ПРАСЛОВ’ЯНИ. РАННІЙ ПЕРІОД ПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Землі, відмежовані Сяном на заході й Дніпром на сході, Прип’яттю на півночі та Карпатами на півдні, мають виняткове значення у давній історії України. Лінгвістичні та археологічні дослідження стверджують, що якраз тут знаходилась прабатьківщина слов’ян.

До середини II тис. до н.е. завершилось пересування й розселення більшості індоєвропейських племен. Настав час спокійніших і стабільніших стосунків, почали складатися нові етнічні спільноти. Приблизно з XVI ст. до н.е., саме в часи розквіту бронзової доби, землі, розташовані на північ від Карпат, були заселені спорідненими між собою племенами, яких, на думку багатьох учених, уже можна вважати праслов’янами, — предками східних та західних слов’ян, їх походження пов’язують із консолідацією частини племен, які ще на початку Il тис. до н.е. відділилися від великого індоєвропейського масиву. Праслов’яни розмовляли однією або кількома близькими мовами, їхня матеріальна культура і вірування мали багато спільних рис. Але новоутворена спільнота, яку археологи назвали тщинецько-комарівською культурою, не була однорідною. Займаючи великий простір між ріками Одером і Дніпром, Прип’яттю і Карпатами, вона увібрала в себе різні етнічні та культурні елементи інших індоєвропейських та неіндоєвропейських племен. Так, у північній та північно- східній частинах ареалу свого поширення, в басейнах Прип’яті, Верхнього Дніпра і Десни праслов’яни контактували з прибалтами і праугро-фінами. На півдні, на Західному Поділлі, Придністров’ї та Покутті була сильна взаємодія з прафракійцями, праіллірійцями та індоіранцями. Частина цих племен, влившись в основний праслов’янський масив, була асимільована останніми, але надала своєрідного забарвлення окремим районам величезної праслов’янської спільноти. Історію праслов’ян можна умовно поділити на два періоди: ранній та пізній.

Ранній період праслов’янської історії був часом первісної консолідації протослов’янських, в основному індоєвропейських племен. Цей доволі спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень період праслов’янської історії тривав приблизно 500 років і займав усю другу половину II тис. до н.е. (з XVl по X ст. до н.е.). Його археологічними відповідниками в Україні були тщинецька, комарівська та білогрудівська культури.

Племена тщинецької та комарівської культур жили в неукріплених селищах, розташованих на високих берегах рік і озер. Для будівництва наземних і напівземлянкових жител широко використовували дерево. Дерев’яний каркас служив основою для і двосхилого даху, критого очеретом. Земляна підлога вальками і обмазувалась глиною. В житлах мешкало велика

ТЩИНЕЦЬКА ТА KOMAPlBCbKA КУЛЬТУРИ

стін із колод або плоту викладалася глиняними

10—15 осіб, тобто одна велика сім’я. Такі житла виявлено на добре дослідженому поселенні східнотшинецької культури поблизу с. Пустинка над Дніпром на Чернігівщині. Все поселення складалося із 35 житлових, господарських і культових будівель, що були розміщені вздовж берега двома рядами, утворюючи вулицю. На цьому поселенні проживало приблизно 300 осіб. Дещо інший тип жител існував на півдні — на Подністров’ї і Прикарпатті, де жили носії комарівської культури. В с. Комарів поблизу Галича, над р. Луквою досліджено поселення, що складалося із 20 наземних жител. Це були великі прямокутної форми однокамерні приміщення, основа яких викладалася з каменю, а стіни — з дерева. В одному з таких жител підлога була покрита щільним шаром глини, в куті містилася піч, а вздовж стін стояли великі посудини, до половини вкопані в землю. Згадаймо тепер поселення і житла перших землеробів — трипільців, і побачимо багато спільного і в плануванні та розташуванні селищ, і в конструкції жител, хоч ці дві великі культури відділені часом в одну тисячу років.

Праслов’яни були землеробами й скотарями. Ці дві галузі господарства були збалансованими, що є властивим для українського села і пізніших часів.

Землеробство було орним, із застосуванням тяглової сили, очевидно, биків. Рештки дерев’яних рал пізньобронзової доби знайдені в торфовищах на Чернігівщині та Сумщині. Вирощували пшеницю двох сортів, ячмінь, просо. Про заняття землеробством свідчить велика кількість землеробських знарядь: крем’яних і бронзових серпів, кам’яних і кістяних мотик, зернотерок, розтирачів, посуду для зберігання зерна — зерновиків, численні відбитки зерен у глиняній обмазці, яскраво виражені землеробські культи і вірування.

Скотарство було приселищним. Вирощували велику рогату худобу, коней, свиней, кіз. Домашні тварини забезпечували оранку полів і перевезення вантажів, давали шкіру, хутро та вовну для одежі, молоко, сир, масло і м’ясо для столу, роги і кістки для знарядь. Розвинутими були прядіння і ткацтво — це підтверджено знахідками великої кількості прясел і кістяних гребенів для розчісування пряжі.

