Кохання князя Ярослава Осмомисла

Головний ворог Ярослава Осмомисла був вбитий, і, начебто, ніхто не наважувався ставати на дорозі сильного та хитрого князя. Однак його чекала нова проблема. Не все було гаразд у сім’ї Осмо­мисла.

Одружений батьком з політичних мотивів, Ярослав не любив свою дружину Ольгу і віддалив її від себе. Тому було декілька при­чин: перша (меркантильна) полягала в тому, щов 1157 роцівКиєві був вбитий його тесть, Великий князь Юрій Долгорукий, на допо­могу і підтримку якого він розраховував; друга — на наш погляд, головна, пов’язана з почуттям князя, була в тому, що він просто закохався.

Предметом його кохання була Анастасія (Настася), донька га­лицького боярина Чагри (Чагровича).

Це кохання виявилось не якимось швидкоплинним почуттям, котрі були знайомі Ярославу до цього часу, а ні з чим не зрівнянню пристрастю, яка лишила його розуму. Для князя більш не існува­ло ніяких інших жінок, крім його єдиної коханої Анастасії. По­чуття князя до Анастасії було глибоке й щире. Воно теж перейшло на їх сина Олега (Мстислава). Подружня мораль того часу, та ще й на княжому дворі, не була надто сувора.

У літописі Руському (за В. Татищева) детально змальовуєть­ся випадок, який приблизно у цей же час відбувся при дворі Ве­ликого князя Київського Мстислава Володимировича (1076 — 1132). Літописець пише: «Прийшовши до Києва, Мстислав дбав про порядок у державі. Якось увечері він бесідував із дружиною своєю і веселився. Тоді один із євнухів його, підійшовши до ньо­го, тихо сказав: «Княже! Ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і не- приятелів усюди перемагаєш. Коли ж ти вдома, то або в суді, або над справами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями твої­ми, веселячись, проводиш час, а не відаєш, що у княгині твоєї діється. Прохор бо Васильович (тіун князя Мстислава — авт.) часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то мо­жеш сам побачити, що я правду тобі кажу».

І хоча Мстислав тоді нічого супротивного не виказав і обернув у безумство євнухове зухвальство, але через деякий час тіуна Про- хора звелів судити за те, що ніби він у судах не по закону діяв і людей грабував. За це заслали його в Полоцьк, де він незабаром у порубі помер».

В сусідніх країнах мораль не на багато відрізнялась, мати ко­ханку для князя або короля там вважалось справою звичайною. Наприклад, вже відомий нам візантійський імператор Андронік Комнин, побачивши на вулиці гарну дівчину, віддавав наказ до­ставити її до нього в заміський палац. Крім того, Андронику був властивий і чорний гумор. Бравуючи стосунками з жінками, імператор наказав прибити під дахом Форуму роги вбитих їм оленів, відкрито натякуючи на участь константинопольських чоловіків.

Правда, випадки, коли можновладці щиро закохувались, теж були. Але рідко. Наприклад сучасник Осмомисла англійський ко­роль Генріх II Плантагенет (батько Ричарда Левове Серце) в сімнад­цять років закохався в Розамунду Клиффорд. І хоча пізніше за пол­ітичним мотивом він одружився на Елеонорі Аквітанській (вона була старшою за нього), кохання до Розамунди він проніс через все життя.

Подібні випадки були і в князівствах Київської Русі. Це цілком відповідало моралі того часу.

Княже оточення потурало куди гіршим вибрикам, якщо вони не погрожували інтересам того оточення. В даному випадку родичі Анастасії придбали сильний вплив при дворі, і це викликало неза­доволення й заздрість інших бояр. Анастасія та її син Олег були суперниками та смертельною загрозою законній дружині Ользі і старшому сину Ярослава, Володимиру. Олег хоча і незаконний, але все ж таки княжий син, тобто князь. Крім того, в Галичі стали го­ворити, що Осмомисл хоче відправити Ольгу до монастиря і одру­житися з Анастасією.

