Початок другої війни з більшовицькою Росією
У Радянській Росії уважно спостерігали за українськими подіями. 11 листопада 1918 р. більшовицький уряд розпочав підготовку до інтервенції в Україну. Спершу наступ почали дві повстанські дивізії (бл.
8 тис. бійців), сформовані напередодні в «нейтральній зоні». Керівництво цими військами здійснювала створена 17 листопада Рада військ курського напрямку на чолі з В. Антоновим-Овсієнком. Для прикриття агресії в Суджі 28 листопада був створений так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України».Після репресій гетьманського правління, значна частина українських селян зустрічала радянські війська як визволителів. 29 листопада Ленін телеграфував головнокомандуванню Червоної армії: «З просуванням наших військ на захід і на Україну виникають обласні тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнювати Ради на місцях. Ця обставина має той гарний бік, що позбавляє можливості шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндїї розглядати просування наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів».
Складне становище на фронтах громадської війни в Росії змусило більшовиків на деякий час уповільнити вторгнення в Україну. Та вже в середині грудня 1918 р. війська курського напрямку, отримавши підкріплення з Росії, продовжили наступ. 20 грудня червоні захопили Білгород, а З січня - Харків. 4 січня 1919 р. Реввійськрада Радянської Росії ухвалила рішення про відкриття нового, Українського фронту, командувачем якого став В. Антонов-Овсієнко.
Хоча радянські війська просувалися вглиб України, Директорія УНР зволікала з проголошенням війни більшовицькій Росії. Тривалий час українські лідери сподівалися, що більшовики не мають ворожих намірів стосовно УНР і сталося просто прикре непорозуміння. Лише 16 січня війну Радянській Росії було оголошено.
Армія УНР нараховувала на цей час понад 100 тис. вояків. Однак складні політичні і соціальні суперечності, які роздирали Україну після повалення Гетьманату, повною мірою відобразилися на настроях війська. Невизначеність політики Директорії УНР, поширення симпатій до більшовизму серед значної частини населення країни деморалізували багатьох старшин і вояків. Сформовані під час антигетьманського повстання військові формування часто переходили на бік більшовиків. Підточувала боєздатність української армії й сумнозвісна отаманщина - військова недисциплінованість, свавілля окремих воєначальників, які не бажали виконувати накази командування. На бік червоних перейшли сформовані з повстанців з’єднання отаманів Григор’єва, Зеленого, Хименка.
Усе це надзвичайно полегшило більшовикам організацію інтервенції проти УНР. Загальна чисельність радянських військ в Україні сягала понад 16 тис. бійців. Командувач Лівобережного фронту армії УНР полковник П. Болбочан не спромігся належним чином організувати оборону і за кілька тижнів червоні зайняли Лівобережжя. 12 січня 1919 р. 1-ша Українська радянська дивізія, завдавши поразки Сірожупанній дивізії армії УНР, захопила Чернігів. 2-га Українська радянська дивізія, примусивши до відступу Запорізький корпус, зайняла 19 січня Полтаву, а 1 лютого - Кременчук. 23 січня радянські війська захопили Ніжин та Козелець і розгорнули наступ на Київ. Під натиском червоних група отамана І. Рогульського була змушена відступити. 4 лютого українські частини почали плановий відхід зі столиці. Директорія та уряд УНР завчасно переїхали до Вінниці. 5 лютого 1919 р. радянські війська майже без бою увійшли до Києва.
5.10.