Існувало й общинне ремесло. Виготовленням кам’яних і крем’яних знарядь — серпів, сокир, тесел, наконечників стріл — займалися майстри-професіонали. Часто їхні майстерні були вузькоспеціалізованими — в них продукували знаряддя лише одного типу. Значне місце в господарстві посідало гончарство. Посуд, як і в минулі епохи, ліпився вручну, без ротаційного гончарного круга, але на твердій дерев’яній основі. Застосовувалися особливі технологічні прийоми: для збільшення температури випалу домішували в керамічне тісто товчений перепалений кремінь або граніт, покривали поверхню посуду тонким шаром особливої глини, яка після випалу робила посуд водонепроникним. Випалювали посуд на відкритому вогні, хоч с докази існування найпростіших гончарних печей.

Хоч праслов’яни і користувались бронзовими знаряддями і прикрашали себе бронзовими і навіть золотими прикрасами, місцева металообробна справа не набула ше достатнього розвитку. А, може, і не було потреби в цьому — адже недалеко, за Карпатами, існував потужний карпато-дунайський металургійний центр, і більшість металевих виробів надходила шляхом обміну саме звідти, від племен, які були найкращими металургами за доби бронзи в усій Європі.

Поховальні обряди у тщинецько-комарівських племен були різноманітними. Така різноманітність викликана тим, що праслов’яни як історична спільнота сформувались із різних племен, серед яких були і нащадки трипільців, і племена культур шнурової кераміки, і прафракійці, і неіндоєвропейські племена. Над померлими насипали кургани або ж ховали їх на грунтових могильниках, нічим на поверхні не позначених. Одночасно із захоронениям померлих у скорченому або випростаному положенні існувала- і кремація (тілоспалення) — обряд, який був відомий на наших теренах вже племенам трипільської культури. Інколи небіжчиків оточували своєрідною огорожею з каміння або товстих дубових колод. Порад з похованням або над ним розпалювали великі вогнища і насипали могилу. Такі курганні могильники, які були, очевидно, родовими кладовищами, досліджені на Подністров’ї (в селах Комарів, Вихторів, Буківна), у підгір’ї Карпат (в селах Стопчатів і Кульчиці), на Волині (в селах Івання, Дитиничі, Скірче).

складених із кам’яних плит. Праслов’яни вірили в потойбічний світ і клали в могилу зброю і знаряддя, прикраси і посуд з їжею. Деякі поховання є досить багатими, можливо, це поховання родової знаті, наприклад в Комарові, де в одному з курганів виявлено рештки дубової скриньки, в якій лежали бронзові шпилька, браслет і намисто з золотими підвісками, або кургани з Івання, де знайдено парадну зброю: кинджали, топірці, які були відзнаками знатності і влади. Трапляються й набагато скромніші поховання, без прикрас, зброї чи знарядь, навіть без посуду. Наприклад, в одному з курганів Комарівського могильника поряд з кістяком знайдено лише кам’яну зернотерку.

“Князівське” поховання відкрито археологами на могильнику поблизу села Івання на Волині. Вченим вдалося приблизно реконструювати поховальний обряд. Спочатку у великій могильній ямі захоронили рештки кремації чоловіка з посудом, бронзовими та золотими прикрасами і чудовим бронзовим кинджалом. У цій же ямі, збоку, захоронили рештки кремації жінки, теж із бронзовими браслетами і посудом. Над ямою було розкладено велике вогнище і здійснено ше одне тілоспалення — тут знайдено обгорілий кістяк дорослої жінки з бронзовими браслетами на руках і ногах, шпилькою на грудях і мискою біля колін. А вже на попелищі поховано скорченими дві молоді жінки із бронзовими прикрасами. Можливо, тут було поховано вождя роду або й племені разом з двома дружинами і двома рабинями. Описане та інші подібні поховання комарівської та тщинецької культур є свідченням ритуального вбивства жінок на могилі чоловіка-патріарха.

Поховальні пам’ятки тщинецької і комарівської культур свідчать про існування у праслов’ян одного з найдавніших культів, який виник ще за часів родового ладу — культу померлих, культу предків. Культ предків у праслов’ян наприкінці бронзової доби стає насиченим багатою обрядовістю і продовжує існувати незалежно від способу поховання — чи то були звичайні грунтові могили, чи поховання під курганами, чи кремація.

Одні вчені вважають, що місцем зародження ритуалу тілоспалення були Месопотамія і Палестина V—Ill тис. до н.е., проте нові археологічні дослідження свідчать, що спалення померлих практикувалося в Центральній Європі вже у VIlI—Vl тис. до н.е., наприкінці мезолітичної і на початку неолітичної доби. Не виключено, що єдиного центру походження цього звичаю не було, і він виник конвергентно у різних районах. Важливим є те, що формувався обряд кремації все ж у середовищі землеробів і вже існував серед неолітичного землеробського населення на заході України в V тис. до н.е. Саме у цьому регіоні, на Подністров’ї, Закарпатті, Західній Волині та Поліссі, кремація найпослідовніше практикувалася протягом усіх епох аж до раннього середньовіччя включно. Виникнення обряду спалення покійників, очевидно, пов’язане із землеробськими культами сонця як основної життєтворчої сили, вогню — стихії, яка очищає і забезпечує від всього злого, і неба, де зберігаються запаси ще однієї життєдайної стихії — води і куди разом зі звільненою від тіла душею піднімається дим поховального вогнища. Але водночас кремація могла мати й інші підстави — страх перед мертвими і можливість того, що вони будуть шкодити живим.

