ПОСОЛЬСЬКА СЛУЖБА В ДАВНІЙ РУСІ

М. Ф. Котляр (Київ)

Дослідники історії зовнішньої політики Київської Русі знають, що термін «дипломатія» для тих далеких часів є умовним. Не існувало спеціальних дипломатичних служб, не було й професійних дипломатів, відсутні були усталені норми і порядок ведення переговорів, гарантії для послів та ін.

Бертинські аннали свідчать, що, повертаючись додому з Константинополя, руське посольство завітало до Інгельгайма, до франкського короля Людовіка Благочестивого (814­841). Воно прибуло разом з послами грецького імператора Феофіла, котрі переказали Людовіку його прохання доброзичливо поставитись до русів і допомогти їм повернутись додому. На аудієнції посли заявили королю, що вони є представниками государя русів і свеонами, тобто шведами. Невідомо чому, їх запідозрили в шпигунстві і затримали до встановлення справжньої мети їхнього прибуття до Інгельгайма. Людовік відписав Феофілу, що коли з’ясується невинуватість русів, він або відпустить їх додому, або поверне до Константинополя, - хай їхню долю вирішить сам імператор. На цьому Бертинські аннали уривають розповідь про руських послів, їхня доля залишилась нам невідомою¹.

Шведське походження послів від руського государя до Візантії уявляється природним. Із текстів угод Русі з Візантією 907, 911 і 944 рр. ми знаємо, що серед послів Давньоруської держави переважали люди зі скандинавськими іменами.

907 року київський князь Олег здійснив свій знаменитий похід на Константинополь, що не раз був предметом досліджень істориків. Не зупиняючись на перипетіях того славного походу, зверну увагу на протокольну частину договору між Руссю й Візантією - його преамбулу. Руські посли так представляються імператорам Леву й Александру: «Мы от рода рускаго, Карлы, Инегелдъ, Фарлоф, Веремуд...» і далі перелічено ще одинадцять дипломатичних представників з скандинавськими іменами, «иже послани от Олга, великого князя рускаго, и от всЄх, иже суть под рукою его, свЪтлых и великих князь, и его великих бояръ, к вам, Лвови и Александру и Костянтину великим о Возі самодержьцем, царемъ греческым...»². Отже, перед нами сформована князем група дипломатичних агентів, яким було доручено надзвичайно важливу справу - обговорення умов договору з Візантією й підготування його для затвердження руським государем і візантійськими імператорами-співправителями.

Попередньо у тексті договору (переказаного літописцем) сказано, що Олег «нача миръ творити со царьми грецкима,... посла к нима въ град Карла, Фарлофа, Вельмуда, Рулава и Стемида, глаголя: «Имите ми ся по дань»³. Природно думати, що то були особливо довірені люди з оточення князя, - адже їм доручили обговорити чи не головну вимогу руського государя: сплату Візантією данини (скоріше, контрибуції) Русі. Можна зробити висновок з наведених слів, що в складі дипломатичної служби Олега не всі посли були однакового рангу. Названі серед них п'ять послів, мабуть, вважались старшими. Отже, існуючий у Київській Русі поділ послів на «слов» і «посольников», ймовірно, бере початок ще з часів Олега.

Про статус і права руських людей, послів і купців, у тексті договору 911 р. сказано: «Да приходячи Русь слюбное⁴ емлют, елико хотячи, а иже прибуть гости да емлют місячину на 6 місяць, хлібь, вино, мясо, и рыбы и овощь. И да творят им мовь, елико хотят. Поидучи же домовь, в Русь, да емлют у царя вашего на путь брашно, и якоря, и ужища, и парусы, и елико имъ надобе»⁵.

Коментуючи ці слова договору, Г.Г. Літаврін писав: «Під час перебування у столиці руським купцям надавалось особливе «посольське» забезпечення...»⁶. Так була встановлена правова норма перебування руських послів у Константинополі, що діятиме й за наступника Олега - Ігоря.

