НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО СТЕПУ

З часів енеоліту в українських степах жили праіндоіранські кочові та напівкочові племена. Ц₽й люд вів рухливий спосіб життя, широко ви­користовуючи запряжені биками вози на дерев’яних колесах із шкіряними опонами.

Степовики зналися не лише між собою, а й з племенами, які жили на теперішньому Поділлі та Прикарпатті (протослов’янами) та на Північному Кавказі. Обмінювались речами, основним предметом обміну були бронзові вироби — сокири та серпи. Для обмінних операцій використовувались первісні гроші — круглі зливки металу. Очевидно, між племенами відбувалися і військові сутички за пасовища і стада, військові походи з метою грабунку. Індоіранське суспільство за доби бронзи складалося з трьох прошарків-каст: жрецької, військової та господарської. Одні племена займалися господарством — вирощуванням худоби і землеробством, вони жили в межиріччі Сіверського Дінця та Дніпра на Лівобережжі. Для інших племен, котрі жили в Надчорномор’ї і Приазов’ї, в пониззі Дніпра та Дону, основним заняттям була війна.

Кожне плем’я володіло своїми землями. Вже існував один із найперших суттєвих поділів родового суспільства на “благородні” (воєнні) і “неблагородні” (виробничі) роди.

На початку II тис. до н.е. велика спільність індоіранських племен розпалася на дві частини: на індоарійські, або праіндійські, племена та на праіранські племена. Цей поділ відбувся на теренах українських степів.

Індоарійці жили в Причорномор’ї, в пониззі

Південного Бугу і Дніпра, в Криму, Приазов’ї та

на Північно-західному Кавказі. Цей народ відрізнявся від інших індоєвропейців великою рухливістю. Індоарійські племена, котрі спеціалізувались на війні, здійснювали далекі походи, іноді назавжди покидаючи рідні місця. Вважають, що серед давніх аріїв існували дві релігії: “асура” і “дева”, орієнтовані на різні соціальні кола. Релігію “асура” сповідувала більш культурна і осіла частина населення, яка займалася господарством, “дева” була поширена серед менш цивілізованих, але більш войовничих племен, котрі просувалися на схід і південь, завойовуючи нові землі.

Індоарійці першими освоїли коня як упряжну тварину і винайшли легкі бойові колісниці, запряжені парою або четвіркою коней, створили нову військову тактику, до того часу невідому іншим народам Стародавнього Світу — тактику бою на колісницях. Від індоарійців ці винаходи поширились серед індо­європейських та неіндоєвропейських племен і народів Євразії. Застосування колісниці> з воєнною метою свідчить про зародження в індоіранському суспільстві еліти військової аристократії та про існування ремісників, котрі ці колісниці робили. Такий прогресивний вид транспорту у поєднанні з військовим професіоналізмом дав можливість індоарійцям подолати безкраї євразійські простори, зайняти на правах військової аристократії панівне положення в Хеттській державі, опанувати на деякий час Єгипет (навала гіксосів) та Вавилон (каситська династія), врешті завоювати Індію і дійти до Китаю.

Нащадками праіндійців в Приазов’ї були племена сіндів і меотів, про котрих вже є згадка в письмових джерелах 1 тис. до н.е. Адже в ті часи Азовське море називалось Меотідою, від племені меотів (маітів), які жили на його берегах. В XXIII—середині XVlll ст. до н.е. частина меотів та інших давньоарійських племен рушили з берегів Меотіди і Прикубання на південний схід і на Закавказзі, у верхів’ях Tirpy й Євфрату, заснували правлячу верхівку загадкового царства Мітанні — однієї з перших індоєвропейських держав. До XV ст. до н.е. більшість індоарійських племен вимандрували з причорноморських степів.

Праіранські племена за доби бронзи жили в степах на схід від Дніпра, частково заходячи на

степову та лісостепову правобережну Наддні­прянщину. Найпотужніше об’єднання праіранських скотарсько-землеробських племен існувало тут у XVl—XlI ст. до н.е. Це були напівосілі племена, котрі займались в основному скотарством. Важливу ролі, житті індоіранців завжди відігравав кінь, який був не лише помічником у господарстві і на війні, а й об’єктом торгових операцій. Індоіранці вміли розводити й тренувати коней, чим уславились на весь Стародавній Світ.

Основними свідченнями перебування праіранців на території України є їхні поховання, здійснені в курганах. Ми вже згадували про курганні поховання енеолітичного часу. За доби бронзи поховальний обряд ускладнився. Курган як місце захоронения мав не лише меморіальну, а й культову функцію, яку після спорудження виконував століттями. Це були справжні піраміди українського степу. Власне курган, що входив могильною ямою у підземний світ, а вершиною підносився до неба, був своєрідним медіатором, що пов’язував підземний, наземний і небесний світи, сучасне — з минулим і майбутнім. Саме тут людина могла досягти “практичного” контакту з обожнюваною природою. Курган або курганний могильник були святилищами, де проводили громадські зібрання і церемонії. На вершинах могил споруджували ритуальні майданчики з кам’яними плитами — менгірами або дерев’яними фаллічними стовпами, поставленими вертикально. Тут палили кострища, здійснювали тризни і жертвоприношення не лише тварин, а й людей.