Крім культу предків, який був частиною релігійних уявлень, у ранніх праслов’ян величезне значення мали землеробські культи та вірування. Це був цілий комплекс обрядів, пов’язаних з аграрною магією, культом вогню, домашнього вогнища і домашніх тварин. Існував річний, календарний цикл

свят. Дійства відбувалися в особливих, призначених для цього місцях і будівлях. Такі будівлі-святилища виявлені археологами на багатьох праслов’янських селищах України. Вони відрізнялися від решти житлових і господарських споруд своєю архітектурою. Всередині знаходились речі, пов’язані із землеробством: серпи, зернотерки, обгоріле зерно, глиняні модсльки буханця хліба, посуд особливих форм, виліплений з глини з домішками зерен і прикрашений рослинним орнаментом. В інших подібних культових спорудах знаходили людські кістки, ямки з рештками кремації, кострища. Можливо, це були спеціальні храми, “домівки мертвих", де над померлими здійснювали обряди, зберігали їхні кремовані рештки, проводили поминальні учти.

Обрядові дійства відбувалися в селищах не лише у святилищах, а й на відкритих великих жертовниках на високих берегах рік. Жертовники мали вигляд кола, викладеного із кам’яних плит, що могло символізувати сонце. Всередині кола в заглибленні горіли священні вогнища. Сюди приносили різні пожертви, в тому числі і тварин.

У праслов’ян, як і в багатьох інших ранньоземлеробських культур, існував звичай здійснювати певні культові церемонії під час закладання житла, а також і всього поселення. Найчастіше це були жертвоприношення — археологами знайдено горщики з перепаленими кістками, черепи, кістки та скелети тварин, заховані під підлогою житла. Здійснювались і людські жертвоприношення, про що також свідчать археологічні матеріали, історичні письмові джерела, а також легенди та казки. Відголоски цього обряду, що мав забезпечити щасливу долю житла та людей, які житимуть в ньому, існували ще донедавна в Україні, зокрема на Гуцульщині.

Культи і вірування ранніх праслов’ян, які увібрали в себе основні землеробські аграрно-магічні уявлення трипільських племен та їх нащадків, наприкінці доби бронзи вже почали формуватися у складну світоглядну систему — слов’янське язичництво.

Наприкінці II тис. до н.е. за доби пізньої бронзи БІЛОГРУДІВСЬКА праслов’яни вже повністю розділилися на дві

КУЛЬТУРА частини: західну — предків західних слов’ян і

східну — предків східних слов’ян. Велика тщи- нецько-комарівська культура в Україні в XIII—XII ст. до н.е. перероджується в кілька окремих нових культур. Однією з них була праслов’янська білогрудівська культура (назва походить від назви Білогрудівського лісу біля м. Умані). Носії цієї культури в Xl—IX ст. до н.е. займали лісостепову смугу Правобережної України від Збруча до Дніпра, концентруючись на Східному Поділлі в районі сучасного міста Умані. Очевидно, тут був центр племінного об’єднання. Так само, як і Їхні предки, “білогрудівці” були землеробами і скотарями, мали подібне господарство та побут. Але більше стали вживатися бронзові знаряддя, не лише завезені, а й виготовлені у місцевих майстернях. Історично важливе значення мають виявлені на білогрудівських селищах сліди залізоробного виробництва. Це вже свідчить про початок нової, залізної доби в Україні.

У племен білогрудівської культури існували виразні культи сонця та вогню, які виникли в середовищі осілих землеробських племен ще з часів трипільської культури. З цими культами пов’язані особливі культові споруди — попелища. Це великі, штучно насипані пагорби з попелу, розташовані неподалік стародавніх селищ на високих, помітних місцях, інколи на вододілах. Тут кілька разів на рік при зібранні всієї громади розпалювали величезні ритуальні вогнища на честь сонця (або персоніфікованого бога сонця, аналогічного пізнішому Дажбогу). Свята відбувалися у визначені дні — можливо, під час весняного та літнього сонцестояння — на Івана Купала. Запалювали вогнища від “живого вогню”, добутого тертям, приносили жертвоприношення — у попелищах знайдено особливий вотивний посуд із зображеннями хреста в колі — стародавнього символу сонця і вогню, ритуальні глиняні предмети: модельки буханців хліба, зерен, фігурки тварин. У жертву приносили тварин і навіть інколи людей — в попелищах виявлено людські кістки і цілі кістяки. Пережитки саме цих жертвоприношень ще й досі існують в Україні у вигляді спалювання солом’яних опудал на Купала.

Звичай влаштовувати попелища був відомий і південним сусідам праслов’ян — иівнічнофракійським племенам, котрі жили за Дністром і Прутом.

Праслов’янські попелища були виявом прадавнього, спільного для індо­європейців культу священного вогнища і сонця, відгомін якого зберігся у багатьох європейських народів дотепер.