Політика Галицького князя Ярослава Осмомисла

На жаль, у свій час на Україні не побували ні Вільям Шекспір, ні Нікколо Макіавеллі, інакше події, про які піде мова, знайшли б своє відображення у творах цих майстрів. Адже на основі подій, які відбулися у XII столітті в Галичині, можна було б написати і нові «Ромео та Джульетту» та «Государя».

Нашого героя звуть Ярослав Володимирович Осмомисл. У 1153 році після смерті свого батька князя Володимира Галицького він посів на галицький престол. До цього часу Ярослав вже три роки був одружений на Ользі, дочці князя Юрія Долгорукого, і в 1151 році у них народився син, якого на честь діда назвали Володимиром.

Крім Володимира у Ярослава пізніше було ще три дочки: най­старша, невідома на ім’я, її ще малою посватали за майбутнього угорського короля Стефана III (Іштвана), але шлюб цей у 1164 році розладнався і вона вдруге вийшла заміж за новгородського князя Мстислава Ростиславича; друга — Єфросинія, була дружиною нов- город-сіверського князя Ігоря Святославича (Ярославна зі «Сло­ва о полку Ігоревім»); третя — Вишеслава, була дружиною польського князя Одона, сина Великого князя Польського Meni- ко III Старого.

Був ще один син Олег (Мстислав), але про нього мова піде нижче.

Ярослав правив Галичем з 1153 по 1187 роки, ставши одним з найсильніших і найбільш поважних у давньоруському суспільстві володарів. Про нього з шаною пишуть літописи «Був же він князь (Ярослав — авт.) мудрий, і красномовний, і богобійний, і поваж­ний в усіх землях, і славен військами, — бо де була йому образа, то сам він не ходив полками своїми, а посилав їх з воєводами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люб­лячи і злиденних годуючи. Чорноризький чин люблячи і честь їм воздаючи од могутності своєї, він в усьому сповняв закон божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре про них».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ярослав Володимирович Ocmoмисл (? 30р. XII —1187) — син князя Володимира (Володимирка) Володаревича та Софії, дочки угорського короля Коломана (Кальмана). Князь Галицький 1153 — 1187рр. Літопис характеризує його, як «князя мудрого й красномовного, богобоязненого, поважано­го по чужих землях і славного своїми полками». Розширив територію князівства, колонізуючи Дністер, поселення його доходили до Дунаю. Зміцнив союз з Угорщиною та Польщею шлюбом своїх дочок з королем Стефаном III (Іштваном) та князем Одоном. Спирався на поміч князя суздальського і Ве­ликого князя Київського Юрія Долгорукого, з дочкою якого, Ольгою, був одружений. У1164 р. дав притулок суперникові візантійського імператора Мануїла І Андроніку Комніну, а в 1167р. уклав із Мануїлом союз. У1165р. визнав ленну за­лежність від імператора Священної Римської імперії Фрідріха ІВарбароси (дані спірні). За неповними даними його дружини, приймали участь у III Хрестовому поході проти султана Єгипту і Сирії Юсуфа Саладіна (Салах аддіна) (1138 — 1193).

Князь заснував єпископську кафедру в Галичі. Але у внутрішніх справах повністю залежав від галицьких бояр, котрі втручались навіть у приватне життя князя.

Прозваний у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом. Зна­чення цього слова має декілька тлумачень: від восьми його думок чи турбот; від знання восьми мов; від того, що він був розумний за вісім чоловік і т. д.

«З усіма князями він жив у злагоді і раді, особливо дбав про порядок своєї землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи його, безперестану гре­кам, уграм і чехам допомагаючи, були уміли в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, про­цвітала і множилася в людях, тому що умільці і ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачува­лася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, куп­цями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маетностей допомагав.

Невідомий автор «Слова о полку Ігоревім» продовжив харак­теристику Ярослава Володимировича:

«... Галицький Осмомисл Ярославе!

