Хто такі руси?

Київська держава, як, зрештою, і будь-яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла й розвивалась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими на­родами, слов’янськими й неслов’янськими.

Так готський історик VI ст. Йордан розповідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена (“рос” — самоназва народу, ман — в німецькій мові “людина”, отже ро- соман — роська людина, чи, в пізнішій вимові, рос, русич, ру­син). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із племенем антів, на чолі якого стояв легендарний Бос, або Бож. Народ росів згадує й сирійський автор VI ст., відомий під іменем Псевдо-Захарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам’ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Єзекіїль згадує великий войовничий народ “рош”. Корінь “рос” досить поширений серед імен і власних назв у народів північно-східного Причорномор’я, Приазов’я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім’я Руса; стародавня назва Волги — Рос-Аракс тощо. Росів знають усі східні джерела, що проживають на території пів­нічно-східного регіону Європи (Дон, Приазов’я, Крим). Часто візантійські джерела називали їх ще скіфами.

Проте регіон західного Причорномор’я завжди пов’язувався джерелами із розселенням слов’ян-антів. Плем’я полян, очевидно, жило на межі з племенами росів-русів. Поляни зіграли консолі­дуючу роль у творенні Подніпровської слов’янської держави. І, як твердить автор “Повісті врем’яних літ”, згодом прийняли на себе іншу назву — руси.

Отож бачимо, що згодом слов’яни-поляни називалися ще й руссю. Залишмо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що “Повість врем’яних літ” навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — у розумінні держава, прибрала іншу назву — Русь. Під датою 6360 р. від со­творения світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, “індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл III. — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля”. Далі літописець ро­з’яснює, що він довідався про цю назву з літопису чи хроніки грецького походження: “А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Геор­гій Амортала — грецький хроніст. — Авт.) у літописанні грецькому”.

Автор літопису виводить назву “русь” від закликаних до словен ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської тео­рії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на ро­сійському престолі, безпідставна й що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не поверта­тись до цього питання, якби вона не відроджувалась деякими сучасними істориками Росії та якби під неї не підводились нові докази.

Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під сло­вом “варяги”. А він говорить, що “... варяги... є приходні”. Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, “... називались “русь”, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, анг­лами, інші — готами,— отак і ці”.

Тут ясно видно, що назва “русь” — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов’ян Новгорода та їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага русів. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце перебування русів, каже, що посланці північних слов’ян, що жили навколо Новгорода на Волхові, “яких пригнічували варяги із замор’я”, пішли “за море” просити собі військової дружини для свого захисту.

Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море й що ті варяги, які прийшли до сло­венів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи або дани, або нормани. Але ж ті варяги-руси могли прийти й із-за іншого моря, якщо зважити на те, що морем у давнину часто називали й великі озера — такі, як озеро Ільмень на півдні від ільмен­ських поселень словенів, чи озеро Чудське, на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від пів­денніших — подніпровських — розселень слов’янських пле­мен, що вони підтримували стосунки зі своїми соплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походженням із слов’ян бал­тійських), то не буде великою натяжкою припустити, що сло­вени ільменські могли запросити русів-варягів від південних сусідів своїх — полян-русів Подніпров’я. Так і могли з’явити­ся на Волхові руси-варяги.

Хто ж ті руси? Де вони жили?

У зв’язку з цим є цікавими дослідження відомого історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія наро­ду Русь займала східну частину антсько-полянської землі, яка межувала з територією північнокавказького регіону.

Як свідчать усі вітчизняні джерела, у X—XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель-князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов’яни, які сформувались в умовах сло- в’яно-іранського симбіозу.

Які ж, власне, землі входили до складу Русі? Академік Б. Ры­баков з’ясував: руською землею не називались у літописах Нов­город Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, землі Володимиро-Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені в’ятичами, Полоцьк, а також Га­лич (на Дністрі), Володимир-Волинський. Зате постійно Руською землею називалась земля Київська, Переяславська, Чернігівсь­ка. Літописи постійно іменують Київ і Київщину Руською землею, Переяслав Південний у Лаврентіївському літописі вісім разів названий “руським” на відміну від Переяслава Суз­дальського (або Заліського); так само земля Чернігівська — постійно іменується Руською землею.

Територія колишньої Руської землі, як засвідчують літопи­си, з XII ст. називалась і Україною, в слов’янській мові — країною, тобто державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське територіальне ядро стало центром формування східнослов’янської країни — в пізнішому розумінні держави. Відомо, що на території саме Руської землі сформувалась укра­їнська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — руси, русини,— на величезних просторах свого розселення, у тому числі на землях прикар­патських і закарпатських, — до новітніх часів.

Назва “Русь”, “Руська земля” залишилась за територією Ук­раїни й у часи литовського та польського панування над По­дніпров’ям. Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна- Русь. Цікаво, що всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої “Русалки Дністрової” Руської трійці 1837 року, де в передмові “К народним руським пісням” вказувалось, що “нарід руський оден з головних поколінь слов’янських...”

Ще раз підкреслимо, що уважне прочитання давніх вітчиз­няних джерел, зокрема “Повісті врем’яних літ”, переконує : 1) поляни жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, русини; 2) ця назва перейшла до полян і їхньої держави зго­дом.