Галич розколовся. Серед бояр існувала партія на чолі з Чагро- вичами, яка виступала за передачу трону бастарду Олегу, якого супротивники неповажливо називали «Настасьевичем». Партію княгині Ольги очолював боярин, колишній воєвода, Костянтин Сірославич і васал Осмомисла Туровський князь Святополк Юрій­ович. Вони бажали, щоб влада перейшла до Володимира.

У столиці князівства перевага була на боці Анастасы та її при­хильників. Ярослав Осмомисл відкрито визнавав кохану своєю справжньою дружиною, справа залишалась за малим — церковним вінчанням.

Княгиня Ольга, розуміючи, що програє, наважилась на відчай­душний крок: разом з Володимиром на початку 1171 року вона втікає з Галича до Польщі, як було домовлено з Великим князем Польським Болеславом Кучерявим (1120 — 1173 рр.)

Цей вчинок викликав цілу лавину подій. В Галичі Ольга, обра­жена дружина, Ярослава не турбувала. Але конфлікт, який княги­ня винесла на суд Польщі та Русі, створив небезпечне політичне ускладнення. Ярослав вжив дипломатичні зусилля, щоб поверну­ти дружину та старшого сина. Цим, вірогідно, й пояснюється те, що через вісім місяців Ольга з Володимиром залишають Польщу та їдуть на Волинь, до противника Ярослав,а князя Святослава Мстиславича. Ольга та Володимир просять у князя допомоги, об­іцяючи за це частину території Галицького князівства.

Літопис свідчить: «... Володимир тим часом послав (посла) до Святослава до Мстиславича, прохаючи в нього міста Червена: «Хай, там сидячи, добре мені буде слати в Галич. Якщо ж я сяду в Галичі, то Бужськ твій поверну і три міста придам до нього ». Святослав тоді дав йому Червен і хреста йому цілував, що буде помагати йому».

А в цей час прибічники Ольги в Галичі розповсюджують чутки про майбутній напад поляків та угорців, про гнів руських князів на Ярослава за те, що він начебто вирішив віддати престол неза­конному синові. В Галичі говорили, що Анастасія — відьма, яка очарувала князя. Урятувати князя від чаклунки — справа, яку Бог підтримає.

Успішні заколоти частіше всього визрівають у тіні трону. При дворі завжди знайдуться люди, які знають, куди болячіше вдари­ти. Видно, Ярослав Осмомисл, з яким рахувались й імператор Свя­щенної Римської імперії, й імператор Візантії, а зовнішні вороги якого були знищені, не підозрював, що йому вдома може загрожу­вати небезпека. Чутки він ігнорував і навіть залишивши Галич, вирушив на полювання. Тоді все й почалось.

Коли Володимир разом з матір’ю в листопаді 1171 року під’їжджав до міста Червен, їх наздогнав посланець з Галича. Він розповів княжичу від імені галицьких бояр: «Поїдь уборзі. Батька твого ми схопили і приятелів його, Чаргових людей, побили. А ось твій ворог — Настаська у наших руках».

Доки Володимир і Ольга поспішали до Галича, бояри, не витра­чаючи часу, продовжували справу. Весь рід бояр Чагровичів та їх прихильників вирізали. Анастасію, як чаклунку, спалили на го­ловному майдані міста. Її сина Олега кинули до в’язниці, а пізніше «вигнали в заслання». Князя Ярослава, зломленого зрадою та при­ниженням відпустили на волю під контроль боярської партії. Але з князя взяли клятву («водили до хреста»), що він не помститься заколотникам і буде жити з дружиною як подобає чоловіку. Ярос­лав таку клятву дав, але зачаїв у душі люту ненависть.

Зовні Осмомисл виконував умови угоди з боярами. Він ні слова не сказав проти повернення сина та дружини.

Літописи мовчать про те, що було в Галичі після цього заколо­ту. Значить, нічого гідного з їх точки зору не відбувалось.

Влада в князівстві перейшла до рук княгині та бояр. Але не на­довго.