Подніпровська поляно-руська держава Рюриковичів

Державність на Подніпров’ї розпочинається за Кия. Динас­тичний переворот 882 року й переміна династії Києвичів на династію Рюриковичів не змінили політичної структури дер­жавності східних слов’ян.

Декілька зауваг про державу Рюриковичів. Учені в минуло­му вважали, що це була норманська династія, тобто представ­ники князівської лінії від германських народів — норвежців, шведів чи датчан, які започаткували у Подніпров’ї нашу дер­жавність. Пригадаймо: Гітлер, готуючись до війни з CPCP, пи­сав у книжці “Майн кампф”, що тільки германський елемент дав “цьому слов’янському зброду” організаційну, державниць­ку структуру, бо слов’яни, мовляв, не здатні були створити свою державу.

Нині частина сучасних російських істориків продовжує підтримувати норманську теорію походження Київської держа­ви й династії Рюриковичів. Хоча ще у XVIII ст. видатний ро­сійський історик і вчений М. Ломоносов заперечив тезу нор­манського походження династії Рюриковичів. Деякі сучасні російські історики (бо українські цих питань, на жаль, не тор­каються) вважають, що Рюрикович! — це представники панів­ної династії у германських народів. Проте інші вважають, що ці Рюрикович! походять з династії прибалтійсько-слов’янських князів.

На користь цієї теорії найбільш доказовий матеріал дав сучасний московський історик О. Кузьмін у розвідці “Древне­русские имена и их параллели”. О. Кузьмін пише: “Только нор- манистским ослеплением можно объяснить поиски аналогов для летописного Рюрика в Скандинавии. Дело в том, что имя это известно в Европе по крайней мере с IV века. А. Хольдер приводит пять “Рюриков”, известных VII веку. 12 “Рюриков” отмечено на территории Франции IX—XII веков. Имя это про­ще всего может быть понято как отражение племенного назва­ния руриков или рауриков (откуда французские “рорики”). На­звание племени происходит, очевидно, от реки Pyp или Pyapa... Как было упомянуто в другом месте по генеалогии Фридриха Хемница (це вчений XVII ст.— Авт.), Рюрик с его братьями считались сыновьями Готлейба, ободритского князя, пленен­ного, а затем убитого в 808 году датским королем Готфридом”.

Цікаво, що слово “рюрик” у мові слов’ян ободритського пле­мені означає “сокіл” (порівняймо з польським діалектним “ра- рог”). На території слов’янського племені сорбів була річка Рю- рик, що також означала Сокіл, існувало озеро Рюрик. Можливо, звідси й походить родовий знак Рюриковичів — сокіл, оцей наш знаменитий тризуб, що являє собою графічне зображення сокола, розкриленого в польоті.

Династія Рюриковичів, утвердившись у Київській державі, продовжує державотворчі процеси на подніпровському терені, започатковані Києвичами. Першим правителем був Олег. Його ім’я, як з’ясовує О. Кузьмін, іранського походження, означає “творець”. Олег утвердив Київську державу тим, що приєднав до неї племена, які відпали внаслідок династичного переворо­ту. Він ходив у походи на Константинополь, на Царгород і утверджував Аскольдів договір з Візантією (907), за яким імпе­рія сплачувала Русі данину. Цей правитель цікавий тим, що він зміг стабілізувати внутрішнє життя держави, спершись на язичницько-боярську верхівку. Відомо, що після його смерті влада в Києві перейшла до Ігоря, першого представника ди­настії Рюриковичів.

Діяльність його неоднозначно оцінюється нашими історика­ми. Одні вважають Ігоря слабким правителем, який нічого не зробив для Київської держави. Інші вважають його мудрим дія­чем. Якщо подивитися на походи, які він здійснив, на відбит­тя численних печенізьких навал, на приєднання деревлянської землі (яка, очевидно, знову відпала від Києва після смерті Оле­га), на боротьбу його з уличами, то треба сказати, що цей князь чимало зробив, аби зібрати навколо Києва великий східносло­в’янський регіон. Є у нього ще одна заслуга. Його дружина — княгиня Ольга — була християнкою, і, на відміну від Олега і від наступника, сина Святослава, Ігор толерантно ставився до християнської громади в Києві, яка започаткувалася з часів хрещення Аскольда. Цей князь, напевно, відчув значимість християнської релігії для державотворчого життя в Києві й не забороняв самої релігії та дозволяв ставити християнські хра­ми.