Pycn входили до складу воїнства Олегового під час його по­ходу з Києва на Константинополь. Олег каже переможеним гре­кам: “!зшийте паруси паволочні русам, а словенам — шов­кові”. Тобто, руси й словени-новгородці тут виступали як два окремі народи. Далі — князь з Києва Ігор збирається в похід і “... зібрав багато воїнів — варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців...” Pycn тут виступають також осібно як народ, а не як найманці-варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси, але коли Олег ішов на Київ — русів у його війську не було. Цікаво, що найдавніша редакція “Руської Правди” 1015 року, написана для новгородців, фіксує закони, що охо­роняють права вищої новгородської еліти, в тому числі й “руси­нів”, які прибули до Новгорода з Київської землі.

У 1146 р. новгород-сіверський князь Святослав Ольгович запрошує Юрія Долгорукого: “Піди-но в Руську землю, до Киє­ва...” Отже — Суздальсько-Володимирська земля не була Рус­сю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським воєво­дою Вовчим Хвостом, змушені були платити “данину Русі” і платили її Києву до часів Володимира Мономаха. Як пише літописець XII ст., вони платять данину Русі “і до сьогодні”. Отже, радимичі й у XII ст. не жили в Русі, тільки сплачували їй данину.

Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси-варяги — північного походження. “Назва “Русь” виникла в Новгородській землі”, — повідомля­ють нам творці модифікованої в дусі сучасного російського пат­ріотизму варяго-руської теорії. Вони намагаються довести, що “первинним ядром” “древньоруського ранньофеодального утво­рення” була племінна територія ільменських словен, яка окрес­лена назвами з етнонімом “Русь”. Центром його була нібито Ладога та її околиці. І от ця “північна Русь” в середині IX ст. начебто розпалась на південну, Київську, і північну — Верхню Русь, яка, до речі, невідома ні вітчизняним, ні зарубіжним хро­ністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що закликані варяги- руси з вікінгом Рюриком і поклали початок давньоруській дер­жаві.

Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики пе­реконують, що етнонім “русь” виник “у Новгородській землі”, бо він “зафіксований тут багатою топонімікою, якої немає на півдні” (йдеться про “південь” Росії — Подніпров’я, тобто Ук­раїну,— та сама термінологія, що й у самодержавній Російській імперії. —.Aem.). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем “рус”: Руса, Порусся, Околорусся, Py- синя та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — “військо”, “гребці”, “дружина”.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніко­ли не називала себе Руссю ні верхньою, ні північною, ні якоюсь іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов’ян із південних східноєвропейських ре­гіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, яке на багато століть зберегло у своїй топоніміці назву перших слов’янських пришельців,— це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов’ян — Велес, або Волос), Перунове ка­пище — Перинь тощо. Логічно, що слов’яни з Подніпров’я прийшли туди зі своїми сусідами русами й принесли разом зі своєю культурою й традиціями нову назву — руси.

Проте може бути, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов’ян, що займа- ли територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети-лютичі, ободрити, помо­ряни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін., були й руси, можливо, якась торгова група, ос­кільки древні західні джерела вказують на існування на побе­режжі Балтики міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волего- щем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті “північні руси” не дали своєї назви всій Новгород­ській землі чи Приладожжю, попри все. Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська “ба­гато своїх воїв-варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів”. Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці по­лян, мовив: “Хай буде се мати городам руським”. Не Ладога і не Новгород були оголошені “матір’ю”, тобто столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: “І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю”. Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою разом з іншими народа­ми і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію, власне, русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив істо­рик Г. Василенко в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби були й раніше.

Для з’ясування походження терміну “русь” і його проник­нення в слов’янський світ деякі дослідники використали свід­чення давніх західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово “руси” — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров’ї та в регіоні Закарпаття й Західної України, де й донині збереглась самоназва українців — руси­ни?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідчен­ням Тацита, було витіснене кельтське плем’я бастарнів, яке мало самоназву — рутини (русини). Ці рутини пішли на Поду- нав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після Маркоман- ської війни 166-169 рр., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема й рутини-руси, частина їх була пе­реселена у Фракію, частина рушила на схід, до Криму й По­дніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони й могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали ра­зом із антами, бо ж відомо з Иордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора- літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрин повідомля­ють, що руси — кельтського походження.

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідом­ляє арабський історик VII ст. Табарі. Хан Дербента Шахрі- ар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: “... руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам... Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі й власного зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни”. Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI—VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.

У Прикарпатті кельти-русини змішалися зі слов’янами, ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутини, або русини, яка залишилась відомою в численних до­кументах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XX ст. Можна допустити, що ці рутини-кельти, яких римляни називали також галлами, тобто прихильниками риту­ального птаха рутинів — півня (галана), принесли ще одну назву слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко не­безпідставно доходить висновку, що етнонім руси, чи русини є трансформацією племінної назви рутини.

