Політика царизму на Україні в кінці XVIII ст. і в першому десятилітті XIX ст.

Під кінець XVIII ст. царизм приєднав до Росії майже всю Україну, крім західноукраїнських земель, які після поділу Польщі в 1772 р. відійшли до Австрії.

Жорстокий кріпосницький гніт, від якого і раніше стогнали народні маси Росії, за царювання Павла І (1796—1801) поси­лився ще більше.

За царювання Павла І, як і при Катерині II, відбувалась поси­лена роздача українських селян поміщикам. З 600 тисяч дер­жавних селян, розданих поміщикам, 150 тисяч припадало на Україну. Крім того, Павло І закріпачив вільних селян південної України. Запровадження всюди триденної панщини значно погір­шило становище селян на Україні.

Гірше стали жити державні селяни і лівобережні козаки, бо царизм підвищив майже на 15% податки і повинності, що лежали на них.

На ці утиски селянство відповідало заворушеннями. Тільки в перший рік царювання Павла в Росії сталося 278 селянських виступів. У 1799 р. селяни кількох сіл Катеринославщини з зброєю в руках пробивались на Дон, шукаючи вільного життя. Але це їм не вдалося: царське військо перегородило селянам шлях і по­вернуло їх назад. Багато селян тікало від кріпаччини; 16 тисяч селян втекло наприкінці XVIII ст. з Волині за кордон — в Гали­чину. Немало втікачів ішло також на південь України і зали­шалось там назавжди, заселяючи ці родючі землі і попадаючи згодом у руки поміщиків, які одержували тут від царя великі маєтності.

У 1801 р. незадоволена Павлом І група дворян організувала проти нього змову і вбила його. На престол вступив його

старший син Олександр І, що брав участь у змові.

Ще за царювання Павла І на Україні була запроваджена рек­рутчина, що завдавала народові великих страждань. Молоді се­ляни, козаки, міська біднота — ось хто ставав тоді царським солдатом. Дворяни служили в армії в офіцерських чинах, а купці платили за себе спеціальний податок і в армії не служили. Дуже часто поміщики здавали в солдати своїх селян тільки тому, що їм потрібні були гроші, бо царський уряд платив за кожного рекрута значну грошову суму.

Щоб рекрут не втік, його в’язали вірьовкою, забивали в ко­лодку, тримали кілька днів під замком, а потім зв’язаного везли до міста здавати в солдати. В казармі солдат попадав у ще гір­шу неволю, ніж у поміщицькому маєтку. Він мусив служити 25 років і рідко вертався додому. Постійні знущання та побої на­чальства, погане харчування, кари палками, часті війни і особливо виснажливі хвороби косили солдатів, як траву. Мало хто з них витримував повний строк — більшість гинула на службі.

Цар віддав Україну під начальство своїх генералів, призна­чивши їх генерал-губернаторами і військовими губернаторами, їх влада і сваволя були необмежені. Був навіть випадок, коли генерал-губернатор хотів спалити ціле містечко за те, що його жителі відмовились виконати наказ царського начальства.

Олександр І провадив часті війни. Особливо запеклі і затяжні були війни з французьким імператором Наполеоном, який по­ставив собі мету підкорити всю Європу. Росія воювала з Напо­леоном в 1805—1807, а потім у 1812—1815 рр. Одночасно (в 1806—1812 рр.) Росія воювала з Туреччиною.

Під час війни з Туреччиною царський уряд брав людей в армію на Україні. На фронт було послано близько 9 тис. мобі­лізованих селян. Цим солдатам-ополченцям обіцяли, що після війни їх звільнять від кріпаччини, але потім обманули і при­мусили їх служити в армії повний строк, тобто 25 років. Дові­давшись про це, ополченці вчинили бунт і зібрались іти додому. Втручання військової сили і жорстокі кари припинили цей рух.

2.