Таке ставлення Ігоря до християнської віри історик М. Брай- чевський прагнув пояснити тим, що після вдалого договору з Візантією 944 року Ігор, напевно, теж хрестився, можливо, на­віть разом з Ольгою. Через це він так добре ставився до хри­стиян. М. Брайчевський робив припущення, що й відоме пов­стання деревлян проти Ігоря у 945 р. було, можливо, не через додатковий збір данини, а через оте хрещення князя.

Але тут вірогідніша інша версія: князь Ігор одружився з бол­гарською князівною, яка, звісно, була християнкою. І саме під час цього одруження князь-язичник міг бути хрещеним — інакше князівну-християнку йому не віддали б у жони. Тому Ігор як християнин мав одну жону, на відміну від язичницько­го звичаю багатожонства.

Після повернення князя Ігоря з походу на Царгород 944 р. він пішов на полюддя до деревлян, причому двічі обійшов їх, розповідає літописець. Тоді деревляни повстали, захопили Іго­ря й убили його, розірвавши між двома деревами. М. Брай­чевський слушно зауважує, що для населення не було дивиною те, що князі двічі чи тричі збирали ту чи іншу данину. Причи­ною повстання деревлянського племені проти Ігоря могло бути й справді те, що він був християнином. Це означало, що на де- ревлянську державу Ігор міг накинути новий зашморг, так би мовити, ідеологічний, у вигляді нової — християнської — релігії. Безумовно, волхви й народ деревлянський, який не хотів приймати християнського віровчення, могли піднятись проти Ігоря-християнина.

Після смерті Ігоря (945) при малолітніх синах (як відомо з праць В.

Княгині Ользі належить честь і заслуга внутрішнього облаштування Київської держави. Саме Ольга провела глибоку внутрішню реформу економіки, яка практично протягом усього існування Київської держави не змінювалась. Вона впорядкува­ла фінансову систему, визначила повністю розміри данини — оброки, дані, уроки, час збирання данини — меду, воску, хут­ра, шкіри, якими Русь торгувала з іншими державами. Вона визначила місця для княжих перевісищ — місць, де масово виловлювали перелітних птахів для заготівлі на зиму; також визначила княжі місця для добування хутра — це так звані боброві гони, що це було значною статтею державного доходу. Княгиня Ольга визначила місця звезення данини — погости, давні кладовища, де тепер ставили двори для збирання данини. Впорядкування податкової системи, внутрішнього економічно­го життя призвело до того, що були виключені можливості по­двійного чи потрійного полюддя, а також свавілля з боку князів, чи воєвод, чи різних варязьких гуляй-витязів. У такий спосіб княгиня Ольга стабілізувала й внутрішню ситуацію. Протягом 20 років, коли ця княгиня керувала з Києва всією державою та сусідніми племенами, жодного випадку незадоволення якимись економічними здирствами не спостерігаємо.

Княгині Ользі належить велика заслуга в тому, щоб мирни­ми засобами утримати землі, які раніше не хотіли визнавати зверхність Києва. Одна з найбільших таких земель — дерев- лянська держава, постійно, з часів Аскольда, протестувала про­ти підпорядкування її Києву, боролася проти київських князів. Археологи (зокрема, розкопки П. Толочка) свідчать, що Київ колись був окраїнною межею деревлянської держави. Через те деревляни воювали і з Аскольдом, і з Олегом, і з Ігорем. Як же Ольга приєднала й утихомирила деревлянську землю?

Ця державницька акція була пов’язана з її сином Святосла­вом.

Княгиня Ольга одружує свого сина Святослава другим шлю­бом з донькою деревлянського князя Мала — Маломира. Це було після того, як вона розгромила столицю деревлянського князівства Іскоростень після убивства князя Ігоря і підпоряд­кувала деревлянське боярство Києву. Деревлянського володаря князя Маломира було приведено до Ольги й віддано у полон, вона не убила його, за звичаєм того часу. Княгиня поселила його в фортеці города Любеча. Його діти — Добриня і Малу-

ша — потрапили як заручники до двору княгині Ольги. І ось донька князя Мала Малуша стає ключницею у Ольги, княгиня довіряє всі ключі від свого великого князівського господарства. Малуша була, отже, князівського роду, спадкоємицею династії Ніскиничів, яка управляла у деревлянській землі, останнім представником якої був князь Мал.

