Галицько-Волинська держава як продовження державницького життя русів-українців. Монголо-татарська навала

З середини XII ст. Київ фактично перестає бути політичним центром колись великої держави Подніпровського регіону. Причина цього — виокремлення держав-князівств, численні міжусобиці, половецькі грабіжницькі напади.

За сто років, як підрахували історики, тут було 47 князю­вань. Терміни князювання були дуже короткими. Найдовше правління тривало до 13 років. Київ стає об’єктом численних честолюбних зазіхань з боку смоленських, чернігівських, суз­дальських та інших князів.

У цей період на західних землях колишньої Київської дер­жави починають підніматись Галицьке і Волинське князівства. У 1199 р. вони об’єднались під рукою волинського володаря Романа Мстиславича в одне утворення.

Роман у 1205 р. загинув. Галицькі бояри, яких перед тим князь Роман досить міцно затиснув не даючи їм права урядувати всією державою, вигнали його дружину, княгиню Анну Рома­нову, дочку візантійського імператора Ісаака II, з двома мало­літніми синами — Данилком і Васильком.

Анна спочатку втекла до сусіднього краківського князя Лешка Білого шукати захисту, потім перебралась до Буди, під захист угорського короля Ендре (Андрея) II. Тим часом її Во­линські землі захопили польські феодали. Коли підросли сини, вона поступово, разом із прихильниками Романа, волинськими боярами, почала відбирати свої володіння від галицьких і поль­ських феодалів.

Під час цієї боротьби галицькі бояри не раз закликали до себе угорські війська. Угорські ж феодали й сам король, кори­стуючись цим, підпорядкували собі Галичину. Людність цього князівства постійно піднімалась на повстання проти угорських загарбників. Зрештою, вони були вигнані з Галичини. У ході цієї багаторічної угорсько-феодальної інтервенції в Галичину відбувається одна важлива подія. У 1214 р. галицькі бояри, щоб не допустити до влади уже підрослого й змужнілого Данил­ка Романовича, волинського князя, закликають у Галич п’я­тирічного сина угорського короля — королевича Коломана — і вінчають його на галицький престол.

Сусідній краківський князь Лешек Білий, занепокоєний тим, що Галицькі землі дістануться Угорському королівству, вирішив увійти в згоду з Ендре II. Він домовляється з королем у містечку Спіші, що заручать Коломана з трьохлітньою доч­кою Лешека — Саломеею. Лешек Білий за цією угодою діставав у посаг своїй доньці Волинські землі. Незабаром його війська окупували всю територію Волині.

Тож боротьба молодих Романовичів — Данилка і Василь­ка — за повернення своїх земель була досить тривалою, напру­женою і тяжкою. Зрештою, Данило утвердив себе у волинських володіннях. А в 1221 р. у Галичі утвердився, після вигнання угорських військ князь Мстислав Удатний (покликаний із Нов­города), який вибив угорські війська з допомогою свого тестя хана Котяна.

Проте цей князь не зміг виборсатися із сітей галицької боярської еліти, яка тримала його під контролем і не допускала посилення його влади. Бояри змушували цього “безрадного кня­зя”, як називає його літописець, воювати навіть зі своїм зя­тем — волинським володарем Данилом Романовичем. Тесть во­ював проти свого зятя, отже, батько — проти дочки.

У 1238 р. галицькі бояри, зрештою, вигнали Мстислава із Галича. Він подався до тодішнього київського князя Рюрика. Але в дорозі помер. А ремісники і торговий люд Галича закли­кали до себе волинського князя Данила. Під його рукою знову з’єднались землі двох великих західноукраїнських князівств. Із цього часу починається тривала багаторічна боротьба Данила Романовича зі свавільним галицьким боярством за утверджен­ня своєї держави в розгойданому хисткому світі між двома збу­реними регіонами Східної Європи — ординською навалою мон- голо-татар та зазіханням західних держав на землі його країни. Все свідоме життя Данило Романович поклав на олтар цієї бо­ротьби, аби його держава вистояла між двох мечів, що шмату­вали тіло українців-русів і їхнє державницьке існування.

