ПОДОРОЖІ ПО УКРАЇНІ

Серед такого суспільства я опинився, скінчивши гім­назію, як в осередку зовсім чужому і несподіваному. В гім­назії я виростав під впливом педагога іностранця Джідая, человіка з глибоким демократичним пересвідченням; вихо­вувався я на літературі, головним робом французькій.

^l) А. Скалькрвскій, „Наъзды гайдамакъ"... Одесса 1845.

В списку пренумератів на це видання· бачимо прізвище Джідая; за­мовлено 9 примірників, напевне для пансіону. Ред.

Але ж трохи згодом, бачивши, що погляди такого рода ши­ряться, шляхтичі почали турбуватись. Особливо в цьому взгляді під впливом єзуїтів^,). Між тим явився один факт, який подав привід до справжньої війни. В кінці 50-х р. у кружку на­шому появилась думка, що соромно жити в краї і не знати ні •самого краю, ні його людности, і ми порішили всі вакації від початку квітня до кінця серпня ужити на подорожі, пішки, по краю. Що для нас ці подорожі були корисні, нема сумніву. Але ж в шляхетській суспільності зложилось переконання» що ми ходимо за тим, щоб учити селян різати панів.

Розуміється, це переконання було зовсім фіктивним, але зате під час подорожі ми познайомились доволі добре -з народнім світоглядом. Нарід став перед нами не в шля­хетському освітленні, а таким, яким,,він єсть. Ми бачили дуже сильну природи ю логіку і дуже розвинену народню етику, що сказувалось в готовності до помочі і в приятель­ському відношенню до всякого нужденного. Подорож ми відбували пішки, в свитках і нас скрізь приймали за се­лянських парубків. Ми не окривали, що ми студенти, але тільки термін цей для народа був тоді незрозумілий. Іноді розпитувались, що ми робим, ми відповідали, що учимось. Найчастіше зводилось до того, що найбільше зрозуміла наука була медицина, і нас вважали за фельшерів. За три вакації ми обійшли сливе весь правобережний і новоро­сійський край: Волинь, Подолію, Київщину, Холмщину і більшу частину Катеринославщини й. Херсонщини. Опо­відати про наші подорожі було б дуже довго, і мабуть більша половина вже затерялась в пам’яті. Ночували ми звичайно, впросившись на ніч до селян, при чому ні разу хазяїн не згодився взяти плату за ночліг і вечерю; Поба­чивши це в першій подорожі, ми запасались хрестиками, іконками, перснями святої Варвари, і т. д. і, виходивши з ночліга, роздавали дітям подарунки. Часто траплялось нам, особливо в Новоросії, приставати до чумацьких валок і разом з ними проходити кілька день.

^l) Тут помічається, очевидячки, якийсь пропуск в рукопису. Ped. ми зайшли в степовий шинок, де застали кілька чоловіка, селян. Одному з них в розмові видалося, що ми люди не­певні. Він одвів нас осторонь і став нишком казати, що> в їхньому селі пан дуже жорстокий, але багатий, і якщо ми шукаемо роботи, то він нас уночі проведе до двора; „ви,— казав він,— справтесь з паном і забирайте собі всі гроші, я нічого не хочу, аби спекатись пана". Як. ми не відмовлялись від цієї роботи, як не запевняли, що ми та­кими роботами не займаємось, чоловік нам не повірив- і зістався з думкою, що ми дуже обережні і незнайомому чоловікові не хочемо розказувати своїх діл. Кілька разів траплялось нам, що зустрічні селяни давали нам по кілька копійок і на наш відказ, що нам грошей не треба, відпо­відали: „подорожньому гроші завше потрібні, не' соромтесь і беріть". Особливо в‘доброті відріжнялись старі баби; раз ми були поставлені в таку трудну позицію: під вечір зай­шли ми в селі Черняхові (Овруччина) до хати і попросились- пустити нас на ніч. Дома була тільки одна бабуся. Син її з невісткою і дітьми пішов до церкви. Бабуся приняла, нас на ніч; якрав тоді вона виймала з печі паляниці. Одну паляницю вона дала нам на дорогу, тільки попросила схо­вати її, щоб не побачила невістка,—бо тоді буде лихо і вам, і мені. Як ми не відпрошувались, вона не хтіла взяти назад паляниці. Тимчасом надійшли з церкви син з усією сім’єю. Бабуся швидко сунула паляницю в нашу торбу і сказала синові, що вона пустила на ніч захожих паруб­ків. Після вечері хазяїн сказав нам іти спати в клуню. Збираючись, я потяг з собою торбу, але хазяїн сказав мені,, „торба нехай зістається в хаті, не бійтесь, у нас ви будете цілі". Не бажаючи зобідити хазяїна, пришлось торбу поки­нути: На щастя, ніхто її не роздивлявся і паляниця заста­лась невідшуканою. З· поліцією ми не мали скількинебудь серйозних відносин; тоді ще „хожденія въ народъ" не було зовсім в Росії.

