ПОЛЬСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО УКРАЇНИ
Поперед того, як я розказуватиму свої відносини до польського суспільства, думаю, що треба зробити загальний нарис того «тану, в якому воно перебувало в 1840— OO рр., себто в часи свого найбільшого розквіту.
Як порівняєм стан шляхти в Юго-Зап. краї, в якому він находився при Речі Посполитій, з тим станом, в якому він виявився під російською державою, то без усякого сумніву мусимо признати, що при переміні держави шляхетський стан багато скористував. Правда, при Речі Посполитій шляхтичі володіли величезними політичними правами, обширними землями і необмеженим правом над кріпаками, аж до права •смертної кари. Але все це була більш теорія, ніж практика. Шляхта устроїлась так, що не платила ніяких податків, а ні посередніх, а ні безпосередніх, через те казна завжди була порожня. Уряд міг держати тільки дуже ма- лочисленне військо, 16.000 на всю Річ Посполиту. Адміністрації ніякої зовсім 'не було. Через те селяни могли вести боротьбу з своїми панами, або втікаючи з сел на нові місця Лівобережної України та Новоросії, або складаючи гайдамацькі ватаги, від которих не були забезпечені шляхтичі. Через те шляхтичам приходилось, не дивлячись на свої широкі права, робить уступки селянам, або даючи слобідські права, себто свободу від усяких панщизняних обов’яз-ків на 10—ЗО літ, — тим селянам, що захочуть оселитись в даному селі, або скорочуючи панщину, податки і дані натурою до розмірів доволі вигідних для селянина. Після прилучення краю до Росії, правда, політичні права шляхти були скорочені, але за те кріпосний режім прирівнений до того ж режиму в Росії, отримав захист від сильної адміністрації й військової сили. Самоволя пана зробилась не тільки теоретичною мрією, але ж справжньою дійсністю. Панщини пани могли вимагати в розмірах, які сами ставили. Самоволя над особою селянина була нічим не обмежена. Правда, що карати смертю селян не було дозволено.
Але карати на тілі можна було до необмежених границь; за тим4 пан міг повсякчас віддавати селян в рекрути (25 літ служби), або висилати на поселення до Сибіру по власному приговору. Тепер думати про гайдамацькі ватаги уже не можна було і тікати було далеко трудніше- Доходи з маєтків панських почали збільшуватись і з початку XlX в. зробились в 10, або в 12 разів більші ніж були при. Речі Посполитій. Відносини панів до селян були, мабуть, не гірші і не кращі як у всіх кріпосних країнах; та ж сама самоволя, той самий підкуп персонала адміністрації, який бачимо по всій російській імперії, мав місце і в Юго-Зап. краї. Бували іноді віртуози кріпацтва, котрі виходили з границь не тільки закона, але й тих вільгот, які їм могла доста'вити місцева адміністрація. Фактів та-.ких було не мало, а всеж' таки вони відносились до мен-. шости. Наприклад, вище було розказано про поміщика Абрамовича, що вигадав особу схему кари на тілі; загально відомий процес поміщика Стращинського, що судився за зґвалтування 138 дівчат (Соч. Михайловскаго ), але ба-чучи, що суд уже не може промовчати далі про його діяльність, він перед засудом помер, хоча 9 літ після смерти жив incognito в домі свого сина. Був відомий славний процес поміщиці Стоцької, що мала особий дім в лісі, в которому творила всякі тортури над селянами і спалила живих кілька дівчат. Був процес, що виправдав поміщика Орловського, що в свойому ce⅛i довів до того, що в одну ніч повісилссь 12 селян.' Прикладів таких можна привести дуже багато, обмежимось тими, що розказані. Більшість шляхти не доводила до таких екстремів своєї самоволі, але всеж таки доволі щедро роздавала різки і вимагала 6-денної панщини, непомірних даней і т. ін. Коли й була ріжниця у відносинах панів до селян у панів Ю.-З. краю від інших російських дворян, то виявлялась вона в особистих відносинах. Нігде, мабуть, пани не відносились до селян з таким презирством і неповагою до особистої гід- ности чоловіка, як у Ю.-З. краї. Пан уважав себе чоловіком і зовсім не допускав, щоб чоловіком міг бути селянин.