Одруження Святослава з Малушею, представницею деревлян- ської династії Ніскиничів, практично принесло в посаг Київській державі всю деревлянську країну. Малуша й Святослав народи­ли сина — князя Володимира, знаменитого Володимира Крас­не Сонечко, який і успадкував разом із Київським також і Де- ревлянське князівство, разом із родовим знаком деревлян — зображенням красного сонечка Ярила-Дажбога на деревлянсь- ких знаменах.

Ще одна історична заслуга княгині Ольги полягала в тому, що вона намагалася — також мирним шляхом — вивести країну Русь, або Україну-Русь на міжнародну арену. Якщо Аскольд, Олег, а за ними й Ігор хотіти встановити з Візантією тісніші сто­сунки силою меча, то княгиня Ольга спробувала зробити це ми­ром.

У 957 р. вона сама очолює велике посольство до Царгоро- да — Константинополя, маючи на меті не тільки відновити попередню угоду про мир і дружбу між обома державами, не тільки відновити сплату Візантією данини Київській Русі, але, вочевидь, як пише московський дослідник А.

Династичний шлюб, звичайно, зміцнив би союзницькі сто­сунки між Київською Руссю та Візантією, зробив би Візантійсь­ку імперію найближчим і добрим сусідом Київської держави. Княгиня домоглася успіху лише частково.

“Повість врем’яних літ” подає хибну дату поїздки княгині Ольги до Константинополя: 955 рік. Історики уточнили її — це був 957 рік. “Повість” повідомляє, що імператор Костянтин Ба- грянородний чомусь не одразу прийняв княгиню, змусив її че­кати майже три місяці в пристоличній гавані Суд. Повідомляє також і про хрещення її в Константинополі. Візантійські ж джерела про це хрещення не пишуть нічого, проте інформують, що княгиня Ольга приїхала християнкою, при собі мала пре­світера Григорія. Припустити, що було друге хрещення княгині з рук Константинопольського патріарха та імператора Костян­тина Багрянородного неправомірно, бо церква категорично за­бороняла подвійне хрещення. Залишається погодитись, що факт хрещення Ольги був придуманий літописцем, аби підня­ти престиж княгині.

Княгиня Ольга була дуже зацікавлена в династичному ро­дичанні двох владних сімей. Проте переговори з імператором не увінчались успіхом. Щоправда, імператор Костянтин Багряно- родний двічі приймав Ольгу в себе в палацах. Залишився де­тальний опис прийомів, опис подарунків, якими вони обміня­лись. На той час візантійці запровадили закон, що забороняв шлюб дітям царського роду з володарями сусідніх держав, бо ті часто втручалися у внутрішні справи імперії. Тому княгині Ользі в її просьбі про шлюб сина й царівни було відмовлено.

Певно, що відбулись переговори княгині з візантійським патріархом — адже Ольга відвідала найголовнішу святиню сто­лиці Софійський собор і залишила там коштовні подарунки. Ймовірно, в цих переговорах мова могла йти про встановлення в Києві автокефальної православної церкви, для чого міг би бути затвердженим тут архіпастирем її пресвітер Григорій, який прибув у складі посольства до Константинополя. Але подібні прагнення Ольги не могли зустріти в імперській церкві підтримки, адже церковна підлеглість використовувалась Візантією для встановлення свого впливу й підпорядкування собі політичного життя інших християнських країн. Для нашо­го літописця цей візит і переговори Ольги з патріархом був не­зрозумілий, тому він подає ці зустрічі з ієрархами то як нібито хрещення Ольги, то як сватання до неї одруженого імператора Костянтина Багрянородного. І те, й інше було неможливим за канонами християнства. До того ж княгиню Ольгу приймала сама імператриця Єлена. Оповіді літописця були спрямовані на те, щоб показати велику мудрість княгині та її розум, що ви­кликало нібито захоплення навіть в імператора.

Літопис оповідає, що Ольга мирно попрощалася з візантій­цями та пообіцяла візантійському володареві прислати не тільки шкури, мечі, меди й хутро, але навіть і воїнів, яких по­требувала імперія для постійних воєн з арабами. Та коли при­була до Києва відповідна делегація від імператора з Царгорода, Ольга страшенно розгнівалась і сказала такі слова: “Нехай він у мене тепер стільки почекає (тих воїнів), скільки я чекала у Суді”. Стався повний розрив дипломатичних стосунків із Візан­тійською імперією. Візантія не згодилася дати Русі те, чого вона жадала. Княгиня ж відповіла тим самим: вона не допус­тила, аби свою країну перетворити на донора візантійських імперських потреб.