Можуть викликати сумнів окремі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують при­наймні два висновки сучасних істориків: 1) назва руси з’яв­ляється раніше від появи варягів-норманів у слов’янських зем­лях, а тому твердження літописця про варягів, що “прозвашася руссю”,— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені “рос” чи “рус”, не існувало й такого регіону — Русь. Проте сло­во “рус” і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка, Росвигове і т. д.), у Тран­сільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), у Словаччині (46 географічних назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.); 2) тери­торіальне поширення цього етноніма прив’язується все ж таки до Подніпров’я, південної межі полянського слов’янського світу й збігається з численними свідченнями хроністів вітчиз­няних та зарубіжних, зокрема особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як повідом­ляють ті ж таки джерела, злились із слов’янським населенням, зіслов’янились самі й принесли подніпровському та прикар­патському слов’янству свою назву (як, скажімо, пізніше бул- гари дали свою назву слов’янам Балканського півострова).

Тож новітня реанімація теорій про північних варягів-русів у світлі нових фактів також відпадає. Як відпадає спроба довес­ти, що була спочатку створена “від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава”, назва якої була “Руска земля” і що цент­ром її були Ладога і Новгород, регіон “племінного княжіння ільменських словен”.

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена насе­ленням Подніпров’я, в якому провідна роль належала слов’я- нам-полянам, що жили в тісному контакті з численними несло­в’янськими племенами, у тому числі й з русами. Держава ця була створена задовго до появи будь-яких приходнів із півночі і була цілком самобутньою у своєму існуванні, зі своїми зако­нами, традиціями й навіть своєю назвою. Київ жив своїм дер­жавно-творчим життям незалежно від Новгорода чи від нор­манів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, у тісному контакті з Візантійською імперією та південно-східним світом.

Назва “Руська земля” виникла як назва територіального ядра київсько-полянської держави й уперто утримувалась протягом X-XII ст. в основному за регіоном Київського, Переяславсь­кого, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись на “инии языци, иже дань дають Руси”, тобто, на колонізовані русами й полянами території. До меж Київської Русі, за літо­писними джерелами, не входив регіон північно-східних, пів­нічних і північно-західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи проти неї. Лише в деяких літописах пізнішого часу на окремі частини державних київських околиць поширилася назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення саме подніпровських слов’янських і неслов’янських племен, їх співжиття, з яких у багатовіковій історії сформувалась україн­ська народність. Спроби зробити ініціатором утворення Київсь­кої Русі “північних русів”, що нібито прийшли зі Скандинавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода, і тим підтверди­ти споконвічну “єдність” і “неподільність” російського народу з українським, не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв’язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пи­шуть у підручниках та історичних розвідках,— як цілісної са­мосвідомої етнічної єдності, що нібито жила на всьому обширі східнослов’янської держави в X-XIII ст. і якої насправді не існувало.

Ось як трактується це питання в сучасній історіографії: дав­ньоруська народність визначається такими основними рисами, як: “... спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалек­ти... спільність території, що збігалася з політичною спільністю у формі Давньоруської держави, яка об’єднала весь східносло­в’янський світ. У наявності певна економічна спільність, а та­кож спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології”. Проте факти повністю заперечують наявність такої спільності і мовної, і політичної, і економічної, і релігійної.

Один із відомих сучасних російських істориків, Б. Греков, безпідставно заявляє, що під Давньоруською державою “... ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла внаслідок об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю”. Треба сказати, що таку думку проводять не лише російські, а й декотрі українські сучасні історики, що звикли приймати на­в’язані чужою імперською наукою концепції.

Як бачимо, Б. Греков стверджує навіть існування “Новго­родської Русі”, яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована. Власне, ніякої принципової відмінності між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Разом із по­дібними твердженнями російських істориків, українські істори­ки, принаймні частина із них, також повторюють цю саму дум­ку. Деякі навіть датують цей процес, вважаючи, що вже в IX—X ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська на­родність, що ця єдність її населення безперечна, через те саме до неї можна застосовувати термін “давньоруська народність” в епоху Київської Русі. Проте факти заперечують ці так звані нау­кові твердження. Саме в цей же період існували у складі Київ­ської держави й інші досить цілісні державні утворення, що підпорядковувались Києву. У них була своя самобутня політич­на традиція, своя спільність матеріальної культури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в Київській дер­жаві Новгородська земля, літописна Славія, середньовічна пар­ламентська республіка.

До цього можна ще додати свідчення “Повісті врем’яних літ” про те, що плем’я полян було “з роду слов’янського”, як і древлян, а “радимичі ж і в’ятичі походять од ляхів” (мова йде про народи Прибалтійського Помор’я). І справді, населення Новгородщини та плем’я кривичів, що осіло на верхніх прито­ках Волги, як свідчать археологічні пам’ятки, зберегли в собі значні сліди західнослов’янської культури, а також місцевого угро-фінського населення, зокрема мері, весі, муроми, мещери та ін.

Політичне ж об’єднання цих двох великих слов’янських держав Новгородської республіки парламентської та монархіч­ної Київської навіть у пізніші часи було номінальним, нагаду­вало більше конфедеративний союз, який був завжди нетрив­кий і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдності між ними ніколи не було, як правдиво зауважує видатний сучасний російській історик Б. Рибаков. Бо й справді, “руська земля” складалась із ворогуючих князівств.