Не варто думати, що здобуті руськими послами привілеї були лише наслідком переможного походу руського флоту й війська під проводом Олега на Царгород у 907 р. Вони в основному збережуться і після поразки двох нападів Ігоря на Візантію 941 і 944 рр. У тексті укладеного 944 р. договору підтверджено привілейований статус руських послів і купців у Візантії: «Л великий князь руский и боляре его да посылають въ Грекы къ великимъ царемъ гречьскимъ корабли, елико хотять, со слы и с гостьми, яко же имъ уставлено есть»⁷ - ось підтвердження того, що продовжувала діяти правова норма перебування руських дипломатів і купців на території імперії. Так само, як в угоді 911 р., в договорі 944 р. сказано, що посли і дипломати Русі забезпечуються всім необхідним на зворотний шлях: «И отходящей Руси отсюда взимають от насъ, еже надобі, брашно на путь, и еже надоб^одьямъ, яко же уставлено есть преже...»⁸.

Отже, Повість временних літ зберегла ще одну докладну угоду між Руссю й Візантією, підписану наступником Олега на київському столі Ігорем. Вона у протокольній частині витримана в традиції договору Олега, проте існують певні відмінності між преамбулами обох текстів, вписаних до літопису.

Якщо в преамбулі угоди 911 р. коротко сказано, що до імператорів-співправителів Олегом було надіслано послів, то літописна стаття 944 р.

А далі йде докладний перелік руських послів, котрі «послании от Игоря, великого князярускаго, и от всякоя княжья и от всРхъ людий Руския земли». У цьому переліку між послами немає рівності: першим названий «Иворъ, солъ Игоревъ, великаго князя рускаго», а далі названі «объчии сли» - від дружини Ігоря Ольги, сина Святослава, племінників великого князя, його бояр¹⁰. Варто пояснити, чому руська знать послала від себе особливих послів. З цього приводу Б.Д. Греков писав: «Що в договорі 944 (945) р. представництво від князів і бояр не випадковість, а система, видно з подорожі княгині Ольги до Царгорода і прийому її при дворі візантійського імператора, описаного Константином Багрянородним у творі «Про церемонії візантійського двору»¹¹. Ольга прибула до Константинополя не одна, а з небожем, людьми власного двору (8 чоловік), представниками князя Святослава, представниками («апокрисіарії») руських вельмож (20 чоловік чи 22), купцями (43 або 44 чоловіка). У представників-апокрисіаріїв руської правлячої знаті - своя власна свита»¹².

Отже, в часи Ігоря було продовжено процес створення посольської служби в Давньоруській державі, - це при тому, що про сам апарат проведення цілеспрямованої зовнішньої політики (дипломатії) ще два-три століття не доводиться й говорити.

Згадана в праці Грекова княгиня Ольга була видатним державним діячем і дипломатом. Вона відмовилася від традиційних методів проведення зовнішньої політики, до яких вдавались її попередники, коли спочатку здійснювався воєнний похід, а потім (та й то у разі досягнення успіху) укладався вигідний для київського государя мирний договір.

Повість временних літ, примхливо сплітаючи відомі Несторові історичні факти, розповіла під 955 р. про візит княгині Ольги до Константинополя¹³. Серед іноземних джерел, де згадано про цю поїздку, особливе місце посідає твір Константина Багрянородного «Про церемонії візантійського двору». Значення візиту Ольги до Константинополя важко переоцінити. Вперше в історії Русі її государ попрямував до столиці імперії не на чолі флоту або війська, а з мирним посольством, із заздалегідь виробленою програмою переговорів.

Привертає увагу склад і велика чисельність руського посольства. У ньому були не лише люди з оточення княгині, а й купці. Це свідчить про намагання Ольги пожвавити політичні відносини з імперією і налагодити торговельні стосунки. Адже візантійський ринок у той час був головним для збуту товарів Русі. Можливо, княгиня виходила з того, що укладення її мужем Ігорем 944 р. русько-візантійського договору не принесло Русі сподіваних вигод. Після невдалих походів Ігоря на Царгород 941 і 944 рр. Русь втратила політичні і торговельні привілеї, здобуті Олегом. Природним виглядає прагнення Ольги відновити вигоди для руських послів і купців, прописані в угоді Олега з греками 911 р. Проте вона досягла хіба що часткового успіху.