Особисті побої, неустанна лайка, робили життя дворових людей нестерпимим. Особої категорії інститута дворових людей не було, а пан брав з села слуг, скільки хтів і яких хтів, і держав у дворі по своїй волі кілька, кільканадцять літ, а іноді й все життя. Нещасці ці дворові люди виносили не тільки поневольну роботу, але і всі капризи свого пана. Звичайно, в аристократичних країнах відносини ці зм’ягчалцсь культурою, але коли ми подивимось на культуру шляхтичів нашого краю, то мусимо признати, що вона була дуже слабенька. В 40—60 рр. XIX в. на весь край було 2 rarissimae aves три магістри, і то далеких університетів; загалом шляхтичі рідко кінчали гімназію, •.а в університет вступали властиво не пани, а діти дрібної служебної шляхти. Література, якою користувались у шляхетському. суспільстві, була не багата, тенденційна в свойому напрямку і не давала громадських мотивів. Можна зазначити два напрямки в літературі, що були найбільше помітні: з одної сторони—це ідеалізація шляхетського принципу в історичних оповіданнях Поля і в туманно-філософських віршах Красінського, з другої сторони — це так звана українська школа. Не треба збиватись номенклятурою. Те, що поляки називали українською школою нічого спільного не мало з Україною. Були це поеми, або оповідання, quasi- української мітології, або рапсоди з історичних часів, в котрих прославлялося лицарство шляхетське в боротьбі з козаками. Козак в творах української школи являвся або вірним панським слугою, або бандитом, або чимсь фантастичним, чого і висловити не можна. Так, наприклад, в писаннях одного з поетів цієї школи, у Олізеровського весь зміст поеми лежить в тому, що козак взявся по прозьбі своєї любої, наздогнати хмару і шматок її принести в гостинець. Не будемо цитувати поем Словацького, як автора, що сам про себе казав, що він чисто суб’єктивний, і описує не те що справді було, а те, що йому хтілося, аби воно було. Найбільший вплив на суспільство з цієї школи мали повісті Чайковського, у котрого більше, як у інших було старання зрозуміти козацтво, тільки ж козацтво його виходило чимсь дуже нереальним. Всі козаки Чайковского — великі польські патріоти, вони до того при- рівнені до шляхти, що сам автор не робить ріжниці між тими й другими. Розуміється, поважного впливу на суспільство українська школа не могла мати. Її читали, похваляли склад польських віршів, але нікому і в голову не приходило, що українство може мати інше значіння, як тільки в обробках фолькльорних мотивів або прославлення шляхетсько-польської культури. Опріч письменників, які належали до названих шкіл, середня література складалась з повістей дуже невисокої етичної марки (Крашевський, Корженьовський і т. д.), котрі іноді пробували висовувати теми ніби проґресивні. Як приклад цієї проґресивности можна запримітити, що дуже довго і дуже багато письмен-. ників тратили сили на те, щоб довести, що заняття медициною не компромітує шляхтича, і що доктор не повинен підлягати загальному презирству. За тим, в писаннях того часу автори шукають з великим трудом,схеми для обору- дування ідеального шляхетського побуту і рекомендують своїй публіці ріжні рецепти по цій часті. У одних можна зустрінути тенденцію в побутовому взгляді до норми англійського лорда; у других прославлення патріярхальности в сім’ї, при чому головним принципом признається деспотизм батька в сім’ї і т. і. Особливо любили письменники того часу історичну повість, при чому умовою sine qua non була ідеалізація шляхетського ладу в минувшості, при чому найменше відступлення від тієї ідеалізації суспільством уважалось за зраду. Так, наприклад, літерат маловідомий Щеньовський написав драму „Гальшка Острожська", Сам •сюжет драми малював шляхетське суспільство ХУІ.віку, в мало симпатичного боку: претенденти на багату наслід- ницю князів Острозьких бились між собЬю, убивали один одного і силою відбирали бажану молоду. Суспільство приняло цю драму з великою неприязню і як рецензія ходила з уст до уст поговірка: „Погана та птиця, що каля своє гніздо".Яка б не була література, треба замітити, що нею користувались не шляхтичі, котрі загалом або мало, або зовсім нічого не читали, а більше люди ліберальних професій, що жили по містах і мали дуже невеликий вплив на розвиток суспільства.
На чолі польського суспільства стояли дідичі — земельні власники, котрі присвоювали собі виключно назву 1,obywatel" (громадянин, citoyen). Ця класа володіла безперечно всім краєм: більш як 9/10 усієї території належало до їх. Селяни тоді не мали земельної власности і, при загальній · продажності представників російської адміністрації, •обивателі не тільки користувалися повного мірою своїх прав, але самовольно переходили межі цих прав, не боячись за це сдповідальности. Так мені трапилось одного разу чути розмову по такому поводу: пан забив різками чоловіка; опротестував цей факт місцевий батюшка, одмовившись ховати убитого. В розмові, яку я чув, пан давав інструкцію свойому управителю, котра зводилась до того, щоби заплатити 25 карбованців становому. І справді, на цім діло і покінчилось.,
Хотілось би змалювати переконання панів того часу, та зробити це доволі трудно, через те, що переконання їх були не продумані, не держались якоїнебудь одної вихідної точки, а по всякому поводу висловлювались зовсім несподівано, опираючись то на один, то на другий мотив, що не рідко суперечили один другому. Як приклад можу привести такий факт. На загальному зборі київських дворян един із членів його зробив внесок,,щоб дворяни призначили добровольно складку на підмогу папі, котрому загрожував тоді Гарібальді. Присутні не могли погодитись між собою: •одні стояли за те, щоб помагати папі, другі казали, що.не годиться робити щонебудь на некористь Гарібальді. Діло нічим не скінчилось і учасники вийшли з тим переконанням, що той, хто зробив внесок, помилився, і замість того, щоб ^просто збирать складку для папи, на що всі згодились би охоче, без потреби виявив, що це буде проти Га- рібальді. Взагалі, як би намітить головні точки переконань шляхетських, то вийде, що в релігійному взгляд! загально панував католицький фанатизм; за тим був шовіністичний патріотизм польський, котрий виявлявся у ненависті до всього непольського, у., вірі в те, що Польща мала місію цивілізаційну і неначе стратила свою самостійність через те, що од цієї місії не хотіла одступитися; що вона між.