Високо сидиш ти

На своїм золотокованім престолі, Підперши гори угорські Своїми залізними військами, Заступивши королеві дорогу, Зачинивши ворота на Дунаї, Через хмари каміння кидаючи, Суд по Дунай радячи.

Грози твої по землям течуть, Одчиняєш ти браму Києву, Стріляєш із отчого столу золотого На султанів у далеких землях».

Ярослав Осмомисл мав вплив і на Візантійську імперію, яка зробила спробу протиставити галицькому князю на Дунаї інших руських князів, зокрема надав вигнаним суздальським князям Васильку та Мстиславу міста на Дунаї та волость Отскалана. У відповідь Осмомисл підтримав суперника імператора Візантії Мануїла І майбутнього імператора Андроніка Комнина. У 1164 році, як пише літописець «Ярослав, з великою любов’ю прий­няв у себе Андроніка і дав йому декілька міст на утешеніе...

Андронік після повернення до Константинополя наказав напи­сати на стінах побудованого ним палацу сцени з минулого жит­тя у тому числі різні епізоди полювання на турів (зубрів) під час його перебування в Галичині у князя Ярослава». Союз Oc- момисла та Андроніка настільки налякав Візантію, що у 1164 р. до Галича прибуло спеціальне посольство від імператора, але мети не досягло. Пізніше князь Ярослав відновив відносини з імператором Мануїлом І.

Одна з дочок Ярослава Осмомисла була дружиною угорського короля Стефана III (1167), а інша — польського князя Одона.

Літописи і автор «Слова» змальовують могутнього володаря, який володів великою владою, але це було перебільшенням.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Особливістю державного пристрою Галицько-Волинсь­кої землі було те, що вона довгий час не ділилася на части­ни.

Не все жителі міста мали право брати участь у вічових зборах. Таке право належало вільному чоловічому населенню міста. Жінки, діти, холопи і закупи (тобто люди, що тимча­сово втратили свободу) не були членами вічових зборів.

Народ на віче скликався особливими глашатаями або дзвоном.

Закликання князя, що було одним з основних прав віче у всіх староруських землях, в Галичині і на Волині, робиться правом Боярської думи. Головною підставою участі в думі служило власне право, що належить «старим» боярам, а пізніше — князям і панам, тобто крупним землевласникам.

Вся Галицько-Волинська земля ділилася на воєводства, на чолі яких стояли воєводи, що призначаються з числа бо­ярства, Як правителі провінцій, бояри, з свого боку, розда­ють менші адміністративні одиниці — волості — в управл­іння «меншим» боярам.

Бояри (від. старослов'янського бой-воїн, великий або тюр­кського бояр-багатий, знатний) — верхівка панівного класу феодального суспільства в Київській Русі, Роси, Молдавії, Румунії. Термін «боярин» спочатку вживався лише стосов­но багатих і знатних служивих людей; з часом став позна­чати, крім служивої знаті, членів дружини й місцеву, не слу- живу знать. Консолідація боярства та зростання його еко­номічної могутності супроводжувалися значними грошови­ми накопиченнями. Суспільний вплив боярства зумовлював­ся також існуванням у них дружин, що складалися із воїнів та слуг-отроків.

Ярославу нелегко було втриматись на галицькому престолі: місцеві бояри йому не довіряли, принижували його, навіть якось на початку князювання не дозволили приймати участь у битві, за­явивши, що і без нього обійдуться.

Галицьке боярство являло собою історичний феномен, якого не знали інші князівства й землі Південної Русі. Історикам не відо­мий початковий етап становлення економічної й політичної сили бояр Галицького князівства. На сторінках літописів та хронік вони несподівано з’являються вже сильними й пихатими.

Нахабство галицьких бояр мало під собою неабияке підґрунтя.

По-перше, Галич розташовувався далеко від стольного Києва, і Великий князь Київський не міг завжди знати, що відбувається на окраїнах підвладних йому земель. А це було боярам на руку.