У XIII ст., у часи князювання Данила Галицького, його Га­лицько-Волинська держава опинилася в надзвичайно складному становищі. Ніби сам сатана послав у це нещасливе XIII ст. найбільші в історії випробування українцям-русам, аби вони довели свою спроможність залишитися в історії. Жодна країна світу не пережила такої всезагальної кривавої драми, яка випа­ла на долю нашої держави і народу.

З одного боку — нищівна монголо-татарська навала. З іншо­го — західні країни, вони ніколи не поціновували й не були вдячними українцям-русам, які першими брали на себе основ­ний удар кочівників. Більше того, європейці намагалися скори­статися з ослаблення східнослов’янських князівств, щоб урвати для себе шматок її землі, її багатств. Уже в 1238 р. Данило зму­шений був відбивати агресію із заходу рицарів-тевтонців із Доб- жинського ордену, які захопили частину волинських земель. Це була битва з хрестоносцями під містом Дорогочином. Магістра ордена Бруно було узято у полон. Князь Данило, за словами літописця, тоді сказав: “Не гоже є держати отчину нашу кри- жевникам-тепличам, тобто, соломоничам” (криж — хрест, тев­тонські хрестоносці мали білі плащі з чорним хрестом; теплич (лат. templus) — храм, Єрусалимський храм святая святих, по­кровитель хрестоносців, який був побудований на місці Соло­монового храму).

Галицько-Волинська держава зуміла вистояти. Вона пере­йняла державотворчу традицію, політичний досвід і духовну культуру від Київської держави — без будь-якої історичної пау­зи. За політичною структурою це була також монархічна дер­жава, як і в київську добу. Але була й певна відмінність: в ос­танні роки у Київській державі посилилась роль віча, особливо в період роздрібнення країни. У Галицько-Волинській державі в часи її найбільшої могутності віча фактично не існувало. По­біля князя стояла численна група радників із прибічників і сподвижників реформаторської діяльності Данила Галицького.

Галицько-Волинська держава повністю перейняла і продов­жила державно-політичну традицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галицько-волинсь­кий. Хронологічно цей період обіймає час від виникнення По­дніпровської держави, від Кия (середина VII ст.) до падіння Га­лицько-Волинського королівства (середина XIV ст.).

Данилові Романовичу випало вести боротьбу з новим вели­ким завойовником, що прийшов зі Сходу — монголо-татар- ською ордою. Перша зустріч відбувається в 1223 р. на річці Калці. Це була вкрай драматична битва.

Перед тим полководці великого войовника монголів Чингіс- хана пройшли через Дербентські ворота й увірвались на тери­торію Північного Кавказу. Тут вони розгромили стійбища кочо­вого народу аланів, а також їхніх спільників — половців. Половецький хан Котян, який був тестем галицького князя Мстислава Удатного, примчав до Галича й закликав руських князів до боротьби з новим, ще невідомим нападником. Саме за наполяганням Котяна Мстислав Удатний переконав багатьох руських князів піти в степи та розгромити нового ворога.

На цей заклик пристало небагато князів. Наймогутніші, най- сильніші з володарів не приєдналися до цього походу.

Навесні 1223 року галицький князь Мстислав, волинський Данило, київський, пересопницький, курський та деякі інші князі зі своїми дружинами вирушають у степи назустріч не­відомим ордам. На річці Калці (сучасному Кальчику) вони зіткнулися з передовими ордами монголо-татар. Невідомі при­бульці, невідома їхня тактика бою. Літописець зазначає, як вісім днів ці кочовики заманювали в глибокі степи наївних князів, що намагалися наздогнати ворога та розгромити його.

А монголо-татари робили так: їхній невеличкий загін ішов на зближення з супротивником, тричі пускав густий дощ стріл у вершників і відходив.