Найбільше поліцейських інстинктів зустрічали ми у розкольників. Разів зо три на Волині, Поділлю й Херсон­щині приходилось зустрічатися з розкольниками, котрі там сидять своїми слободами. Замітивши людей захожих, розкольник зараз требував показати йому пашпорт. Одного разу я обернувся до такого розкольника з питанням: хто він єсть і яке має право допитувати пашпорта, і коли він сотник, то чому не носить бляхи. На це він мені відповів: „Сотскій, не сотскій, а все равно, что сотскій, потому что я русскій”. В одному степовому шинку біля села Сопина в Бердичівському повіті ми з товаришем Рильським ’) зу­стріли компанію дяків, що проводжали якогось товариша. Дяки вже були добре випивши і спитались нас, що ми за люди. Ми сказали, що студенти. „Брешете, сказав один дяк,— якби ви були студенти, то ви б уміли по· латині“.— Та ми й умієм. —.Тоді почався екзамен. Як виявилося, дяки знали кілька фраз з католицької служби церковної і стали питати, що значить: Dominus vobiscum, in saecula saecu- Iorum і т. д. Отримавши відповідь, вони признали знання латинського язика. Тоді Рильський сказав, що отеє ви нас екзаменували, а тепер ми вас екзаменувати будемо, і ска­зав їм для перекладу якусь цитату з Лівія чи Ціцерона.

^l) Рильський Фаддей Розеславич (1840 —1902) закінчив університет по історично - філологічному факультету 1862 року; його літературні праці — змісту публіцистичного, етнографічного та економічного. Відомості про його життя і працю подав Op. Левицький в Кіевск. Старині 1902 кн. XI „Фад. Роз. Рьільскій". Б. Познанський „Воспоминанія" Укр. Жизнь 1913, кн. 2 — 5. К. Михальчук „Изъ украин. былого" Укр. Ж, 1914 кн 8—10. Замітки О. Юркевича, С. Єфремова, І. Чуприни в газеті „Рада" 1908 р. ч. 219,1912 р. ч. 218, 219. І. Бровер „Економічні погляди Т. Рильського". (Записки Одеського наукового при УАН т-ва, секція с—ек № 3 р. 1928). Ред.

з нашої подорожі розказати велике число, та ми на цьому зупинимось. Одну ще розмову прийдеться привести. Була вона в селі Капуловці, що стоїть на місці Старої Січі. Нас здивувало те, що всі селяни, з якими нам доводилось ба­лакати, прекрасно пам’ятали Запоріжжя і могли доволі ка­тегорично розказати про його побут. Старий дід, літ, ма­буть, під 80, в хаті которого ми ночували, з дуже великими подробицями розказував нам про Запоріжжя. В його садибі на городі була могила кошового Сірка. Він її дуже обе­режно держав, водив нас показати її і просив прочитати й виписати надпись на могильній ; плиті. В розмові ми спитались: „Ви розказуєте, що вся земля була запорізька; як же зробилось так, що вся вона панська? “ На це дід одвітив: „Це, бачите, була така цариця Катерина, вона наш нарід панам". З історичних споминок пригадую собі ще розмову в селі Македонах (Канівщина). В тому селі по преданію родилась мітйчна людина Верни- гора. Як здається, це був чоловік початку XVIII в., що належав до своєрідної організації, заведеної Орликом і його сучасниками для пропаґанди серед народу. В Македонах нам розказували, що він завів школу бандуристів, научував їх пісень про козацтво, і розпускав по світу. Леґенда про Вернигору дісталась і до шляхетської суспільности і ви­явилася у ній в рукописі, що мала заголовок „Проро­чество Вернигори"; в тексті цеї рукописі (вона між іншим було надрукована Чайковським) Вернигора являється ве­ликим польським патріотом і в туманних виразах розказує про те, як поляки колись побідять москалів і відбудують Польщу. В Македонах нам також за пророцтво оповідали. Але кольорит був інший. По місцевому варіанту Вернигора неначеб то сказав, що прийде такий час, коли на горі над селом, він сам, Вернигора, з’явиться на білому коні; це буде знак, що пора народові вставати і нищити панів, що це збудеться, і що тоді людським трупом буде загачений Дніпро.

СУД.

