«Помста — це страва, яку їдять холодною»
Князь Ярослав чекав, він підкорився боярам, щоб зберегти престол. Але пройшло два роки, галичани розчарувались у нових володарях, і багато хто з сумом згадував про минулі часи.
Ярослав вирішив використати момент і почав потроху прибирати ініціаторів заколоту.Відносини князя з дружиною теж не покращились, між ними була спалена Анастасія. Тому влітку 1173 року Ольга разом з сином вимушена була тікати в Луцьк до князя Ярослава Ізяславича, що обіцяв домогтися від Осмомисла самостійну волость для Володимира.
Князь Ярослав Галицький був у такому гніві, що вирішив за будь-якої ціни повернути дружину та сина назад. Використав він для цього дуже ефективний засіб. За три тисячі гривень срібла він наняв великий польський загін, який вирушив до Луцька, і став палити міста та села. Офіційно ніякого зв’язку між цим розбоєм та Осмомислом не було, але Ярослав Луцький зрозумів, що означає цей крок. Він вирішив, що краще не сперечатись зі своїм сусідом та відправив Володимира разом з матір’ю до брата княгині Ольги, Великого князя Суздальського Михалка Юрійовича. Звідти Володимир перебрався в Чернігів до свого тестя, князя Святослава Всеволодовича. Княгиня Ольга повернулась до Галича, але незабаром повинна була знову втекти. Переїжджаючи з місця на місце, вона, врешті-решт, опинилась у місті Володимирі над Клязьмою. І, як пише літописець, «... у рік 6689 (1181) місяця липня в четвертий день преставилась благовірна княгиня Ольга, наречена в чернецтві Єфросинією і покладена у святій Богородиці Золотоверхій у Володимирі (Суздальському)». Померла княгиня своєю смертю чи їй допомогли, ми, напевне, не дізнаємось. Але після смерті Ольги Ярослав зразу ж почав репресії проти боярської опозиції, що не мала на той час свого лідера. Спроба Володимира зайняти місце лідера провалилася. Коли почалось знищення активних учасників страти Анастасії, Володимир втік.
У 1184 році Володимир Ярославич опинився на Волині, у князя Романа Мстиславича, та просив у нього притулку. Роман, остерігаючись його батька, запропонував Володимиру забратися з його князівства.Починається довгий шлях Володимира від князя до князя. Інгвар Ярославич, князь дрогобужський, його прогнав, Святополк Юрійович, князь туровський, його не прийняв, смоленський князь, Давид Ростиславич, велів йому їхати до його дядька, Всеволода Велике Гніздо в Суздаль. Але і тут йому не знайшлось місця. Великий князь Київський, його тесть, Святослав Всеволодович, також не дав йому притулку.
Молодий галицький наступник об’їхав всіх основних князів Русі і ніхто з них, чи то союзник, чи то ворог Ярослава Осмомисла, не посмів надати йому притулок. Можливо тільки уявити собі, яку велику дипломатичну роботу провів Ярослав, якщо князі, неспроможні навіть на видимість одностайності, були єдині в небажанні прийняти ізгоя.
Залишалось тільки Новгород-Сіверське князівство, де правив Ігор, одружений на сестрі Володимира, Єфросинії Ярославні. Сім’я Ігоря не в приклад галицьким родичам була дружною. Можливо, що саме кохання до дружини і змусило Ігоря здійснити вчинок, на який не наважився жоден із князів. Ігор «прийняв (Володимира) з любов’ю, і склав йому честь велику, і два роки держав його в себе, а на третій рік помирив його з отцем його», — пише літописець.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Ігор Святославич (1151 — 1201(1202)) — князь Новгород-сіверський (з 1178 чи 1180) і чернігівський (з 1198), син чернігівського князя Святослава Ольговича. Був одружений на дочці Ярослава Осмомисла Галицького Єфросиніі, від якої у нього було п'ятеро синів (Володимир, Роман, Олег, Святослав, Ростислав) і дочка. У1169 і 1173 рр. разом з володими- ро-суздальським князем Андрієм Боголюбським брав участь у походах на Київ. З 1180 р. неодноразово вступав у союзи з половецькими ханами у боротьбі проти інших руських князів. Проте посилення їх нападів на Південну Русь вимусило Ігоря Святославича спільно з іншими князями в 1185р.
виступити проти половців. Похід закінчився поразкою, а сам Ігор Святославич потрапив в полон, звідки йому вдалося втекти. Похід 1185р. послужив сюжетною основою «Слова о полку Ігоревім».Ярослав переміг. Він домігся того, що Володимир повернувся додому «моля про милість» і залишився жити в Галичі під наглядом. Всі ініціатори та активні учасники вбивства Анастасії або самі зійшли в могилу, або були знищені. На довгі шістнадцять років розтягнулась помста Ярослава за свою кохану. Перед смертю у 1187 році князь Ярослав Осмомисл заповідає Галич їхньому з Анаста- сією сину, Олегу. В той час ніхто не смів перечити князю. Але відразу ж після поховання бояри знову підняли бунт.
Історик XVIII ст. і початку XIX ст. Микола Карамзін так писав про Осмомисла: «Він мав істинні державні чесноти, рідкісні в тодішні часи: не шукав завоювань, але, задовольняючись своєю чималою областю, пікся про благоденствування народу, про квітучий стан міст, землеробства; для того любив тишу, озброювався єдино на ворогів і посилав рать з боярами, думаючи, що справи цивільні ще важливіші військових для государя».
Князь Ярослав, який умів балансувати у складній політичній грі, виявляти витримку в найекстремальніших умовах, був пам’ятливий, ніколи не забував і не вибачав образ, закохався у просту жінку, був їй вірний, але не зміг її захистити і цим згубив. А князь хотів для себе та Анастасії небагато, всього лиш маленького особистого щастя.
А хіба вони його не заслуговували?
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
У 1938 р. під час археологічних розкопок у львівському соборі Святого Юра історик Я. Пастернак знайшов труну з останками князя Ярослава Осмомисла. Напередодні війни 31 серпня 1939 року Я. Пастернак перепоховав прах князя у каплиці під храмом, яку раніше використовували для поховання вельможних осіб. Разом з останками князя він залишив скляну капсулу з запискою, де свідчив, що кістки належать Ярославу. В кінці XX cm. вони були знову знайдені.