татарської навали залишилось 5-6 монументальних споруд. Археологи вважають, що до монголо-татарської руйнації Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200— 300. Число жителів Києва змен­шилося з50до2 тис.

Населення Подніпровського краю виступає у свідомості літописців як спільний етнос, як окрема політична і національ­на спільнота, яка вже закріпилась в уяві місцевого населення й стала повсякденною реальністю. Так, під датою 1187 року в “Іпатіївському літописі” літописець повідомляє про смерть пе­реяславського князя Володимира Глібовича та заявляє, що по нім плакали “всі переяславци... о нем же Украина много посто­на”. Під датою 1189 року мовиться про приїзд князя Ростисла­ва “ко Украине Галичькой”, тобто, до Галичини. У 1213 р. Червенські міста Галицько-Волинського князівства також на­звані “Україною” — тобто, країною, державою, що прибирала нову назву — Україна.

Така нова назва державницького населення Подніпровсько- Прикарпатського регіону свідчить, що на цій території актив­но проходили процеси консолідації різних етносів і витворюва­лася нова національність — український народ.

З кінця XII ст. в писемних джерелах починає вживатися нова назва щодо території, яка складала державу під назвою “Русь”, або “Руська земля”. Ця територія охоплювала Середнє По­дніпров’я і Забужжя і тепер поряд із попередньою назвою все частіше вживається нова — “Україна”.

Розвиток феодальних відносин у Київській імперії Рюрико- вичів призвів до виділення окремих держав-князівств. Новго­родська земля, приміром, яка й у часи Олега не була тісно по­в’язана з Києвом, у добу феодальної роздрібненості взагалі відійшла від усякого впливу на київські чи загальнодержавні справи, мала свою політичну структуру на чолі зі своєрідним парламентом — боярським вічем. Спочатку новгородські бояри просили на князювання старших синів правлячої династії Рю- риковичів, потім почали запрошувати тих, кого хотіли, або ви­ганяли, якщо їх не хотіли. Новгородська боярська республіка мала величезні території — п’ятини, на терені яких прожива­ли племена угро-фінського населення. Практично це була окре­ма середньовічна держава.

Полоцьке князівство, що займало басейн річки Полоти, де здавна жили кривичі, теж витворило свою самостійність і не залежало від Києва навіть у кращі часи його владарювання. Ще Володимир Великий відступив своїй жоні Рогніді всю По- лоччину, і там урядували її сини — по імені старшого з них називали їх Ізяславичами. Бояри полоцькі тримали в своїх ру­ках всю владу, з князями ж тільки укладали “ряд” — угоду для захисту землі від зовнішніх ворогів.

У північно-східних володіннях Київської держави вичлено- вується у XII ст. Ростово-Суздальська земля. Уже з XI ст. вона підпорядковується Києву.

Звернімо увагу на те, що цей регіон почав активно розвива­тися на два століття пізніше від Подніпровського регіону. Тут не відразу було утворене князівство. Відомий російський істо­рик В. Ключевський називає час початку Ростово-Суздальсько­го державницького існування на XIII ст. Він зауважує, що ще в XII ст. цей край був “більше інородний, ніж руський”. Icto- рик слушно стверджує, що на терені цього князівства витворю­валася нова етнічна спільність — пізніша назва — великоро­сійська. Вона не була, каже він, “наслідком розвитку старих особливостей населення центральної середньодніпровської сму­ги”, а “була справою нових різноманітних впливів”, які відбу­валися в країні, що розташована була поза межами давньої ко­рінної Русі й у XII ст. була більше інородним, аніж руським краєм. Цей історик справедливо вважає, що наслідком русин­ської, чи руської адміністративної та духовної колонізації Вер­хнього Поволжя було утворення великоросійської народності, яка консолідувалась спочатку в межах Ростово-Суздальського князівства.

Центрами цього краю були древні міста корінного місцевого населення. Ростов, приміром, був центром племені меря; Му­ром був центром племені муроми. Очевидно, до місцевих ста­рих городів належить і Суздаль, який уперше в літопису зга­дується під датою 1024 року. Пізніше тут виникають нові городи, які городять — ставлять — руси, котрі прийшли з Подніпров’я. Так виникають тут Переяслав, Юр’їв, Звенигород, Галич, Володимир та ін. Вони повторюють назви міст, що вже існували в Київській державі в Подніпровсько-Прикарпатсько­му регіоні.

Проте усвідомлення власної самобутності і незалежності цього краю від Києва починається від часу перших Мономаховичів — від Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського, які тут перши­ми владарювали як князі.

Возсівши на великокнязівському столі в Києві, Юрій Долго­рукий не зміг, проте, своєю діяльністю, на відміну від свого батька Володимира Мономаха, об’єднати всі руські землі й тим відновити політичний престиж столиці імперії. Адже за своїм політичним світоглядом Юрій не міг піднятися до розуміння важливості такої акції. Для нього володіння Києвом було ме­жею політичних прагнень. Він відзначався жорстокістю, пиха­тістю, захланністю. Це не сприяло моральному авторитетові цього князя серед київського населення, яке довго згадувало та оплакувало вигнаного Юрієм київського князя — Ізяслава II, Літописець про це пише: “І плакала по ньому вся руська земля і всі чорні клобуки, яко по цесареві і володареві своєму. А най­паче же яко по отцю”.