народами свята мучениця. За цим усі нещастя Польщі залежали од того, що в кожному разі хтось десь зрадив їй,, але за те вона, коли схоче, то дуже легко поб’є усіх своїх ворогів. Не дивлячись на таке переконання, шляхетська суспільність не робила нічого, щоб його здійснити, і задовольнялась ліричним ентузіязмом і похвальбою. У відносинах суспільних загально признавався шляхетський принцип; шляхта, по її думці, був стан, которий волею Бога і природи був утворений ца те, щоб володіти краєм і людьми. Всякі демократичні думки не заслуговували б поважної полеміки,, але свідчили тільки про те, що той, хто їх висловлює, в кращому разі божевільний, в гіршому — урядовий провокатор.Щодо ВІДНОСИН МІЖ шляхетським СубпІЛЬСТВОМ'' між. собою, — в теорії визнавався принцип рівноправности всіх шляхтичів, але на практиці принцип той зовсім не признавався. Шляхетське суспільство розпадалось на верстви, доволі численні, з котрих кожна відносилась до другої, нижчої верстви з погордою і чванством. На вереї єрархії шляхетської стояли магнати. Про їх характеристику нічого не скажу, раз через те, що їх було дуже мало (Санґушки, Бра- ницькі, Потоцькі), вдруге через те, що мені в цьому крузі ніколи не доводилося бувати, тим більше, що представники його жили здебільшого або за кордоном, або у Варшаві, або в Петербурзі. Взагалі вплив їх на шляхетське суспільство був дуже слабий. Головна сила шляхетського суспільства,— це були пани середньої руки, що володіли 2—3 селами, мали участь у виборах дворянських і властиво складали· правдивий шляхетський круг. Нижче їх були шляхтичі власники земельні, які не мали повного ценза, яким в той час лічився той, хто володіє більш, як 100 душ. Повноправні обивателі відносились до тих бідніших поміщиків згорда, називали їх терміном szuja "(сволочь). Нижче була верства людей ліберальних професій — доктори, адвокати, геометри, аптекарі, котрі в суспільстві дідичів не були приняті. їх услугами користувались при нужді, але ж в особисті відносини з ними не входили. Далі йшла верства служачої шляхти, котра кормилась службою у дідичів, або на посадах економічеських (оконом, писар і т. д.), або прислуги. До цієї верстви дідичі відносились зовсім безцеремонно, обертались до їх на „ти“, не позволяли сідати в своїй присутності, не здержувались від лайки і т. д.
Серед такої малокультурної і аморфної шляхетської су- спільности була група людей, котра порішила скористуватись з того стану і забрати в руки нерозумну шляхетську суспільність. Група ця була єзуїти. Єзуїтам у Росії не дозволено було існувати і манастирів єзуїтських зовсім не,було. Тим не менше організація єзуїтська існувала. Це були люди різного громадського стану, давші обіт послу- шанія орденові (jesαites a robes courtes). Щоб мати вплив на шляхту, вони всі принципи, що бродили без форми, постарались звести до загальної теорії, головні принципи которої були: католицтво, польський патріотизм і шляхетство як догмат. В той час, як мені лучилось зустрінутись з компанією, провінціалом на Юго-западний край був відомий у Київі проповідник ксендз Годлевський. За тим цілий ряд людей ліберальних професій, головним же чином,— домашніх учителів.