Наші подорожі, були останнім проявом, що викликав реальні відносини до нас шляхетської суспільности. Як ви­явилось, за діяльністю нашою дуже охоче слідили єзуїти. їм відомі були і наші збірки літературні, і зміст рефератів, що на їх читались, і рукописний «журнал, що випускав кружок, і нарешті існування так званої семилітньої школи. Школа ця була, розуміється, офіціяльно не дозволена. Уда­лось нам зібрати може 15 хлопців, содержувати їх на склад­чину і вчити в національному напрямі. Розуміється, в жур­налах, в рефератах і так далі вибирались теми і в викладі їх були проведені принципи українства і демократії з різ-, кою критикою шляхетського побуту і шляхетських теорій. Все це в побільшеному виді, ніби пропаганда різні, було зведено в систему і шляхтичі обернулись до уряду з про­ханням оборонити їх. Про те, що збирається буча, я вперше дізнався від Пірогова’). Якраз тоді я скінчив університет і пішов до його з прошенієм дати мені місце кандидата- педагога по латинській мові. Кандидати-педагоги це були молоді люди, котрі, скінчивши університет, зіставалися на два роки в чині кандидата-педагога, приготовляючись до учительства під руководством професорів і старших учи­телів гімназій. Пірогов переглянув моє прошеніє, положив його і зовсім несподівано для мене задав мені питання: „Что вы сделали помілцикамь здішняго края? Я недавно объЪзжалъ округъ, и не было M⅛cτa, 'гдЬ бы на васъ mh⅛ не · приносили жалобы". Я в короткому царисі розказав йому свої гріхи. Тоді він мені сказав: „Місто я вамъ дамъ. Моя служба педагогическая, а не полицейская. Только берегитесь, это діло на мні не кончится". Справді, як я бачив потім, за цей час генерал-губернатор отримав від поміщиків ріжних місцевостей 42 доноси. Всі писані на. один зразок,— неначе б то в Київі завелась група, яка по­клала собі метою вирізати всіх панів, через що вони про­сять оборони від уряду. Через два місяці після моєї роз­мови з Піроговим, в Київ,і зібрались дворяни на вибори і порішили судити нас дворянським судом. Від маршалка бердичівського повіту, до которого я належав, я отримав

’) Пірогов Микола Иванович, славнозвісний хірург свого часу в цілій Европі, громадський діяч першої доби великих реформ; видатний лібе­ральний педагог і попечитель одеської, потім київської учебної округи з кінця 50-х до 1861 р. Докладні відомості в спеціальних його' біографіях та некрологах, енциклопедичних та біографічних словниках. Ред. відозву, щоб явитись в означене місце для відповіді на обвинувачення, які будуть мені висловлені дворянами.

Сподіваючись якоїсь халепи від дворян, я заздалегідь склав коротенький виклад своїх переконань, де виложив принципіяльні, головні основи і старався розбурити всі леґендарні нарости (підозріння різні і т. ін.). Цей огляд в рукописних копіях розійшовся доволі широко і, як ока­залось, послужив основним мотивом для обвинувачення. На суд дворянський покликано було кілька чоловіка, але прийшлося явитись мені одному через те, що були вакації і решта товаришів повиїздила з города. Ввійшовши в ква- тиру маршалка, я застав чимале зборище дворян, чоловіка 60 або й більше. Хазяїн почав справу з того, що їм відома пропаґанда, яку я веду, маючи на меті пропаґанду атеїзма. антипатріотизма, ненависти др панів і т. ін. Що кружок наш роздає селянам книжки, котрі закликають їх до різні. Як на доказ, покликались на виклад моїх переконань і на прислану їм волинським маршалком губерніяльним Міку- лічем книжку, яку він рдняв у селянина в свойому селі; ця книжка була не що інше, як недавно видана „Гра­матка" Куліша^[LX]). Хоч в тій книжці не було нічого політич­ного або соціального, але вона перелякала дуже шляхтичів, і вони вже посилали депутацію до губернатора, жалуючись на те, що в Київі продається книжка, котра явно кличе до різні панів. Добродушний генерал-губернатор князь Васільчіков, роздивившись книжку об’явив депутатам, що він окрім азбуки нічого в ній не знайшов, хоча йому вка-» зували, що в кінці книжки надрукована дума про Нали­вайка, давно відома з збірників Срезневського і Максимо-' вича. В одному місці була віньєтка, на котрій в дуже ма­ленькому розмірі було змальовано дерево, розбите громом, і під ним убитий чоловік. Дворяни доказували, що цей чоловік єсть зарізаний шляхтич. Щоб заспокоїти панів, Васільчіков видав часову постанову про те, щоб Граматка не продавалась у Київі, і книгарі устроїли її склад в'Ни- кольській слобідці. За тим друга депутація од дворян знову обернулась до генерал-губернатора з скаргою на те, що в балаганах даються кукольні вистави, котрі пропа- ґандують різню. Це була давно відома балаганна драма про Ваньку-Каїна, которий побиває людей ріжних сословій, жидів, панів, поліцейських і т. д., і нарешті його побивав смерть. Дуже багато клопоту мав Васільчіков, щоб довести панам, що ця балаганна драма існує вже півтораста літ і щороку в балаганах виставляється. \