По-ДРУге, Галицька земля пізніше за інші землі отримала собі князя. Велике галицьке боярство встигло до цього часу посилитись. Воно захоплювало землі, села та багатіло. А коли Київська Русь розділилась на окремі князівства, у галицьких князів не було сил приборкати бояр. Вони захопили кращі землі та закріпачили смердів. Бояри нічим не були зобов’язані князю. В руках великих бояр була зосереджена господарська міцність, а тобто й сила.

По-третє, малочисельна князівська династія Ростиславичів, правнуків Ярослава Мудрого, не змогла приборкати бояр; у найб­ільших та найбагатших вотчинах хазяювали бояри. Бояри мали і своє військо — дружини.

По-четверте, М. Грушевський зміцнення боярства пояснює ще й тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та ж сама династія, не було припливу дружин чужого походження і представ­ники одних і тих самих боярських родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одних бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

Бояри порядкували в князівстві, безцеремонно втручались в стосунки князя з іншими володарями Русі й зарубіжними князя­ми, королями.

В перші роки сімейного життя, коли був живий тесть Яросла­ва, Великий князь Київський і Суздальський Юрій Долгорукий, відносини з дружиною були нормальними, принаймні літописи та інші письмові джерела мовчать про розлад у сім’ї.

Ярослав, розуміючи, що без підтримки тестя престол важко втримати, був вірним союзником Юрія Долгорукого. Він викону­вав його доручення, ходив у похід до Луцька, посилав йому на до­помогу війська.

У той же час йшла боротьба Ярослава з претендентом на Галиць­ке князівство, його двоюрідним братом Іваном Ростиславичем (Бер- ладником).

Вперше Іван Берладник залишив слід у галицькій історії у 1145 році, коли він був зовсім молодою людиною. На той час він був князем невеликого Звенигородського князівства на території Галичини, васалом свого дядька, галицького князя Володимира Володаревича.

На початку 1145 р., як оповідає літопис, князь Володимир, бать­ко Ярослава Осмомисла, виїхав з Галича на полювання. Одразу ж незадоволені «галичани послали по Івана Ростиславича до Звени­города і ввели його до себе в Галич». Коли князь Володимир повер­нувся з полювання, виявилось, що брама його міста зачинена. Во­лодимир пішов до інших міст, щоб зібрати військо, а потім взяв Галич в облогу і почав штурм. Облога тривала три тижні. Іван Bep- ладник неодноразово здійснював вилазки, під час яких, згадує літо­писець, «багато падало людей з обох сторін». Однак утриматися в Галичі Ростиславичу не вдалося. Наприкінці третього тижня він з дружиною зумів вирватись з оточення й піти на Дунай, а потім до Чернігова.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Іван (Іванко) Ростиславич Берладник (? — 1161 (1162)) син Звенигородського князя Ростислава Володареви- ча, до 1145 р. — Звенигородський удільний князь, вигнаний дядьком, галицьким князем Володимиром за спробу захопи­ти Галич.

З 1145 р. з'являється в межиріччі Дністра й Дунаю. От­римав прізвисько «Берладник». Частина істориків вважає, що він княжив у місті Берладі (сучасне місто Бирлад у Ру­муни ), що стоїть на однойменній річці, яка впадає до при­токи Дунаю, Cepema. Служив з власною дружиною як най­манець (князь-ізгой) при дворах багатьох князів: київсько­го, чернігівського, смоленського, суздальського. В боротьбі з Ярославом Осмомислом, домагаючись галицького престолу, очолив дунайську вольницю «берладників» (в розумінні літо­писців: голодранців, волоцюг, розбійників). Загинув у Греції у м. Салуні. За даними сучасників, був отруєний агентом Ярослава Осмомисла.

