ПРАФРАКІЙСЬКІПЛЕМЕНА
Найближчими південно-західними сусідами праслов’ян були північні фракійці. Власне, фракійцями їх можна назвати умовно, оскільки “класичні” фракійці жили південніше Дунаю, на Балканах.
Північніше Дунаю, аж до Карпат, у так званій Карпатській котловині віддавна жило осіле населення — нащадки трипільських і споріднених з ними праіндоєвропейських племен та давньої, ще доіндоєвропейської людності. Північні фракійці (можливо, правильніше було б назвати їх прадаками чи прагетами) були носіями досить розвинутої культури. Вони відіграли важливу роль у етногенезі слов’ян, особливо тих, котрі населяли Прикарпаття, Подністров’я та Поділля. Пригадаймо, що один із найголовніших компонентів праслов’янського етносу на першому етапі його творення — комарівська культура — має виразні фракійські риси. Однією з найхарактерніших ознак культури північнофракійських племен за доби бронзи і раннього заліза була традиційно високорозвинута металургія. Цьому сприяли багаті трансільванські поклади міді та олова, що розроблялись ще з енеолітичних часів. Добрими металургами і ковалями були також племена, котрі проживали на Закарпатті, у Верхньому Потиссі. їхні чудові бронзові вироби — в основному зброя і прикраси — поширилися на той час у всій Європі. Для купців особливо привабливими були північні землі, де бронзові речі більше цінувалися, і вони рухалися через Карпатські перевали аж до Балтійського моря, обмінюючи по дорозі бронзу на бурштин, хутра і на особливо цінний товар — сіль, численні родовища якої (джерела соляної ропи) є в горах і на Галицькому Підгір’ї. Такі торговообмінні шляхи сприяли взагалі культурним зв’язкам між далекими племенами. Так, наприклад, на терени України проникли зразки єгипетського і мікенського мистецтва. Середземним, Егейським та Чорним морями і далі вверх Дністром, Західним Бугом та Дніпром, через Карпати, мандрували разом із купецькими валками майстри, проповідники нових культів і вірувань, просто шукачі пригод. Такі подорожі були сповнені небезпек, і тому саме поблизу цих шляхів часто знаходять сховані скарби бронзових сокир, серпів, мечів, наконечників списів та прикрас, власники яких або загинули, або вже ніколи не змогли сюди повернутися.Наприкінці XlV ст. до н.е. на Прикарпатті та КУЛЬТУРА HOA · Західному Поділлі з’являються сильні та численні племена, котрі прийшли з Південних Карпат і Нижнього Придунав’я, піднявшись вверх Прутом, Дністром та їх притоками. Походження цього народу (археологічна культура Hoa) пов’язують із великим культурно-етнічним масивом, що існував у другій половині 11 тис. до н.е. в північно-західному Причорномор’ї — симбіозом прафракійського та пра- іранського населення (вже згадувана попередньо сабатинівська культура). Носії культури Hoa прийшли на землі, де жили комарівські племена, і будучи, очевидно, більш войовничими, частково асимілювали місцеве населення, частково витіснили його з Наддністрянщини на північний захід.
Пришельці були скотарями та землеробами. Вони жили в селищах, їхні невеликі наземні каркасні житла мали всередині глиняні печі. Поблизу знаходились попелища — вже відомі нам з попередніх описів культові місця, характерні для культур північно-західного Причорномор’я у другій половині доби бронзи. Щодо походження та призначення попелищ, то варто навести ще одну цікаву паралель, пов’язану з хеттами — одним із найдавніших індоєвропейських народів Малої Азії. Релігія хеттів та їхні міфи відображають одну зі сторін ідеології давніх індоєвропейців у II тис. до н.е.
У хетських письмових джерелах — клинописних табличках — є опис свят, які називалися “великими зібраннями” і відбувалися найчастіше на берегах рік поблизу джерел, тобто були пов’язані з водою. Починалося свято вдосвіта і тривало кілька днів, супроводжувалося ритуальними піснями, оповіданням міфів, музикою, танцями. Здійснювалися ритуали, пов’язані з культом вогню і вогнища, на вівтарях приносили пожертви: хліб, вино, тварин, а інколи і людей. На цих святах поєднувалися дві протилежні обожнювані стихії — вогонь і вода, що властиво для міфології багатьох індоєвропейських народів (згадаймо свято Купала в Україні). Опис хетських “великих зібрань” є мовби ілюстрацією до подій, що відбувалися на знайдених археологами попелищах праслов’янських та ірано-фракійських культур.