З таким обвинувачуючим матеріялом довелось мені спе­речатись. Я коротко схарактеризував і Граматку, і балаган висловив думку, що серйозно з цим сперечатись не можна і що накінець це не моє діло. Тоді затребував голосу представник єзуїтів Шембель: він признав, що все це дур­ниці, але зовсім не дурниця той огляд моїх переконань, що ходить по руках і де висловлені основи пропаганди атеїзма, антипатріотизма і соціальної революції. Я приніс з собою примірник і попросив тут же прилюдно розди­витись його, чи справді там єсть ті принципи, про котрі розказував пан Шембель. Стали їх вичитувати по пунктах. В першому пункті було сказано, що в релігійному взгляді я признаю повну свободу совісти, рівноправство всіх ре­лігій і повну взаємну толерантність. Як пункт цей був прочитаний, я обернувся до читавшого з запитанням: чи він признає в ньому пропаганду атеїзму, чи пропаганду віротерпимосте. Читач мені одповів неохоче, що там окрім толеранції нічого не видно. Тоді обернувся ще до кількох панів з проханням сказати їх думку. Вони повторили те ж саме. Тоді я спитався, чи присутні дивляться на толеранцію, як на діло небезпечне. Не знаю, чи сором їм було перечити толеранції, чи, може, вони зовсім не думали про це, але ж постарались зам’яти діло і перейти до другого пункта. В другому пункті було сказано про національність і ви­словлена думка, що всяка національність повинна мати свою свободу, признання й пошану, і що так як в краї нашому більшість народу належить до української націо- нальности, то народність ця повинна бути признана найго­ловнішою. На це хтось з присутніх, невідомий мені, зав­важив, що теоретично може воно й так, але на практиці це значить, що треба винищити в краї польську національ­ність. Я відповів, ш,о як в одному краї живе дві або три національності, то, при взаїмній пошані, вони не тільки не будуть заїдати одна другу, але будуть взаїмно собі пома­гати в свойому розвитку. Як примір, я вказав на Фінлян­дію і на відносини там шведів і фінів. Третього пункта вже не читали, а тільки дали голос пану Бобровському’),. одинокому чоловікові на всю губернію, маючому диплом маґістра. Бобровський був справді чоловік дуже добре роз­винений, і видко було, що він багато займався соціальними науками. Він сказав. дуже гарну промову в которій ви­явив, що він дивується, як можна з принципів теоретично-

¹) Бобровський Тадеуш (1829—1894) поміщик Липовецького повіту;- р. 1848 закінчив юридичний факультет в Петербурзькому університеті^ р. 1850 дістав ступінь маґістра, потім покинув наукову працю для громад­ської, брав діяльну участь в підготовчих комітетах та комісіях в справі знесення кріпацтва. Маючи великий авторитет поміж польським дворян­ством, займав по вибору посаду почесного мирового судді в своїй околиці,, гонорового полюбовного судді та брав участь в інших дворянських справах.

Відомий з своїх вельми цікавих мемуарів, що охоплюють кілька де­сятків літ, яскраво малюючи 'представників польського суспільства та його побут на Україні, переважно на Київщині.

Спомини ці видав А. Спасович 1900 р. у Львові під заголовком,,PamiQtniki Tadeusza Bobrowskiego^it І — II. Маємо там характеристику групи хлопоманів, межи іншими Антоновича· і Рильського. Перше ви­дання враз було випродано і почасти знищено, бо кожний панський рід знаходив щось неприємне про своїх предків. Повторне видання не вийшла через смерть Спасовича. Ред, '

-філософського мишлення робить обвинувачення; що з всього того, що він чув, він виніс тільки вражіння, що молоді -люди удовольняють свойому становищу, не тратячи час на гульню, але займаючись студіями общеських і соціяльних питань, і закінчив промову свою бажанням, щоб і далі мо- лодіж ішла по цьому напрямку. Пани побачили, що їх ґо- -ловний лідер не спочуває їхнім пересудам. Після цього кілька хвилий була мовчанка і накінець хазяїн — маршалок, щоб закінчити неприємну розмову, заявив, що вже чай поданий. На тім і закінчилось засідання, але не закінчилось діло. На другий день до мене приїхав незнайомий мені пан •Сорочинський. Він почав з того, що поздоровив мене, ка­жучи, що я дуже ловко оборонився вчора, але слідком за тим запропонував, щоб я дав йому екземпляр викладу своїх переконань і підписав під ним, що я переконався, що вони несправедливі і що беру їх назад. „Як ви цього не зробите,— сказав він, то я вас перестерігаю, що будете мати великі неприємності, і вже не з дворянами, з кот­рими легко вам вести полеміку, але з адміністрацією". Я сказав Сорочинському, що такого підпису я не дам і просив його закінчити розмову і оставити мене в покою. Він пішов з словами: „Пожалкуєте цього, але жалкуйте сами на себе". * -