На жаль, відомості джерел про руську посольську службу і руських послів з другої половини Х ст. робляться все коротшими і невиразнішими. Та й сама зовнішня політика Давньоруської держави по смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) поступово втрачає цілісність і спрямованість. З настанням доби удільної роздробленості (40-і роки ХІІ ст.) кожний князь волів проводити самостійну зовнішню дипломатію, про що джерела повідомляють дуже скупо. Зате літописи ХІІ-ХІІІ ст. рясніють повідомленнями про внутрішню дипломатію Давньоруської держави: про послів, що служили тим чи іншим государям, про посольства й укладення угод.

Літописи, насамперед Київський ХІІ ст. і Галицько-Волинський ХІІІ ст., містять чимало свідчень існування дипломатичних служб у князівствах, що складали Давньоруську державу доби удільної роздробленості.

Звичайно літописці називають ім'я головного посла. Джерела також говорять про те, що в особливо важливих випадках посольства очолювали кілька повноважних осіб. У складі місії, надісланої 1230 р. південноруськими князями до великого князя володимиро- суздальського Юрія Всеволодича, були загальноруський митрополит Кирило, чернігівський єпископ Порфирій, видний ієрарх Петро Акерович¹⁴. Ще в переддень роздробленості держави, у 1139 р. київський митрополит Михаіл допоміг підписати мир між київським князем Ярополком Володимировичем і чернігівськими Ольговичами, котрі намагалися заволодіти кількома містами Київської землі¹⁵.

Та перебування митрополита на чолі посольства було екстраординарною річчю і траплялось дуже рідко. Але князі церкви меншого рангу неодноразово виступали в ролі послів. У 1148 р. Ізяслав Мстиславич київський вирішив помиритися з чернігово-сіверськими князівськими кланами Ольговичів і Давидовичів. Це важливе доручення він поклав на білгородського єпископа Федора і києво-печерського ігумена Федоса. Посли досягли успіху¹⁶. А коли у кінці 1154 р. Ізяслав Давидович (по смерті Ізяслава Мстиславича) нав’язувався киянам у князі, ті були змушені надіслати до нього послом «епископа Демьяна каневьского», котрий після важких перетрактацій з Ізяславом просто махнув рукою: «Поеди Киеву, ать не возмуть нас половци»¹, - мовляв, хай уже сяде на стіл цей немилий киянам князь, бо інакше не уникнути половецького набігу.

Сторінки літописів зберегли імена багатьох видних бояр, що виступали у ролі послів своїх князів. Серед них мечник Андрія Боголюбського Михно, котрому той доручив 1173 р. завдати тяжкої образи смоленським князям Ростиславичам, за що посол відплатив безчестям¹⁸, тисяцький Данила Романовича Дем'ян, котрий від імені свого князя 1228 р. вимагав у Мстислава Удатного передати тому м. Чорторийськ, та ін. У всіх відомих мені випадках послами бували крупні бояри, сановники і полководці, котрі близько стояли до своїх князів. Київський літопис зберіг розповідь про довіреного боярина і дипломата великого князя Ізяслава Мстиславича (1146-1154), котрому той доручав найважливіші й найделікатніші справи своєї зовнішньої політики.

Під час громадянської війни на Русі 1149-1154 рр. Юрій Володимирович Долгорукий у 1150р., коли ненадовго посів київський престол, дарував Володимиркові Володаревичу галицькому «часть»¹ в Південній Русі - область Погорину, ще й місто Бужськ. Ізяслав мовчки стерпів образу. Але, вигнавши з Києва Долгорукого і утвердившись на київському престолі 1151 р., вирішив сповна розрахуватися з Володимирком і відібрати у нього ту «часть». З цією метою він уклав воєнний союз із угорським королем Гезою. У 1152 р. полки Володимирка були вщент розбиті військами Ізяслава і Гези. Йому довелось визнати васальну залежність щодо Ізяслава, присягнути в церкві повернути йому Погорину і Бужськ. Та пізніше, коли король з військом повернувся до Угорщини, а Ізяслав - до Києва, Володимирко зрадив своєму слову. У кінці 1152 р. Ізяслав Мстиславич відрядив до нього свого кращого дипломата, боярина Петра Бориславича з вимогою повернути обіцяне.