У 959 р. княгиня Ольга посилає на Захід свою делегацію. Сучасні історики називають цю дипломатичну акцію “західним демаршем” київської володарки. Княгиня розуміла, що кожна держава може розвиватися лише в добрих стосунках із сусідні­ми країнами, а в цей час на Заході піднімалась могутня Свя­щенна Римська імперія, імперія германських володарів.

Отож у 959 р. до імператора Оттона І у Кведлінбург, столи­цю цієї імперії, прибуває посольство від руської володарки — “королеви ругів Олени”, як зафіксували тодішні німецькі хро­ністи. За свідченням цих же хроністів, “посли просили посвя­тити для цього народу (ругів)”, тобто для русів, “єпископа й священиків”. Якщо врахувати, що в ті часи за справами цер­ковними обов’язково й неодмінно стояли справи політичні, то можна погодитися з думкою, що це була спроба княгині Ольги встановити стосунки миру і дружби з могутньою європейською державою. Ottoh відгукнувся на цю просьбу київської княгині. У 961 р. до Русі був посланий єпископ Адальберт. Проте вже 962 року він повернувся. При цьому відомо, що Адальберт “ні в чому не досяг успіху”, отже, праця його в Києві була дарем­ною, більше того, частина посольства цього єпископа загинула, а сам він “ледве уникнув смерті”, як записує німецький хроніст.

За цими скупими повідомленнями хроніки стоїть драматич­на історія Києво-руської держави, яка намагалась утримати свою самобутність між Заходом і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга прикликала Адальберта не для того, щоб він поширював тут вплив латинської церкви. Очевидно, княгиня Ольга мала на меті організувати союз могутньої європейської держави з могут­ньою східноєвропейською державою — Руссю — з тим, щоб чинити тиск на ще могутнішу Візантійську імперію. І приму­сити в такий спосіб Візантію рахуватися з потребами сусідніх народів.

Єпископ Адальберт, найімовірніше, розумів свою місію вуж­че: лише як поширення латинського християнства. Напевно, як і більшість місіонерів, він провадив латинізацію в Києві надто вже фанатично, що і викликало в середовищі київської правлячої еліти і простого люду рішучу відсіч. Адже тогочас­не суспільство Київської держави переважно було язичниць­ким. Через те деякі історики вважають, що діяльність Адаль­берта призвела до бунту в Києві, до якогось заколоту, через що, можливо, княгиня Ольга була тимчасово усунена від управлін­ня державою. До влади в Києві прийшов її син Святослав (964). Проте це радше гіпотеза, яка не підтверджується історичними фактами. Адже княгиня Ольга впродовж усього так званого князювання Святослава практично залишалася володаркою, керманичем Київської держави, стратегом усієї внутрішньої політики.

Приблизно десь у ці ж роки княгиня Ольга вдається й до другого “західного демаршу”. Не діставши синові в жони царів­ни із Константинополя, вона одружує його з дочкою угорсько­го короля, ім’я якої, за Татищевим, було Предслава. На цей час угорська королівська родина уже була хрещена, як і весь народ цієї держави. Тому є всі підстави твердити, що княгиня все ж домоглася для себе знатної невістки-християнки з королівської родини. А коли врахувати, що на той час Угорщина була лю­тим ворогом Візантійської імперії та постійно громила її те­риторію жорстокими набігами, то можна цілком впевнено стверджувати, що антивізантійська коаліція, створена Ольгою, стала реальним явищем європейської історії. Адже тепер був створений союз трьох великих європейських держав, що дотри­мувались антивізантійської орієнтації — Русі, Угорщини й Священної Римської імперії. Ця коаліція, безумовно, протисто­яла анексіоністському натискові Візантійської імперії на євро­пейський континент.

Можливо, саме ця політика княгині Ольги визначила й ан- тивізантійський напрямок зовнішньої політики її сина Свято­слава.

Коли в Константинополі невдовзі помер русофоб Костянтин Багрянородний, до влади прийшли нові візантійські правителі, які розуміли значення мирних стосунків із державами на всіх кордонах імперії, у тому числі з Київською Руссю. Але в кня­гині були свої власні рахунки з Константинополем. Княгиня Ольга знову повертає свої погляди, як і її син, до Візантії...

У нашій історіографії, як і в підручниковій літературі, зако­ренилась норманська теорія походження княгині Ольги, яка твердить, що княгиня Ольга — варяжка. Але ця теза була при­думана пізніше.