Восени того ж року я»дізнався випадково, що зроблено було трус в домі моєї сестри, що жила в бердичівськім повіті. Відомість про те, що у сестри сховані мої книжки та бумаги, доставив начальству її сусід, поміщик Меле- невський, і зараз же після трусу повідомив про це згада­ного вж$ ІПембеля, приславши з Київа свого економа, що був понятим при трусі. Відомість ця мене не дуже зане­покоїла. Я знав, що у сестри переховуються тільки старі книжки, що дістались мені від батька, колекція рисунків, портретів і деякі рукописи недокінчених статей. Через тиждень може після трусу, частний пристав, заїхавши до мене, потребував, щоб я разом 'з їм їхав в спеціяльну ко­місію, призначену по мойому ділу. Комісія засідала в кан­целярії генерал-губернатора. Війшовши в канцелярію, я обернувся до першого, що мені трапився, стола з запи­танням, де засідає комісія? Канцелярія генерал-губернатора питання про кружки було формульоване так, щоб довести існування таємного товариства. Існування кружків я не отрицав, признав, ще були справді літера­турні вечорі, на котрих читались реферати про спеціяльні науково-історичні теми, але ж організації ці кружки ні­якої не мали. Участь в них приймав хто хотів і доли хотів. Теми для рефератів' усяк сам собі вибирав. Мене спитались, чи в мене не зісталось якихнебудь рефератів. Я сказав, що можу доставить два чи три: про церковну Унію, про початок козацтва і про побут селян у нашому краю в 18 віці. Потім перейшли до другої половини, про пропаґанду в народі і про подорожі. Спитали, з якою ме­тою були ці подорожі. Я відповів, що єдина мета була в мене — познайомитись з побутом народа, з його етнографією і остатками історичних споминів. На питання, чи серед; подорожі не случилось мені говорити селянам про те, щоб різати панів, я відповів, що таких розмов у мене справді ніколи не було і як доказ запропонував комісії, що я го­товий представити маршрути своєї подорожі з проханням, щоб комісія зробила допит в указаних селах і найшла хоч одного селянина, з котрим я б говорив про різню. Всі ці допити велись доволі довго. Перший сеанс заняв цілих п’ять годин. Серед систематичних запитань Андрієвського- інші члени комісії втручались доволі неуміло; так Янкуліо старався вибрати моменти, де вся моя увага була звернена на одвіт і разом обертався дуже швидко з запитанням,, наприклад: „А председатель у васъ былъ?" Прийшлось від­повідати» що ніякої нужди в предсідателі ніколи не було. Або знову, также несподівано, питання: „А рефераты о« коммунизмі у вас читались?" Я одвітив, що політичною економією мало занімаюсь і про комунізм маю дуже неясне поняття. Полковник Ґржибовський держався другої так­тики. Він переривав мене доволі грубо словами: „Какъ хочете, я этому никогда не повірю, все это неправда".. Після двох чи трьох таких переривів я обернувся до Ан­дрієвського 'з проханням, щоб він попросив полковника або приводити факти, по його думці неправдиві, або висловити мені поводи його недовір’я, тому що без цього я не знаю, що йому відповідати. Андрієвський впівголоса сказав Ґржибовському: „Оставьте, кажется, его разсердить нельзя будетъ“. Після скінчення допроса Андрієвський сказав мені, що,мої пояснення здаються йому задовольняючими, що ще разів зо два прийдеться мені побувати в комісії, але що він не находить потрібним арештувати мене. Затім відпустив мене на волю. Ще разів зо два прийшлось мені бувати в комісії, принести рукописи, про. котрі мова була,, і дати деякі пояснення. Тоді діло скінчивсь, і більше мене не тягали. Результата ж определения комісії мені не об’я­вили. Трошки трудніше пройшла справа Рильського; хоч він і оповідав те саме, що й я, але як чоловік більше мо­лодий і нервовий, він гарячився, на грубі виходки одвічав грубостю, іноді сарказмами, так що комісія порішила ви­слати його в Казань, хоча після, даючи загальні сужденія про·

В. Б. Антонович в 1855 р.

обидва діла разом, змінила свій попередній присуд і порі­шила зоставить нас обох під строгим надзором поліції. Дня через три після першого мого допросу все діло було пере­дано до перегляду губернському маршалкові Горватові, кот­рий розказував, що він читав підслідственні відповіді і най­шов, що люди призналися в усіх своїх учинках, та тільки зро­били це так хитро, що причепитись юридично нема до чого.

До цього часу вся діяльність наша велася серед това­ришів польської корпорації. Корпорація ця- була сильна і добре організована. Статут складав товариш Єніч; в прин­ципі вся корпорація розпадалась на п’ять землячеств (grain); доволі правильно були зазначені функції земляцтв, їх ви­борна система, складки і інші студентські інституції. Та ґміна, в котру ми були записані, була ґміна українська. Нам здавалось, що ми зуміємо поволі обернути цю ґміну в українство. Але прийшлось тієї думки зректись. З одно­го боку ворожнеча з шляхтою ставила нас в дуже трудну позицію; з другого боку, з 1860 року почала серед поль­ського суспільства розвиватись конспірація, що приготов­ляла повстання. Очевидячки являлось, що культурний на­прямок, який ми розвивали, не удержить більшости, і так. або інакше може заплутати нас в інсурекційне *діло.