Данило Романович і Мстислав Удатний після поразки повер­нулися у свої землі. Літописець говорить, що був “плач вели­кий” по всій їхній землі. А до табору князів, що лишалися ще на Калці, був посланий від ординських воєначальників Джебе і Субеде якийсь бродник на ім’я Плоскиня. Він передав князям пропозицію, щоб ті дали великий викуп ординцям і тоді їх за­лишать у спокої. Звичайно ж, руські князі погодились на це. Гадали, що справа на цьому завершиться.

Та не так сталося. Тільки-но зійшло сонце й освітило місце, де звечора ще був табір руських воїнів, як воно раптом затьма­рилось. По всьому полю валялись зламані вози, купи людських трупів та бігали нажахані коні... Увесь табір був розгромлений. Князів забрали в полон, їх пов’язали вірьовками, склали вряд на землі, зверху наклали дошки. Ординські полководці святкували на них свою перемогу. Жахливі крики невдатних князів потону­ли у реготі сп’янілих переможців. І той крик, і та ганьба, і та зрада були великою пересторогою для всіх руських володарів. Але вони не захотіли того почути. Князі продовжували ворогу­вати, не жадали об’єднуватись, їх врятувало поки що тільки те, що в 20-х роках Джебе і Субеде не мали наміру заглиблюватись у Подніпров’я — вони повернули своє військо.

У 1237-1238 рр. онук Чингісхана (син його старшого сина Джучі) — хан Бату, який з наших літописів відомий як Батий, зібрав величезну орду й вирушив спочатку в північно-східні князівства — Рязанське і Володимиро-Суздальське. 4 березня 1238 р. у битві з ординцями загинув могутній володимиро-суз- дальський князь Юрій Всеволодович. Як писав про нього автор “Слова о полку Ігоревім”, цей князь шоломами своїх воїнів міг розплескати Дон.

Це був той самий могутній і гордий володар, який зверхньо поставився до заклику Мстислава Удатного і хана Котяна і, власне, зрадив їх, не пішов з ними до Калки проти ординців. Але історія не прощає зрадникам. У битві на річці Сіті в бе­резні 1238 р. його зрадив рідний брат Ярослав Всеволодович. Літописець пояснив, ніби провидіння, Бог так підказали йому. Після смерті Юрія на річці Сіті Ярослав перший прибіг до хана Бату та випросив у нього ярлик (дозвіл) — на велике князів­ство Володимиро-Суздальське. Він, Ярослав, виявляється, сам жадав бути великим князем. Тому й зрадив брата.

Історія і йому не простила зради: пізніше князь Ярослав, який з усіх сил гнувся перед ординськими завойовниками і слугував їм в усьому, був отруєний великою ханшею Туракі- ною-ханум у Каракорумі — у столиці Монгольської імперії.

У 1238 — 1239 рр. орди хана Бату, хана Менгу та інших ханів, що вели за собою величезну, небачену на ті часи воєнну силу — більше 200 тисяч тільки монгольських воїнів та ще більше воїнів, набраних серед завойованих народів, рушили на північ, у Новгородському напрямку. Втім, орда повернула не­вдовзі на південь, бо монгольські керманичі збагнули, що взим­ку вони пройшли б по снігах і замерзлих річках до багатих городів Новгорода і Пскова, але повернутись назад їм би не до­велося: цей час випадав на велику весняну повінь, коли розли­валися ріки й затоплювали безкінечні лісові та болотяні рівни­ни. Вони опинились би в пастці. Монголо-ординські полководці повернули на південно-західні руські князівства — Чернігівсь­ку, Київську, Переяславську землі.