До Київського ізвода потрапив звіт Петра Бориславича своєму государю, складений по свіжих слідах поїздки до Галича і переговорів з тамтешнім князем Володимирком Володаревичем: «В то же веремя Изяславъ посла к Володимиру галичскому Петра Бориславича съ крестьными грамотами... И рече ему [через посла] Изяславъ: «Кресть еси к нама с королемъ [угорським] цЪловалъ на томъ, яко что Руской волости, то ти все воротити...»²⁰, але не дотримав слова. Далі київський князь застеріг Володимирка: «Не хощеши ли дати [городы], то съступилъ еси крестьного цЪлования» і заявив, що в разі відмови він повертає йому хресні грамоти, тобто розриває з ним відносини.

Отже, посол був довіреною особою свого князя, в його уста государ вкладає власні слова, і посол говорить цими словами, сміливо звертаючись до шаленого і непередбачуваного Володимирка Володаревича. Далі події розвивались стрімко. Володимирко закинув Ізяславу, що той навів на нього короля, і обіцяв помститися. На це Петро Бориславич закинув йому: «Княже! Крестъ еси къ брату своему къ Изяславу и къ королеви цЪловалъ, яко ся ти все управити и с нима быти. То ти уже еси съступилъ крестного цілования», тобто став клятвопорушником і злочинцем. Це був великий гріх у християнському давньоруському суспільстві. Та Володимирко затявся і не бажав зупинитись. Він дістав із-за пазухи хрест і посміявся над ним, після чого прогнав Петра з свого двору. Посол кинув йому хресні грамоти, і поїхав геть, не одержавши ні свіжих коней, ні харчів на зворотний шлях.

Відплата не примусила себе довго чекати. Того самого вечора Володимирка спостиг удар, і галицкий князь сконав, так і не прийшовши до тями²¹. Ця повчальна історія мала на меті продемонструвати читачеві правду Ізяслава і невідворотність Божого гніву.

Той Петро Бориславич належав, певно, до великих київських бояр, яким спорадично доручались посольські функції. З Київського літопису відомо, що по смерті Ізяслава (1154 р.) він служив його синові Мстиславу. А пізніше посварився з ним і перейшов на службу до його брата Давида. Однак було б необачним вважати, виходячи з історії Петра Бориславича, що вже в середині ХІІ ст. на Русі існували люди, що систематично несли посольську службу.

У дійсності, посольська служба виконувалася людьми з ближнього оточення государя: великими боярами, старшими дружинниками (котрі звичайно теж були боярами) тощо. Так було і в ХІІ, і в ХІІІ ст. Чимало прикладів такої практики містить Галицько-Волинський літопис, джерело, в якому багато уваги приділено людям княжого двору Романовичів. У ролі послів бачимо й воєвод Данила і Василька, і дворського Андрія, і тисяцького Дем'яна, і «печатника» (канцлера) Кирила, котрий до того ж згодом став за велінням Данила Романовича галицьким митрополитом. До найближчого кола радників і помічників Романовичів належав боярин Мирослав, якому на сторінках Галицько-Волинського ізвода присвячено чи не найбільшу серед інших бояр увагу. Він неодноразово виконував дипломатичні доручення Романовичів, сполучаючи посольську діяльність з функціями радника і вихователя малих і юних Данила і Василька.

По смерті Романа Мстиславича у червні 1205 р. його вдова Анна з маленькими синами була змушена залишити і Галич, і Володимир Волинський і княжити в невеликих містах Волинської землі. Звідти вона, а згодом її старший змужнілий син Данило, розпочнуть змагання за відвоювання «отчини» Романа: спочатку Волині, а згодом і Галичини. Близько 1211 р. удова Романа, що сиділа з восьмирічним Васильком у Бересті, довірила Мирославу справу першорядної ваги: «Княгини же Романова посла Мирослава ко Лесткови²² глаголюща яко: «Сий²³ всю землю нашю и отчину держить [Волинь], а сынъ мой въ одиномъ Берестии» княжить». Лєшек визнав претензії Романової княгині законними, тому «Олександръ... да Василкови Белзъ»²⁴, стольний град Белзького князівства. Дипломатична місія Мирослава увінчалася успіхом.