Втративши вотчину, Звенигородське князівство, Іван Берлад­ник зі своєю дружиною служив різним князям, інколи починаючи власні авантюри. Тому він був постійним джерелом хвилювання не тільки для галицьких князів, але і для сусідів. Допомагаючи зятю, Великий князь Київський і Суздальський Юрій Долгорукий в 1156 році захопив князя Івана Берладника і посадив до суздальсь­кої в’язниці, а потім, бажаючи зробити Ярославу подарунок, відправив його до Галича.

Але проти видачі Берладника виступила частина князі, в яких підтримав митрополит київський Костянтин І і всі ігумени. «Гріх тобі є (князь Юрій Долгорукий), — говорив митрополит, — цілу­вавши йому хреста, ти держиш (його) в такій біді і навіть іще хо­чеш видати на вбивство».

Юрій Долгорукий змінив своє рішення та наказав відправити Берладника назад в Суздаль. На зворотному шляху полоненого відбив чернігівський князь (через рік — Великий князь Київський) Ізяслав Давидович, до якого Іван Ростиславич пішов на службу. Він керував княжою дружиною та підтримував зв’язки з опозицією в Галицькому князівстві.

Поки Берладник був на волі, Ярослав не міг спати спокійно. Тому в 1158 році він направив до Києва небачене до того часу по­сольство, до якого входили поляки, угорці та представники сусідніх князівств, з вимогою видати князя Івана Ростиславича. Як повідомляє літопис, Ярослав «підмовив всіх князів руських, короля угорського, польських князів, щоб були йому помічника­ми на Івана».

Сьогодні важко визначити, чому стільки правителів погодились на участь власних підданих у цьому посольстві. Можливо, тут зігра­ли роль особисті зв’язки Осмомисла або власні цілі сусідів, для яких вольниця Івана Берладника представляла небезпеку, або багаті подарунки, або щось інше.

Великий князь Київський і Чернігівський Ізяслав Давидович відмовився видати Берладника. Але коли посли відбули додому, а князі стали готувати дружини, щоб силою вирішити цю проблему, Ізяслав дав зрозуміти князю Івану, що тому буде безпечніше піти. Берладник втік на Дунай, де зібрав під свої знамена великий загін.

Як пише літописець, «Іван же став у містах По дунайських, і прийшло до нього половців багато, і берладників у нього скупчило- ся 6000». З ними він обложив даниною рибальські поселення, кон­тролював торгівлю на Дунаї, захопив декілька міст і навіть оволодів торговим портом Олешшям на Дніпрі. Коли Берладник обложив галицьке місто Ушицю з сильним гарнізоном, то, як розповідає літопис, «смерди вилізли через стіну до Івана, і перебігло їх до ньо­го триста чоловік».

Між тим, київський Ізяслав і галицький Ярослав зі своїми со­юзниками у 1158 р. (за іншими даними 1159 р.) почали міжусобну війну. Ярослав пішов до Києва. Ізяслав повернув до себе на службу Берладника і покликав на допомогу степняків-берендеїв та половців хана Вашкорда.

Спочатку Ізяслав перемагав. Він взяв в облогу Ярослава і його союзників у Бєлгородській фортеці. Але у Ярослава гарно працю­вала розвідка. Він знав, що берендеї незадоволені тією сумою гро­шей, що їм пообіцяли за участь у військових діях на стороні Ізяс- лава київського і вирішив зіграти на цьому. Ярослав запропонував більшу суму і кіннота берендеїв перейшла на його бік. Він відбив наступ київських полків і сам перейшов у наступ.

Ізяслав війну програв і невдовзі загинув. Іван Берладник втік до Візантії, з якою у Ярослава Осмомисла були налагоджені добрі відносини. Тітка Ярослава — Ірина Володарева — була дружиною двоюрідного брата імператора Ісаака Комнина.

У Ибіроці (за іншими даними 1162 р.) у візантійському містеч­ку Салуні князь Іван Ростиславич Берладник загинув від руки підісланого Ярославом вбивці.