Церковний життєпис “Житіє святої княгині Ольги” розроб­ляє міфологізовану біографію княгині: вона — проста дівчина, хтось із її батьків був з варягів, вона живе у Псковській землі. І ця неграмотна, неосвічена дівчина стає княгинею через свою добропорядність. Бо колись перевезла молодого князя Ігоря че­рез річку, коли він був на полюванні, а за зухвалі спроби зали­цятися присоромила його. Тож князь нібито поцінував її розум і через те одружився. У цій концепції ясно проглядає не лише відголос норманізму, а й моралізаторська християнська ідеоло­гія.

Проте є й інші, більш вірогідні свідчення про походження княгині Ольги. Наша “Повість врем’яних літ” свідчить, що 903 року Олег привів у Київ княгиню Ольгу із Пскова і дав її в жони Ігореві. Інші літописні повідомлення уточнюють, що він привів її з Плескова. Але ось цікаве повідомлення Владимирсь­кого літописця: “Ігоря же Олег жени в болгарах поят за него княжну именем Ольгу і би мудра вельми”. “Повість” за Іпаті- ївським списком уточнює: “Ігореві... приведоша ему жену от Плескова, именем Ольгу”. Цей факт підтверджує й Новгородсь­кий літопис: “Ігор привів собі жону від Плескова на ім’я Оль­га. І була мудра і смислена”.

Беручи до уваги широку завойовницьку політику Олега, мож­на з певністю сказати, що саме перед походом Олега на Візан­тію 907 року чи й раніше київський правитель увійшов у союз з Болгарією, через територію якої до Константинополя найліп­ше було дістатись русько-полянським військам. Болгарія, що відібрала у Візантії Балканський півострів і Подунав’я, була природним союзником Київської Русі в боротьбі з імперією. У цих умовах одруження Ігоря з болгарською княжною зміц­нювало коаліцію проти Візантійської імперії Русі й Болгарсько­го царства.

Тож виходить, що Ольга — не простого роду, а князівсько­го, та ще й болгарського.

Привертає увагу й ще одна обставина: Олег привів Ольгу з Плескова. Плесков — це давня столиця болгарської держави, що в ті роки вела енергійну боротьбу проти Візантійської імперії. На цей час — початок X ст. — припадає період актив­ної діяльності царя-просвітителя Симеона на піднесення Бол­гарії. Тож логічно, що Олег узяв у жони Ігореві князівну з бол­гарської правлячої династії, яка мешкала у Плескові (Плісці), давній столиці Болгарського царства. Її християнське ім’я — Єлена. Ім’я ж Ольга було дано, певно, уже в Русі. У ті часи жіночі імена в слов’ян-язичників утворювались від чоловічих, видатних представників свого роду; Ярослава — походило від чоловічого імені Ярослав, Богдана — від чоловічого імені Бог­дан, Малуша — від чоловічого імені Мал і т. п.

Оскільки саме Олег найбільше клопотався за це одруження й був владним представником прийшлої династії, його іменем і була названа на Русі болгарська князівна, за давнім тутешнім звичаєм.

Звідки взявся в літописців Псков? Деякі історики кажуть, що раніше російський Псков називався Плесковим, але під руками малограмотних літописців було згублено дві літери — Л і Е. Звичайно, літописці могли й пропустити і літери, і слова. Та звідки ж самі псковичі, самі місцеві люди знали, що літописці зробили помилку, і почали називати своє місто неправильно — замість Плескова — Псковом? Це абсолютно нелогічна думка. Є інше твердження: часто в іноземних хроніках Псков іноземці називали Плесковим. Це могло бути, бо іноземці часом пере­кручували імена і назви, природно, і записували так, як їм зда­валося зручнішим. Скажімо, Ольгу називали “королевою ру- гів”, а не “русів”, бо прибалтійське плем’я ругів було відоміше німецьким хроністам. Так само в тодішньому світі була відомі­ша назва давньої столиці могутньої болгарської держави, аніж маленький населений пункт Псков на краю землі, серед угро- фінських та слов’янських племен, що загубився в лісах і боло­тах. Але найважливішим фактом є те, що це одруження, за літописом, відбулось 903 року, а Псков — за давніми літописа­ми й свідченнями, був заснований 962 року... Отже, походити зі Пскова Ольга аж ніяк не могла.

Про болгарське походження княгині Ольги говорили ще в дореволюційній історіографії, говорили й у наші часи деякі болгарські історики. Але ця теорія суперечила російській і ра­дянській історіографії, яка підтримувала свою, нібито самобут­ню, а насправді норманську теорію походження княгині Ольги.

