Держава Кия та Києвичів

Початок стабільного державного життя українців-русів пов’язаний із діяльністю князя Кия. Тривалий час ця постать вважалась міфічною, легендарною. Але існування града Києва постійно стверджувало, що князь Кий — реальна особа в іс­торії.

Перші зв’язки слов’ян із Візантійською імперією припада­ють на кінець VI — першу половину VII ст., коли східносло­в’янські племена активно рухалися на Балкани. Через те перші звістки про східних слов’ян-антів подав нам візантійський істо­рик Прокопій Кесарійський, який описав політичне життя сло­в’ян, їхні звичаї, численні походи на Візантійську імперію тощо. Ймовірно, союз і дружні стосунки між Візантією та східними слов’янами стосуються періоду аварської навали, коли візантійці змушені були відбиватись від неї, — це друга половина VI — початок VII ст. І саме на цей час припадають згадки про князя Кия. Вірменська хроніка VII ст. називає Кия Куаром, а візантійська — Кувером. Ці хроніки разом із вітчиз­няними літописами допомагають відновити біографію першого князя Подніпровської держави — Кия.

Князь Кий був князем у полян, у роді своєму. На цей час їхніми сусідами були руси. Близько 634 р. він повстав проти аварів, які з’явилися в цей час у Подніпров’ї й підпорядкува­ли собі частину слов’янських племен. Кий зазнав поразки, але знайшов підтримку у візантійського імператора Іраклія. Саме тому Кий із частиною білих хорватів, що жили на прикарпатсь­ких рівнинах, та інших слов’янських племен переселився в межі Візантійської імперії, у провінцію Сірмію — це частина сучасної Хорватії. Кий стає другом Іраклія, виховується, як го­ворять візантійські джерела, “у надрах християнства” і після смерті Іраклія підтримує дружні зв’язки з його сім’єю. Мабуть, тоді ж він дістає землі у володіння чи в управління на Поду- нав’ї, засновує там городок Києвець, про що згадує пізніше вітчизняний літописець Никонівського літопису-компедіуму.

Очевидно, як союзник Візантії Кий тривалий час перебуває у візантійській столиці. Та скоро (можливо, при наступних імператорах) Кий став претендувати на місто Солунь. Це ви­кликало невдоволення у візантійців. І ось із середини VII ст. постать Кия зникає з обрію візантійської історії. Зате “Повість врем’яних літ” підхоплює дальшу біографію Кия. Ми знаємо, що він з’являється на Подніпров’ї, на заклик полян веде бо­ротьбу з якимись кочівниками, котрі “поруйнували ниви по­лян”. Історики підказують, що це були волзькі булгари, які по­чали саме в цей історичний період пересуватись на захід, у Подунайські рівнини, на чолі з ханом Аспарухом.

У землі полян Кий залишився княжити, тут був зведений город в ім’я цього князя. Побудували його два молодших бра­ти — Щек і Хорив. І з того часу Кий і його нащадки — Киє- вичі — стали правити в полянській державі.

Починається стабільне державницьке існування подніпров­ського населення — слов’ян і русів. Це були 60-70-ті роки VIIct.

Від цього часу постійно існує наступність державницької традиції поляно-руського народу. Про неї свідчать і зарубіжні історики. Так, наприклад, відомий польський хроніст Ян Длу- гош (XV ст.), який, певно, користувався старовинними руськи­ми літописами, повідомляє, що “... після смерті Кия, Щека й Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини та племінни­ки багато літ панували у русичів, поки спадщина перейшла до двох рідних братів — Аскольда й Діра”.

Східні джерела окремо повідомляють про державу царя Діра (ім’я, що в кельтській мові означає — міцний, сильний, знат­ний). Цей правитель має великі городи, і мусульманські куп­ці прибувають до столиці його держави з різними товарами. Так пише автор X ст. Масуді. Ще один хроніст IX ст. Ібн-Русте розповідає, що цар русів Дір засилає інколи злочинців “до пра­вителів віддалених областей” своєї держави. Тобто, його дер­жава була достатньо великою, мала свій адміністративний по­діл на окремі області, на чолі яких стояли правителі.