У 1239 р. була сплюндрована Чернігівщина. Далі хан Мен­гу повністю розорив Переяславщину і підійшов до Києва з ліво­го берега Дніпра. Звідси він міг спостерігати за гомінким тор­говим Подолом, бачити людні пристані на Почайні. У цей час у Києві вокняжився після боротьби за престол чернігівський князь Михайло Всеволодович та його син Ростислав. Через сво­го посланця Товрула хан Менгу запропонував, щоб Київ здався на милість переможця.

У монгольських завойовників була давня тактика: пропо­нувати містам і народам свою милість, щоб вони добровільно склали зброю. Але це була тільки пастка для довірливих, бо, як тільки люди припиняли боротьбу проти орди, завойовники входили в місто і відразу ж винищували людей, плюндрували дощенту населені пункти. Київський князь Михайло і його син Ростислав вислухали вимогу ординського полководця, а вночі таємно втекли з Києва, залишили місто напризволяще.

Долю столиці вирішили кияни. Вони схопили Товрула, вто­пили його в Дніпрі й попросили від галицького князя воєводу, який би організував військову оборону Києва. Це був тисяць­кий Дмитро. Хан Менгу відступив. Та вже через рік воєвода Дмитро очолив оборону Києва від нової, ще більшої ординської навали.

Зауважимо, що від 1239 р. Київська земля включається в державне життя Галицько-Волинського князівства. З цього ча­су доля Київщини, а разом з тим і Переяславщини на тривалий час пов’язується з історичною долею Галицько-Волинської дер­жави, Данило Романович відчував, що ординська навала скоро докотиться і до його столиці — до Галича. Через те в 1239 р. він разом зі своїм старшим сином Левом на чолі великого по­сольства відбуває до могутнього короля сусідньої Угорщини Бели IV.

Данило і Бела в дитинстві росли разом, коли вигнана з Га­лича княгиня Анна з дітьми мусила була шукати захисту і при­тулку при дворі угорського короля Ендре II.

Тепер Данило Романович мав на меті укласти з угорським володарем угоду та закріпити її шлюбом свого сина Лева і дочки Бели IV Констанції. У такий спосіб Угорщина і Галицько-Во­линська держава повстали б спільно проти монголо-татарської навали. Та гордий Бела IV виявися короткозорим політиком.

Утім, він підтримав традиційну позицію європейських правителів, що споконвіку лишали напризволяще долю русь­ких земель і руських державців заради своїх вузькоегоїстичних інтересів. Бела IV відмовився від будь-якого союзу з Данилом Галицьким і від одруження дітей. Він вважав, що ординці не прийдуть на його землю, бо не подолають Карпатських гір. Крім того, Бела пам’ятав, що його рідний брат і співправитель Коломан був коронований галицькими боярами і, мабуть, мріяв тепер, коли галицька держава ослабла під ударами ординців, приєднати Галичину до Угорщини. Час для цього обіцяв бути сприятливим, адже ординські загони уже котилися східними околицями Галицько-Волинської держави.

Монголо-татарська навала залишала після себе чорний слід від пожеж і руйнувань. Зникали міста й містечка з церквами, монастирями, ремісничими центрами. Були спалені і зруйно­вані Чернігівщина, Переяславщина, Київщина.

Данило Романович розумів, що один не зможе зупинити цю велетенську навалу. Після невдачі в столиці Угорщини він їде до польських князів з метою здобути собі союзників. Але й там йому відмовили. Ні з чим він і повертався.

Йому зустрічалися натовпи втікачів, які розповідали про смертоносну навалу. Було вже зруйновано багато галицьких міст — Галич, Володимир... Коли Данило зі своїм загоном уві­йшов у місто Берестя, щоб переночувати, там не було живої душі. Від неприбраних трупів, що розкладалися, смерділо так, що не можна було спинитись на ночівлю. Данило повернув у гори. Там він згодом заснував нову столицю своєї держави — Холм (сучасний Хелм на території Польщі).