Цікаво, що ще трипільські племена, котрі обжили західне Причорномор’я, використовували попіл вогнищ у своїх культових церемоніях. Як бачимо, спільні риси духовної культури в індоєвропейців, розселених на просторах України, Балкан, Центральної Європи і Малої Азії, зберігалися протягом тисячоліть.На поселеннях та попелищах культури Hoa археологи знаходять господарський, святковий та ритуальний посуд, серед якого найхарактернішими є вази з двома високими ручками, багато різноманітних виробів із кістки. Окрім гончарства та інших найпростіших промислів у племен культури Hoa існувало і своє металургійне виробництво. Сліди великих бронзоливарних майстерень із ливарними горнами, печами, ливарними формами, зі знаряддями металургів та бронзовим брухтом знайдено на Покутті, поблизу сіл Острівець та Стецівка. Вироби місцевих металургів (серпи, сокири, прикраси, дзеркала, зброя) подібні до тих, які продукувались у металургійних центрах Трансільванії та північно-західного Причорномор’я. Ймовірно, що це були перші металургійні майстерні на заході України, північніше Карпат. Відомі і поховальні пам’ятки культури Hoa. Померлих ховали у скорченому положенні в неглибоких ямах, ставили в ногах та біля рук посуд із жертовною їжею. Могильник, в якому налічувалося 138 поховань, досліджено в с. Острівець на Покутті.
Невідомо, що примусило переселитись ці племена на нові, чужі для них землі. Можливо, це спричинили перенаселення їхньої батьківщини та екологічна криза навколишнього середовища — виснаження пасовищ і родючих земель, можливо, натиски ворогів. Але відомо, що цей рух відбувався досить інтенсивно, адже “ноанці” розселились не лише в межиріччі Прута і Дністра, а з’явилися також у верхів’ях Дністра та Сяну.
Культура Hoa відіграла важливу роль у давній історії західних теренів України. З нащадків “ноанських” племен та місцевого давнішнього населення наприкінці II тис. до н.е. на Прикарпатті та Поділлі сформувались нові культури, які стали наступним етапом творення етнокультурного масиву праслов’ян.
* ≠ *
Перший етап праслов’янської історії відзначався складними, далеко ще не повністю відомими нам подіями. Праслов’яни, як і багато інших європейських і деяких азійських народів, вийшли з лона енеолітичної індоєвропейської працивілізації. Праслов’янська спільність між Дніпром і Сяном наприкінці доби бронзи ще не була сформована ані етнічно, ані лінгвістично, але вона виросла на потужній основі — трипільській культурі. Разом з праслов’янами зростали два інші етноси — праіндоіранці та прафракійці, постійно взаємодіючи і впливаючи один на одного. Однією з найміцніших ланок, які об’єднували людей різних племен у другій половині доби бронзи, стала релігія. Власне, релігією в сучасному розумінні її назвати не можна. Це була складна релігійно-філософська система світобачення, згідно з якою життя розумілося як частина існування всього Всесвіту, а кожна людина була мікрокосмосом, живучи в триєдності: Космос — земна природа — людина. Початки такого світогляду походять ще з часів пізнього палеоліту, а формування його як системи відбувалося в середовищі праіндоєвропейців на початку енеолітичної доби. Ця система була універсальною — вона давала змогу здійснювати найрізноманітніші обряди, набувала різноманітних форм, зберігаючи при цьому свою основну ідею. Існування однієї “прарелігії” у праслов’ян, праіндоіранців та прафракійців підтверджується близькими паралелями між сформованими пізніше релігіями давніх арійців та іранців, балтів і слов’ян (язичництво). Саме язичництво найповніше зберегло форму і суть прадавнього індоєвропейського світогляду.