Юрій Долгорукий помер під час всенародного повстання у Києві в 1157 р. І літописець зафіксував, що в цей день багато зла вчинилося в місті, бо кияни “... розграбували його двір красний і другий двір його за Дніпром розграбували, який він називав Раєм, і Васильків двір, сина його, розграбували у місті, і по городах та селах люди вбивали скрізь суздальців”. Таким чином, Юрій Долгорукий, котрому в Москві стоїть пам’ятник як засновникові цього міста і творцеві Московської держави, помер у Києві при всезагальній ненависті й огуді. Тож він і є Долгоруким, бо далеко простягнув руку з далекої сторони — до Києва, але не міг утримати його не міг здобути такого бажано­го для нього визнання киян.

Син Юрія — Андрій Боголюбський — також намагався по­казати над Києвом свою зверхність. Він, проте, відмовився сам завойовувати Київ і сідати на київський стіл. Андрій послав туди свого сина Мстислава разом із численними військами підвладних йому місцевих князів. Літописець говорить, що ра­зом зі Мстиславом Андрій Боголюбський “... з ростовцями, із володимирцями, із суздальцями та інших князів послав оди­надцять”. 12 березня 1169 р. ця армія зайняла Київ. Літопи­сець описав, що робилося тоді в столиці: “І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, Софію, і Деся­тинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів. І взяли вони майна безліч, і церкви ого­лили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі. І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печорської святої Богородиці поганими”. Цей погром суздальцями Києва літопи­сець прирівнює до найстрашніших пограбувань ординців, поган. Андрій Боголюбський, ясна річ, хотів знищити силу Києва, ви­вести все населення у свою “сторону”. І тим самим знищити Київ як свого політичного і державного суперника. Він ще раз організовує похід на Київ у 1173 р. Хоча цей похід був таким же масовим, як попередній, він закінчився повною поразкою суздальців. Андрій, каже літописець, розпочинав похід, “ спов­нившись зарозумілості, возгордившись веле”. Але цього разу князі південноруських земель на чолі з луцьким князем Ярос­лавом з’єднали всі свої раті і зустріли суздальців зброєю. Літо­писець повідомляє, ніби суздальці так сказали: “Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і чорними клобуками”. Під Виш- городом війська Андрія Боголюбського зазнали нищівного роз­грому. На світанні, оповідає літописець, прийшлі грабіжники побігли через Дніпро і багато з їхніх ратних людей потопились. У Києві відновлюється корпоративна форма правління — дуум­вірати, тріумвірати, яку часто застосовувала місцева боярська верхівка, щоб уникнути чвар і міжусобиць князів у боротьбі за Київ.

Як бачимо, Андрій Боголюбський намагався руками своїх численних васалів знищити і політичну силу Києва, і його ма­теріальні та людські ресурси. Таким чином, він жадав пере­брати до своїх рук першість серед усіх східнослов’янських князівств.

Характерно, що у внутрішній політиці князь Андрій особ­ливу увагу приділяв утвердженню власного самодержавства. У його землі не було ні віча, ні ремісничих чи купецьких об’єд­нань на зразок братчин. Ростово-Суздальська земля, яка утвер­джувалась як держава на терені колишніх київських володінь, розвивалась в іншій політичній площині. Тут переважала необ­межена самодержавна влада князя, яка межувала зі свавіллям.

За брата Андрія Боголюбського, Всеволода Велике Гніздо, основна увага у зовнішній політиці уже спрямовується не на захід, а на схід. Це було завоювання Волзько-Камського регіо­ну з його торговими шляхами до багатих східних держав, це й боротьба з волзькою Булгарією чи утвердження в землях сусід­ньої Новгородщини. З часу Всеволода вплив суздальських кня­зів у Новгородській землі починає зростати. Монголо-татарсь- ка навала спрямувала зовнішню політику цього князівства на схід. Особливо яскраво це проявилося при князюванні Олексан­дра Ярославовича (Невського), онука Всеволодового.

Таким чином, північно-східний і південно-західний регіони колишньої Київської імперії Рюриковичів з кінця XII CT. пов­ністю розмежовуються в своїй зовнішній орієнтації. Подніпров­сько-Галицький регіон тягнеться до Заходу, Ростово-Суздальський (пізніше Володимиро-Суздальський) — повністю переключаєть­ся на проблеми, якими живе Схід. Так починає свою історію ще одне державно-політичне утворення на східноєвропейському материку — Володимиро-Суздальське князівство. Тут формува­лася своя самодержавно-монархічна політична система управлін­ня, своя культура, яка вперше починає не тільки виявляти супер­ництво з українською народністю, що уже формувалась у цей час, а й починає показувати, як зазначає М. Грушевський, свою силу. Ця традиція власної сили, зверхності над Києвом та над іншими підкореними територіями і народами згодом знайшла ідеологічне обґрунтування в теорії “третього Риму”. У пізніші часи ця дер­жава — Володимиро-Суздальське, а згодом Московське князів­ство — стала основою великого Московського царства, що з по­чатку XVIII ст. починає називатись Росією.