Бачивши безформенність шляхетської суспільности, єзуїти постарались звести її дезидерати в організовану систему, чим відразу зробили собі великий авторитет. За тим вони придбали місця у панів, економічні, педагогічні для своїх членів. Не було сливе ні одного багатшого панського дому, де б не було єзуїта—управителя, педагога, капеляна або що небудь таке. При тому вони своїм людям робили фалшиву славу; так наприклад, я зустрічав у дуже багатого пана гувернера Постемпського, чоловіка, що мав атестат домашнього учителя, але ж про його всі говорили, що він єсть магістр математики. Такими впливами єзуїти не тільки вели напрямок шляхетської суспільности, але й отримували матеріальну користь. Так, вони зуміли багатьох людей, багатих та бездітних, умовити записати їм своє добро. (Березовський, Вашинський, Каль і т. д.). За тим постарались вербувати у своє товариство людей молодих, представляючи для першого часу ріжні релігійні братства, як напр., братство Ісусового серця. Члени братства обов’язувались виповняти деякі обряди і молитви і давати вкладку. Більше здібних людей єзуїти вибирали і переводили в свою компанію, при чому невдачі доводили іноді до дуже сумних 'наслідків. Мені трапилося бачити такий факт. Молодий чоловік Мержеєвський, попавший уже в склад єзуїтської компанії, від внутрішньої боротьби ‘ збожеволів і знайдуючись в стані невідповідальному, почав розказувати прилюдно секрети і прийоми єзуїтської діяльности. На одному вечері, де було багато молоді, появився Мержеєвський з своїми оповіданнями. Тоді хазяїн збірки, названий уже Постемпський, пустив у публіку вість, що це чоловік божевільний і, ніби угощаючи вечерею, подав йому якусь страву, в котру став сипать щось темне неначе перець. Я поінтересувавсь подивитись, що це було, і запримітив, що це був не перець, а опіум. Я замітив Постемпському, що опій не можна давати без міри. На це Посте'мпський одка- зав мені, що він робить по приказу доктора. Мержеєвський поївши зараз же заснув, перервавши своє оповідання і проспав двоє суток. Не буду довго розводитись, а тільки подам цих кілька фактів для прикладу.
’ Відносини І польської суспільности до маси - людности і до других верств її були зовсім ворожі, але надто відрізнялись зовсім незнанням їх. Пан, сидячи в селі десятки літ, про селян,знав тільки те, що вони для його елемент ворожий, що вони бажають тільки вивернутись від роботи, що всі вони п’яниці і ні до чого не здатні окрім панщини. Про освіту селян не допускали й мови. На всякі запити по цьому ділу, відповідь була завжди одна шабльонова: „І на що це хлопів учити? Як всі будуть розумні, то хто буде орать поле?" Раз в одного мого товариша случилась така розмова. До його зайшов у гості повітовий маршалок і застав на те, що товариш мій учив грамоти свого лакея. Побачивши це, маршалок з докором сказав: — Що це ви робите? Ви ж знаєте, що як хлоп научиться грамоти, то зробить собі фалшивий паспорт і утече од вас. І це буде весь результат вашої педагогії.
Той стан, з которим ішла глуха, але безупинна боротьба у шляхтичів, це було духовенство. Правда, більша частина батюшок за ріжні економічні вигоди не перечила панам, але всеж таки була якась частина духовних, що заступалась за селян, особливо там, де перевага панів була вже дуже різка. В такому разі пани старались забезпечитись від неспокійного батюшки і добивались цього, користуючись з продажности консисторії. Як приклад розкажу до цього факт із священиком Немировським на Поділлі’). Це був чоловік молодий, свідомий і з щиро-християнським напрямком. Трапилось так, що пан потребував на службу в двір сільську дівчину; всім відомо було, якого рода служба назначалась дівчині. Вночі до батюшки прийшли батько й мати її і стали просити помочі. Священик, подумавши, спитався, чи вони не Думали одружили дівчини. Вони сказали, що вона засватана давно і досі не одружена тільки через те, що батьки хтіли спромогтись зібрати грошей на весілля. Тоді батюшка уговорив їх весілля одло- жити на пізніший час, а тимчасом привести до його дівчину і її нареченого та свідків і вночі у себе перевінчав їх. На другий день пан дознався про це. Зараз же він поїхав у Кам’янець і подав жалобу в консисторію про беззаконні вчинки священика. Діло в тім, що в кріпосні часи селяни не могли а ні женитись, а ні виходити заміж без дозволу пана. Опираючись на цю постанову і роздавши B?κoHCHcτopn, як він сам хвалився, 500 рублів, пан добився того, що у священика відняли приход і постановили другого йому не давати. Поки діло тяглося, батюшка мусів; зимою кілька разів їздити в Кам’янець, застудився і за тим, вигнаний з хати, у коморі одного селянина вмер від грудної болісти. В інших випадках батюшкам удавалось не без великого' труда оборонитись від панської напасти, але,
1) Про діяльність цього молодого священика та про відношення В. Антоновича до нього деякі відомості подає Op. Левицький в статті „Сторінка з життя Володимира Антоновича" Літ.-Наук. Вісти. Київ, 1913. Ped.
знавши, як це трудно давалось, мало хто з батюшок відважувався на такий риск. ,