Численний і могутній народ жив у другій половині ІП тис. до н.е. в українських степах на захід від

Дніпра аж до Дунаю. Ймовірно, що цей народ

походив від нащадків трипільських племен, котрі поєднались із двома іншими індоєвропейськими етносами — індоіранцями та північними фракійцями. В час свого розвитку — в XlIl—XlI ст. до н.е. — племена сабатинівської культури (назва походить від села Сабатинівка на Південному Бузі, де було досліджено велике селище цієї культури) межували на півночі своїх земель з праслов’янами. Сабатинівські племена були осілими землеробами і скотарями. Вони зуміли землеробським шляхом освоїти степову цілину, що вдалося лише протослов’янам-трипільцям за тисячу років перед тим. Сприяв землеробству і клімат — в середині II тис. до н.е. на території України стає трохи холодніше і вологіше. У господарстві переважало землеробство при значній ролі пасовищного скотарства. Основною зем­леробською культурою було просо, добре пристосоване до умов степової зони. Судячи з величезної кількості постійних поселень, виявлених археологами, “сабатинівці” густо заселяли свої· землі. В селищах споруджувались міцні багатокімнатні добре обладнані кам’яні будинки, існували “квартали ремісників” — центри бронзоливарництва, чинбарства та гончарства. Згадаймо тут одне з найдавніших історичних повідомлень про Україну — слова Гомера про “місто людей кіммерійських”, — чи не про селища сабатинівських племен — предків кіммерійців там йшлося? Потужні місцеві металургійні центри продукували величезну кількість бронзових знарядь і зброї: серпів, сокир, наконечників списів, мечів і кинджалів, які розходились далеко за межі самої сабатинівської культури. Крім зв’язків із сусідніми племенами, сабатинівські племена мали тісні контакти зі Східним Середземномор’ям, зокрема із Крито-мікенським царством. Можливо, що у Надчорномор’ї діяли крито-мікенські ремісничі колонії.

У “сабатинівців” була добре розвинута військова справа.

У сабатинівських племен з’являється багата родоплемінна верхівка, про що свідчать скарби бронзових речей, муровані “палаци вождів”, багаті поховання воїнів. У народу землеробів і воїнів українського Причорномор’я вже виник лад військової демократії, що передувало класовому суспільству, яке з’явилося на кілька століть пізніше — в VII—на початку VI ст. до н.е. — у скіфський час.

Із сабатинівськими племенами пов’язана одна з найцікавіших подій в історії Стародавнього Світу кінця II тис. до н.е. — загадкова “навала Народів Моря”, згадку про яку донесли до нас давньоєгипетські писемні джерела. За їхніми свідченнями, в 1250—1150 рр. до н.е. у Східному Середземномор’ї з’явилися військові загони “тих, що прийшли з-за моря”, “тих, що прийшли з північних країн” кінно і на кораблях, які призвели до послаблення Єгипту, загибелі Хеттської держави та Мікенської Греції. Серед інших європейських племен у цих подіях брала участь і частина племен із українських причорноморських степів. На багатьох старовинних малюнках і фігурках, знайдених в Середземномор’ї, зображено струнких широкоплечих і бородатих воїнів, озброєних широколезими, особливої форми мечами, списами та круглими щитами — характерною зброєю сабатинівських вояків. У давніх містах Греції, Малої Азії та Леванту, що опинились на шляху завойовників, зокрема в знаменитій Трої, знайдено також зброю і посуд, властиві сабатинівській культурі. Описаними подіями можна пояснити такий дивний факт, як припинення життя одночасно майже на всіх селищах сабатинівської культури. Можливо, більша частина цього народу влилась у рух “племен з півночі” і переселилась на нові землі — на Балкани та Малу Азію. Причиною цьому була загальна криза господарства степових племен українського Причорномор’я, викликана зростанням кількості населення, збільшенням розорюваних земель, виснаженням пасовищ.

Протягом тривалого часу, з Ill тис. до н.е. і аж до перших століть н.е. індоіранські племена жили в українських степах і були близькими сусідами праслов’ян. Індоіранці та праслов’яни належали до однієї праіндоєвропейської мовної спільноти, остаточний поділ якої на два світи — землеробський на заході тгі скотарський кочовий на сході, — відбувся в IV тис. до н.е. саме на теренах України. З часом відмінності між ними збільшувались, азі тис. до н.е. стосунки все частіше набувають антагоністичного характеру. Сліди перебування індоіранського етносу залишилися в назвах урочищ, гір, а особливо рік, адже етимологія назв найбільших водних артерій України — Дунаю, Дністра, Дніпра, Дону — походить від праіранського та праіндійського “дану”, “дхон”, шо означає “вода”, “потік”, “джерело”, “текти”. В давній Індії навіть існувало жіноче водяне божество, яке називалось “Дану”. Згадаймо, як часто це ім’я зустрічається в приспівах слов’янських, переважно українських пісень, виступаючи в наш час вже просто як символ і заклинання.

Співжиття індоіранського етносу із праслов’янами відбилося на мові, звичаях, релігії останніх. Багато цікавого і цінного для пізнання історії, ідеології та побуту давніх індоіранців і взагалі індоєвропейців є в найраніших письмових пам’ятках індійців та іранців — “Рігведі” та “Авесті”, які датуються кінцем II — першою половиною 1 тис. до н.е.