...Постарівши, княгиня Ольга в 964 р. передає державне кермо своєму синові Святославу (964-972). Це був перший князь у династії Рюриковичів, який мав слов’янське ім’я. Але він був і єдиний, який виявився найбільшим чужинцем для Київської країни. Це був князь, який практично ніколи не жив у Києві, не займався внутрішніми державними справами. Його діяльність проминула у походах задля розширення території Київської держави. Це призвело до послаблення економічного, політичного, культурного життя Київської Русі.

У 964 р. Святослав, зібравши численні війська та дружину, найманців-варягів, з якими виріс і на яких опирався, іде на схід. Він підпорядковує собі величезні території Поволжя, роз­биває велику державу — Хазарський каганат. Деякі історики слушно зауважують, що Хазарія зіграла значну роль в історії утворення Київської державності: вона загородила своїми війсь­ками ворота зі сходу, через які постійно просувались дикі ко­чові орди на територію Подніпров’я, Причорномор’я та Східної Європи.

У 964-965 рр. Святослав розгромив цю державу, яка пере­живала тяжкі часи після тривалої громадянської війни, яку роз’їдали релігійні та інші суперечності. Святослав підпорядку­вав Києву численні народи Північного Кавказу, що були під Хазарським каганатом — касогів, ясів; він підпорядковує собі значні території Причорномор’я, Криму, тобто райони, які були під контролем Візантійської імперії. Згодом це піднімає Візан­тію проти Русі й проти Святослава.

Святослав здійснює великі походи на Подунав’я, на Болга­рію. Ми знаємо про них з багатьох літературних джерел, із ви­соким патріотизмом пише про них і “Повість врем’яних літ”. Цей пієтет ченців-християн підхоплює історіографія, спочатку російська, самодержавно-монархічна, а потім і українська, яка оспівувала згодом загарбницьку діяльність династії Рюрико­вичів. Метою цих походів Святослава на Дунай було оволодін­ня територією на нижньому Подунав’ї разом із значним торго­вим центром — містом Переяславцем. Імовірно, зважаючи на ослаблення в цей період Болгарського царства, проти якого os- броїлась Візантійська імперія, Святослав прагнув здобути бол­гарський трон як законний спадкоємець болгарського княжого роду, зважаючи на болгарське походження своєї матері — кня­гині Ольги-Єлени.

Святослав справді був активним полководцем, мужнім вої­ном, великим завойовником, був людиною відважною, особис­то невибагливою у побуті — це справді непоганий приклад для воїнства. Але для керманича держави головне — бути не завойов­ником, а упорядником життя власної країни, просвітником, будівничим, мудрим правителем.

Святослав не прийняв Ольжиної традиції християнства, він виховувався варязькою дружиною, яка оточувала ще князя Ігоря; від неї була прийнята ним завойовницька ідеологія. Святослав негативно ставився до християнства, хоча княгиня Ольга нама­галася навернути його до цієї віри. Святослав, як і Олег, вла­штовував у Києві, як це довів М. Брайчевський, антихрис- тиянські погроми, особливо в той період, коли він зазнавав невдач у болгарських походах. Такий погром зафіксовано в 968 р., після його повернення з першого дунайського походу і пізніше, у 970-971 рр., зокрема й у Болгарії.

Російський історик XVIII ст. В. Татищев повідомляє, що після поразки Святослава від війська імператора Іоанна Цимис- хія, князь розлютився на всіх християн, котрі були в його дру­жині, і “не пощадив” навіть свого “єдиного брата Гліба” який, певно, також був християнином, віддав усіх “на різні катуван­ня”...

Про дунайські походи Святослава існує численна література.

Сучасний російський історик А. Сахаров написав велику й детальну монографію про діяльність цього князя. Але в оцінках його він опирається на праці, традиційні для нашої історіо­графії,— оспівування, ідеалізація князя Святослава та його по­літики завоювань, що відповідало анексіоністським уподобан­ням російських імперських ідеологів різного ґатунку. І справді, Святослав започаткував своїми завоюваннями утворення ве­личезної території імперії Рюриковичів. Між тим, в історич­них оцінках інших авторів все частіше зустрічається теза про те, що такі завоювання були непотрібними для Київської дер­жави: вони непомірно розширили її територію, ослабляли центр, вимотували матеріальні й людські ресурси, а голов­не — зруйнували на сході заслін із держав, що стримували на­тиск кочовиків на східноєвропейську рівнину, котрі згодом пе­ретворили тутешню цивілізацію в руїну.