А тим часом восени 1240 року ординці щільним кільцем закрили всі підступи до древнього Києва. 40 днів кияни й не­велика дружина воєводи Дмитра обороняли вали й ворота ста­рого града. Останні його захисники зачинилися в Десятинній церкві, яка обвалилась від того, що її стіни і двері і вдень, і вночі (“нощеденно”) довбали могутніми стінобитними знаряддя­ми — пороками. Десятинна церква рухнула. Під руїнами заги­нули всі, хто був на той час у храмі, їхні рештки розкопав ар­хеолог О. Kaprep в 30-х роках XX ст.

Київ був захоплений ординцями. Знищені храми, палаци, торговища, пристані, ремісничі майстерні, оселі киян. Знище­не й саме населення. Уже в пізніші часи археологи розкопали в центрі міста в районі Житомирської вулиці та інших місцях величезні братські могили, де людські кістяки лежали пластом завширшки кілька метрів. На місці багатолюдного Києва дов­го тліло попелище. Орда ж покотилася на захід. Під її важкою ходою гинула цивілізація східноєвропейського слов’янства. Пе­ремоги сп’янили ординців: вони тепер жадали більшого — за­хопити увесь світ.

І хан Бату розділив своє воїнство на дві частини: одна з них попрямувала в країни Західної Європи через польські князів­ства, плюндруючи їхні землі. Інша частина — попрямувала у південноєвропейські держави, до Середземномор’я.

У 1241 р. був розгромлений польський князь Болеслав Со­ромливий. Зруйновані Люблін, Завихост, Сандомир, Краків, Вроцлав... 9 квітня 1241 р. біля Лігніце полягли воїни нового краківського князя Генріха Благочестивого та його союзників- хрестоносців на чолі з магістром Поппо фон Остерном, поляг­ли раті із Сілезії і Моравії. Дев’ять мішків відрізаних від уби­тих воїнів правих вух надіслали до нової столиці Каракорум ординські полководці. Це мусило підтвердити їхні блискучі пе­ремоги в Європі, які вони діставали, щоб виконати заповіт Чингісхана: завоювати землю від краю землі, де сходить сонце, до краю землі, де воно заходить.

Інша частина орди на чолі з самим Бату пішла на болгар, сербів, дійшла до Середземного моря, оточивши могутню кам’я­ну фортецю — місто Траугут. Ординці нищівно пройшли й зем­лю Угорської держави.

Бела IV та його брат Коломан не сподівалися, що хан Бату зуміє перейти через Карпатські гори. Але його воїни проруба­ли проходи крізь ліси в горах, дерева спалили й вирівняли до­рогу. Орда скотилася з гір і зайняла долину річки Тиси. Влітку 1241 року в долині Тиси, де впадає в неї річечка Соль, угорські війська були повністю розгромлені й розсіяні. Коломан ж був смертельно поранений і невдовзі помер. Бела IV утік аж до по­бережжя Адріатичного моря, повелів спішно збудувати для себе галеру та перебував на ній постійно, боячись пристати до бере­га. Хан Бату обіцяв велику нагороду тому, хто принесе відру­бану голову цього “невдатного” державця. Угорське королівство перетворилося в руїну. По спорожнілих дворах і згарищах роз­гулювали зграї вовків-людоїдів, які нападали на кожного, хто ще лишався живим. Лежала в руїнах столиця королівства — стотисячне місто Пешт. Над ним ще довго смерділи дими, до­тлівали замкнені в церквах і монастирях людські трупи. Кілька днів хвилі блакитного Дунаю були червоними від крові — ор­динці кинули в ріку десятки тисяч забитих людей.

Горіли хорватські міста Рагуза, Котора, Свація, Дрівость... Германський імператор Фрідріх, який перед тим відмовився увійти в союз з Белою IV, збирався тікати світ за очі...

Так розплачувалась Європа за зраду, за відмову допомогти Данилові Галицькому в боротьбі проти монголо-татарської на­вали... Але найдивніше те, що цей жорстокий урок у майбут­ньому зневажила самовдоволена Європа...