Зібравшись тісним кружком, ми порішили стати на ясну точку. Всім товаришам свого кружка ми предложили вибрати одно з двох: або зоставатись далі при своїй роботі, і в такім разі виписатись із ґміни і заснувати свою справді таки українську громаду, або кому трудно зро­бить той рішучий крок, зоставатись в ґміні і розірвать з нами зв’язки. На зборі нашого- кружка¹) 15 чоловік рішились вийти з польської корпорації. З них пригадаю кілька чоловік, котрі до кінця життя зостались вірними українській ідеї, це були: Рильський, Познанський^{[61] [62]), Ми- хальчук1) Баковецький[63] [64]) і декілька інших, котрі або ра­ніше померли, або я загубив їх сліди.}

Догляд поліції в перші годи був доволі невигідний.'За два роки мені прийшлось одповідати про 12 діл, дуже ріжноманітних; все-ж таки не проходило 2—3 місяців, щоб мене не кликали для одповіді. Пригадую собі важніші з цих діл. На першому місці стояли діла, причиною которих були показання поляків, що вже почали судитись за інсу- рекціонну конспірацію. Хоча до тієї конспірації ми не мали ніяких відносин, алеж судившіїся поляки приняли метод покривать свої зв’язки і відносини, заміняючи пріз­вища своїх людей нашими прізвищами. Так. наприклад, у відомому ділі Огризка^[65]) він показав, неначеб-то я при­їздив до Петербурга, щоб дати йому адрес літератора Kpa- шевського. Чиста нісенітниця, бо Крашевський тоді видавав дуже розповсюджену газету,,Gazeta Polska^u, де його адреса друкувалась щодня і не було ніякої потреби нарочито їздити з Київа до Петербурга,^[66] щоб її завезти. В процесі подольських маршалків, що подавали петицію про те, щоб прилучити Подільську губернію до царства Польського, один із обвинувачених маршалків — Ліпковський виявив, що петиція їх мотивується тим, що неначе київський уряд протежирує українофільство, що грозить жизні польських дворян і т. ін. Були діла зовсім випадкові: в Подольській губернії була сім’я поміщиків Ге; із чотирьох, братів один відомий як маляр, другий, Григорій, був співробітником „Основи", третій Йосип находився давно в кореспонденції з нашим кружком. Загалом усі вони більше або менше українофільствували. Не знаю, з якого поводу, у Йосипа Ге зроблений був трус. Найшли при цьому кілька моїх листів. Правда нічого ясно неблагонадежного в них не було. Всеж таки були вирази більше або менше сумнівні. Комі­сія, що допитувала мене про це діло, головним чином ста­ралася вияснити, для чого мої листи писані по українськи. Прийшлось одповісти, що мова ця не заборонена законом і, на мій погляд, єсть одна із самих багатих, хоча мало оброб­лених слов’янських мов. Следователь замітив мені, що· мої пояснення дуже рисковані і радив мені в' моїх інтересах перемінити їх; я одвічав, що так як пояснення мої прав­диві, то мінять їх не приходиться.

Затім насунулось діло Познанського. Діло це состо­яло в тому: Познанський чоловік дуже щирий, порішив поселитись серед народу, добув собі місце прикащика в одної пані (Габбель^,) вдови жандарського полковника) і став жити зовсім по-народньому, оженившись на місцевій селянці. Його добрі відносини до селян і значний вплив, який він встиг виробити собі, звернули увагу сусідніх по­міщиків. Посипались доноси все-ж таки про різню. На дуже настирливі домагання сусіднього поміщика Парчевського, канівський ісправник арештував Познанського і оповістив про це губернатора. Але позаяк ні в доносі Парчевського, ні в рапорті ісправника не було конкретних фактів, а тільки огульні розглагольствованія, то вища адміністрація порішила Познанського випустити, ісправникові же дати виговір „за превишеніе власти·', позаяк він власного вла­дою не мав права арештувати дворян. Тим не менше зроб­лено було слідство, до котрого притягли всіх приятелів. Познанського, названих в доносі.

Про відносини до Познанського зостався мені в пям’яті один'анекдот. Не знаючи, що над ним висить біда, ми з Рильським поїхали до нього в гостину. — Через дві чи три години після цього приїхав становий пристав, потребував наші пашпорти і послав з ними розсильного до ісправника. Тимчасом, так як діло було надвечір, то він остався но­чувать знами. Мені прийшлося забавляти його розмовою, бо в Рильського була пропасниця і він увесь вечір про­лежав, укрившись свиткою і тримтячи Ьд лихорадки.