Мирослав також брав участь у різних урочистостях, що супроводжували міжкнязівські стосунки на Русі. Можна думати, що він входив до посольського штабу Романовичів. Коли навесні 1230 р. відбувся державний візит Василька Романовича до Ростово-Суздальського князівства, бачимо в його почеті й Миролслава: «Еха Василко к Суждалю на веселе [весілля] шюрина своего, к великому князю Гюргю, поемъ съ собою Мирослава и ины» бояри²⁵- подібна формула літопису може свідчити про особливе, навіть виключне становище Мирослава при дворі Романовичів.

Розвиток зовнішньополітичних зв'язків Галицько-Волинської Русі у ХІІІ ст. призвів до започаткування примітивного попервах дипломатичного апарату. З'явились посади дяків і «печатников» - канцлерів, керівників посольської служби. Відчутно впливав на зовнішню політику князівства Романовичів за Данила в 40-х - 50-х роках ХІІІ ст. його «печатник» Кирило. Він брав участь (від імені свого государя) у великих європейських справах: змаганні за австрійську корону, боротьбі за ятвязькі й пруські землі та ін.²⁶

Таким чином, існування посольської служби на Русі засвідчується літописами з 30-х років ІХ ст. На мій погляд, не існувало якихось особливих приписів і узаконень, якими керувались посли. Служба виконувалась ними за звичаєм - «как было при отцех наших и дедех наших».

¹ The Annales of St. Bertin. Ed. J.L. Nelson. - Manchester, 1991. - Р. 44.

² Повесть временных лет / Подг. текста, перев., статьи и коммент. Д.С. Лихачева. Изд. 2-е, испр. и дополн. - СПб., 1999. - С. 18.

³ Там само. - С. 17.

⁴ Визначене в цій угоді.

⁵ Повесть временных лет. - С. 17.

⁶ История Византии в трех томах. - М., 1967. - Т.2. - С. 230.

⁷ Повесть временных лет. - С. 24.

⁸ Там само.

⁹ Тобто, для обговорення попередньої угоди.

¹⁰ Повесть временных лет. - С. 23.

¹¹ Constantinus Porp hyrogenitus. De ceremoniis aulae Byzantinae. Ed. I.I. Reiske. - Bonnae, 1829. - V.1. - Р. 594-598.

¹² ГрековБ.Д. Киевская Русь. - М., 1953. - С. 295.

¹³ Більшість істориків схиляється до думки, що той візит відбувся 946 р. Висловлювались й інші точки зору: Ольга прибула до Царгорода 957 р. або навіть відбулось два візити: 946 і 957 р.

¹⁴ ПСРЛ. - TVII. Летопись по Воскресенскому списку. - СПб., 1856. - С. 137.

¹⁵ Летопись по Ипатскому списку. - СПб., 1871. - С. 215; ПСРЛ. - Т 1. Лаврентьевская летопись. - Вып. 2. Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку. 2-е изд. - Л., 1927. - Стлб. 303, 304.

¹⁶ Летопись по Ипатскому списку. - С. 257.

¹⁷ Там само. - С. 327.

¹⁸ Там само. - С. 389-390.

¹⁹ З середини ХІІ ст. київські государі, будучи, хай часами і формально, суверенами Давньоруської держави, дарували різним угідним їм князям волості у великокнязівському домені - Київській землі. То були звичайно невеликі, але престижні володіння.

²⁰ Там само. - С. 318.

²¹ Там само.

²² Краківському князю Лєшеку Білому, котрий тоді фактично здійснював протекторат над Волинською землею.

²³ Олександр Всеволодич, князь Белза.

²⁴ Галицько-Волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. За ред М.Ф. Котляра. - Київ, 2002. - С. 78.

²⁵ Там само. - С. 92.

²⁶ Там само. - С. 103-105, 110, 246, 247, 262, 263.