Більше історичних фактів відомо про останнього Києвича — князя Осколда, як називає його новгородський літопис, або Ас­кольда (“Повість врем’яних літ”), Б. Рибаков вважає, що сло­во Аскольд, Оскол або Осколд походить від давньоплемінної назви древніх сколотів-скіфів, про яких ішлося вище. В “По­вісті врем’яних літ”, яка дісталася нам уже від російських пе- реписувачів-ченців, мові яких притаманне “акання”, Осколд став Аскольдом. Інший сучасний історик О. Кузьмін, додав, що існує ряд кельтських імен із суфіксом aid, ard, old і що слово аскольд — має значення “високий”. Можливо, давнє сколотсь- ке ім’я могло з’єднатись із кельтським — і витворилось ім’я явно кельтського звучання. В усякому разі, князь Аскольд був представником династії Києвичів, як твердять зарубіжні хрон­іки.

“Повість врем’яних літ” називає його лише воєводою князя Рюрика, якого закликали в Новгород бояри. Чому так трапи­лося, що останній київський князь з династії Києвичів був низ­ведений в нашому літопису до рангу лише воєводи? А тому, що “Повість” ця, як відомо, не раз перероблялась у XI—XII ст. на догоду князям династії Рюриковичів, зокрема на догоду Воло­димиру Мономаху. Бо “просвіщенні” князі цієї династії нама­галися довести своє юридичне право на Київський престол і на Київську державу, яку вони захопили як узурпатори.

Візантійські хроністи упродовж 300 літ писали про Асколь­да, “прегордого кагана скіфів”, як назвав його візантійський імператор Василій Македонянин (слово каган у східних народів означало імператорський чин), писали про численні його похо­ди на Константинополь, на Візантійську імперію, писали як про великого войовника. Саме за Аскольда молода феодальна подніпровська держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання, утвердила себе в історії європейської ци­вілізації першим дипломатичним договором із Візантією, як довів це російський історик А. Сахаров.

Головною зовнішньополітичною акцією Аскольда були його візантійські походи.

Дізнавшись про облогу столиці, повернувся до Константи­нополя тодішній імператор Михаїл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився в церкві святої Софії, просячи за­ступництва у Богородиці. Руси захопили та пограбували, як повідомляє хроніст Нікіта Пафлагонський, усі поселення й монастирі довкола Константинополя й на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечним те, що руси-поляни захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно в заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Переляк був настільки великий, що із церкви на Вла- херні, в якій вінчали на престол імператорів, вийняли ризу Богоматері й принесли до собору святої Софії. Ця риза була однією з найбільших святинь православної церкви.

З русами розпочалися переговори. Внаслідок цього був укла­дений мирний договір, який вивів із “небуття” нову державу в Європі. “Народ неіменитий, — говорив у своїй проповіді Фо- тій, — народ ніщо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім’я після походу на нас, незначний, принижений і бід­ний, але який досяг блискучої висоти й незчисленного багат­ства... О, яке бідування, послане нам від Бога...”

У 863 р.

Одним із найважливіших наслідків цих походів на чолі з Аскольдом було хрещення самого князя та його наближеної еліти. Одні історики вважають, що це було 860 року, інші — що, можливо, пізніше. Але ясно одне, що держава Аскольда була вже настільки внутрішньо стабільною, настільки сильною на міжнародній арені, що створилися умови для прийняття християнської релігії, яка ще більше зміцнювала внутрішню владу князя, яка виводила його Київську державу на міжнарод­ну арену і ставила в один рівень із блискучою християнською Візантійською імперією. Таким чином, можна говорити про те, що епоха Аскольда була періодом розквіту держави Києвичів, що це був період її найбільшого піднесення. Проте походи на Візантію і, особливо, прийняття християнства викликали вели­ку опозицію в самій його державі.