Становий розбалакавшись порадив мені, щоб ми завтра вранці виїжджали на пароход до Київа „будет спокойнЪе и вам и mh⅛". Справді на другий день вранці ми поїхали, а становий провів нас до самого парохода. В близькому су­сідстві від села, де жив Познанський, був великий маєток Остен-Сакена, в котрого домашнім лікарем служив мій то­вариш Андрієвський. Через декілька місяців після Андрі- евський, бувши в Київі, зайшов до мене розказать про свою розмову з тим же становим. Не знаючи про те, що ми з Андріевським товариші і приятелі, становий розказав йому про наш візит у Познанського. „Иногда, говорив ста­новий, правительство предпринимаете лишнія хлопоты. Так у мене есть списки 16 революціонерів, которих я по­винен стерегти, як приїдуть в мій стан. Недавно два з них приїхали до Познанського. Я зараз же принял мЪры. Розмістив 12 понятих у сусідніх хатах і сам не без страха увійшов у хату Познанського. Я думав, що революціонери — люди великого росту, ходять, распоряжаються, кричать і, чого доброго, б’ють по морді. Коли ж прихожу в хату: один лежить в куточку і труситься, другий малого росту, гово­рить тихо і обращається ввічливо. Які це у чорта револю­ціонери". Те діло, которе найбільше нам коштувало кло­потів, це було діло про семилітню школу. Школа ця існу­вала вже годів два чи три. Ми хтіли з хлопцями пройти курс гімназії, розуміється, з своїм напрямком. Але як затя- глась поліційна опіка, прийшлось хлопців розкасирувати. Ми їх розібрали по своїх кватирах по два або по три і порішили, не відкладаючи надалі, здати їх в гімназію. Тількищо ми встигли це зробити, як на кватиру, де по­міщалась школа, явилась поліція з трусом, але застала тільки двох хлопців, а решти в школі вже не було. Поча­лось слідство. Потягли до одвіту всіх, хто в ній учителю­вав. Ми стояли на тому, що школи в нас не було, бо по закону школою назйваеться таке учебне заведеніе, де єсть Ήβ менше семи учнів. У нас же єсть по два по три учні, котрі нам доручені родичами за плату (в сумі в нас було 16 учнів). Слідователі звернули уваги на сочиненія учнів. Але ми цього сподівались і через те забрали з школи всі -сочиненія на теми більше або менше патріотичні, зоставили такі, що були на теми або індеферентні, або благонадежні. ■ Як епілог відносин до поліції за цей час, пригадаю -екзамен, який нам учинив головний наш опікун, пристав Матковський. Він порішив серйозно занятись довіреним йому надзором. Через те закликав нас поодинці і проіз- водив екзамен „благонамеренности“. Першим попався йому товариш Давиденко, котрий був завідуючий школою. Це був чоловік, котрий зовсім не звертав уваги на свій ко­стюм і обстанову. З нього сміялись, що в його костюмі не було ні одного ґудзика, а все шнурочки і ремінці. Після Давиденка черга була за мною. Знавши формальні відно­сини поліції до людей, я зібрав у знайомих ріжні частини костюма, котрий в сумі вийшов доволі шикарний. Затім Матковський, глянувши на мене, не витерпів і сказав: „И как тут угадать людей? У одного драна свита і все ремешки да ремешки, а другой прилично одЬтый". Тоді почався самий екзамен.,

Пам’ятаю, що перше питання було таке: „Что такое по вашему mh⅛hiio Литва?" Я одвітив, що Литвою називаються губернії Віленська, Ковенська і Гродненська. „Хорошо,—· сказав він. Но кому она должна принадлежать по вашему?" — „Губерній эти принадлежатъ Россіи, значить и вопроса объ этомъ быть не можетъ". В такому тоні пішли і дальші -запитання, яких я вже і не пам’ятаю. Кінчилось усе наїв­ною виходкою Матковського. „Скажите mh⅛ неоффиціально, какія вы. книжки читали, что можете отвйтить на всякій.вопросъ. У меня въ будущемъ году сынъ поступаетъ въ университетъ, и я бъ хот'Ьлъ ему πocoB⅛TΘBaτb прочитать, эти книжки". Я сказав, що книжок дуже багато, і всіх прочитаних я не пригадаю, але можу йому посовітувати хороший каталог, хоч би книгарні Глазунова 1. вибрати звідти все, що йому буде здаваться корисним. Відносини мої до Матковського прийняли зовсім несподіваний Харак­тер. В звичайних відносинах я почував, що йому треба, дати хабаря, щоб він легше вів надзор. Алеж грошей у мене зовсім не було. Він сам дав мені вихід з цього ста­новища. Тоді губернатором був у Київі доволі ліберальний чоловік Казцаков. Він мав звичай переглядувати місцеві газети, одмічати всі статті про зловживання власти і ро­бить дослідування з цього приводу. Через те поліція його· дуже боялась, а ще більше боялась обличительних статей. Раз До мене явився Матковський і сказав, що я йому можу оказать велику услугу. Діло в тім, що в „Кіевскому Теле­графі" була стаття, де його обличали в якихось непра­вильних діяніях по шинках. Він просив одповісти на це оправдательною статтею.' „Окажите mh⅛ эту помощь, а моя помощь будетъ вамъ не лишнею". Я сказав, що можу написати йому статтю, але тільки під умовою, що я не буду її підписувати". „Это пустяки, — сказав він — у меня; есть сто человікь такихъ, что подпишутъ". Так установи­лись наші відносини. Він давав одобрительні одзиви про мое „поведение", а я раз у два або три місяці писав йому полемічні статті. З відносин до Матковського можу ще згадати доволі характерний факт. В „Кіевскому Телеграфі" якийсь обиватель умістив дуже різку статтю, в котрій жалівся на часті крадіжки в городі і на те, що злодії завжди зістаються нерозшукані, бо їх покривав своєю опікою либедський Меркурій. Матковський не добре розумів в чо­му діло і порішив попросити пояснення. Раз я сидів в Архіві^[67]), працюючи над актами, коли появився кварталь­ний і спитався, де мене можна знайти. Розуміється всякий, допит поліції не робив на мене приємного вражіння. Я спи­тався квартального, чого йому треба. Він попросив вийти в осібну хату і сказав, що Іван Павлович, т. е. Матков- ський, просить пояснить йому „Ч'Ьмъ зав’Ьдывалъ богъ- Меркурій". Побачившу що діло сміхотворне, я посовітував квартальному спуститься в професорську лекторію і попро­сить пояснення у професора Драгоманова, котрий в універ­ситеті завідує грецькими богами. Квартальний предложив^ мені таке питання: „А може б і ви могли сказать". Я одві- тив, що дещо можу сказати, але не ручусь, щоб воно- було дуже певне. Він дістав книжечку і приготовився; я нарочито, догадуючись в чому діло, став говорили зовсім стороннє, що по словам Гомера Меркурій провадив душі померших на той світ, що греки лічили Меркурія опіку­ном торгівлі, що накінець були такі,,що лічили його опі­куном злодіїв. Квартальний записавши останнє указаніє, сховав книжечку і став мені дякувати., „Да почекайте,— сказав я, — може я ще що пригадаю".,,H⅛τ^rb,— сказав-він,— совершенно достаточно" і з тим пішов.

Вертаючись до кружкових наших відносин після роз­риву з польською корпорацією, ми порішили прилучиться до української громади, котра вже тоді існувала, — але про це буде в іншій частині споминів, а також завести пра­вильні зносини з редакцією „Основи". Для цього доручили мені-поїхати в Петербург і завести стосунки з редакцією. В редакції Василь Михайлович Білозерський¹) прийняв мене дуже привітно і, ознайомившись загалом з тим, що я міг сказати, попросив зайти увечері на довшу розмову. Ви­слухавши загальну характеристику відносин у нашому краї польської суспільности до українства, він предложив, мені письменно це виложити. Так як я ждав цього, то у мене була' готова стаття Рильського про ці відносини, котру я віддав Білозерс^кому, зробивши деякі доповнення по його вказівкам^{[68] [69]). ‘}

За тим редактор сказав, що журнал буде зовсім •одкритий для нас і просив співробітничать в ньому. Jk затим просив дрібні біжучі факти, вже як інформації, присилати до редакції. Ми з цього дозволу. скористу­вались доволі широко. В „Основі" появилась друга стаття Рильського вже за його підписом і затим дві мої статті, теж з підписом. Друга з них, моя „Испо­ведь", викликана полемікою польського літерата Фіша •(Падаліца), була останнім голосним актом розриву з поль­ською суспільністю.

ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ.

Зараз після приїзду мого в Київ — це було в 1850 році, я постарався як можна більше познайомитись з українською літературою і джерелами української історії. Доставать ці джерела було доволі трудно. Недавно пройшов процес ки- рило-мефодіївського братства і через те діставати усе укра­їнське було трудно. Так, три годи всі мої розшукування, щоб ознайомитись з творами Шевченка, були даремні. До- піро на третій рік я міг дістати „Чигиринського Кобзаря" і то під великим секретом. Джерел до українськоїДсторії •було не багато в ті часи; „Исторія Руссовъ" була заборо­нена. Я дістав її в рукописному виді у букініста на Подолі. -За тим прочитав Бантиша, Маркевича і Ріґельмана, літо- писц Граб’янки і Самовидця і накінець літопись Величка, котра дала мені багато знання і розуміння козацької епохи. •За тим довелось мені прочитати три томи „Кіевлянина", що видавав Максимович, кілька томів „Молодика" харківського, та збірники пісень: Максимовича, Метлинського і Срезнев- ського. Сими книжками в той час обмежувались всі дже­рела для українофільства. Разом з тим став я шукати се- іред товаришів людей, що більше. мене знали і займались українськими ділами, але на нещастя таких людей, здається, зовсім не було. Серед студентів ніхто не говорив по-укра­їнськи і мої питання про літературні та історичні джерела зу­стрічали як зайву і ексцентричну вигадку. За три роки я зустрів тільки одного чоловіка, котрий мав хоч слабе, але все ж таки поняття ⅛po те, чого я добивавсь. Це був студент Самусь^,) котрий дав мені збірники пісень, але далі цього сам він не йшов. Допіро на четвертий год я зустрів доволі ориґінально двох людей, котрі більше або менше відчували українську національність. Про одного з них Николая Сильвестровича Ковалевського^[70]), я почув серед товаришів сміхотворне оповідання, що він постоянно розказує про українську національність і, як сміялись товариші, хоче бути малоросійським імператором. Я зараз же пішов до нього знайомитись. Це був чоловік вже не першої молодости, літ під тридцять, дуже доброго і при­вітного характеру, з виробленим національним почуттям. Другий чоловік, про которого я зовсім випадково дізнався, був медик Федір Панченко^[71]). Про його я прочув, що він чоловік ориґінальний. Жив він в общих квартирах казенно­коштних студентів^[72]). До його прийшли побачитись його батько і брат, обидва селяни, і він не тільки не соро­мився, але дуже привітно вітав їх, що привело в здиву­вання його товаришів по камері. Незабаром познайомився я з Панченком. Від його першого почув я про кирило- мефодієвське братство, і він мені добув „Чигиринського Кобзаря". Так склався перший кружок український, з кот­рого потім розвилась Громада^[73]).