Справа в тому, що численні походи вимагали великих мате­ріальних і людських ресурсів, потребували постійної мобілізації дружинної еліти, яка збільшувала свої багатства. Вона, при­йнявши християнство, певно, щільно оточила князя Аскольда. І як це водиться, не допускала в своє середовище провінційної родової аристократії. Християнство ж, яке Аскольд прийняв разом зі своїми наближеними, ще більше посилювало його осо­бисту владу та владу оточення. Це повинно було викликати незадоволення племінної верхівки, яка була усунена від по­ходів, від християнства, від величезного багатства, яке здобу­вали в походах.

Ясна річ, було глибоке незадоволення новою релігією й се­ред волхвів, які втрачали владу над населенням. І ось відбу­вається злиття опозиції племінної аристократії та волхвів, а також народних мас, які були незадоволені прийняттям нової віри, що витісняла старих богів, старі звичаї, традиції, обряди.

Таку підтримку ця опозиція знайшла — це був язичниць­кий правитель сусідньої слов’янської держави Новгорода — Олег. Після смерті Рюрика (879), якого новгородці закликали у 862 р. захищати їхні володіння, Олег залишився опікуном малолітнього сина Рюрикового — Ігоря — та водночас почав розширювати територію новгородських володінь. На той час він уже підпорядкував Новгороду землі полочан, землі смоленсько­го князівства і, отже, з’явився біля верхів’їв Дніпра.

882 року, переодягнувшись на купців, дружина цього нов­городського завойовника з’являється на березі Почайни в Києві. Туди був запрошений київський князь Аскольд. Невідо­мо: прийшов він один чи разом зі своїм боярським оточенням, але, напевно ж, він не сам на сам зустрічався з Олегом. Ймовір­но, що він прийшов з тими боярами, які були в змові з Олегом. Тут же Олег убиває Аскольда та спокійно перебирає владу до своїх рук. У Києві не вибухають ні повстання народних мас, ні протести боярської верхівки. Вірогідно, всі вони виступали за те, щоб у Києві був язичницький володар, який би не зачіпав їхніх інтересів, зокрема також і їхніх звичаїв і традицій. Таким чином, у Києві після вбивства останнього Києвича встановлю­ється нова династія — Рюриковичів. Бо після Олега далі влада в Києві переходить до Ігоря Рюриковича.

Проте, забравши владу в Києві, Олег не скоро передає її Ігореві, утримує її кермо до самої смерті. Отож новгородський завойовник Олег, підкоривши собі київську країну, не створив держави для полян-русів, як писалося раніше в наших підруч­никах, а покінчив з правлячою династією Києвичів. Він здійснив тут свої автократичні прагнення, ставши речником язичницької боярської опозиції, і так утримувався при владі до самої своєї смерті, до 911 чи 912 року. Те, що проголошувало­ся у підручниках з історії, що у 882 році Олег прийшов до Киє­ва, об’єднав Новгород і Київ і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності.

Київська держава існувала вже майже два століття до при­ходу Олега. Вона витворила свою власну політичну струк­туру — монархічне правління, не сприйняла новгородського типу політичної організації — віча, або, по-сучасному, — парламентського типу держави. Олег не перемінив монархічної форми правління в Києві, він сам перейняв її й далі зміцнював цю систему. Новгородська земля, як і Полоцька, тепер номі­нально визнавала київських володарів, зберігаючи свою полі­тичну структуру управління. Ні за Олега, ні за спадкоємців віча як політично-управлінського органу в Київській державі не було. Політична структура монархічного Києва і Київської держави, отже, не змінилась. І це надзвичайно важливо. Через те ми можемо говорити, що 882 рік — це не рік утворення Київ­ської Русі, а рік династичного перевороту, коли замість ди­настії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється че­рез перехідну постать Олега династія Рюриковичів.

Рюрикович! продовжили розбудову Київської держави, роз­ширювали її межі, зміцнювали самовладдя, а разом і монархіч­не правління в Києві. Таким чином, Київська держава продов­жувала існувати як стабільне самобутнє державне утворення подніпровського поляно-руського населення.